Основи філософських знань

Чи не перших в історії професійних годувальників божих, тобто жерців, виявили у стародавній Персії греки. Вони й дали їм відповідну назву: маги, що в перекладі означає щось на зразок кухарі.

У давньогрецькій мові існує ціле гніздо слів, що можуть свідчити на користь саме такого припущення як найбільш вірогідного : µαγηζ (магіс) - чашка, миска, блюдо, µαγειροζ (магейрос) - кухар, повар, µαγειρικοζ (магейрикос) - кухарський і

т.д.

Прикметно, що ці та подібні слова практично без змін перейшли до латині: magis, magida - миска, чашка ,блюдо magira - кухарське мистецтво, magirus -кухар і

т.д., magmentum – додаток до жертви, додаткова жертва, проте: magicus – уже означає магічний, таємничий, чарівничий.

На користь саме такого походження терміну магія опосередковано засвідчує й вражаюче подібна етимологія українського відповідника поняття магія - чарування

та похідних від нього (чари, чарівність, зачарованість тощо).

вилупилось це “диво в пір”ї”: розгляньмо для початку етимологію слова чари. Граматична однина слова чάри - чάра. Ота сама, що в піснях: “Кришталева

чара, срібная креш, пити чи не пити - все помреш...”, або: “Гей, наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося...”, чи: “Як засядем, браття, коло чари, як засядем, браття, при меду...”. Ота сама посудина, яку лагідно (принаймні зменшувально) здавна стали називати у нас чаркою, чрочкою, чарчиною ...

Втім, не зовсім “та сама”.

Колись це слово, чара, слугувало для загального означення посуду, якщо й не єдиного у наших далеких предків, то, принаймні, дуже широкого вжитку. На це недвозначно натякає, сказати б, „реліктова” другоназва досить поширеного сучасного кухонного посуду: в деяких місцевостях України, наприклад, на Поділлі, ще й сьогодні чарόю (наголос на другому складі - чарά) називають сковороду.

“пищеварения” не випадково й досі у нас означується словом недвозначного походження - “травлення”.

Слід цього життєво важливого “кухонного начиння” сьогодні виразно

стародавніх греків) бере свій початок і означення гостини: чарування, що первісно не означало нічого іншого, крім пригощання тим, що було приготовлене (зварене) у чарі (порівняйте сьогоднішнє чаркування). Звідси ж походять і загальне найменування того варива (наїдку чи напою), яким люди причащали (частували) своїх гостей, - чари. Ті, хто вмів готувати добрячі “чари”, дістали відповідні прозвиська чародіїв, чарівників, чарівниць, подібно, як і означення стану чи вигляду особи, що скуштувала особливих “чарів” (о(д)-трави, о(д)т- рути) - зачарований, а також і означення здатності приводити інших у такий стан (зачарованості) - чарівність...

141

„Треби” Спочатку люди поклонялись усім “духам”. Як зазначено в літопису “Повість минулих літ”, наші предки “жрали (-тобто приносили пожерт(в)и -С.Б.) лісам, озерам, рікам, болотам”, тобто “духам” рік, лісів, гір, озер, Але в процесі соціального розшарування людей у суспільстві, відповідно до виділення з-поміж усіх цінностей найважливіших, відбувалась “ієрархізація” і серед “духів”. Між ними з”явились і такі, що до них уже не міг мати доступу кожний, але тільки особливо на те уповноважені (удостоєні) особи: чарівники, чаклуни, маги, словом - жерці... Згодом і серед цих людей, професією яких стало служіння богам, також встановлюється певна ієрархія...

З часом, з розвитком суспільства, диференціацією суспільних відносин, виникненням класів, наростанням соціального гноблення, тягар якого не просто доповнював, але стократ примножував гніт хижих і малозрозумілих, ворожих людям сил, первісний уявний світ “духів” теж почав у очах людей ніби подвоюватись та потроюватись, нашаровуючись цілою ієрархією нових, уже не тільки малозбагненних, а й зовсім недоступних “духів” - богів.

Цих уже неможливо було, як раніше, ні умилостивити, ні нажахати, самотужки “віддухопеливши їх, як чорта у верші”, - тепер безпосередній доступ до “духів” мали тільки окремі люди: годувальники Божі - жерці. А вони, хто тримаючи “Бога за бороду”, хто сидячи “у Бога за пазухою”, чимдалі більш розпалювали “Божий” апетит, запевняючи довірливих людей, що Богвсемогутній уже не може вдовольнитись такою мізерією, як, наприклад, риб’ячий жир, вони жадають все більших та скоромніших приношень - аж до людських життів включно.

Дві книги з так званого п’ятикнижжя Мойсея - одного з легендарних пророків та жерців стародавніх іудеїв - становлять по суті детальний перелік того, що повинні були віруючі приносити жерцям під виглядом нібито треб (вимог) Божих. І перший приплід худоби, і перші плоди рослин, - садів, виноградників і злаків,- і овечу вовну, і т. д., і т. п. Притому приносити не скільки доведеться, а неодмінно - десятину, тобто десяту частину всіх доходів.

До речі, звідси й походить назва першої цегляної церкви, що її звелів вибудувати у Києві князь Володимир, коли, перейшовши у християнство, розтрощив язичницькі скульптури древніх богів разом із храмом, що були зведені за його ж таки наказом кілька років перед тим. На утримання кліру цієї церкви князь повелів і заповів виділяти згадану десятину - десяту частину всіх своїх прибутків...

За підрахунками, Мойсеєві “треби” нелегким тягарем лягали на ізраїльських “селян”. В умовах не такої вже й значної чисельності населення -щорічно: 113 волів, 1038 ягнят, 5500 літрів муки, 2100 літрів олії, стільки ж вина, не рахуючи інших продуктів.77

Не меншим апетитом відзначалися й стародавньоєгипетські боги. Серед інших численних пам’яток історії та культури цієї древньої країни збереглась своєрідна “відомість” - опис того, що передав жерцям на утримання одного лише храму фараон Рамсес Ш. Тут згадуються зокрема 169 маєтків, тобто земельних угідь, крім того - 11.300 рабів, 514 виноградників та садів, ще 1.000.000 гектарів орної землі, 544.000 мішків зерна, 67.440.000 спечених хлібів, 493.000 волів, 680.000 гусей, 566.000 кухлів пива, 19.000.000 букетів квіток, 10 тонн золота, ЗО тонн срібла, 568 кухлів різних фіміамів (ароматних речовин - для куріння благовоній богам, при спалюванні тварин та людей, що приносились їм в жертву, понад те - 1.000.000 амулетів з коштовним камінням та ще окремо 18.000 унікальних коштовних

77 Див. М.Шахнович, оп. цит.,с.260.

142

каменів...78 Людські жертвоприношення. Та не тільки опосередковано, через виснаження

приносились у жертву богам людські життя. Щоб остаточно залякати, деморалізувати й підкорити безвідмовному послуху людей, жерці не зупинялися перед тим, щоб зажадати заради нібито умилостивленя богів - або щоб віддячити за якусь нібито милість - принесення -“в жертву”, тобто умисного вбивства, безневинних людей. Цей справді нелюдський звичай, що своїми джерелами відходить в незапам’ятні часи людоїдства, надзвичайно довго підтримувався лише релігійними міркуваннями та пережитками, і не обійшов, не пощадив, мов чума, жодного народу.

На території сучасної Мексики було виявлено і вже понад півтораста років тому досліджене наукою одне таке місце, де ще порівняно недавно, років 700-800 тому, регулярно здійснювалися обряди релігійних людських “жертвоприношень”. Мова йде про так званий Колодязь смерті в районі Чичен-Іци. Цей колодязь - невелике у діаметрі озеро, вода в якому не висихала дощенту навіть у найнещаднішу спеку. Людям, що перебували на невисокому ступені розвитку, чиє життя однозначно залежало від урожайності на поливних землях, порівняно неважко було навіяти, що на дні цього озера мешкає не хто інший, а сам “дух” (=”бог”) води, і що для умилостивлення його потрібні найдорожчі жертви. І люди жертвували - кидали у воду найдорожче: золото, срібло, дорогоцінні каміння, а особливо посушливих років - і людей. За звичай це мали бути “безневинні” істоти - діти й “незаймані” дівчата та юнаки, що не знали ще жінки.79

Відомо достеменно, принаймні, одне таке місце і на території сучасної України - у Києві Його контури досить точно окреслюють залишки фундаменту вищезгаданої Десятинної церкви. Автор чи упорядник “Повісті минулих літ” детально розповідає про події, пов’язані із людським жертвоприношеннями, що скоїлися трохи більше тисячі років тому (983 р.) “Пішов Володимир проти ятвягів (- сучасні литовці- С.Б.), і переміг ятвягів і взяв їх землю. І пішов до Києва, приносячи жертви кумирам з людьми своїми. І сказали старці й бояри: “Кинемо жереб на підлітків і дівчат, на кого впаде він, того й заріжемо у жертву богам”. Був тоді варяг один, а двір його стояв там, де зараз стоїть церква святої Богородиці, яку побудував Володимир. Прийшов той варяг із грецької землі і сповідав християнську віру. І був у нього син, прекрасний обличчям і душею, на нього от і впав жереб, по заздрості диявола... І послані до нього, прийшовши, сказали:”На сина, мовляв, твого впав жереб, вибрали його собі боги, щоб ми принесли жертву богам”. І сказав варяг: “Не боги це, а просте дерево: нині є, а завтра згниє; не їдять вони, не п’ють, не розмовляють, але зроблені людськими руками з дерева... Не дам сина свого бісам”. Послані пішли й повідали про все людям. Ті ж схопили зброю, пішли на нього й рознесли його двір. Варяг же стояв на сінях із сином своїм. Мовили йому: “Дай сина свого, щоб ми принесли його богам. Він же говорив: “Якщо боги вони, то хай пошлють одного з богів і візьмуть мого сина. А ви-то навіщо чините їм треби?” І гукнули, і підсікли під ними сіни, і так їх убили”.80

Через п’ять років, вихрестившись, князь Володимир на спокутування цього свого гріха звелів збудувати на тому місці церкву. За традицією (тоді вже майже тисячолітньою) християнські храми споруджувалися насамперед на руїнах знищених ними язичеських божниць та по місцях, де зазнали мученицької смерті

78 Там же,с.158.

79 М.Стингл .Тайны индейских пирамид.- М.,1982,с.138.

80 Повесть временных лет.//Памятники литературы Древней Руси.-М.,1978,с.96.

143

християни.

Дійшли до нас не лише літописні оповіді й наукові розвідки про місця, характер і час релігійних убивств людей. Дійшли до нашого часу й ще більш переконливі свідчення цих подвигів релігії - збереглися, як це не дивно звучить, - й самі... жертви. Принаймні один випадок відомий достеменно.

В Чілі, на горі Сйерро аль Пломо, що в п’ятдесяти кілометрах від столиці країни Сант’яго, взимку 1954 року група скарбошукачів почала розкопки. Їм видалась вельми підходящою для цього місцина на висоті близько шести кілометрів над рівнем моря - ледь примітна руїна старої кам’яної стіни вказувала на древнє городище інків, аборигенів Чілі. Коли 1 лютого 1954 року шукачі скарбів розкопали купу каміння й заглибилися в зовсім суху зону підмурків старовинної будівлі - навколо грунт перебуває в режимі вічної мерзлоти, - в камері, що залишилася якимось побитом відносно неушкодженою, вони побачили... Хлопчика, який ніби спав навсидячки. Ноги підібгані, голова схилена до коліна. Зодягнутий він був у туніку й накидку, зроблені з вовни лами, вігоні й алапаги. Обличчя забарвлене червоною та жовтою фарбами. Волосся заплетене в більш як 200 кісок. Із прикрас - срібні підвіска та браслет. Ноги взуті у вишивані мокасини. Голову прикривав (чи прикрашав) убор у вигляді султана, зробленого з пір’я грифона. В перекинутій через плече торбинці збереглися рештки листя коки. Поруч з хлопчиком було ще шість торбинок, наповнених начинням, яке високо цінувалося тоді, - одна з листям коки, інші містили мотки бавовняних ниток, пасма волосся, обрізки нігтів, молочні зуби, а також три фігурки із срібла: статуетка жінки, зодягнутої в пістряві шати, з пишним головним вбором з пір’я, та дві скульптурки тварин (лами)... З’ясувалося, що місце, де авантюристи шукали скарбів, - руїни стародавнього храму інків, порозкидані камені - рештки жертовних олтарів. Завдяки випадковості хлопчик зберігся майже достоту таким, яким потрапив до цієї камери понад 500 років тому, Сухе каміння в умовах вічної мерзлоти, відсутність доступу повітря посприяли природній муміфікації його тіла.

Дослідження недвозначно показали, що хлопчика, принесеного в жертву забобонам та марновірству, привели до олтаря ще живого, а помер він уже в холодній камері: сильно сп’янілий від наркотику (листя коки), він заснув і увісні замерз навіки...81

Це одне з найбільш пізніх жертвоприношень аборигенів Америки, здійснюваних напередодні чи вже й у часи європейського вторгнення. До нас дійшли також описи більш ранніх ритуалів, пов’язаних з практикою релігійного людиновбивства. На жертовному майданчику піраміди, - а ними знаменитий не тільки Єгипет, а й доколумбівська Америка, - чотири жерці розпростерали жертву на спеціальному кам’яному столі (олтарі), один з жерців кам’яним ножем розрізав жертві живі груди, виривав серце, що захлиналось кров’ю, і цією кров’ю кропив статую бога, що бовваніла тут таки, мастив нею ідолові губи... Тимчасом інші священики скидали тіло забитого донизу, і воно котилося стрімко по втиканій кам’яними зубцями похилій стіні піраміди. Біля підніжжя його підхоплювали інші

81Барбен К.Диагноз ребенку через 500 лет//Новости.Инф. бюллетень ЮНЕСКО.-

Париж,1983,№6,с.19-20.81 М.Шахнович.Оп.цит., с. 147.

81 Г.Плеханов.О так называемых религиозных исканиях в России.//Избр. филос. произв. в 5-ти тт.- Т.3.- М.,1957, с.363.

81 М.Шахнович.Оп.цит., с. 147

81 Г.Плеханов.О так называемых религиозных исканиях в России.//Избр. филос. произв. в 5-ти тт.- Т.3.- М.,1957 , с.363

144

учасники ритуалу.Тут його білували, й один з жерців надягав на себе шкіру, здерту з нещасного, - починалися ритуальні танці...Відбувалось і таїнство причастя: “Тіло жертви як священний наїдок пропонувалось покуштувати учасникам цього священнодійства, аби вони могли сприйняти в себе божествену плоть і закріпити цим союз між богом і людьми”.82

В інших місцях жертву - ще живу людину - прив’язували до так званого жертовного стовпа, підходив головний жрець і кам’яним ножем розпорював приреченому низ живота, черпав пригорщами гарячу кров і кропив статую бога, змащував йому губи - “поїв”, “причащав”! Тіло забитого потім фарбувалось у синій колір, - все, окрім невеликого кружечка - там, де серце. Цей кружок ставав мішенню. Учасники ритуалу кружляли в несамовитому танку навколо жертовного стовпа на певній відстані й стріляли з луків по цій мішені...

“Коли ірокези приносили своєму богові людську жертву, - писав Г. Плеханов, - вони зверталися до нього з такою молитвою: “Ми приносимо тобі цю жертву для того, щоб ти міг попоїсти людського м’яса і щоб ти за це постарався доставити нам щастя й перемогу над ворогами”. Нічого не може бути яснішим: “Do ut des!” “Я даю

сакралізацію як ніби три процеси - окремо один від одного, - попри всі застереження, що це всього лише три аспекти одного й того самого, єдиного і нерозривного явища - етно-національного культурного процесу. епер розглянемо на конкретному прикладі, якого вигляду може набирати ця триєдність.

Напевне, кожний,- і то не раз, - чув цей вираз. Але чи задумувались Ви,читачу, над тим, що власне, означає це висловлювання? Хто його автор? Чому “світ” треба “рятувати”? І якщо таки треба, то чому саме “краса” має це робити? Яка краса? Як вона може чи повинна це зробити?..

Та обставина, що останнім часом, за сутужних умов для функціонування мистецтв, деякі дотепники почали каламбурити з приводу цього афоризму (на зразок того, що, мовляв, не красі належить рятувати світ, а навпаки, - світ повинен рятувати красу..), Неспростовно свідчить, що принаймні ці гострослови не надто задумувались...

Нагадаємо: афоризм належить Федору Достоєвському. В романі “Ідіот” його висловлює у напівзапитальній формі головний герой. В листах до брата письменник наполягає на здійсненності такого свого “віщування” категорично, і з його аргументації стає зрозуміло, що й до чого.”Краса”,-в інтерпретації Достоєвського,- це християнсський ідеал добра і святості. Втіленням його постає Ісус Христос (Спаситель, Спас), якому і належить, у цілковитій відповідності з церковною традицією, здійснити заповідане “спасіння” роду людського, що “загруз у гріхах”, тобто аморальності..А загруз через те, що втрачає віру в Бога:”якщо Бога нема, то

.

.

145

все “дозволено”.Саме цю думку покликані на різні лади ілюструвати його основні

(Христос для віруючих - символ Благодаті), але й естетичного - втіленням Краси.

Коли боги стають прекрасними…Своєрідний аналіз процесу естетизації та етизації сакрального залишив Ф.Ніцше, який чутливо уловив у бентежних питаннях Достоєвського виклик часу і спробував дати на них свою, асиметричну відповідь.Він, чи не вперше осягнувши глибоко історичну обумовленість моралі, її засадничо релятивний характер, здійснив відчайдушну спробу метафізичного виходу По Той Бік Добра і Зла .Безапеляційно й однозначно проголосивши: “Бог помер”, він намагався довести, що саме після цього він і стає прекрасним.Ця його

виражальних засобів, Справедливість думки Ніцше потверджує й буденна практика: навіть будучи переконаними атеїстами, люди часто-густо використовують образи,

претендувати на повноту істини. Річ у тім, що для людей віруючих “богам” не потрібно “помирати”, аби стати прекрасними.Для тих, у кого віра не вмерла, “боги” впродовж усього нескінченного свого життя і короткочасного - віруючих не просто прекрасні, - являють cобою ідеал краси. І саме тому вони стають об”єктами адекватного мистецького втілення.

Найближчим і чи не найпереконливішим прикладом тут може слугувати процес створення, естетизації та еволюції образу Ісуса Христа в європейському

146

ЗМІСТ

Частина І. Філософія, її роль у житті та місце у навчальних програмах (

ОСНОВНІ ТВОРИ З ФІЛОСОФІЇ

1.Платон. Апологія Сократа. Закони.

2.Арістотель. Метафізика.Поетика.

3.Лукрецый Кар.Про природу речей

4.Сенека. Нравственные письма к Луцилию.- К., 1996.*

5.Тертуллиан Н.С.Ф. Избранные сочинения. Сост. иобщ.

ред. А.А. Столярова.-М., 1894.

6. Декарт Р. Рассуждения о методе с приложениями ...-Л.,

1953*

7.Дидро Д. Парадокс об актере.

8.Довгалевський М. Поетика. (Сад поетичний).-К., 1973.*

9.Сковорода Г.Твори

10.Кант И. Критика способности суждения

11. .Гегель Г. В. Ф.Естетика

12. Маркс К. Таємниця" гегелівської спекулятивної конструкції Маркс К., Енгельс Ф. Твори.-Т. II.: К.,! 955.-С.62-67

13. Фейербах Л. Сущность христианства.-М.,1965.*

147

14. .Енгельс Ф. Людвиг Фейєрбах і кінець класичної

німецької філософії //Маркс К., Енгельс Ф. Твори.-Т. 2.-М.,1955.*

15.Шопенгаузр А. Понятие воли; Идеи зтики;

Метафизика половой любви; Основньїе идеи зстетики//

Избранньїе произведения.-М.:Просвещение,1992.

І6. Ніцше Ф.. Так казав Заратустра. Антихрист.

17.Шеллинг Ф. Система трансцендентального идеализма

18.Фихте И.Г. Речи к немецкому народу. Сочинения: В 2-х

т.-Спб., 1993.

19.Кьеркегор С. Страх й трепет: Пер. с дат.-М., 1993.*

20.Фрейд 3. Введение в психоанализ

АВТОРСЬКІ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.Асмус В. Ф. Античная философия. — М., 1976.

2.Аверинцев С. Морфология культури О. Шпенглера./ «Вопросы литературы».-1968.-№ 1

3.Лосев А. Ф.Эстетика Возрождения. Софисты. Сократ. Платон. -М., 1969

4.Майоров Г. Г. Формирование средневековой философии. - М., 1979.

5.Шинкарук В. Й. Диалектика, теория познания й логика

Й.Канта. - К., 1974

6.Бистрицький Є. Політична філософія посткомунізму: горизонти методології (Політичний проект Модерну) // Політична думка. - 1995. -№ 1

7.Донцов Дм. Націоналізм.

8.Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.. К

.,199.

148

9.Камю А. Миф о Сизифе: введение в философию абсурда

//Сумерки богов.-М., 1989

10.Сартр Ж.-П. Нудота. - К„ 1994.

11.Ортега-и-Гассет Х.Что такое философия. — М., 1991.

12.Безклубенко С.Д. Про філософію, її роль у житті та місце

унавчальних програмах // Педагогіка. Вісник КНУКіМ. - № 7. - 2002.

149