Французька перекладацька традиція

У найбільш різкій формі зазначені вище особливості проявилися на батьківщині класицизму – у Франції, а поняття «французька манера перекладу» стало синонімом неуважного ставлення до оригіналу. Характеризуючи властиві їй риси, A.C. Пушкін іронічно зауважив:«Довгий час Французи нехтували словесністю своїх сусідів.Впевнені в своїй перевазі над усім людством, вони цінували славних письменників іноземних щодо заходів, як віддалилися вони від французьких звичок і правил, установлених французькими критиками.»

У перекладних книгах, виданих в минулому сторіччі, не можна знайти жодної передмови, де не зустрілася б неминуча фраза: «Ми думали догодити публіці, а разом з тим зробити послугу і нашому авторові, виключивши з його книги місця, які могли б образити смак французького читача.»

Принцип «догоджати читачеві й удосконалювати автора» застосовувався до письменників самих різних епох – від античних класиків до Шекспіра і Сервантеса, не кажучи вже про більш близькі за часом письменників. Типове в цьому плані зізнання одного з відомих французьких перекладачів XVIII сторіччя – П. Летурнера, який, говорячи про принципи свого перекладу поезії Е. Юнга, прямо заявив, що його метою було витягти з англійського Юнга французького, який міг бисподобатися французам і якого останні б читали, навіть не замислюючись над тим, оригінал це чи копія.Його колега Флоріан, який відтворив «Дон Кіхота», також підмітив, що рабська вірність оригіналу є порок, і тому він вважав себе уповноваженим видалити з тексту роману «зайві клаптики» і епізоди, в яких видно «риси поганого смаку».Знайшовся навіть літератор, який прагнув дати нову версію Святого Письма, очищену «від усього грубого і неясного», хоча й сумнівався, чи не буде подібний переклад «гріхом проти слова Господнього».

Увага до теоретичних проблем перекладу в цю епоху виявилася тісно пов'язана з тим, що отримала назву «суперечки давніх із новими», тобто дискусію про порівняльну гідність античних і сучасних письменників. Його призвідником виступив знаменитий французький письменник Шарль Перро (1628-1703).

У 1687 р. вийшла в світ його поема «Вік Людовика Великого», в якій доводилося, що французи, яким випало щастя бути підданими «короля-сонця» (тобто Людовика XIV), не тільки ні в чому не поступаються стародавнім грекамі римлянам, а й навпаки, у багатьох відносинах навіть перевершують їх. Таким чином було поставлено під сумнів один з істотних постулатів класицизму – визнання античності абсолютним ідеалом. Однак сам підхід до явища мистецтва, в тому числі і до методу перекладу, по суті, залишався класицистичним: як і раніше проголошувалась наявність подібного ідеалу (тільки не в давнину, а в сучасності).

Як приклад, Перро посилався на «Сатири» відомого поета і теоретика класицизму Н. Буало, пов'язані з творами Горація. На думку Перро, французькою мовою вони виглядають набагато витонченіше, ніж в оригіналі, де віршування страждає грубістю і жорсткістю. Звідси робився цілком логічний і цілком класицистичний за своїм характером висновок: прагнення до адекватності при перекладі (в даному випадку – при перекладі античних авторів) здатне лише дискредитувати останніх, як це сталося з одним перекладачем, праця якого виявився занадто точною і тим самим він найбільше пошкодив перекладений твір, показавши таким чином всі його недоліки.

В особистому плані суперечка між двома перекладачами «Іліади» (як раніше між Ш. Перро і Н. Буало) закінчилася в 1716 р. світським примиренням у дусі притаманній епосі галантності: будучи запрошені на вечерю до спільного знайомого, Анна Дасьє і Антуан де Ламотт потиснули один одному руки і випили за поему Гомера. Однак сама проблема продовжувала привертати до себе увагу, про що свідчило видання в 1719 р. твору історика і критика Жана БатістаДюбо «Критичні роздуми про поезію і живопису», полемічно спрямований проти «ненависників давнини». Автор рішуче відкидає думку Перро і де Ламотт, ніби сучасні французькі переклади античної класики стоять по своїх достоїнствах вище оригіналів. Але ще до того, як згадана вище поема Ш. Перро поклала початок багаторічній суперечці, в 1661 р. у Франції вийшов у світ латинський трактат з традиційною, починаючи з ренесансної епохи, назвою «Про найкращій спосіб перекладу», автором якого був П'єр Даніель Юе. Саме його зазвичай вважають найвищим досягненням французької перекладацької думки даної епохи, ставлячи втора в один ряд з найвидатнішими теоретиками перекладу від Лютера до наших днів.

Згідно Юе, найкращим слід визнати метод, при якому перекладач, по-перше, передає думки автора, а по-друге – наскільки це можливо при різниці вихідної та мови перекладу –найбільш дбайливим чином дотримується його слів.Таким чином, перекладач повинен прагнути відтворити природну своєрідність оригіналу і піклуватися виключно про те, щоб виразити його з усілякою вірністю і повнотою, не дозволяючи собі ні опущень, ні добавок. Більше того, вимагаючи, щоб переклад слідував за оригіналом «слово в слово» і зберігав саму структуру останнього до такого ступеня, яка можлива без насильства над мовою перекладу, автор трактату вважає, що в тих випадках, коли зміст вихідного тексту затемнений, слід двозначні слова передавати такими ж двозначними, зберігаючи, таким чином, неясність виразу. Юе не обходить труднощі, які обумовлені несхожістю мов, але вважає їх лише доказом того, що переклад є справжнім мистецтвом.

Особливу цікавість трактату Юе надає наявність в ньому спеціального розділу, присвяченого науковому перекладу, в якому автор вбачає одну з найважливіших завдань цивілізації, до цих пір яка перебувала в нічим не виправданому нехтуванні.