Прощай, село

I. Вплив більшовицьких ідей на М. Куліша. (У величезній погано керованій імперії, що підірвала свої сиди в кривавій міжнаціональній битві за місце під сонцем, прекрасне живильне середовище знайшли більшовицькі ідеї. Змученим довголітньою війною, пригніченим і деморалізованим, усім так хотілося говорити про рівність, братерство, мир, землю, так хотілося вірити в те, що "є така партія", яка зможе все це дати народам. Представник найбідніших верств українського селянства, Микола Куліш не може не відчути симпатії до більшовиків. 1919 року він вступає до комуністичної партії і починає активно проводити в життя її політику.) II. П'єси драматурга на сільську тематику. (Усього в творчому доробку Куліша — десять закінчених і кілька незакінчених драматичних творів. Із десяти п'єс три написано ним на сільську тематику. Це "97", "Комуна в степах" і "Прощай, село". Вони складають своєрідну трилогію про українське село 20—30-х років.) III. "Прощай, село" — остання п'єса з трилогії про українське село. (У п'єсі знову показано традиційне протистояння між бідняком і хазяїном, тими, хто підтримує "партійну лінію" і хто опирається їй.) 1. Наполягання критиків змінити назву п'єси. (У 1934 році від Куліша вимагали змінити назву п'єси. Як пише дослідниця Т. Свербилова, "у словах "Прощай, село" цілком закономірно вбачали символ знищення органічної ланки нашого буття під час колективізації, хоча автор мав на думці зовсім інше". Але чи й справді М. Куліш "мав на думці" щось інше і в назві п'єси не було символічного підтексту? Безумовно, п'єсу "Прощай, село" створював уже інший Куліш. Позаду були болючі роздуми над національним і соціальним питаннями, заборони кращих його п'єс, розгром ВАПЛІТЕ.) 2. Написання п'єси. Реальні події історії. (Драма "Прощай, село" була написана впродовж 1932—1933 років, а надрукована в журналі "Радянська література" за 1933 рік. Уже з кінця весни 1932 року Україну вразив голод. У своїх спогадах Б. Пастернак писав: "...Це були нелюдські, неймовірні злидні, такий жах, що вони починали здаватися майже несправжніми, це не вміщалося в межі свідомості. Я почувався хворим..." М. Куліш також перебував в епіцентрі кривавої драми з багатьма мільйонами учасників драми, що розгорталася перед його очима. Важко повірити, що на межі страхітливих тридцятих років цей чесний митець славив у своєму творі політику партії, яка прирікала народ на загибель.) 3. Звичайний набір ідеологічних образів-штампів. (П'єса "Прощай, село" справляє трохи дивне враження, хоча головні герої п'єси знову виразники різних соціальних і політичних таборів: жадібні до грошей колишні куркулі, представники тих, хто агітує за колгоспи-комуни. З'являється й дещо нове: син Ільченка Дмитрик розповідає сільським активістам про заховані батьком гроші в надії на те, що за це його приймуть до комсомолу. Такий собі український Павлик Морозов.) 4. Партизан Пархімча "колективізує" село. (Не можна не вловити іронії, з якою М. Куліш показує намагання "колективізувати" селян колишнім партизаном Пархімчем. На завершення вдало проведеної "операції" він влаштовує грандіозну пиятику: "Пий, село! гуляй, село!.. Пропивай село!". Ось так відбувалася "колективізація" в українських селах далекого 1933 року.) 5. Трагічний фінал п'єси. (Кінець п'єси сприймається як глибоко трагічний. За межі України виселяють кількох жителів села, десь попереду лунає голос Пархімчі, чия команда стає символічним девізом селянського життя на довгі десятиліття: "Прямо на колгосп, равнєніє налєво — руша-ай!") IV. Прозріння М. Куліша-драматурга. (Він розуміє, що нове життя зруйнувало чудові старовинні обряди та традиції, не давши нічого натомість: діти відмовляються від батьків, найбільш передові активісти влаштовують біля вогнища танці, де згорають святині предків — ікони.)

3. Патетична соната

Ця п’єса М. Куліша, на одностайну думку дослідників, — справді виняткове явище в українській драматургії як спроба поєднати в єдине ціле рух, музику, слово. Свою назву твір дістав від однойменної славнозвісної сонати великого Бетховена. У неосяжному світі музики — контрасти й різкі переходи від одного ритму до іншого, рух і спокій, сльози і радість. Вони були для композитора засобом відтворення драматизму почуттів, їхньої високої напруги, складних конфліктів людини з реальним життям. Так бетховенівська мелодія органічно вписується в твір М. Куліша. Патетика сонати стала основою поліфонічної драми.

Матеріалом для п’єси послужили бурхливі події 1917—1919 років. За своєю суттю вони так відповідають настрою сонати — настрою шукань, поразок і перемог! У центрі дії — образ талановитої піаністки Марини, яка на роялі дає “світлий роздум бунтарного духу”, а в буденному житті під іменем Чайки відстоює самостійну Україну. Грою дівчини захоплюється поет і мрійник Ілько Юга, який бентежно кохає її, “вірить у Петрарку і вічну любов”. Він сам учиться грати на геліконі, прагнучи досягти таких висот майстерності, щоб гасити зорі на небі. Його духовною сонатою стає шлях від ідилічного мрійництва до очищення і спокути. Небайдужий до музики й батько Марини, щирий і трохи смішний Ступай Ступаненко, який вагається у своїх ідейних переконаннях — до якого ж табору пристати: самостійників, соціалістів чи більшовиків. Проте він твердо знає, що хоче бачити Україну вільною, незалежною: “Нехай і радянська — аби тільки була українська республіка: на червонім дві стьожечки вити — жовту й блакитну”. У своєму захопленні всім національним старий учитель думає, що автор “Патетичної сонати” мав би бути українцем, а на заперечення доньки вперто відповідає:

“Значить, мати була українка”.

Таким чином, образність і мотиви “Патетичної сонати” зумовлюють композицію п’єси, Її ритм і тональність. Побудова твору своєрідна. Автор зізнається, що це спогади його романтичного друга, нині вже покійного Ілька Юги. Його “я” — головна особа твору, композицію якої складають щоденник героя, його листи до коханої, ліричні відступи.

Сто тридцять листів написав юнак до Марини і знищив їх , бо ніяк не наважиться перетнути той невеликий простір, що розділяє їхні помешкання. Коли ж молодий закоханий мрійник зважується переступити поріг заповітних дверей, то бачить офіцера, який на колінах просить у дівчини посвяти в лицарі й цілує край її сукні. Для Ілька руйнується світ:

“Навіть сонце на небі вже не сонце. А якийсь жовтогарячий пластир на рамі. Скрізь запалення і біль”. Марина, як і кожна молода дівчина, вірить у незвичайне кохання, чекає його. Але природний потяг своєї душі вона підпорядковує ідеї, і її серце схиляється до Андре Пероцького, який лише вдає, що вболіває за Україну: “Поет, можливо, завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометра території, моя Жанно д’Арк...” .

Під час повстання більшовиків Ілько рятує Андре в ім’я свого вічного кохання. Але це було фатальним кроком: молодий Пероцький забуває про свою обіцянку служити вільній Україні, він бере участь у білогвардійському заколоті. Оврама розстріляно, Зіньку також, Настя збожеволіла. Влада переходить до більшовиків — Марину заарештовують, вона гине від руки Ілька Юги. Гине і сам поет. Гине вчитель Ступай-Ступаненко, в передсмертні миттєвості залишаючись таким же милим і зворушливим, бо міркує, з якого боку куля. Цей калейдоскоп смертей — ознака жорстокого і складного часу, коли знецінилося саме людське життя.

Мова персонажів нагадує музику — інтонаціями, ритмами , підтекстом. Наприклад, монолог Ілька: “Ви граєте сьогодні щось нове, що саме — не знаю, але ц я музика напевно ж про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного кохання. Там у голубих вікнах дівчина самітна: ліву брову трошки ломить, я к усміхнеться, очі голубі. Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому навстріч, чи одчине двері, прекрасні ворітця в країну вічного кохання!” Своєрідним — символічним — є час і простір п’єси. Дія відбувається від Великодня до Великодня (за винятком останніх епізодів “Патетичної сонати” , позбавлених часово-просторової конкретики). Але Воскресіння для героїв не настає, бо вони, присвятивши себе фанатичній ідеї вмерли назавжди. Простір твору організований як зріз будинку, власник якого — Пероцький із синами — займає найкращі кімнати, праля Настя, чекаючи з фронту чоловіка, мешкає в підвалі під дзенькіт крапель, Ступай-Ступаненко з дочкою живе на першому поверсі, а мезонін під дахом — притулок Ілька та

Зіньки, колишньої служниці Пероцьких. І це підпорядковано авторському задумові. П’єса М. Куліша засуджує пріоритет класових цінностей над загальнолюдськими, засуджує суспільство, засноване на крові, сльозах, руїні.

Патетична соната — п'єса Миколи Куліша, написана у 1929 р., де зображено типову для Кулішевих п’єс опозицію потворної дійсності та високої мрії, при чому мрії завідомо приречені на крах. Складається з семи дій.

Головні герої

Ілько Юга Марина Ступай, батько Марини Лука, друг Ілька, революціонер Зінька, сусідка, проститутка Пероцький старший, домовласник, імперіаліст Жоржик Пероцький, син Андре Пероцький, син, корнет, нещодавно повернувся з фронту Оврам, повертається калікою з фронту Настя, жінка Оврама

Сюжет

Романтик Ілька Юги давно закоханий у сусідку Марину. Його друг Лука намагається залучити його до революційних справ, але марно: ні про що, крім коханої, той думати не може. Дівчина постійно грає Патетичну сонату Бетховена, ця музика викликає у Ілька візії «юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного кохання», які він викладає у листі-зізнанні (не перший лист, попередні ніколи не передавав). Дівчина теж вірить у кохання, але називає Ілька коміком, адже у неї є програма: «Жде вас, поете милий. Самітна дівчина. В країні, де на дверях два замки іржаві висять, московський і польський, жде і мріє, що тому оддасть і душу, й тіло, хто замки ті позбиває...». Однак вона не відкриває своїх переконань Ількові, а відповідає, що чекає на поета в країні вічного кохання. В той час як свої істинні думки щодо долі України вона висловлює в розмовах з батьком: присягається відбудувати Україну, вона свідома, що мрії батька про «українського Бога, який не зрадить» сміховинні, а ностальгія за славними часами вільних запорожців ні до чого не приведе. Дівчина єдина розуміє необхідність реальних дій: «Гармат би нам та кулеметів замість мрій!». Вона також висловлює слушну думку, що для відбудови України «українцю, спізнай самого себе», адже «на московському кумачі України самостійної не вишити». Корнет Пероцький теж закоханий у Марину, йому вона зізнається, що найкраща програм для України – «гетьманська булава замість трикутного капелюха», закликає корнета до дій. Ілько бачить, як вони розмовляють – любовий трикутник. Жовтнева революція. Батько Марини роздумує, що не такі вже й погані революціонери-соціалісти, якщо заговорили з ним українською мовою. Корнета Пероцького схопили більшовики, але його, на прохання Марини (смерть Андре завадить їхньому коханню), звільняє Ілько (представляється більшовиком, запевняє, що Пероцький – їхній агент). Помирає від кулі батько Марини. Суд над Оврамом за участь в ЧК. Ілько розкаюється перед Лукою за зраду (звільнення Пероцького), тепер він переконаний у необхідності класової боротьби. Дізнається, що Марину мають розстріляти за контрреволюційну діяльність, просить про розмову з нею. Вона висловлює розчарування, що він прийшов до неї через замкнені двері («ви не спитавшись увійшли – це привілей старців, закоханих і, здається катів »), тобто зрадив і її, і національну ідею, замість того, щоб бути «лицарем на коні», про якого вона мріяла, і звільнити її. Ілько вбиває Марину, відчуває піднесення, чує Патетичну сонату.