Типи і види мовлення як діяльності

Найважливішою функцією мовлення як діяльності в процесі комунікації є формування та вираження думки. З огляду на тісний зв'язок мовлення й мислення науковці виокремлюють два типи мовлення — внутріш­нє і зовнішнє.

Внутрішнє мовлення — мовне оформлення думки без її висло­влювання (усного або писемного).

Мовні значення використовують поза процесом реаль­ної комунікації. Внутрішнє мовлення недостатньо вивче­не, оскільки не підлягає безпосередньому спостережен­ню. Науковці вважають, що воно відбувається з великою швидкістю, а ступінь мовної оформленості залежить від умов. Виокремлюють такі види внутрішнього мовлення:

а) внутрішнє промовляння, тобто «мовлення про себе», що зберігає структуру зовнішнього мовлення, проте позбавлене звукового або графічного оформлення. Таке мовлення може бути зумовлене труднощами розв'я­зання завдань або прийняття рішень, комунікативним шумом тощо;

б) власне внутрішнє мовлення як засіб мислення. При цьому людина користується спеціальними одини­цями (предметними кодами, кодами образів тощо). Таке мовлення має специфічну структуру;

в) внутрішнє програмування, тобто формування та зак­ріплення в специфічних одиницях програми мовленнєво­го висловлювання, цілого тексту або його частин (плану­вання, задум). Цей вид внутрішнього мовлення співвідно­ситься насамперед зі спілкуванням, оскільки є початко­вим етапом породження майбутнього висловлювання.

Внутрішнє мовлення вважають проміжною ланкою між мисленням і зовнішнім мовленням.

Зовнішнє мовлення — звукове або графічне оформлення висло­влювання, тобто вербалізація думки.

Цей тип мовлення залучає особистість до системи соціальної взаємодії. Зовнішнє мовлення передбачає різні механізми кодування та декодування інформації. У зв'яз­ку з цим виокремлюють чотири види зовнішнього мовлен­ня, які зазвичай групують попарно та називають видами мовленнєвої діяльності: говоріння та аудіювання (усне мовлення); писання і читання (писемне мовлення).

1. Говоріння. Цей вид мовленнєвої діяльності забез­печує надсилання мовленнєвих акустичних сигналів, що несуть інформацію. Відбувається перехід з коду вну­трішнього мовлення до коду фонетичного. У процесі швидкого мовлення озвучування думки завжди дещо відстає від мисленнєвого конструювання. Таке випе­редження думки російський лінгвіст і психолог Микола Жинкін (1893—1979) називав випереджальним синте­зом мовлення. Його обсяг вважають ключем до мовленнє­вого розвитку людини: чим більше випередження, тим вільніше й правильніше говорить людина. Для вільного усного мовлення потрібна також гнучкість артикуля­ційних механізмів, миттєвий вибір слів, вільне володін­ня синтаксичними механізмами, інтонаціями, голосом.

2. Аудіювання (слухання). Це прийняття мовленнє­вих акустичних сигналів та їх розуміння. Слухач своєю вушною раковиною приймає думку, висловлену іншою людиною, і переходить з акустичного коду до коду вну­трішнього мовлення. Мисленнєвий код кожної людини індивідуальний, оскільки її пам'ять зберігає фонд обра­зів, схем, уявлень, понять та фонемних еталонів слів, пов'язаних з образами, поняттями тощо.

3. Писання. Воно має на меті шифрування мовленнє­вих сигналів за допомогою графічних знаків. Цей про­цес передбачає:

— підготовку та формування висловлювання на мисленнєвому рівні з випередженням його синтезу;

— перехід з мисленнєвого коду до графічного;

— техніку запису (написання потрібних графічних знаків за правилами каліграфії, дотримання вимог гра­фічних правил та орфографічної норми).

4. Читання. Сутність його полягає у розшифруванні графічних знаків та розумінні їхніх значень. Процес читання відбувається в такій послідовності:

— сприйняття графічних знаків (техніка читання);

— перехід із графічного коду (написаного або друко­ваного тексту) до акустичного (читання вголос) та мисленнєвого (читання мовчки, про себе);

— розуміння прочитаного через мисленнєвий код, через знаки-еталони, що зберігаються в пам'яті.

Механізми кодування інформації діють під час гово­ріння та писання, декодування — під час слухання й читання. У процесі говоріння і слухання людина оперує акустичними сигналами, а під час писання й читання — графічними знаками.

Ефективне передавання інформації в писемній та усній формах залежить від рівня володіння навичками писання та говоріння, а адекватне сприйняття інформа­ції — від рівня володіння навичками читання і слухання.