Іконопис[ред. • ред. Код]

Разом з будівництвом храмів розвивався і такий вид мистецтва, як культовий станковий живопис. Якщо мозаїки і фрески втілювали тріумф християнства, то ікони насамперед були по-клонними. До них молилися, у них сподівалися знайти зцілення і допомогу в житті. Ікона підносила святого, зображеного на ній, над повсякденністю, підкреслювала його харизматичність. За уявленням віруючих, освячена ікона не замінює святого, а свідчить про його присутність, має властивості благодаті, захищає і зцілює. Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності.

Ікони, як специфічний вид релігійного малярства, виникли дуже давно, і найраніші уцілілі твори належать до УІ ст. Ікона як художній елемент займала головне місце в інтер'єрі церковної споруди. Культура ікони була офіційно прийнята на сьомому Вселенському соборі 787 року у місті Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони розташовувалися над передвівтарною перегорожею, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії і Болгарії, а в кінці XI ст. з'явилися власні.^[3]

Першим твором іконопису другої половини XI ст. вважається ікона Дмитра Солунського. Вона написана на замовлення великого київського князя Ізяслава Ярославича, коли він відстоював своє право на великокнязівський стіл. Саме тому святий на іконі зображений з напівоголеним мечем, символом вручення влади. У Києві сформувалася іконографія перших руських «святих» — Бориса і Гліба, уявлення про яку дає ікона «Борис і Гліб» Традиції Києва були поширені в іконописних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича та Володимира-Волинського. (Іл. 15, 16).^[4]

Видатним явищем у давньоруському мистецтві, цінним джерелом історії Київської Русі є мініатюри Радзивилівського літопису (XV ст.) Книга містить 618 кольорових графічних мініатюр, що ілюструють життя княжої доби. Мініатюри дають цінні відомості про архітектуру Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку. Розвиток ремісничого виробництва стимулював розквіт декоративно — ужиткового мистецтва у якому проявилися риси давньоруської естетики та багатовікових художніх традицій східних слов'ян. Разом з тим у декоративно-ужитковому мистецтві знайшли відображення риси світового мистецтва тих часів, оскільки з торговельним обміном до Київської Русі потрапляли численні мистецькі вироби з інших країн.

Декоративно-прикладне мистецтво[ред. • ред. Код]

Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва – техніка перегородчатої емалі. Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили вчителів. Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані порожнини заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. У древніх скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (ХI ст.), перелічуючи в своїй записці країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному місці назвав Русь, майстри якої були відомі своїми виробами “з золота з емаллю і з срібла з черню”.

12 Складовою частиною духовної культури Київської Русі була музика, що супроводжувала людину від народження до смерті. Характерною особливістю давньоруського музичного мистецтва є ідейно-художня цілісність музики і пісні. На Русі поширеними були обрядові танці, пісні, скоморошні ігри, гуслярські билинні розспіви, а також ратна музика, що супроводжувала військові походи. Музично-поетичне мистецтво відображало працю, світогляд і громадський побут наших давніх предків.

   Археологічні знахідки підтверджують наявність у стародавніх слов´ян у дохристиянський та княжий час струнних, смичкових, щипкових, духових і ударних інструментів. У «Слові о полку Ігоревім» згадується Боян — давньоруський співець, що оспівував подвиги руських воїнів та походи князів. 

   При княжих дворах існував цілий штат музикантів-умільців, як руських, так і іноземних, що застольною музикою під час бенкетів прославляли князя та його могутність. Про це свідчать такі джерела літературного походження, як «Печерський патерик», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово про багача та Лазаря».

   Сюжети з музичного життя Русі відтворені на фресках київського собору Святої Софії, де шість музикантів грають на флейті, два — на духових інструментах і трапецієподібної арфі. Сцени музичного побуту виявлено і на дорогоцінних золотих багато оздоблених речах. Поширеними інструментами в княжу добу були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни, свірелі, сопелі, флейти та різноманітні дзвіночки і брязкальця. Найпоширенішим ударним інструментом був бубон.

   Після запровадження християнства зароджується церковна музика — дзвонарство і одно- та багатоголосий церковний спів. Система давньоруських церковних наспівів називалася знаменним розспівом. Це унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону і строго піднесеного складу. Нотної грамоти на Русі ще не знали, але відомою була крюкова (знаменна) і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

   Старослов´янські звичаї та обряди з часом втратили своє чисто обрядове призначення і поступово перетворились у народні розважальні ігрища, що несли у собі художнє відображення праці, побуту людини, її особисті почуття. Головними носіями народного театрального мистецтва у Київській Русі були скоморохи — народні лицедії, талановиті музиканти й актори. У їх мистецтві поєдналися спів, інструментальна музика, танок, театралізована пантоміма, акробатика, дресирування звірів тощо. Мистецтво скоморохів, що вийшло з глибокої язичницької старовини, було дуже поширене на Русі. Воно відбивало ідеологію народу та суспільні настрої. У кінці XVII ст. внаслідок переслідувань з боку духовенства і державної влади а також появи шкільної драми скомороство зникає.

   З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів — самобутня і візантійська.

13 1199 р. волинський князь Роман, спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, приборкав боярську верхівку й об'єднав Галичину та Волинь. До об'єднаної Галицько-Волинської держави ввійшли Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовлянські, Володимирські, Луцькі, Белзькі та Холмські землі, а також території сучасного Поділля і Бессарабії. 1202 р. Роман заволодів Києвом і став великим князем. Центром своєї держави він обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич, що є свідченням того, що центр політичного та економічного життя перемістився у західному напрямку.

Водночас культура Галицько-Волинського князівства мала духовним, світоглядним стрижнем православ'я.Духовенство тих часів, справляючи вплив на панівну верхівку, брало активну участь у політичному та культурному житті, виступало в ролі посередників, намагалося випереджати і загашати конфлікти, налагоджувало мир між князями. Православна церква, будучи центром релігійного життя, поставала у той час якосередок східнослов'янської духовності, сприяла формуванню почуття культурної та політичної ідентичності з Київською Руссю, відігравала роль сили, що консолідувала суспільство. Завдяки цьому культура Галичини та Волині успадкувала і продовжила культурні традиції Київської Русі. Протягом багатьох століть ці традиції зберігалися в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, зокрема у літописах та історичних творах.

Таким чином, Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної доліперебувало водночас під впливом різних культур - Київської Русі, Візантії, Західної і Центральної Європи та азійського Сходу, що зумовило формування особливої галицько-волинської культури.

З розвитком феодальних відносин відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва. Сільське населення займалося орним землеробством, тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством. У містах розвивалися виробництво одягу, бойового спорядження, оброблення хутра і шкіри, гончарство, ливарництво, ювелірне виробництво. Розвиток ремесла зумовив наявність такої особливої риси культури Галичини та Волині, як розвиток міської культури. За відсутності виходу до моря і великих річок основними торговельними шляхами були сухопутні. Галицько-Волинське князівство експортувало продукцію сільського господарства, хутро, віск, сіль, зерно, художні вироби. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло, а також візантійські і східні вина, шовк та спеції. Внаслідок розвитку торгівлі відбувалися піднесення господарства, розвиток і збагачення міст у Галичині і на Волині, зростання їхньої ролі. Було розбудовано чимало великих міст -торговельно-ремісничих центрів: на Волині - Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуж, у Галичині -Перемишль, Звенигород, Галич. Загалом згідно з літописом у цей період було засновано близько 70 міст.

Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів стали важливими освітніми та науковими центрами, у яких було продовжено освітні традиції Київської Русі. Справами освіти займалися перш за все князі, заможні бояри, а також купці При церквах, монастирях, православних парафіях створювалися школи, у яких учителями були священики, ченці та дяки. До них приймали хлопчиків із семи років. Такі школи давали початкову освіту -навички письма, читання та рахування. Існували школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Організовувалися також школи при єпископських кафедрах, які готували кандидатів у священики. У цих школах вчили читати, писати та рахувати, а також церковному співу, основам православного віровчення та моралі.

Поширеним було навчання на дому, особливо для дітей бояр. Власних вищих навчальних закладів у князівстві не було, тому вищу освіту могли здобути лише діти аристократії і тільки за кордоном - у Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах.

Зв'язки з різними культурами спричинили введення в освіту Галичини та Волині вивчення іноземних мов.Особливе значення це мало для осіб, які обіймали державні посади. Торговельні, церковні та дипломатичні зв'язки з Візантією вимагали досконалого знання грецької мови. Культурне та політичне зростання авторитету Галичі і Волині у XII ст. серед європейських держав висувало потребу в знанні латини, яка була мовним фундаментом культури середньовічної Західної Європи тих часів. Крім грецької і латинської мови, затребуваними мовами на той час були німецька, польська та ін.

Археологічні знахідки, зокрема, предмети для письма, написи на стінах церков, бересті, речах, зброї та знаряддях праці (мітки), засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр і дружинників була поширена грамотність. На це опосередковано вказують й пам'ятки давньоруської писемності XII-XIII ст. Так, Галицько-Волинський літопис рясніє згадками про писців, князівські канцелярії, архіви, грамоти, заповіти, купчі тощо.

Велика значущість освіти відбилася в особливій увазі князів, зокрема Володимирка та Ярослава Осмомисла, до питань її організації та розвитку, а також у поширенні в князівсько-боярському середовищі рукописних книг, створенні таких осередків переписування книг, як Володимир-Волинський та Холм, відкритті бібліотеки в Галичіза часів правління князя Володимирка.

Через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильної позиції боярської аристократії в політиці 1349р. Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь - Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле. Попри це князівству належить почесне місце у формуванні української культури, зміцненні її зв'язків з культурами інших народів

14 Філософія Відродження розвивалася на основі ідеології гуманізму, яка відображала нові різнобічні запити людської особистості. У гуманізмі епохи Відродження розрізняють такі етапи розвитку:

а) ранній (етико-філологічний, громадянський) гуманізм, що виник в Італії наприкінці XIV — в середині XV ст. у зв'язку з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії, моральної філософії на основі класичної античної освіти;

б) пізній гуманізм, що постав в останній третині XV ст. унаслідок зміщення гуманістичних інтересів у теологію, натурфілософію, природознавство.

Через специфічні соціально-економічні умови в Україні впродовж XVI ст. поширювалися й розвивалися переважно ідеї раннього гуманізму. Із другої половини XVI ст. у зв'язку з посиленням національного, соціального і релігійного гніту з боку польської шляхти і католицької церкви українські мислителі, полемісти все частіше почали звертатися до проблем, які хвилювали представників пізнього Відродження, реформаторів. Якісно новий рівень розроблення цих проблем почався з організації науково-культурного центру в Острозі, Києво-Печерській лаврі, а особливо з відкриттям Києво-Могилянської академії.

Розвиток ренесансного гуманізму в Україні також відбувався поетапно:

1) до середини XVI ст. За основними типологічними ознаками він подібний до раннього італійського. Його представників цікавили суспільно-політична проблематика, питання етики й естетики;

2) друга половина XVI — початок XVII ст. Відбувалося інтенсивне розроблення ранньогуманістичних ідей, поєднаних з реформаційними та ідеями візантійського Відродження, активно формувалася історична самосвідомість українського народу, розвивався ідеал гуманістичного патріотизму;

3) друга третина XVII — початок XVIII ст. Гуманістичні ідеї все більше відокремлювалися від реформаційних, навіть офіційно відкидали їх.

Поширення ідей гуманізму в Україні в першій половині XVI ст. було спричинене соціально-економічним прогресом, що розпочався на українських землях наприкінці XV ст. і був зумовлений переходом феодалізму у фазу розвитку простого товарного виробництва. Піднесенню культури й освіти в Україні сприяв розвиток міст, їх економічної незалежності у зв'язку із запровадженням магдебурзького права.

У цей час посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови; пробуджується національна свідомість народу; активнішого розвитку набувають освіта і наука, передусім мережа шкіл. Оскільки вищих і середніх навчальних закладів в Україні тоді не існувало, багато українських юнаків по закінченні місцевих шкіл їхало до польських і західноєвропейських університетів. Там вони не лише здобували вищу освіту, а й переймалися передовими, передусім гуманістичними, ідеями. З часом ці ідеї вони переносили на рідний ґрунт, на якому вже сформувалися необхідні для їх сприйняття, функціонування і розвитку передумови. Розвиток цих процесів і в Білорусі засвідчує їх регіональний характер, актуальність проблематики раннього гуманізму в східноєвропейській філософській думці загалом.

Упродовж XVI ст. розвиток суспільно-політичних і релігійних процесів зумовив, за спостереженнями українського вченого з Канади О. Зелінського, виокремлення трьох напрямів «орієнтацій»: традиціоналістичного (Іван Вишенський), уніоністичного (Іпатій Потій) та поступово-утраквістичного (львівська «Пересторога»). На основі новітніх досліджень, переважно латиномовних першоджерел, учені виокремлюють ще ренесансно-гуманістичний напрям, репрезентований угрупованням українських мислителів католицького віросповідання (т. зв. католицька Русь). Його представники: Григорій Саноцький (Гжегош із Санока) (1406—1477), Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Кросненський (Русин із Кросна) (прибл. 1470—1517), Лукаш із Нового Міста (? — прибл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), Йосип Верещинський (1532—1598), Севастян Кленович Фабіан (прибл. 1545 — прибл. 1602), Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558—1629), Симон Пекалід (Пенкальський), Іван Домбровський (кінець XVI — початок XVII ст.). Вони були зачинателями гуманістичної культури в Україні і найвизначнішими гуманістами XV—XVI ст. Майже всі після здобуття вищої освіти в західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території, у т. зв. Руському воєводстві Польщі, куди, крім багатьох західноукраїнських міст, входили також Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Кросно, Ряшів, Санок. До початку XVIII ст. навіть в офіційних документах ці міста польськими не вважалися.

Українськими гуманістами XV—XVI ст. можна вважати лише тих мислителів, діячів, які усвідомлювали себе українцями («русинами»); конфесійні мовні ознаки при цьому не мають значення. Однак це не означає, що вони не можуть бути зараховані до діячів польської культури.

Політичне становище на західноукраїнських землях, попри соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними набігами татарських і турецьких нападників. Тому саме в західноукраїнських містах зосереджувалося науково-культурне життя. Розвиток ремесел, товарно-грошових відносин, міст зумовив появу в тогочасному суспільстві передбуржуазного прошарку. Серед населення третього стану з'являється контингент, безпосередньо не прикріплений до землі (міщани, козацтво, частина селян), підвищується його роль у суспільних рухах, визначенні політичної орієнтації, формуванні нових ідей. Виховані у цьому середовищі представники інтелігентних професій (учителі, проповідники, друкарі, письменники, службовці магістрату, військової козацької канцелярії) формулювали нові ідеї, концепції, учення, які консолідувалися в ідеологію людей третього стану. Ці ідеї засвідчили тенденції відходу від провідного і панівного церковно-теологічного світогляду, критику його положень, догматичних тверджень, але ще не були запереченням цього світогляду загалом.

Ренесансну культуру в її західноєвропейському варіанті розвивали ранні українські гуманісти останніх десятиліть XV ст. у межах елітарної течії з характерною для неї витонченою інтелектуалізованістю, переважно наднаціональним і позавіросповідним характером, вона виражала спрямовану на секуляризацію (звільнення від релігійного впливу) суспільну свідомість світської феодальної верхівки. Наприкінці XVI — у першій третині XVII ст. її розвиток був продовжений на значно ширшому соціальному ґрунті новим поколінням гуманістів, що, як і попередники, орієнтуючись на смаки і запити світської інтелігенції, конфесійно належачи до різних віросповідань, осмислювали актуальні проблеми українського суспільства. Їх надбання однаковою мірою належать як українській, так і польській культурі. Завдяки їм ренесансний гуманізм в Україні набув найзрілішої форми.