Tereschenko_Yu_I_Ukrayina_i_yevropeysky_svit

неможливим. І цьому не могли зарадити ні багатство, ні високі урядові посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовському великому князівстві і стали елементами реальної влади у новій державній системі.

Слід зауважити, проте, що князівська верства не була однорідною. У XV-XVI ст. княжі роди Острозьких, Гольшанських, Сангушків, Вишневецьких володіли тисячами підданих і, разом з тим, існувала значна кількість таких князів, чиї маєтки не перевищували мастка середнього шляхтича, а часом навіть дрібного.

Наймогутніші княжі роди Острозьких, Заславських, Сангушків, Гольшанських, Збаразьких, Вишневецьких, Чарторийських, Четвертинських, Корецьких називалися у документах «княжатами головними», решта мала назву «княжат-повітників». Підвалиною землеволодіння «головних княжат» у XVI ст. були службові уділи їхніх предків кінця XIV ст., що закріпилися за даною гілкою роду на частині територій колишніх династичних уділів цього ж таки роду. Отже, «головних княжат» поряд з великою земельною власністю характеризує безперервність спадкового землеволодіння – на відміну від «княжатповітників», які були власниками отчин-вислуг, наданих свого часу великим князем за межами їхніх родових гнізд. У межах території князівського землеволодіння і князі-отчинники, і князі-власники вислуг користувалися суверенними правами, що полягали у праві видання власних розпоряджень та жалуваних грамот своїм підданим, наданням їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежно від держави податків, повинностей, пільг тощо, суду над підданими. Удільні князі-династи були повними суверенами свого володіння, тоді як князівський суверенітет у службових уділах мав обмежений характер, оскільки ці уділи могли бути відібрані великим князем за протиправні вчинки. У першій половині XV ст., якщо службовий князь подавався до Московської держави, його володіння не конфісковувалось, а переходило до інших представників роду; удільні ж князі-династи могли вийти зі складу держави разом зі своїм володінням. Саме такі переходи у підданство великому князю московському здійснили представники князівських удільних порубіжних династій – Більські, Трубецькі, Одоєвські, В’яземські та ін.

«Головні княжата» не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації, оскільки мали імунітетне право особистої підсудності виключно великому князеві. Проте це право не поширювалося на «княжатповітників». За «головними княжатами» було закріплено право участі у великокнязівській раді лише завдяки давності і знатності їхніх родів. Крім того, збройні загони «головних княжат» виступали під час воєнних дій окремими самостійними формуваннями з родовими гербами, а не у складі повітового ополчення.

Наступну сходинку в українській феодальній ієрархії Великого князівства Литовського посідали пани. Ця не зовсім чітко визначена категорія відрізнялася від решти нетитулованих феодалів насамперед давністю роду, отчинним характером землеволодіння і певними імунітетними правами відносно великих князів та значних князів удільних. Верхній прошарок панів являв собою велике боярство, чимало представників якого входили до складу панів-ради і за своїм політичним та економічним впливом поступово зрівнялися з князями, позбавленими уділів.

Середній прошарок бояр-шляхти, або зем’ян, складався з представників військово-служилого стану, які прагнули розширення своїх прав на землю і виходу з-під юрисдикції великих феодалів. Поняття «боярин» прикладалося не лише у давньому традиційному контексті для визначення найвищої і близької князеві феодальної верхівки, а й до будь-якої військової людини. Тобто на певному етапі сталося соціальне заниження цього терміну. Часом важко було навіть провести певну межу між нижчими верствами боярства – так званими «боярами путними» чи «панцирними» – і селянством. Упродовж усього XV ст. відбувалося поступове зближення давньої родової знаті, сформованої за княжодружинницької доби, з новим військовослужилим станом. Останній дедалі більше закріплює за собою цілу низку майнових і особистих імунітетних прав, які фактично ставлять його в один ряд з давньою феодальною елітою. В результаті формується єдиний привілейований стан – шляхта, аналогічний західноєвропейському дворянству.

Великокняжа влада і станово-представницькі установи Литовсько-Руської держави.

Централізація Великого князівства Литовського не мала такого послідовного характеру, як це було у провідних країнах Західної Європи, які у своєму розвитку від станових монархій прямували до

утвердження абсолютизму і погли-нання майже самостійних у минулому герцогств і графств. Від самого початку формування Литовсько-Руської держави великий князь зв’язував свою владу численними хартіями, що видавались як для окремих областей держави, так і для шляхетсько-магнатського стану. Цими документами феодалам гарантувались особиста та майнова свобода і недоторканість, численні вольності і звільнення від виконання певних повинностей, а також інші станові переваги і політичні права. Силою цих хартій великий князь литовський на кінець XV ст. вже не був самодержавним володарем, а істотно обмежувався у своїх прерогативах панами-радою, що згідно з привілеями 1492 і 1506 рр. поділяла з ним права ведення дипломатичних відносин, видання законів, призначення на уряди. До цього слід додати, що великий князь сходив на монарший престол на змішаних засадах наслідування

– обрання, проте виключно з дому великого князя. З кінця XV ст. великий князь поділяє свою владу не лише з панами-радою, а й з литовсько-руським сеймом.

Князівська влада впродовж існування Литовської держави пройшла певну еволюцію. Привілеї 1413, 1434 і 1447 рр. встановили межі великокняжої влади щодо особистого майна, державних повинностей, а також влади над князями, панами, боярами, духовенством та міщанами. Проте з часом розвиток подій призвів і до формального обмеження великокняжої влади панами-радою – гуртком найбільших магнатів, які в цьому органі зосередили значну частину державного урядування. Політичне зміцнення цього інституту відбулося одночасно зі сформуванням литовсько-руського загального сейму. Привілеї великих князів Олександра (1492) і Сигізмунда I (1506) закріпили за радою роль головної політичної інституції в країні, що поділяла з великим князем його владу у найважливіших державних справах. Усі закони і розпорядження загальнодержавного характеру мали видаватися лише після обговорення з панами-радою,

зїї відома, за її участі і згоди. Проте всесилля панів-ради поступово нейтралізується дедалі активнішою участю шляхти у суспільному житті держави, що сприяло політичному піднесенню загального сейму.

Подолання роздробленості у Великому князівстві Литовському увінчалося остаточним сформуванням загальнодержавного представницького інституту – литовсько-руського сейму як зібрання представників усіх областей держави. Він склався шляхом еволюції різних національних інституцій як корінної Литви, так і українсько-білоруських князівств. Такими були, зокрема, і з’їзди князів та представників боярства (вони називались у літописах також «снемами» або «сейма-ми») в Західній Русі і власне литовські сейми. До 1492 р. належить перше безсумнівне свідоцтво про скликання литовськоруського сейму як загальнодержавного органу. Він відбувся після смерті великого князя Казимира Ягайловича і мав на меті обрання йому наступника. Таким чином, Україна як складова частина Великого князівства Литовського, увійшла в епоху станових монархій і станово-представницьких установ; ця епоха охоплює в західноєвропейській історії XIV і ХV сторіччя.

Головним поштовхом до формування литовсько-руського сейму була зовнішня небезпека, пов’язана

зактивізацією наступальних дій Москви і Кримського ханства проти Литовської держави. Саме вона змусила державу зосередити всі сили на завданнях оборони. Зовнішня небезпека значною мірою зумовила і склад сейму, що сформувався остаточно у XVI ст.: до нього увійшли особи, причетні до захисту держави.

Чільне місце в сеймі, безперечно, посідав великий князь литовський. Далі йшли урядовці і представники вищого духовенства: католицькі і православні єпископи, воєводи, каштеляни і пани, урядники двірські, маршалки, хорунжі, старости, державці і намісники, тіуни і городничі. Всі вони були причетні до оборони держави як урядовці, а також і як землевласники, що надавали в ополчення певну кількість ратних людей – залежно від величини маєтку – і сплачували воєнні податки. Слід зауважити, що більшість посадових осіб були вихідцями з Литви та Жмуді. Кількість сеймових урядників з українсько-біло-руських областей скорочувалась ще й тому, що вони через напружену воєнну обстановку на кордонах держави мусили залишатися на місцях. Найчисленнішу групу на литовськоруських сеймах становили обласні князі, пани і шляхта. Усі вони у випадку небезпеки могли із зброєю в руках виступити на захист держави. Водночас слід зауважити, що якогось однозначного порядку чи правил представництва в цьому органі до сеймової реформи 1565 р. не існувало. Лише в трьох повітах – Більському, Дорогицькому і Мельницькому – існував чіткий і постійний модус представництва: від кожного повіту місцевою шляхтою обиралося по два депутати. Непредставленими на сеймі були міщани та волосні селяни. Разом з тим, представники цих станів могли виступати на сеймах і звертатися поза сеймами до великого князя з клопотаннями і скаргами щодо місцевих і станових потреб та відносин.

Сейми розглядали питання обрання великого князя, військової повинності, податків, повинностей замкових, шляхових, підводних тощо, державних позик, воєнних союзів і державних уній, законодавчої діяльності. У своїх взаємовідносинах великий князь і стани сейму були двома рівносильними сторонами, які потребували одна одну і, як правило, шляхом взаємних поступок доходили згоди. В державі не було створено правового механізму, який визначав би прерогативу сторін. Проте фактичним регулятором була часта воєнна небезпека, що змушувала їх відшукувати компроміси у конфліктах.

Ускладі сейму пани-ради являли собою коло осіб, що багато в чому відрізня-лися від решти сеймових чинів. Радні пани – здебільшого литовці-католики – мали виключне становище в державі, їхні маєтки були розміщені по всій території князівства, що зумовлювало їх майновий зв’язок з різними місцевостями; вони постійно перебували у віданні найголовніших державних справ як члени великокняжої ради, обласні управителі; їх відрізняли економічна могутність і привілейоване становище у державі, особливо в галузі судової справи. Усе це виділяло їх в особливу впливову групу, що вирішувала всі питання під кутом специфічних корпоративних інтересів. В результаті сейм поділився на дві палати: «лавицю», або «коло» панів радних, і «коло» рицарства-шляхти.

Така форма станового представництва мала істотні відмінності від західноєвропейських станових інститутів. Англійський парламент у першій половині XIV ст. отримав таку організацію, яку зберігав впродовж шести століть – до нового часу, а на середину XV ст. міцно утвердилась і його компетенція. Саме англійський парламент з усіх європейських установ такого типу найбільше відповідав поняттю станово-представницького інституту, оскільки в ньому були представлені три стани, що складали англійську націю: духовенство, барони й громади. Корінна відмінність англійських вищих верств від континентальних полягала в тому, що вони не перетворилися на замкнуті стани з особливими привілеями, що їх ізолювали від нижчих верств. Палата лордів була простим продовженням королівської великої ради, яка складалася з прелатів і великих баронів. Ця структура цілком відповідала «колу» панів радних литовського сейму, польському сенату та іншим подібним установам Європи.

Найбільш самобутнім органом англійського парламенту була палата громад, в якій злилися дрібне баронство з рицарством і городянством. Англійське рицарство не було замкнутим станом. До його складу вливалися вільні власники, городяни, що набували рицарських маєтків; поступово рицарство перетворилося на відкритий для всіх помісний клас – джентрі. До джентрі приєднався також прошарок фрігольдерів, тобто дрібних вільних власників нерицарських маєтків (як результат закону про ценз у 40 шилінгів). До нижньої палати входили 74 рицарі від 37 графств – по 2 від кожного – і 226 городян від міст Англії.

Уверхній палаті звання пера (тобто члена палати лордів) поступово стало незалежним від феодального землеволодіння, оскільки королівська влада мала право запрошувати до неї кого їй було потрібно. Таким чином, англійська аристократія істотно втрачала свій феодальний характер. В англійському парламенті поєднались принципи утвердження державної єдності і місцевого самоврядування, елементи феодальні і громадянські, земські і міські.

Нижня палата литовського сейму, як ми бачили, сформувалася одностановою і конгресовою, що найбільше відрізняло її від англійської палати громад. Усе прибрала до своїх рук магнатерія і шляхта, виключивши з сейму городян та інші стани. З іншого боку центральному сейму не вдалося підпорядкувати собі місцеві сеймики, що часто діяли всупереч загальнодержавним інтересам. Такий характер станового представництва у Литовсько-Руській державі після її об’єднання з Польщею значно посилив вплив аристократично-шляхетського елементу в суспільстві і паралізував спроби королів зосередити у своїх руках загальнодержавну владу.

Лише Англії вдалося знайти середину між принципом крайньої централізації, що з часом утвердився

уФранції, і принципом крайньої децентралізації – на зразок Литовсько-Польської держави. Англійський парламентаризм зумів піднятись як над одностановістю, що знайшла своє втілення у монопольному шляхетсько-магнатському представництві, так і над чисто механічним поєднанням на кшталт французьких генеральних штатів трьох станів, які постійно сперечалися за свої станові привілеї. Завдяки цьому Англія змогла уникнути і французького королівського деспотизму, що піднявся над становою розрізненістю генеральних штатів, і шляхетської анархії, яка негативно впливала на розвиток Польської держави.

Слід мати на увазі, що, об’єднавши цілу низку державних організмів, великий князь литовський взяв у свої руки тільки найважливіші урядові справи, поділяючи управління не лише з литовськими можновладцями, але й з місцевими земськими князями й боярами. Останні й після ліквідації удільної системи продовжували відігравати вирішальну політичну роль на місцях, складали ради при литовських намісниках, збиралися на місцеві сейми для судочинства й у справах місцевого законодавства.

Україна, таким чином, ставала складовою частиною європейського правового простору, в якому забезпечувались майнові й особисті права станів (зрозуміло, насамперед феодалів).

Цілком на протилежних засадах складалася Московська централізована держава, яка придушувала усі прояви самобутнього розвитку захоплених земель. Усі стани, в тому числі й найвища аристократія, вважалися «государевыми холопами». «Аз холоп твой» – стало звичайною формою звертання феодала до свого сюзерена в Московській державі. Тут панувало безправ’я усіх верств і необмежена влада монарха, який вільно розпоряджався життям і майном своїх підданих, що не мали ні станових, ні корпоративних, ні особистих прав.

Українська державно-політична традиція в контексті подолання феодальної роздробленості і утвердження станової монархії. Завершення середньовіччя і перехід до епохи нового часу на заході і сході Європи – за всіх відмінностей розвитку обох її частин – виявив і схожі соціально-політичні процеси. Так, спільними були, насамперед, тенденції до остаточного подо-лання феодальної роздробленості і створення централізованих станових монархій. В Литовсько-Руській державі великокняжа влада намагалася подолати сепаратизм великих феодалів і підпорядкувати їх своїй владі, спираючись на середнє дворянство-шляхту, як це було і в Західній Європі. Саме Вітовт зробив рішучі кроки в напрямку централізації Литовської держави, позбавляючи місцеві династії своїх спадкових князівств-земель, переміщуючи їх в інші місця. Згодом наступ на стару феодальну аристократію здійснював його молодший брат Сигізмунд Кейстутович. Літописна хроніка Биховця фіксує, що він переслідував князів і намагався «піднести рожай (рід – авт.) хлопський, псю кров». Саме як виразник інтересів середніх верств феодального стану Сигізмунд був убитий змовниками-аристократами, між якими були і великі українські феодали.

Проте і на заході, і на сході Європи феодальна знать не хотіла примиритись із втратою свого становища. Добре відомі переходи французьких васалів зі своїми володіннями до англійського короля і від нього – знову до короля Франції, що відбувалися впродовж XV ст. Аналогічні явища мали місце на порубіжжі Литовської і Московської держав, де українські князі здійснювали переходи від одного монарха до іншого. І в одному і в другому випадках службово-васальний договір супроводжувався переходом володінь від однієї державної підпорядкованості до іншої: від Франції до Англії, від Литовської держави до Москви і навпаки.

Так, у 1427 р. князі Одоєвський, Новосильський, Воротинський піддалися зі своїми землями великому князеві литовському Вітовту. Наприкінці XV століття кілька князів цих уділів один за одним переходять від Казимира до Івана III. Вільна комендація феодала на Заході і на Сході не являла собою загальновизнаного явища. Згідно з феодальним правом васал міг залишити свого сюзерена лише відмовившись від наданого йому феоду. Феодали переходили із землями до нових сюзеренів лише тоді, коли останні були досить сильними, щоб захистити землю і самого васала. Варто зауважити, що такі переходи здійснювали, як правило, на порубіжних землях дрібні удільні князі.

Великі землі-князівства, якими управляли Гедиміновичі впродовж XIV-XV ст., зберігали свою цілісність. Це такі землі, як Жмудська, Полоцька, Вітебська, Смоленська, Київська, Волинська, Підляшшя і Поділля. Державно-правовий статус цих земель, за виключенням Поділля, визначався їхніми земськими привілеями, що почали надаватися Вітовтом, а його наступниками підтверджувались і розширювались. Хоча ці землі в різні часи позбавлялися статусу князівства, проте вони зберігали свою територіальну цілісність й багато своїх традиційних політичних прав. Так, у привілеї Казимира Ягайловича Київській землі зазначалось: «А городки и волости Киевские Кияном держати, а никому иному». В цьому Литовсько-Руська держава становила повну протилежність Московському князівству, де приєднані землі і володіння швидко втрачали свої колишні особливості, з центру роздавалися в управління і кормління князям та боярам, не зважаючи на місцеві традиції тощо. Якщо у Московській державі і збереглися колишні кордони і певні межі між землями та володіннями, що її колись склали, то

вони мали чисто адміністративне, а не політичне значення. Зовсім іншу ситуацію спостерігаємо у Великому князівстві Литовському, де пануючий етнос сформував таку систему адміністративного управління областями-анексами, за якої в них зберігалося чимало політичних структур попереднього періоду і ці області користувалися значною самостійністю у своїх внутрішніх справах.

І Вітовт, і Сигізмунд, і Казимир неодноразово здійснювали походи на українські і білоруські землі з тим, щоб утримати їх у покорі. Кожного разу князівства підкорялися Литві, поступаючись силовому тискові. Умови, на яких вони визнавали владу великого князя литовського, визначалися так званими уставними земськими грамотами. Ці грамоти були результатом компромісу між литовським урядом і населенням приєднуваних областей. Причому переможена сторона брала активну участь у визначенні умов договору. Про це свідчить зміст грамот і відповідні конкретні вказівки на самому їх початку: «били намъ чолом всі князи и бояре и слуги ветебссти, и войт и мещане мhста витебского и вся земля Витебская; били нам чолом слуги наши, князи и панове и бояре и земяне, вся шляхта киевская; били нам чоломъ духовныи и свhтсти, владыка володымерскій й владыка луцкій, и князи и панове и земяне и вся шляхта Boлынcкoh земли». У багатьох грамотах чимало положень виходило від місцевого населення і лише отримувало санкцію литовського уряду. Так, на вимогу саме земель в грамотах наголошувалося на факті добровільного приєднання до Великого князівства Литовського, а не силою зброї. Те саме стосується, наприклад, умови, щоб Київська земля мала управлятися лише місцевими боярами, або що великий князь литовський не може направляти литовський гарнізон у Полоцьк без згоди полочан тощо. Уставні грамоти включали значну кількість норм фінансового, карного, цивільного і процесуального права. Ці норми не встановлювалися литовськими князями, а лише визнавалися і санкціонувалися ними. Вони здавна існували у місцевому праві. Місцеве населення цінувало свої традиційні правові норми і намагалося зберегти їх у нових умовах політичного життя.

Зміст багатьох уставних грамот віддзеркалював властиве середньовічному суспільству уявлення про великокняжу або королівську владу, яка мала бути гарантом справедливості і дотримання давніх традицій. Говорячи словами відомого французького дипломата XV ст. Жільбера де Лануа*, призначення монарха полягало в тому, щоб «охороняти добрих і мирних людей від гноблення, злопідступності і насильства з боку сильних і брехливих... нищівно карати лиходіїв у відповідності із законами і звичаями країни».

Для європейського середньовічного суспільства ліквідація династії чи її заміна не означала ліквідації національно-державного життя чи радикальних змін місцевого традиційного укладу. Досить згадати близьке цій добі перебування на угорському престолі Анжуйської династії, в Чехії – династії Люксембургів, Габсбургів – в Нідерландах тощо. Зрештою, були і претензії українських володарів на австрійську спадщину, польський престол, литовське князівство. Тому українські князівства XIV-XV ст. під егідою Гедиміновичів цілком вписуються в західноєвропейський політичний контекст, для якого об’єднання чи просто перебування під владою спільного династа різних політичних організмів було цілком нормальним явищем.

Можна говорити про тривале існування Київського князівства як самостійного політичного організму на чолі з династією Ольгердовичів – від 1362 до 1470 рр. І хоча час від часу київські князі заміщалися великокняжими намісниками. Київське князівство зберегло свій статус значною мірою незалежного державного організму. На відміну від удільних князівств Чернігово-Сіверщини, що виявляли тенденцію до подальшого подрібнення. Київське князівство демонструвало спільну для європейського процесу тенденцію до об’єднання і національно-політичної консолідації. Його суспільнополітичний розвиток свідчив про продовження державотворчого процесу на українських землях, який не обірвався з ліквідацією Галицько-Волинської держави.

Проте такий стан справ у провінціях суперечив загальнодержавній тенденції розвитку Великого князівства Литовського, що, подібно до більшості країн Західної Європи, тяжіло до подолання феодального сепаратизму. Ми бачимо, як у Франції королівська влада прагне ліквідувати самостійність васалів короля, де ними були герцоги бургундський, нормандський, бретанський та інші, а їхні володіння зберігали й етнічні особливості розвитку. Такими ж васалами великого князя литовського були князі київські, волинські. Наміри київських Олельковичів зберегти цілісність Київської держави можна порівняти з протидією бургундського герцога Карла Сміливого французькому королю Людовикові XI. Проте форми протистояння в обох випадках були різні. Олельковичі (Олександр і Семен) не наважилися

на збройний виступ проти великокняжої влади. Це зробили їхні наступники – вже позбавлені князівських уділів, втративши більш зручну для цього нагоду.

XIV-XV ст. були добою гострих феодальних усобиць, що набирали також характеру боротьби за перевагу в Литовському великому князівстві польсько-литовських (католицьких) елементів з українськобілоруськими (православними). У цій запеклій боротьбі стара українська феодальна аристократія – носій попередньої державницької традиції – зазнала істотних втрат. Чи не найбільшим ударом для неї була поразка у битві під Вількомиром (1435), де польсько-литовські війська розгромили цвіт українськобілоруської воєнної потуги. Лише князів було взято в полон або вбито 42, що викликало тріумфальнопереможні настрої в Польщі. Чимало представників старих українських аристократичних родів було знищено під час так званих «князівських заколотів», значна їх частина була позбавлена своїх посілостей, багато емігрувало у Московське князівство. В результаті зміцнилася позиція литовських автономістів, які вже не вважали за потрібне рахуватися з українсько-білоруськими феодалами, відсунувши їх на другий план у державно-політичному житті Великого князівства Литовського.

Якщо на Заході ліквідація феодальної опозиції вела до зміцнення одно-національних держав, то на Україні подолання литовським урядом самостійницьких устремлінь української князівської аристократи на тривалий час позбавило її державницьких аспірацій. У Франції й Англії середнє дворянство підтримало королівську владу і тим відіграло позитивну роль у зміцненні національної державності. На Україні боярство-шляхта у своєму прагненні добитися для себе вольностей на зразок польської шляхти не підтримало князівську опозицію і тим різко звузило соціальний грунт боротьби за державність.

РОЗДІЛ VІ. ПОЧАТОК НОВОГО ЧАСУ. РЕФОРМАЦІЯ І КОНТРРЕФОРМАЦІЯ. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ У ХV-ХVІ ст.

§ 1. ПЕРЕХІД ВІД СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ СТАНОВОЇ МОНАРХІЇ ДО АБСОЛЮТИЗМУ

Соціально-політичні передумови абсолютизму в Європі. Перші кроки його становлення.

Наприкінці XV – на початку XVI ст. У Захід-ній Європі починається перехід від становопредставницьких монархій до абсолютних. Подібно до того, як феодальна роздробленість є головною соціально-політичною ознакою IХ-XIII ст., а станові монархії – XIV-XV ст., абсолютизм становить визначальну рису політичного устрою XVI-XVIII ст. Звичайно, утвердження абсолютних монархій на європейському просторі відбувалося поступово і в різних формах, проте абсолютизм як соціальнополітичне явище наклав свій відбиток на все суспільне життя епохи, її економічний і культурний розвиток.

Західноєвропейський абсолютизм постав на грунті відродження римської державної ідеї, яка ставила монарха понад закон і робила його джерелом самих законів. Ця політична концепція утвердилася насамперед на півночі Італії, де міста дуже рано звільнилися від феодальної опіки сеньйорів і стали фактично незалежними. Вперше у середньовічному західноєвропейському світі верховна влада базувалася не на феодальному землеволодінні, а на виборних принципах, волі усього населення. У XIVXV ст. італійські міські республіки одна за одною перетворюються на монархії – в результаті захоплення верховної влади заповзятливими представниками місцевих впливових фамілій. Це було своєрідним повторенням історії давньогрецьких тираній, що поставали з республіканського ладу. В італійському принципаті середньовічний світ мав справу з абсолютним государем, влада якого була неподільною і необмеженою. Італійський ргіnсіре (князь) XIV-XV ст. – це не феодальний сеньйор і государ-поміщик, а носій необмеженої державної влади, що належала раніше «населенню міста», а відтепер перейшла до нього. Князь стає мініатюрним прототипом абсолютних монархів XVI-XVIII ст.

Римські державно-правові ідеї поширились і поза межами Італії. Як приклад можна навести спроби імператорів Гогенштауфенів перетворити фікцію «Священної Римської імперії германської нації» на реальну дійсність. Вони вважали себе справжніми спадкоємцями римських імператорів, знаходячи теоретичне обгрунтування у вченні протегованих ними юристів з болонської школи («легістів»). Проте імператорський абсолютизм Гогенштауфенів не мав під собою міцного політичного грунту. Щоправда, Фрідріхові II (1212 – 1250) вдалося здійснити на якийсь час заповітну мрію династії в межах Сицилійського королівства. У виданій ним конституції (1231) зроблено спробу утвердити державу –

своєрідний прототип абсолютних монархій нового часу: з чиновною бюрократією і адміністративною централізацією, системою постійних податків, ревною урядовою опікою над народним господарством, початками митної системи, розкошами і марнотратством двору, з фінансовими труднощами і їх неминучим наслідком – фіскальністю. Проте конституція Фрідріха не пережила свого творця і дуже швидко безслідно зникла у надзвичайно кривавих і тривалих для Сицилійського королівства катаклізмах.

Отже, жива практика абсолютизму починає свій поступ з Італії, яка була найбільшим вогнищем культурних впливів для всієї Західної Європи. Ці впливи не обмежувалися лише сферою науки, літератури та мистецтва; вони охоплювали також право і політику.

Значною подією у політичному житті всієї Європи стала поява книги Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527) «Государ», де узагальнено сучасну авторові політичну дійсність та діяльність одного з найбільш безсоромних політиків епохи Відродження – Чезаре Борджіа. Філософія Макіавеллі просякнута ідеєю абсолютизації держави і державної влади. Державний інтерес для нього є найвищим критерієм у політиці. Те, що є злочином з точки зору приватних стосунків, в очах держави може перетворитися на доброчинність. Твір Макіавеллі став керівництвом політичного деспотизму у найбільш різкій його формі: ототожненні державного інтересу з інтересом государя, а самої держави – з особою государя (проте у деяких інших творах Макіавеллі не приховував своїх симпатій до республіканських свобод).

Саме ці принципи утвердилися в італійських деспотіях XIV-XVI ст. Новоявлені володарі захоплювали верховну владу якщо не збройним переворотом, то шляхом її поступової узурпації із збереженням колишніх республіканських інститутів. Засновниками «княжих» династій стають або голови найбільш впливових фамілій з місцевих громадян, або проводирі найманих дружин – кондотьєри, або папські «племінники» («непоти»), тобто протеговані папами найближчі родичі і, насамперед, їхні незаконні діти. Найбільш відомими представниками тиранів першого типу є міланські Вісконті (XIV ст.) і флорентійські Медічі (XV ст.), другого – міланські Сфорца, і, нарешті, яскравим представником третього типу у Папській області є Чезаре Борджіа, якому і була присвячена сьома глава згаданого політичного трактату Макіавеллі.

Чимало представників цих фамілій є чудовою ілюстрацією до процесу «пробудження особистості», що розпочався нової дoби. Особистість починає скидати з себе пута феодальних кайданів і корпоративних привілеїв, релігійного гноблення, усталених традицій та забобонів. Вона своїми власними зусиллями торує собі дорогу крізь хащі зведених середньовіччям перепон, долаючи всі умовності усталеного ним співжиття. Однією з таких особистостей – був Франческо Сфорца – син заможного селянина з Романьї, що перетворився на необмеженого володаря одного з найбільш значних князівств Італії; він започаткував нову недовготривалу династію.

Поява на політичній арені «нових людей» провіщує стрімкий злет ролі особистості в історичному бутті європейських держав. Абсолютизм, безперечно, придушував особистість, але часто й висував її на противагу правовим традиціям і феодальним привілеям аристократії. Центральній владі доводилося шукати собі опертя серед «нових людей», людей «без роду – без племені», не зв’язаних привілеями. Ось чому, починаючи з Рішельє, французька корона систематично оточує себе представниками третього стану або збіднілого дворянства. З тих самих причин Генріх VIII англійський часто наближував до себе представників неаристократичних верств. Серед них варто згадати Томаса Кромвеля – сина трактирника, італійця за духом, вихованого на ідеях макіавелізму. Король зробив його графом Есексом, міністром, генеральним вікарієм усіх церковних справ і з його допомогою провів церковну реформу, що мала результатом утворення англіканської церкви.

Якщо Сфорца прийшов до політичної влади як кондотьєр, то Козімо Медічі (1429–1464) досяг того ж силою грошового капіталу. Завдяки розгалуженому по всій Європі банку Медічі Флоренція отримала надзвичайну вагу у міжнародній політиці. Перед її правителями схиляли голову численні представники європейської феодальної аристократії. Контактів з нею шукали французькі монархи і, зокрема, Людовик XI, який в листах до Козімо Медічі називав його «своїм дорогим і великим другом». Принципат Медічі уживався з республіканським фасадом і досяг свого найбільшого розквіту за Лоренцо Пишного (1469– 1494). Добі правління цього володаря був властивий небачений досі розмах меценатства, що стало неодмінним атрибутом абсолютної монархії. Недаремно Флоренція вважалася колискою Відродження, містом-державою, де наука, поезія та мистецтво набрали ваги державної справи.

Яскравим проявом «непотизму» було правління Чезаре Борджіа – третього з численних незаконних дітей папи Олександра VI (1492–1503). Він хотів створити нову державу з дрібних князівств Північної і Середньої Італії, що мала б стати володінням фамілії Борджіа. Для досягнення цієї мети Чезаре вдавався до усіх засобів – аж до індивідуальних і колективних убивств, підступних нападів тощо. І хоча «склеїти Італію в один кусень» йому не вдалося, Чезаре Борджіа – «великий тиран Відродження» – став, за словами Макіавеллі, «прикладом і зразком для усякого, хто досяг верховної влади з допомогою чужої крові».

Становище італійського князя, не зв’язаного жодними феодальними тенетами або обмеженнями станового представництва, набуває значення живого ідеалу, до якого прагнуть наблизитись усі європейські монархи і особливо ті, які силою тих чи інших причин близько стикалися з представниками італійського абсолютизму. Абсолютистські наміри Людовика XI значною мірою пояснюються італійськими впливами, пов’язаними з його дружиною – італійкою. Французький монарх добре затямив італійське прислів’я – «хто не вміє прикидатися – не вміє царювати» і слідував йому на практиці. Не даремно Франциск I, якого називали «першим абсолютним монархом у Франції», був рішучим прихильником усього італійського – починаючи від абсолютизму італійських князів, пишноти їхніх дворів і завершуючи італійським мистецтвом (протегував Леонардо да Вінчі) та італійськими модами. В багатьох європейських країнах у XVI ст. і пізніше чимало італійців або вихованих в італійському дусі людей обіймали впливові державні посади, намагаючись втілювати в життя абсолютистські принципи. Гранвелла за Карла V, Річчіо за Марії Стюарт, Альбероні за Філіпа V, Мазаріні в період малолітства Людовіка XIV – усі вони були італійцями, ревними поборниками посилення влади своїх монархів.

Спробу прищепити смак до абсолютної влади польським монархам зробила Бона Сфорца – дружина Сигізмунда I Старого, представниця знаменитого роду міланських тиранів. Її великий посаг давав змогу викуповувати у магнатів заставлені їм раніше королівщини (державні землі), які вони вже звикли вважати своєю повною власністю. Енергійна італійка відігравала велику роль у колонізації подарованих їй чоловіком величезних обширів на Україні. Їй належали Кобринь, Пінськ, Туров, Мозир, Самбор, Кременець і Бар. Сигізмунд I надавав виключного політичного значення зміцненню своїх монарших позицій у Великому князівстві Литовському з огляду на опозиційні настрої польської магнатерії і шляхти, що вбачали в політиці короля порушення своїх станових прав. Антикоролівські настрої та бунти шляхти у війську, зібраному для походу в Молдавію (1537), зміцнили Сигізмунда I у намірах підтримувати політичний суверенітет і міць Литовського князівства, де позиції монарха були сильнішими і де було більше реальних можливостей для утвердження абсолютистських тенденцій.

Абсолютистська держава на зразок італійських монархій-тираній почала формуватись насамперед у Франції. Вже у XIII ст. тут починається діяльність національних «легістів», що виявили себе не лише як професори університетських кафедр, але й як найближчі дорадники і помічники королів в адміністративних і судових органах центру та областей. Вони були носіями нових ідей і сприяли введенню нових порядків у королівське управління, перебудовуючи крок за кроком всю державну систему.

З вигнанням англійців із Франції по закінченні Столітньої війни (1453), з розподілом ефемерної бургундської держави Карла Сміливого (1477) і, нарешті, з приєднанням до корони останніх великих феодальних «ф’єфів» за Людовика XI (1461–1483) територіальне і національне об’єднання Франції завершується. Усі частини «французької нації» об’єднуються у володіннях сеньйора-короля, вся Франція стає ніби його доменом. І територіальне об’єднання, і згуртування національне сприяли зміцненню королівської влади. Водночас прискорювався процес дефеодалізації влади і утвердження її на державноправових засадах. Над феодальним верховенством – сюзеренітетом – постає верховенство державне – суверенітет. На початку XVI ст. Франциск I (1515–1547) стає монархом, влада якого грунтується не на землеволодінні, не на вірності васалів і не на обранні, зрештою. Він є королем Божою милістю, який керує державою через своїх чиновників; він очолює збройні сили королівства, тримає у своїх руках верховний суд і законодавчу владу, не знаючи більше жодних правових обмежень своєї влади. В державі більше не існує влади, яка могла б скласти конкуренцію короні, король стає абсолютним монархом. Подібні процеси відбувалися і в інших європейських країнах.

Зародження абсолютної монархії в Іспанії збігається в часі з її територіальним об’єднанням наприкінці XV ст. За Фердінанда та Ізабели утворилися центральні органи королівської влади. Досі

король був оточений радою, де головна роль належала феодальній знаті, що обіймала усі найвищі посади у врядуванні та війську. Ці посади передавалися з роду в рід як фамільне надбання. Такі радники не були потрібними королівській владі, яка претендувала на абсолютизм. Не наважуючись надто різко повернути справу, іспанські монархи залишили за грандами їхні гучні титули і сановні посади королівських радників, коннетаблів та адміралів, залишилася і сама королівська рада, проте функції реального керівництва державними справами були передані малопомітним чиновникам, що призначалися королем. Це були «нові люди» – неродовиті летради на зразок французьких легістів, виховані на римському праві, віддані королівському абсолютизму і в теорії, і на практиці. Ці «скромні люди» являли собою справжню армію молодого королівського абсолютизму, перед якою з часом капітулювали усі традиційні феодальні станові «права і вольності».

Не останню роль в історії іспанського абсолютизму відіграла інквізиція, створена на вимогу домініканців для боротьби з «іудаїстськими єресями». Проте дуже швидко коло діяльності інквізиційних трибуналів істотно розширилось, охопивши також «єресь мусульманську». Згодом ця похмура інституція стає засобом придушення будь-якої опозиції королівській владі. Корона була особливо зацікавлена у діяльності інквізиції, оскільки все конфісковане майно засуджених надходило до королівської казни.

Абсолютна монархія остаточно утвердилася в Іспанії за Карла I (1516–1556), більше відомого в європейській історії як германський імператор Карл V. За його правління іспанський абсолютизм зазіхає на світову гегемонію, а також намагається перебрати на себе роль єдиного носія католицької правовірності. Правління Карла розпочалося відвертим зіткненням між короною і кортесами; згодом цей конфлікт переріс у справжнє повстання кастильських міст. Проте Карлові вдалося залучити на свій бік кастильське дворянство і розгромити комунерів у кровопролитній битві при Вільяларі (1521). Ця перемога Карла означала остаточне торжество абсолютизму над рештками станово-представницьких установ Іспанії. Хоча кортеси не були знищені, вони позбулися функцій загально-станового представництва і перетворилися на одностанову депутацію міст.

Слід зауважити, що абсолютизм Карла V набув космополітичного і до певної міри світового характеру. Ще до обрання імператором його володіння складалися з численних великих територій, роз’єднаних географічно, чужих одна одній етнічно і навіть політично; єдиним сполучником для них була особа монарха. Майже весь Піренейський півострів (за виключенням Португалії), південна половина Апеннінського з островами Сицилією і Сардинією, Нідерланди і величезні нововідкриті землі за океаном – все це входило до складу гігантського державного організму, в якому «ніколи не заходило сонце». Космополітичний характер монархії Карла V знайшов своє ідеологічне і частково правове підкріплення, коли до нього перейшла корона Священної Римської імперії германської нації – держави з претензіями на світове панування. Звідси – політика мегаломанії, що мала своїм безпосереднім наслідком нескінченні і спустошливі війни (здебільшого з Францією). Ці війни поряд з боротьбою проти Реформації в Германії і Нідерландах поглинали всю увагу і час Карла V, а також усі його величезні матеріальні ресурси. Звідси одна надзвичайно важлива риса іспансько-габсбурзького абсолютизму – його фіскальність. Війна була справжньою безоднею, де безслідно зникали усі гроші, що ледве встигали потрапляти до імператорської казни. До цього слід додати непомірні витрати на утримання королівського двору, які сягали близько 220 тис. дукатів щорічно. Тягар фіскальності лягав переважно на Кастилію, оскільки станово-представницькі інститути втратили тут можливість протистояти королівській сваволі, що прикривалася «державним інтересом». Для Карла V державні інтереси збігалися з інтересами його світової політики, якій безжалісно приносились у жертву добробут Іспанії, Нідерландів та інших складових габсбурзької монархії.

Єдиною країною Західної Європи, що зберегла всестанове представництво у формі парламенту, була Англія. Відсутність різкого станового антагонізму дала змогу зробити парламент загальнонаціональним представництвом, де стани діяли солідарно кожного разу, коли їм доводилося відстоювати права парламенту від абсолютистських зазіхань королівської влади. Втім, і Англію не обминули абсолютистські тенденції суспільно-політичного розвитку. Вони знайшли свій вияв як у теоретичних міркуваннях багатьох мислителів (Фільмер, Гоббс), так і в деспотичних устремліннях Тюдорів і Стюартів. Проте Тюдори не демонструють бажання покінчити з парламентом, або хоча б скоротити парламентські повноваження. Парламент і корона у XVI ст. не вороги, а союзники. Генріхові VIII вдалося здійснити грандіозний церковний переворот і подати його як виконання накреслених

парламентом побажань. І Марія, і Єлизавета Тюдор не мали незаперечних прав на престол. Для впевненого почування на троні їм був потрібен авторитет парламенту. Однак і король був потрібний парламенту.

У XVI ст. найбільш впливовою суспільною верствою стають сільські джентльмени – землевласники середньої руки, з-поміж яких виходили члени парламенту, мирові судді, шерифи, командири народної міліції. Вони відтісняють стару знать – велику аристократію, але ще не в силі повести відверту боротьбу з короною. Покору абсолютистській політиці Тюдорів вони ще вважають надійним шляхом до власного піднесення. Купці й промисловці не менше за сквайрів потребують сильного уряду, який міг би забезпечити міцний внутрішній мир, піднесення продуктивних сил, підтримку і захист у конкурентній боротьбі на зовнішніх ринках, перетворення Англії на могутню державу. Проте абсолютизм в Англії не зміг створити для себе досить міцних державно-правових підвалин. Тюдори лише на деякий час принизили роль парламенту до рівня покірного знаряддя королівського свавілля; згодом він став повнокровною суспільною інституцією, яка зуміла остаточно подолати абсолютистський натиск здійснюваний Стюартами.

Спроби зміцнення великокняжої влади у Великому князівстві Литовському. Утворення національних держав у Західній Європі супроводжувалось утвердженням абсолютистських тенденцій. Разом з тим, у багатьох європейських країнах залишилися станово-представницькі інститути, які суперничали з королівською владою. Це суперництво в деяких з них привело до утворення обмежених монархій. Такими були, зокрема, Польське королівство і Велике князівство Литовське. На початку XVI ст. під владу династії Ягелонів потрапляють величезні простори Східної і Центральної Європи – Польща, Литва, Пруссія, Україна, Білорусія та деякі інші землі. Різні за рівнем соціально-політичного та економічного розвитку, ці країни здебільшого зберігали свій традиційний внутрішній устрій і навіть державну незалежність, об’єднуючись лише спільним династом. Багатьма аспектами розвитку монархія Ягелонів нагадувала монархію Карла V, який у більшості своїх численних володінь був лише номінальним сюзереном, а не фактичним правителем. Великі князі литовські, залишаючись спадковими володарями на своїй батьківщині, були водночас виборними королями польськими, до того ж істотно обмеженими у своїх прерогативах загальношляхетським сеймом. Заздрісне поглядаючи на зміцнення «королівського маєстату» у багатьох країнах Європи, Ягелони прагнули до посилення своєї влади у Литві. Союзників у цій справі великі князі литовські (зокрема, Вітовт та Сигізмунд Кейстутович), як і західноєвропейські монархи, шукали між середніми та дрібними феодалами. Проте їхнім спробам та спробам їхніх наступників довести централізацію держави до завершення і відтіснити на другий план велику феодальну аристократію не судилося здійснитися. Велике князівство Литовське залишилося державним утворенням з близьким до федеративного устроєм; у багатьох землях, в тому числі українських, збереглися форми автономії або місцевого самоврядування, хоча це самоврядування не було всестановим і стосувалося передусім шляхти і магнатерії. Намагання Ягелонів зміцнити свою владу обернулося для них – так само, як і для Габсбургів – необхідністю маневрувати між національнодержавними інтересами різних народів, що входили до складу імперії. На початку XVI ст. Польща продовжувала наполягати на втіленні в життя проголошеного Кревською унією завдання цілковитої інтеграції Литви у єдиний польський державний організм. У 1501 р. після смерті короля Яна Ольбрахта на польський престол було обрано його брата – великого князя литовського Олександра Казимировича. Одночасно було проголошено черговий акт злуки Литви і Польщі в «одно неподільне й одностайне тіло, один народ, одну націю». Литовська правляча верхівка бажала, однак, не злиття, а тісного політичного та воєнного союзу обох держав зі збереженням повної самостійності литовського державного організму. Нарешті, своя позиція була й в української магнатерії, що на той час виступала речником українських національно-державних інтересів. Після невдалих збройних спроб відновити українську державність (змови князів наприкінці XV ст., повстання Глинських) українська знать намагається зберегти свій політичний та культурний вплив, підтримуючи ідею цілісності й незалежності Великого князівства Литовського.

Війна з Москвою на початку XVI ст. показала, що Литві годі чекати реальної мілітарної допомоги від Польщі. Більш того, поляки не лише не допомогли литовцям, а й навіть здійснили на них тиск, будьщо спонукаючи їх до миру. В результаті перемир’я, укладеного за посередництвом Польщі, Литва була