2. Стислий нарис історії розвитку логіки

Існує певна проблема у періодизації історії логіки. Різні дослідники пропонують різну кількість періодів розвитку логічної науки. Так, відомо, що І.В. Хоменко [4, с. 15] пропонує виділяти 2 періоди:

I період (традиційний): аристотелівська логіка (IV ст. до н.е. – друга половина XIX ст.); засновником слід вважати Аристотеля, який жив у період з 384 до 322 років до н.е.)

II період (сучасний): сучасна логіка (друга половина XIX ст. – наш час); засновник – Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716).

Інший дослідник - В.Д. Титов [2, с. 10] - називає основними етапами розвитку логіки такі:

I етап: давня та середньовічна логіка.

II етап: логіка Нової доби (XVII – XIX ст.).

III етап: сучасна логіка (середина XIX ст. – до нашого часу).

Далі ми подаємо стислий перелік основних наукових доробків мислителів попередніх тисячоліть.

Давня Індія стала відомою для дослідників історії логіки тим, що документи, які засвідчують існування логіки у цій країні, містять правила участі у диспуті. Серед правил можна зустріти такі фрагменти:

• «спочатку слід дослідити, чи буде дискусія мати користь»;

• слід починати дискусію зі здоровим тілом;

• слід переконатися у тому, що співбесідник не упереджено ставиться до предмету диспуту чи до партнера по диспуту;

• слід знати, чи є у учасників диспуту знання з теми диспуту.

Філософська школа ньяя у Давній Індії мала 16 канонів (правил) участі у диспуті. Деякі з постулатів ми наводимо далі:

• спочатку слід показати свою зброю, чи знання правил спору;

• потім можна переходити до розгляду предмету спору;

• слід уміти доводити свою думку;

• слід уміти формулювати тезу доведення;

• сліді знати форми та етапи доведення;

• слід знати способи доведення.

На теренах колиски європейської цивілізації (у давній Греції та Давньому Римі) дослідження логіки фіксуються паралельно – приблизно біля IV-III століть до н.е. Найбільш ретельно логіка розроблялася в Давній Греції.

Далі ми стисло подаємо основні імена дослідників в логіці та вказуємо на основні, на наш погляд, їх заслуги перед логікою.

Парменід (кінець VI ст. до н.е.) у своїй поемі вказав на принципи логічної тотожності, несуперечності та на принцип виключення. третього. Сама поема була присвячена обґрунтуванню законодавства міста, в якому мешкав мислитель.

Основи логіки започаткували Сократ (470-399 рр. до н.е.) та його учень Платон (427-347 рр. до н.е.), які вперше вжили термін «діалектика». Тоді у слова «діалектика» вкладали значення науки, що ставить питання і дає відповіді про те, як «індуктивним шляхом будувати визначення і розподіли понять, як їх тлумачити і як спростувати помилкові судження» [2, с. 11].

Учень Платона - давньогрецький мислитель Аристотель (384-322 рр. до н.е.) - написав багато книжок, серед яких є та книга «Органон» (перекладається як «знаряддя мислення»), розділи якої мають назви, що і сьогодні використовують у логіці (наприклад, розділи «Категорії», «Про тлумачення», «Топіка», «Риторика», «Перша аналітика», «Друга аналітика»). У творах Аристотеля:

• пояснюються поняття «судження», «поняття», «істина»;

• виводиться теорія дедуктивних умовиводів;

• пропонується теорія доведень;

• є спрямованість на юридичну практику;

• пропонується «технологія» виховання у юристів дисципліни захисту під час судових виступів;

• вперше уводиться поняття «силогізм» і подається його тлумачення;

• термін «логіка» не вживається; замість нього автор пропонував термін «аналітика».

Теорія Аристотеля переглядувалася. Такі спроби вчиняли свого часу мислителі і Зенон Кітійський, і Дідор Кронос, і Стільпон. Вони пропонували не такі складні роздуми щодо побудування силогізмів, правил розміркувань та винайдення помилок у судженнях. Саме критики теорії аналітики Аристотеля стоїки запропонували термін «логіка», який і сьогодні функціонує в науці про правильне мислення.

У Давньому Римі (у II-I ст. до н.е.) логіку вивчали відомі мислителі Сенека Старший, Цицерон, Квінтіліан. Вони намагалися застосувати правила міркування до практики правових відносин у республіканській формі правління державою. Саме у цей час здійснюється спроба класифікації та впорядкування правил і норм мислення щодо юриспруденції, пропонується ряд виключень з норм поведінки громадян Давнього Риму.

Відомий мислитель Квінт Муцій Сцевола (I ст. до н.е.) використовував у праві логіку, за яким продовжував це робити юрист і викладач права Гай (II ст.). На жаль, як ми вважаємо, загальні правила і норми права Гай намагався виводити з одиничних судових випадків, що не давало змоги розповсюдити такі виключення на всі існуючі права і закони громадян Риму.

З тієї спроби минуло багато років і невгамовний плин часу затер і загубив у століттях перші спроби упорядкування і систематизації правових норм з позицій логіки. Аж до середини XVII ст. праці з логіки, що належали перу Аристотеля, стали базовими для судочинства. У середньовічній Візантії імператор Юстиніан запропонував вихід з такого становища через використання у праві дедуктивного методу, перевага якого для права полягала «в демонстративній необхідності висновку й однаковості застосування правових норм» [2, с, 13].

Середньовічний час утворення університетів в Європі запропонував студентам обов’язкове вивчення логіки під назвою «діалектика». Такий період називають періодом «схоластики» (від грецького слова schole - школа), періодом школярства, заучування без урозуміння значення. У Парижі студентам викладав науки відомий й сьогодні професор П’єр Абеляр (1079-1142), який написав праці «Діалектика» та «Так і Ні». У працях своїх Абеляр:

• запропонував використовувати діалектичні закони (закони логіки) для ведення дискусії;

• запропонував методику висування аргументів;

• увів правила прийняття рішень щодо самих складних питань про існування та життя Бога.

За прикладом Абеляра пізніше, у XIII-XIV століттях удосконалюють діалектичні (логічні) правила мислителі Петро Іспанський та Дунс Скот, Вільям Оккам. Вчені удосконалили:

• мистецтво дискусії;

• правила визначення понять;

• запропонували нові правила доведення;

• запропонували техніку аргументування.

Другий період розвитку логіки відзначається низкою великих імен, щзо доклали зусиль для поширення та удосконалення логічних правил, принципів та законів.

П’єр де ла Раме (1515-1572) отримав ім’я Рамус, з яким і залишився в історії науки. Він був професором Паризького університету. Під час подій Варфоломіївської ночі його було вбито.

Рамус відомий тим, що заперечив теорію діалектики Аристотеля, визнавши її хибною. Замість відомої теорії Рамус запропонував «свою версію несилогістичної дедуктивної логіки і теорії риторичних доказів» [2, с. 13].

Нову логіку започаткував у XVII ст. Френсіс Бекон (1561-1626).

Бекон був відомим юристом свого часу в своїй країні Великій Британії і обіймав посаду лорд-канцлера, тобто самого головного судді у країні. Мислитель-фахівець виконував доручення королеви Єлизавети по удосконаленню законодавства Англії та Шотландії. Під час напруженої праці над законами Бекон «вирішував проблему логічного виводу загальних положень з окремих випадків» [2, с. 14], або прецедентів. Саме напружена робота над помилками й неточностями існуючих тоді законів наштовхнули Бекона на думку про визнання основним методом нової логіки індукції. Головний юрист Англії пише наукову працю на кшталт Аристотеля, але проти останнього і називає її «Новий Органон». Основна думка Бекона полягала у такому: слід заборонити силогістичну теорію Аристотеля та замінити її на теорію індуктивного висновку. Іншими словами, слід міркувати шляхом не руху від загального до конкретного, а навпаки, - від конкретного до загального. Саме з цього моменту в історії розвитку логіки, на думку В.Д.Титова, починається другий етап становлення логіки як науки. На цьому етапі логіка стає ближчою до практики.

Для розвитку логіки багато зробили мислителі Рене Декарт і Готфрід Вільгельм Лейбніц. Обидва більш відомі як математики.

Заслугами згаданих мислителів-математиків стали такі положення:

• слід математизувати мову міркувань, «обчислити» думки;

• кожному слову слід приписати тільки одне точне значення;

• сукупність слів потрібно означити символами;

• між словами слід розставити спеціальні математичні символи;

• через перелічені операції з мовою людство дійде, на думку математиків, до надійних висновків з будь-якого міркування;

• такі висновки слід виразити через універсальні характеристики;

• універсальні характеристики дадуть змогу побудувати логічні обчислення.

Послідовниками ідеї математизації мови і логіки виступили учні Лейбніца і Декарта, а саме: Готфрід Плаке (1716-1790), Йоганн Ламберт (1728-1777), Соломон Маймон (1753-1800). На той час згадана ідея не була підтримана і занепала. До математизації мови і логіки людство повернулося лише наприкінці XVIII – на початку XIX століть.

Іммануїл Кант (1718-1802) – найвідоміший засновник класичної німецької філософії – проголосив універсальність і неможливість критики аристотелевої логіки. Кант запропонував логіку свого часу називати формальною. З тих часів така назва закріплюється за наукою про правильне мислення.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) – не менш відомий філософ класичного німецького періоду розвитку філософії – заперечував ідеям Канта і вважав, що слід відмовлятися від формальної логіки. У творі «Наука логіки» автор пропонує термін «змістовна логіка», яка передбачає відмову від принципів тотожності, несуперечності, виключення третього.

Гегель пропонує низку таких нових принципів-законів:

• діалектична тотожність протилежностей (суперечностей);

• перехід кількісних змін у якісні;

• діалектичне заперечення заперечення (зміна тези, антитези, синтезу).

Пропозиція Гегеля передбачала появу нової універсальної науки про теорію пізнання – гносеологію і про теорію буття – онтологію. Також Гегель започатковує новий напрям в розвитку логіки через ствердження необхідності вивчення суспільства за допомогою логічних принципів діалектики.

Титов В.Д. [2] вважає, що Гегель перебільшував роль логіки серед інших наук. На думку В.Д. Титова, логіка повинна вивчати не те «щось», що є змістом, а те, що є правилами виникнення такого «чогось».

У ХХ століття відомий філософ і логік Карл Поппер (1902-1994) довів, що варіанти гегелівської логіки і логіки марксистів не можуть ураховуватися як логічні знання, тому що вони є «переповненою» системою, в якій «одночасно виводяться ствердження і заперечення одних і тих самих положень, а фактично припускаються будь-які наслідки» [2, с. 16].

Але діалектична логіка має місце у розвитку логіки в історичному плані. Сьогодні діалектичну логіку розробляють в Амстердамському університеті такі вчені: Франс Ван Еемерен, Роб Гроотендорст, Тьярк Крюгер та ін.

Третій етап розвитку логіки починається у XIX столітті на теренах психологізму (та подальшим його запереченням з боку символічної логіки). Тут слід згадати таких вчених, як:

• Дж. Стюарт Міль (праця «Система логіки силогістичної та індуктивної»);

• Христиан Зігварт,

• Йозеф Тренделенбург,

• Вільгельм Вундт,

• О.І. Введенський,

• інші.

Едмунд Гуссерль (1859-1938) – німецький математик і філософ.

Основні праці: «Логічні дослідження» (1900) та «Філософія як точна наука» (1910-1911). Гуссерль утверджує своїми роботами математичну логіку. Автор критикує психологізм і натуралізм, які, на його думку, не можуть висловити всієї сутності логіки і зводять її до вузько галузевої науки.

З середини XIX ст. в науці відбувається переорієнтація на символічну (математичну) логіку.

Ідеї символічної (семіотичної, математичної) логіки захищають такі вчені: Бернард Больцано, Август Де-Морган, Джордж Буль, Вільям Стенлі-Джевонс, Бертран Расел, Ернст Шредер, Готлоб Фреге, Давид Гільберт, Джованні Пеано, Чарлз Сандерс Пірс, П.С. Борецький, М.О. Васильєв та ін.

Основними ідеями символічної логіки є такі:

• уводяться широкі за наповненням методи обчислень і формалізації мов;

• знання, що виводиться, є дедуктивним;

• таке знання своїм абстрагуванням відрізняється якісно від конкретного змісту висловлень;

• уводиться формалізація логічних дій у математиці, що відбивається на стрімкому розвитку математики, кібернетики, математичної лінгвістики, при аналізі і синтезі електронних мікросхем, в теорії та практиці програмування.

У ХХ столітті визначну роль відіграв для розвитку логіки філософ і логік Людвіг Йозеф Віттгеннштайн (1889-1951).

Основна праця – «Логіко-філософський трактат» (1921) - запропонувала такі ідеї:

• викладена програма «логічної терапії», або програма «розвитку логіки як інструмента прояснення змісту вживаних у наці виразів природної мови» [2, с. 18];

• дала поштовх до утворення «Віденського гуртку» (1829-1938);

• аналіз мови науки;

• прагнення звільнити науку від нечіткості і двозначності притаманних природним мовам.

У «Віденський гурток» увійшли такі вчені: Моріц Шлік – керівник, Рудольф Карнап, Вальтер Крафт, Курс Гьодель, Філіп Франк, Ганс Райхенбах, Отто Нойрат. Брав участь у наукових дискусіях і Карл Поппер.

Програма «Віденського гуртку» називалася «Наукова концепція світу» (журнал «Знання»). Згідно програми:

• «логіко-математичні висловлення є аналітичними істинами, що не залежать від досвіду й утворюють первинну множину достовірних принципів, незалежних від світу подій і фактів» [2, с. 18];

• емпіричні речення конкретних наук повинні обов’язково перевірятися експериментально;

• ті висловлення, що не є аналітичними істинами логіки і математики, що не можуть експериментально перевірятися досвідом та стати синтетичними істинами, повинні вважатися безглуздими.

Ідеї «Віденського гуртку» стали прогресивними для усієї логіки. І сьогодні логіка знаходиться під впливом згаданих положень «Віденського гуртку».

Слід зазначити видатних, на думку В.Д. Титова, вчених-логіків, імена яких роблять логіку здатною до прогресивних трансформацій і наближають її до істини. Серед таких вчених: Ганс Кельзен (вивчає питання правової логіки); Х.Л.А. Харт (досліджує аналітичну філософію права); Г.Х. фон Врігт, К. Алчуррон, Е. Булигін (займаються проблемами деонтичної логіки).

В Україні логіку активно досліджували і продовжують вивчати відомі дослідники (перелік здійснюється за: [2, с. 19]): професор Національної юридичної академії України імені Ярослава мудрого В.О. Жеребкін (1921-2002); директор Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України академік М.В. Попович; завідувач сектору логіки і методології наукового пізнання згаданого Інституту філософії професор А.Т. Ішмуратов; декан філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка професор А.Є. Конверський та професор І.В. Хоменко; професор Національної академії Міністерства внутрішніх справ України О.І. Гвоздік; професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича А.А. Козловський; доцент Одеської національної юридичної академії Л.М. Сумарокова; професор Національного університету Міністерства внутрішніх справ у Харкові О.В. Тягло та багато інших.