3. Макрокоммунікація

Макрокоммунікаційні форми комунікаційної взаємодії: запозичення культур, взаїмодія культуркультур та інформаційна агрессія.

Спілкування – це багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, який породжується потребами сумісної діяльності та включає в себе обмін інформацією, взаємодію, сприйняття й розуміння людьми один одного.

Спілкування включає в себе 3 аспекти:

¾ комунікативний – обмін інформацією між людьми;

¾ інтерактивний –взаємодія між учасниками спілкування, обмін діями та

вчинками;

¾ перцептивний – сприйняття, порозуміння та оцінка один одного.

У спілкуванні можна виділити: а) інструментальну спрямованість: на

виконання соціально-важливої задачі, на справу, на результат; б) особистісну

спрямованість: на задоволення особистісних потреб.

Цілі спілкування. У людини вони являють собою засіб задоволення різних потреб: соціальних, культурних, пізнавальних, творчих, естетичних, потреб інтелектуального зростання, морального розвитку. Науковці виділяють

8 функцій (цілей) спілкування.

Цілі спілкування

Інформаційна -Обмін повідомленнями, тобто прийом-передача будь-яких відомостей у відповідь на запит, а також обмін думками, рішеннями.

Контактна Установлення контакту як стану обопільної готовності до прийому та передачі повідомлення й підтримка взаємозв’язку у формі постійної взаємної орієнтованості

Спонукальна Зміна стану, поведінки, особистісно-змістових утворень партнера, у тому числі намірів, установок, думок, рішень, уявлень, потреб,активності

Координаційна Спонукання у партнера потрібних емоційних хвилювань («обмін емоціями»), а також зміна з його допомогою власних хвилювань та станів

Розуміння Усвідомлення й фіксування свого місця у системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв’язків товариства, в

якому буде діяти індивід.

Емотивна Не тільки адекватне сприйняття та розуміння змісту повідомлення, але й розуміння партнерами одне одного (їх намірів, хвилювань, станів, установок)

Встановлення відносин Взаємне орієнтування й узгодження дій при організації сумісної діяльності

Виявлення впливу Стимуляція активності партнера по спілкуванню, що спрямовує його на виконання тих чи інших дій

За своїми формами та видами спілкування надзвичайно різноманітне.

Психологи розрізняють пряме й непряме, безпосереднє та опосередковане,

вербальне (словесне) та невербальне спілкування, ділове і міжособистісне.

КОМУНІКАТИВНИЙ АСПЕКТ СПІЛКУВАННЯ

1. Засоби комунікації. Поняття мови та мовлення.

Розглядаючи інформаційний бік спілкування, ми перш за все маємо на увазі обмін різними знаннями, уявленнями, ідеями, почуттями, установками. Потреба у нових враженнях – одне з найважливіших людських потреб. Інформаційний голод, духовну спрагу ми звичайно угамовуємо за допомогою

інших людей.

Інформація може бути двох типів: спонукальна та констатуюча.

Спонукальна інформація виявляється у формі наказу, поради або прохання.

Вона повинна викликати, стимулювати якусь дію. Спонукальна інформація

передбачає активізацію (коли слухач починає діяти у заданому напрямку);

інтердикцію (заборону небажаних видів діяльності) та дестабілізацію (порушення деяких форм поведінки).

Констатуюча інформація виявляється у формі повідомлення й не передбачає безпосередньої зміни поведінки. Ми щодня слухаємо новини по радіо або телебаченню, але це не означає, що у нашій поведінці щось

змінюється. Під час розмови кожен учасник поперемінно то розмовляє – віддає інформацію, то слухає – сприймає її. Людину, яка передає інформацію,

називають комунікатором, а ту, яка сприймає інформацію, – реципієнтом.

Для передачі будь-якої інформації співрозмовникам потрібні якісь

засоби, бо інформація не предмет, який можна передати з рук в руки. Що ж є

носієм інформації? Передати інформацію можна за допомогою знаків.

Виділяють два види знаків, що несуть інформацію, – це слова (мовлення) та

жести.

8

ІНТЕРАКТИВНИЙ АСПЕКТ СПІЛКУВАННЯ

1. Взаємодія людей: кооперація й конкуренція, конфлікт.

2. Теорії, що пояснюють внутрішні механізми міжособистісної взаємодії.

3. Норма, соціальний контроль, соціальна роль.

Спілкування – це не тільки обмін інформацією, але й організація спільних

дій. Воно завжди припускає досягнення певного результату.

Інтерактивне спілкування передбачає взаємодію людей, пристосування

один до одного у сумісній праці, навчанні, на відпочинку. Це вже не обмін

інформацією (комунікативне спілкування), а спільна діяльність, спрямована на реалізацію загальних для певної групи цілей, це взаємний вплив один на одного у спілкуванні. Існує два види взаємодії: кооперація та конкуренція. Крім кооперації й конкуренції виділяють згоду та конфлікт, пристосування й

опозицію, асоціації та дисоціації.

Кооперація, або кооперативна взаємодія: означає координацію одиничних сил учасників (упорядкування, комбінування, підсумовування цих сил). Кооперація – необхідний елемент сумісної діяльності. Важливим показником кооперації є включеність в неї усіх учасників процесу. Основна відмінність кооперації – взаєморозуміння учасників спілкування.

Взаєморозуміння залежить від знання самого себе й партнерів по спілкуванню, адекватної самооцінки й оцінки оточуючих, саморегулювання психічного стану та самоорганізації діяльності, що сприяє налагодженню стосунків з іншими людьми.

Конкуренція, тут найчастіше аналіз сконцентрований на конфлікті, зіткненні цілей, інтересів, позицій, думок або поглядів опонентів. В основі будь-якого конфлікту лежить ситуація, яка включає або суперечливі позиції сторін з будь-якого приводу, або протилежні цілі або засоби їх досягнення у даних обставинах, або розбіжності інтересів, бажань, захоплень опонентів.Людська взаємодія дуже різноманітна, тому вчені намагаються якось упорядкувати типи взаємодій, створити цілісну картину, що моделює багатство спілкування. Психологи конкретизують загальні типи спілкування, виділяють у них прості види взаємодій, котрі потім можна буде використати як одиниці

спостереження. Найбільш відома схема, що дозволяє за єдиним планом реєструвати різновиди взаємодій у групі.

9Він виходив з того, що будь-яку взаємодію можна описати за допомогою 4

галузей. Які фіксують її виявлення у галузі позитивних емоцій, негативних

емоцій, постановки проблем та вирішення цих проблем. У кожній з цих галузей

він виділяв 3 типи поведінки.

Галузі взаємодії Основні вияви поведінки

І. Галузь позитивних емоцій

1. солідарність;

2. зняття напруження;

3. згода;

ІІ. Галузь вирішення проблем

4. пропозиція, вказівка;

5. думка;

6. орієнтація інших;

ІІІ. Галузь постановки проблем

7. прохання про інформацію;

8. прохання висловити думку;

9. прохання про вказівку;

ІV. Галузь негативних емоцій

10. незгода;

11. створення напруженості;

12. демонстрація антагонізму.

Крім теорії Р. Бейлза існують інші, які пояснюють внутрішні механізми

міжособистісної взаємодії. Найбільш популярними в психології є: 1) теорія

обміну Дж. Хоманса; 2) психоаналітичний підхід З. Фрейда; 3) теорія

управління враженнями Е. Гофмана; 4) концепція символічного інтеракціонізму

Дж. Міда, Г. Блумера.

Причини (мотиви) взаємодії з оточуючими:

- мотив кооперації;

- мотив альтруїстичний (допомога літнім людям).

Типи поведінки при взаємодії:

- співробітництво;

- протиборство;

- однонаправлене сприяння;

- контрастна взаємодія;

- компромісна взаємодія.

Жодна теорія взаємодії не обходить таких понять, як норма, соціальний

контроль, соціальна роль.

Загальні уявлення, що регулюють поведінку людей, виробляються у суспільстві називають соціальною нормою. Норма (від лат. пошта – провідний1початок, точне розпорядження, зразок) – сукупність правил та вимог, що існують у суспільстві.

З точки зору різних груп людей норми можуть бути позитивними (підготовка до занять, тиша на парах, допомога тим, хто відстає) та негативними (ті, що заважають нормальному процесу навчання: прогули, списування, будь-яке порушення дисципліни). Норма поведінки – це дуже широке поняття. Воно включає в себе звичаї, моральні норми, закони – все те, що дозволяє людям регулювати свої стосунки й тим полегшувати собі життя. Будь-якому суспільству, групі людей значно легше існувати, якщо вони контролюють поведінку своїх членів. Тому порушення норм неминуче включає механізми соціального контролю, який забезпечує корекцію, зміну поведінки, відхилення від норми. Щоб процес взаємодії відбувся максимально ефективно, у дусі порозуміння, завжди слід мати на увазі дотримання так званих соціальних ролей. Соціальна роль – нормативно ухвалений зразок поведінки людини, яка виконує ту або іншу соціальну функцію. Головна умова безконфліктності спілкування – відповідність між соціальною роллю та соціальною нормою, яку ця роль передбачає.

Інша причина конфліктів – непорозуміння партнерів, неспівпадання мети

дії, цінностей та заходів досягнення мети.

ПЕРЦЕПТИВНИЙ АСПЕКТ СПІЛКУВАННЯ

1. Поняття перцепції.

2. Ідентифікація.

3. Емпатія.

4. Атракція.

5. Рефлексія.

6. Стереотипізація.

7. Ефект ореолу.

Ефективне спілкування неможливе без правильного сприйняття, оцінки,

взаєморозуміння партнерів. Процес спілкування починається із спостереження за співрозмовником, голосом, особливостями поведінки. Ця важлива й обов’язкова складова спілкування називається перцептивною. Перцепція трактується як процес та результат срийняття людиною явищ оточуючого світу й самого себе.

Соціальна перцепція - це складний процес, який включає в себе низку

простих: сприйняття, розуміння, пояснення вчинків іншої людини. Одним з найпростіших засобів розуміння іншої людини є уподібнення – ідентифікація себе їй. При – ідентифікації ми ставимо себе на місце партнера по спілкуванню. Ідентифікація тісно пов’язана з іншим близьким за змістом

явищем – емпатією. Це особливий спосіб розуміння іншої людини, але мова іде про емоційну чутливість або сопереживання їй, а не про раціональне рішення її проблем. Емпатія є основою сприяння, допомоги один одному.

Атракція – особлива форма пізнання та сприйняття іншої людини, яка базується на виникненні до неї позитивних почуттів: від простої симпатії до

глибокого кохання.

Для того, щоб правильно зрозуміти партнера по спілкуванню, треба знати його ставлення до нас, як він сприймає та розуміє нас. Здатність людини уявляти те, як вона сприймається партнером по спілкуванню, називається рефлексією ( це знання того, як інший розуміє мене ).

Відповідно ці три позиції можна спостерігати й у партнера по

спілкуванню. Коли одна група людей намагається зрозуміти, як вона

оцінюється іншими, то рефлексія називається груповою.

Стереотипізація – класифікація форм поведінки людини та інтерпретація

їх причин шляхом віднесення людини, з якою спілкуєшся, до вже відомих або тих, що вважаються відомими, типів людей. Стереотип – образ людини, що використовується у повсякденному житті як своєрідний штамп. Він складається на базі неповноти інформації та висловлювань інших людей про дану людину.

Ефект ореолу - надання позитивної оцінки людині завдяки першому доброму враженню.Як стереотип, так і ефект ореолу деформують процес сприйняття.

Критерій оцінки – вчинки людей, з якими відбувається спілкування.

Дискурс – мова, процес мовної діяльності; спосіб говоріння.. Чіткого й загальновизнаного визначення дискурсу, що охоплює всі випадки його вживання не існує, і не виключено, що саме це слово сприяло його широкій популярності. Різні розуміння дискурсу вдало задовольняють різні понятійні потреби, модифікуючи більш традиційні уявлення про текст, діалог, стилі й навіть мову.

При вивченні дискурсу, як і будь якого природного феномену, постає питання пор класифікацію: які типи й різновиди дискурсу існують. Найперше розмежування в цій галузі –протиставлення усного й письмового дискурсу. Це розмежування зв’язане з каналом передачі інформації: при цсному дискурсі канал акустичний, при письмовому-візуальний. Розбіжності у каналі передачі інформації мають принципово важливі наслідки для процесів усного й письмового дискурсу. По-перше в усному дискурсі процеси породження й розуміння відбуваються синхронізовано, а у письмовому-ні. При цьому, швидкість письма більш ніж у 10 разів нижча від швидкості усного мовлення, а швидкість читання трохи вища від швидкості усного мовлення. У результаті при усному дискурсі має місце явище фрагментації. При письмовому дискурсі відбувається інтеграція у складні речення й інші синтаксичні конструкції й обєднання. Друга принципова розбіжність пов’язана з відмінностями у каналі передачі інформації-наявність контакту між співрозмовниками у часі і просторі.

Крім двох фундаментальних різновидів дискурсу-усного й письмового –варто згадати ще один : уявний. Людина може користуватися мовою, не створюючи при цьому ні акустичних, ні графічних явищ мовної діяльності. У цьому випадку мова також використовується комунікативно, але та сама особа є й мовником , і адресатом.

Для міжнародних відносити мова також є інструментом утілення ідей. Тому дискурс як одиницю мовно-соціальному ми оминути не можемо. Взагалі дискурси потрібно розглядати з таких головних позицій:особливості мовлення у контексті цього дискурсу, особливості знакового (символічного) відображення реальної ситуації цим дискурсом і особливості комунікативної ситуації (у співставленні з базовою комунікативною ситуацією – звичайним спілкуванням двох осіб у ситуації безпосереднього контакту).

Відомі вчені Д. Лассвел, В. Фокс, визначають політику як процес рішення „хто одержує, що коли і як”. У свою чергу міжнародну політику вони характеризують як політику, що проводиться при відсутності уряду. Інші дослідники повязують термін „анархія” й міжнародні процеси, вважаючи їх мало керованими.

Політичний дискурс сьогодні набуває більшого значення у нашому суспільстві й тому вимагає до себе дедалі більшої уваги дослідників. Виокремимо його головні особливості. Політичний дискурс функціонально спрямований на майбутній контекст. Якщо літературний дискурс розповідає здебільшого про минулі контексти, масова комунікація-про теперішні, то політичний дискурс розкриває майбутнє: яким воно може бути, яким воно буде за тих чи інших умов, чому воно буде таким. Майбутня орієнтація є дуже вигідною для політиків, бо її неможливо перевірити в сьогоденні.

Тому політичні дискурси СРСР активно експлуатували гасла „Кожній сім ї окрему квартиру в 2000 році”, або „Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі ”Зосередивши увагу на майбутньому, політики прагнуть взяти плату за майбутні успіхи сьогодні Майбутні контексти дуже важко заперечити. Тому вони є найвигіднішими: коли настає час перевірки – то або політик уже інший, або виборці зацікавлені іншими питаннями.

Політичний дискурс сам тлумачить питання, що є істина , а що-ні. Він проголошує саме свої ідеї найкращими, а інші – брехнею. Влада починає визначати тексти, що стають обов’язковими для вивчення у школі або інституті, багато варіантів таких текстів змінюється на єдиний перелік. Політичний дискурс спрямований на те. щоб визначити правомірність лише одного тексту, лише одного промовця.

Політичний дискурс весь час створює модель ворога. Наявність ворога виправдує багато невідповідностей у дні сьогоднішньому. Саме ворог весь час винен у тому, що ситуація не є такою, як планувалося. Ворог як зовнішня загроза завжди цементує суспільство , яким тоді легше керувати. Яскравим прикладом був конфлікт між Україною і Росією, пов’язаний з островом Тузла.

Етикетний дискурс має за мету підкреслити у співрозмовника лише позитивні риси. Вибираючи між висловами „У вас нечищені черевики”, „Яка у вас гарна зачіска”, етикетний дискурс віддасть перевагу останньому. Він принципово працює на те, щоб образ співрозмовника став найкращим (використовується не лише позитивні вислови про нього самого не менш вживаним є негативні вислови про його ворогів).

Гра являє собою спілкування між людьми, яке може відбуватись у 3-х варіантах:

• Гра в межах несловесної (невербальной) коммунікації, напр. спортивні ігри.

• Гра в межах словесної (вербальной) комунікації, (напр. красворди та ребуси).

• Гра що поєднує словесну та безсловесну комунікації (драматична вистава).

Суть гри полягає у тому що вона не вичерпується комунікацією, гра не тільки передача змістів , але і створення нових змістів. Тому гра — творчо-комунікативна дія.

Гра — неот’ємний супутник розвитку людства . На стадs] археокультури гра виконувала ва;ливі функції. Вони використовувались для соціалізації підростаючого покоління . Але навчально-педагогічні функції були не головними у давній діяльності ; головне поле гри — внутрилітарне — це свята, ритуали, первісне мистецтво (музика, міфи). Всі ці заняття пов’язані з збереженням , розповсюдженням та засвоєнням змісті. У коллективних іграх первісна людина набувала почуття єдності з колективом, залучалась до соціальної памяті спільноти і сама намагалась зробити свій внесок у формування соціальної пам’яті.

Становлення палеокультури привело до формуування соціально-культурних інститутів — релігії, мистецтва, освіти, літератури, науки та журналістики; відношення до гри змінюється і вона починає сприйматись як дозвілєва діяльність. Але практично у всіх народів ігри зберіглись у формі свят, що мали сакральне значення спілкування з божественими силами, а також побутового спілкування. Олімпійські ігри та грандіозні свята імператорського Риму мали надзвичайне значення : це були форуми для спілкування громадян та передачі традицій з покоління до покоління. У епохи середьбновіччя популярними булши рицарські турніри

У палеокультурі відбулось розділення культури на: народну культуру, що носила дозвілевий харатер, та елітарно-професійну культуру, що була регламентована певними нормами та стандартами.

Неокультура розкріпастила народні масси, у трудящих з’являється попит на розваги та ігри . У ХХ століття починає формуватись індустрія дозвілля.

Для постнеокультури хварактерна наявність мультимедійних та комп’ютерних засобів що збагатила ринок розваг комп’ютерними іграми.

Характерні риси гри:

1. Будь яка гра –вільна діяльність, гра згідно наказу — не гра, у крайньому випадку — імітація гри. Людина може вільно війти до гри і може спокійно вийти з неї. Те , що може бути припинено по бажанню учасників — гра; не гра — те що не можно припинити по бажанню ( Флірт- гра, а любов— ні; юридичні закони — гра, закони природы — не гра).

2. Гра не ставить перед собою мету – отримання матеріальних про­дуктів, подібно до праці, але вона не без цільна. Метою гри є виграш, який може мати морально-емоційний чи матеріальний характер

3. Досягнення виграшу потребує від гравців прийняття новаторських рішень, тому гру можно кваліфікувати як творчу продуктивну діяльність . У процессі гри не тільки передаються, але і створюються нові змісти.

4. Гра як так зване «царство свободи» протистоїть повсякденному реальному життю як царству необхідності. Демонстративне інобуття гри обумовлюється замкнутістю ігрового простору (храм, арена, екран, аудиторія, службовий кабінет и т. п.); регламентацією часу — встановлюється початок та кінець гри , періоди її повторення; використання костюмів.

5. Завдяки свободі, творчій аурі, гармонічній впорядкованості , гра створює тимчасову , обмежену досконалість в хаосі повсякденного життя . Вона зачаровує людей, задовольняючи їх естетичні потреби

Тобто гра це творче духовне спілкування незалежних суб’єктів, що здійснюється в межах добровільно прийнятних правил, та володіє етичною та естетичною привабливістю.

Псевдогра — це гра, яка втратила свою творчу складову, але зберігла комунікативний характер. Для псевдо гри не є характерною невимушеність, добровільність, та непередбачуваність результату навпаки, — вона являє собою обов’язкову послідовність зумовлених дій, відступ від яких не допускається. Ці дії комунікативні вербальні чи невербальні дії, в яких відстуній творчий зміст. Тому псевдогру можно визначити як нетворчу коммуніктивну дію. Псевдоігры поділяються на трудову повинність та ритуал.

Псевдоігрова трудова повинність здійснюється під дією зовнішнього примусу (обов’язок , долг, насилля). Так актор, який не відчуває натхнення, вимушений глядачам демонструвати псевдогру, тому що не може покинути сцену. Акторська гра перетворюєтьс у трудову повинність, для виконання якої вимагається не новаторсько-продуктивна, а наслідувально-репродуктивна діяльність, яка створює видимість ігрової, навіть театралізованої дії. Інший приклад — студент, намагається засвоїти нецікаву для нього навчальну дисципліну .

Ритуали поділяються на обрядові та повсякденні. Обрядовий ритуал спочатку являв собою містичний діалог з потусторонніми силами. Пізніше ритуал розумівся як дотримана традиційна обрядовість, що є характерною для певних суспільних дій (наприклад таких як весілля або похорон). Обрядові ритуали не мають таких характерних рис гри, як творча новація, непередбачуваність результату, але при цьому зберігають емоційно-етичну привабливість.

Обрядовий ритуал наближається до «гри-іллюзії», тому для нього є характерним соціальне маніпулювання, демонстрація солідарності та єдності .

Повсякденний ритуал чи етикет —це стандартна, стійка норма повсякденного спілкування людей, прийнята у данній культурі. Ритуально-етикетні норми мають велике значення у культурному просторі будь якого суспільства . Феномен такта - ритуалізація повсякденності.

Отже, псевдогра — вироблений суспільством засіб комунікації, основним призначенням якого є збереження та передача у соціальному просторі і часі певних змістів ; це необхідний елемент формування соціальної пам’яті.

ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ

І. Виникнення та розвиток засобів соціальних комунікацій.