- •Опорний конспект лекцій Лекція 1. Економічна теорія: предмет та методи пізнання.
- •Лекція 2. Економічна система суспільства та закономірності її розвитку.
- •Лекція 3. Форми організації суспільного виробництва та їх еволюція.
- •Лекція 4. Теорія грошей.
- •Лекція 5. Ринкова економіка: суть, функції і структура. Суб'єкти ринкової економіки.
- •Лекція 6. Капітал як економічна категорія і фактор виробництва. Оборот капіталу.
- •Лекція 7. Інфраструктура ринку і капітал сфери обігу.
- •Лекція 8. Монополія та конкуренція в ринковій економіці.
- •Лекція 9. Ринкові відносини в аграрному секторі економіки.
- •Лекція 10. Закономірності та особливості розвитку перехідних економік.
- •Лекція 11. Підприємство (фірма) в перехідній економіці.
- •Лекція 12. Теоретичні аспекти ринкової трансформації економіки України.
- •Лекція 13. Економічна теорія та економічна політика держави.
- •Лекція 14. Фінансово-кредитна система.
- •Лекція 15. Економічне відтворення та економічне зростання. Циклічні коливання в економіці.
- •Лекція 16. Доходи, їх джерела та розподіл. Зайнятість і відтворення робочої сили в перехідній економіці.
- •Лекція 17. Інтернаціоналізація господарського життя і світовий ринок.
- •Лекція 18. Глобалізація світогосподарських зв’язків та загальноцивілізаційні проблеми людства.
Лекція 14. Фінансово-кредитна система.
Важливим елементом економічної системи є фінансова система, що утворюється в процесі акумулювання значної частки національного доходу в державному бюджеті та його використання для потреб розширеного відтворення, для виконання державою різноманітних функцій (соціальних, господарських, військових та ін.). Основний засіб акумулювання коштів у державному бюджеті — податки.
Фінанси — система економічних відносин, які складаються між державою, підприємствами і громадянами щодо привласнення частини національного доходу через механізм оподаткування та його розподілу відповідно до виконуваних державою функцій.
З одного боку, вони виражають відносини привласнення частини необхідного та додаткового доходу, що виникають між державою, суб'єктами підприємницької діяльності та громадянами. З іншого боку, це грошові фонди й фінансові ресурси, які опосередковують рух матеріальних та людських ресурсів.
Сутність фінансів повніше розкривається у виконуваних ними функціях. Основними функціями фінансів є:
1) накопичення необхідної кількості грошових фондів (у тому числі капіталу) для здійснення процесу розширеного відтворення продуктивних сил і насамперед основної продуктивної сили — людини-працівника;
2) регулювання державою за допомогою фінансів розвитку економічної системи, зокрема технологічного способу виробництва та відносин власності. У межах цієї функції виділяють контрольну функцію фінансів, яка передбачає контроль держави за порядком акумулювання та розподілу грошових коштів підприємствами, фінансово-кредитними інститутами та організаціями;
3) розподільча функція, яка полягає у розподілі та перерозподілі валового внутрішнього продукту, в тому числі національного доходу, між окремими сферами, галузями, соціальними верствами та групами.
Фінансова система — сукупність різних видів фінансів (та виконуваних ними функцій) у їх взаємодії та взаємозв'язку.
Основними суб'єктами фінансової системи є державні фінанси, фінанси підприємств та організацій і фінанси населення.
Державні фінанси — сукупність грошових фондів, які акумулюються в руках держави і використовуються для виконання нею соціально-економічних функцій. Складові елементи державних фінансів — державний бюджет, позабюджетні фонди і державний кредит.
Фінанси підприємств та організацій — сукупність грошових ресурсів для здійснення процесу відтворення (тобто виробництва, обміну, розподілу і споживання) у межах підприємства або організації (фінанси тих організацій, які не займаються комерційною діяльністю).
Фінанси населення — грошові ресурси, що формуються у жителів країни з доходів, отриманих від трудової та господарської діяльності або зі спадщини, і спрямовуються на примноження їх власності. Складовою фінансів населення є фінанси домашніх господарств.
Крім названих суб'єктів фінансової системи, виділяють фінанси, пов'язані з особистим та майновим страхуванням громадян. У процесі взаємодії всіх сфер і ланок фінансових відносин, пов'язаних з комплексом відповідних форм і методів їх акумулювання, перерозподілу та використання, формується цілісна фінансова система.
Найважливішу роль з-поміж державних фінансів відіграє державний бюджет.
Державний бюджет (з погляду суспільної форми) — відносини власності між державою, з одного боку, фізичними та юридичними особами — з іншого з приводу вилучення (привласнення) в останніх частини необхідного та додаткового доходу й розподілу його відповідно до функцій держави.
З погляду речового змісту державний бюджет є річним планом акумуляції державних доходів та їх витрат згідно з вимогами закону про бюджет. Як частина фінансів, бюджет виконує розподільчу та контрольну функції. Перша полягає в акумуляції грошових коштів у руках держави та їх використанні для виконання загальнодержавних, регіональних і місцевих функцій держави. Контрольна функція бюджету виявляється в контролі за фінансовим забезпеченням програми соціально-економічного розвитку країни на кожний фінансовий рік, за ефективністю державного регулювання економіки з допомогою фінансів (зокрема регулювання темпів економічного зростання, здійснення структурної перебудови народного господарства, проведення раціональної регіональної політики та ін.).
Бюджетна система — сукупність усіх бюджетів країни в їх взаємодії.
Цілісність бюджетної системи забезпечується ретельним ув'язуванням доходів та видатків уряду, закріплених у юридичних нормах. Ця система залежить від державного устрою країни (унітарна чи федеративна держава), її економічної, політичної та інших підсистем і складається з двох або трьох ланок. Так, бюджетна система унітарних, тобто єдиних, держав (Великобританія, Франція) складається лише з двох — державного і місцевого бюджетів. До бюджетної системи федеративних держав входить ще третя, середня ланка — бюджети членів федерації: у США це бюджети штатів, у Німеччині — земель, у Швейцарії — кантонів, у колишньому СРСР — республік. Таким чином, державний бюджет складається з центрального бюджету та бюджетів інших рівнів державної влади.
Після проголошення державної незалежності України її бюджетна система стала змішаною. Наявність Автономної Республіки Крим, уряд якої складає і затверджує бюджет через власні виборчі органи, робить бюджетну систему України частково триступінчастою. Всі інші ланки бюджетної системи двоступінчасті.
На державний бюджет (бюджет центрального уряду) покладаються функції оборони, управління народним господарством, зовнішні зв'язки держави, охорона кордонів, пошта, зв'язок, залізниці, грошовий обіг та ін. Зростає роль центрального бюджету в розвитку освіти, охорони навколишнього середовища, соціального забезпечення, у перерозподілі національного доходу тощо.
На місцеві бюджети покладається функція розвитку комунального господарства, будівництво певних об'єктів економічної та соціальної інфраструктури, розвиток охорони здоров'я, освіти (частково), утримання поліції та ін.
Джерелом державних бюджетів є такі види податків: подохідний податок, податок на прибутки компаній, акцизи, митні збори, доходи від державних позик, які випускає центральний уряд, а також доходи від об'єктів державної власності, державної торгівлі. Окремий вид доходів державного бюджету — внески до державних фондів соціального страхування, пенсійний та інші фонди. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок окремих податків (здебільшого майнового), від муніципальної власності (наприклад, ренти від будинків), окремих акцизів, випуску позик, що розміщуються через різні фінансові інститути (банки, страхові компанії та ін.) тощо. На нижчій стадії капіталізму основна маса грошових ресурсів акумулювалася за допомогою непрямих податків, на вищій — прямих. Доходи бюджетів членів федерації також формуються за рахунок податків (у США непрямих, у Німеччині — прямих), випуску позик.
Витрати центральних бюджетів спрямовуються переважно на соціальні цілі (виплату пенсій, допомогу в разі безробіття, розвиток освіти, охорону здоров'я, на субсидії бюджетам місцевих органів влади на такі ж цілі) та суто економічні цілі (на розвиток енергетики, комунального господарства, проведення регіональної політики, охорону навколишнього середовища, дотації державним підприємствам, субсидії сільському господарству та ін.). На ці дві статті витрат у розвинутих країнах світу витрачають понад 50% всіх доходів, у тому числі майже 80% — на соціальні та 20% — на економічні цілі. Третя стаття витрат державного бюджету — військові витрати, четверта — сплата відсотків по державному боргу, п'ята — адміністративно-управлінські витрати (утримання органів влади, міліції, судів тощо). В останні десятиріччя військові витрати дещо скорочуються, а соціальні та економічні зростають.
Державні доходи — виражені у грошовій формі відносини власності (привласнення) між державою та юридичними й фізичними особами в процесі вилучення державою частини необхідного та додаткового продукту.
Державні доходи поділяють на внутрішні й зовнішні. Внутрішні держава отримує всередині країни, зовнішні — за її межами (кредити, допомога з інших країн). До зовнішніх джерел окремі держави вдаються переважно під час війни. Так, під час Другої світової війни майже третина всіх державних доходів у Німеччині та Японії припадала на зовнішні джерела.
До внутрішніх державних доходів, як уже зазначалося, належать різні види податків та неподаткові доходи (від державних підприємств і майна та державний кредит).
Сутність та структура податків. Як уже зазначалося, понад 90% доходів державного бюджету формується за рахунок податків.
Податки як економічна категорія — примусове вилучення (привласнення) державою частини необхідного та додаткового продукту з фізичних та юридичних осіб відповідно до прийнятих законів.
Повніше ця сутність розкривається у виконуваних податками функціях, основними з яких є: фіскальна (збирання грошових коштів з фізичних та юридичних осіб для формування фінансових ресурсів держави); регулююча (регулювання грошових доходів, процесу нагромадження, функціонування національного ринку та ін.); стимулююча (стимулювання інвестиційного процесу, прискорення темпів економічного зростання тощо) і розподільча (розподіл і перерозподіл доходів між соціальними верствами і групами, між сферами і галузями економіки).
Важливими принципами оподаткування, на думку середньовічного арабського мислителя Ібн Хальдуна, є справедливість, рівність і платоспроможність. Основними принципами оподаткування А. Сміт називав всезагальність податків та їх встановлення пропорційно доходу; чітке визначення величини податків, часу та способу вилучення; простоту та зручність вилучення у платників податків, а також мінімальність витрат при їх вилученні (тобто недороге утримання податкових служб та податкових інспекторів). Нині основними принципами оподаткування є також стабільність, зменшення кількості податків, корисність (вилучені у трудящих кошти повинні здебільшого повернутися до них у формі соціальних виплат).
Принципи оподаткування, основні види податків та механізми їх вилучення становлять податкову систему. В ній насамперед виділяють прямі та непрямі податки. Прямі податки переважають у більшості розвинутих країн світу, незважаючи на те, що вилучати їх складніше.
Але вони є справедливішими, оскільки встановлюються пропорційно величині доходів і майна. В Україні переважають непрямі податки.
Об'єктами оподаткування в податковій системі є доходи, вартість окремих товарів, майно фізичних та юридичних осіб, окремі види діяльності, додана вартість вироблених товарів і послуг та ін.
Розмір податку на одиницю оподаткування — це податкова ставка. У випадку зростання ставок із збільшенням доходів створюються прогресивні ставки оподаткування; якщо ставки оподаткування із зростанням доходів не змінюються, формуються прямо пропорційні ставки оподаткування.
Основними видами податків у розвинутих країнах світу є особистий подохідний податок, податок на додану вартість, податок на прибутки компаній та податок на соціальне страхування.
Із заробітної плати типового працівника у деяких передових країнах світу вилучають від 26 до 35% подохідного податку. Водночас спостерігається зниження його максимальної ставки, що найбільш вигідно крупним капіталістам. У США ставка цього податку в 1964 р. становила 91%.
Податок на додану вартість (як універсальний акциз) у розвинутих країнах світу коливається від 14 до 25% в загальній сумі податкових надходжень до державного бюджету. У більшості цих країн використовують основну ставку цього податку з наступним підвищенням або зниженням на певні види товарів і послуг. Так, у країнах Європейського Союзу основна ставка ПДВ — 15%. Зростання її в останні десятиріччя супроводжувалося зменшенням у більшості країн частки податку на прибуток компаній. Так, у США з 1955 по 1999 р. питома вага цього податку у федеральних доходах скоротилася з 20 до 10%. У деяких країнах (Італія, Бельгія) податок на прибуток компаній дещо зріс. Загалом у розвинутих країнах світу сплачували наприкінці 90-х років до 30% податку зі свого прибутку.
Податок на соціальне страхування — на третьому місці в структурі податків у розвинутих країнах світу. Його питома вага наприкінці 90-х років становила до 24%.
Крім податків до центрального бюджету, існують, як уже зазначалося, місцеві податки: акцизні збори, податки на нерухомість, податок на прибуток корпорацій (у США, наприклад, він становить від 5 до 10%) та ін. У ФРН надходження від ПДВ розподіляються переважно (на 75%) залежно від кількості жителів.
Державні витрати. Акумульовані за рахунок податків кошти в державному бюджеті відтак спрямовуються на різноманітні цілі, що дає підставу виділити категорію «державні витрати».
Державні витрати — відносини власності (привласнення) між державою й юридичними та фізичними особами в процесі розподілу і споживання частини національного доходу. Їх виникнення зумовлено появою держави, виконанням нею різноманітних функцій.
До структури державних витрат належать: 1. Витрати на соціальні цілі (розвиток освіти, охорони здоров'я, виплати безробітним, пенсіонерам тощо). Структура державних витрат визначається роллю та важливістю виконуваних державою функцій. Якщо в середині минулого століття державні витрати спрямовувалася на утримання державного апарату й військові цілі, а соціальних витрат не існувало, то в середині 90-х років XX ст. вони на перше місце. Це зумовлено якісно новою роллю особистісного фактора в сучасному виробництві (значення освіти, кваліфікації, розвитку творчих здібностей працівників), неспроможністю ринкових важелів забезпечити загальнонаціональний розвиток освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, соціальний захист населення, переважанням загальнолюдських цінностей у ціннісних орієнтирах суспільства, зростанням безробіття тощо. Тому на соціальні цілі в розвинутих країнах Заходу спрямовується до 35% державних витрат. Так, якщо у США на ці заходи в 1960 р. витрачалося 20% федерального бюджету, то в 1999 р. — майже 48%. В Україні на соціальні цілі спрямовується приблизно така ж частка державного бюджету, проте якщо у США ці витрати становили приблизно 5500 дол. на людину, то в Україні — приблизно 210 грн.
2. Витрати на економічні цілі (житлове будівництво і його реконструкцію, розробку природних ресурсів й охорону навколишнього середовища, сільське господарство, транспорт, науку, зв'язок, державне регулювання і прогнозування економіки та ін.). Ці витрати в розвинутих країнах світу становили наприкінці 90-х років до 25—27% державних витрат, їх висока питома вага зумовлена тим, що держава стала головною організацією забезпечення нормального відтворення економічної системи, а державне регулювання — ядром господарського механізму, а також тим, що недержавні форми власності й ринковий механізм неспроможні розвивати фундаментальні наукові дослідження, долати екологічну кризу та інші проблеми.
3. Витрати на військові цілі, їх поділяють на прямі й непрямі. До прямих належать безпосередні витрати з державного бюджету на оборону. До непрямих — частина витрат на космічні дослідження, військову допомогу іншим країнам, виплату пенсій ветеранам війни тощо. У деяких розвинутих країнах світу (США, Німеччина, Франція) такі витрати становлять до 10% сукупних державних витрат. В Україні витрати на національну оборону та забезпечення безпеки становили в 2000 р. 9,3% витрат державного бюджету.
4. Витрати на обслуговування державного боргу. У США в середині 90-х років державний борг сягнув майже 60% ВНП, витрати на його обслуговування — до 250 млрд. дол. щорічно, в Японії — 20% сукупних державних витрат (друге місце в структурі державних витрат), у США — четверте місце. В Україні у 2000 р. витрати на обслуговування державного боргу становили 9% видаткової частини державного бюджету. Зростання цього боргу в США і суми виплат по ньому зумовлене передусім величезними військовими витратами, які спричиняють хронічний дефіцит державного бюджету і платіжного балансу. Сплата державного боргу і відсотків по ньому здійснюється через викуповування державних цінних паперів за кошти з державного бюджету.
Частина коштів з державного бюджету спрямовується на утримання державного апарату влади, посольств, консульств, оплати внесків до міжнародних організацій тощо.
Дефіцит бюджету — перевищення витрат державного бюджету над його доходами.
Виникнення і зростання дефіциту бюджету зумовлене економічними кризами, мілітаризацією економіки, веденням війн, економічною нестабільністю, зростанням заборгованості місцевих бюджетів, безконтрольним зростанням інших витрат з бюджету. За домонополістичного капіталізму бюджетний дефіцит інтенсивно зростав під час війни. З 1931 по 1971 рік дефіцити бюджетів спостерігалися 33 рази. Вони були спричинені економічними кризами (особливо кризою 1929—1933 pp.) і Другою світовою війною. Сукупний дефіцит бюджету в 1941—1946 pp. становив 204,9 млрд. дол., а приріст державного боргу — 220,5 млрд. дол. Дефіцити державного бюджету мали місце і в повоєнний період й були ліквідовані лише наприкінці 90-х років.
Бюджетний дефіцит покривають за рахунок державних внутрішніх та зовнішніх позик, а також грошової емісії. Постійне накопичення заборгованості уряду перетворюється на державний борг. Структурними елементами такого боргу є внутрішній (заборгованість держави своїм власникам) та зовнішній борг (заборгованість держави іноземним країнам, міжнародним фінансово-кредитним організаціям та іноземним громадянам); короткотерміновий (до 1 року), середньотерміновий (від 1 до 5 років) та довготерміновий (понад 5 років) борги. Загрозливим для стабільності економічної системи є перевищення державним боргом ВВП більш як у 2 рази.
Для управління державним боргом, зокрема для його зниження, вдаються до таких заходів: 1) сплата за рахунок золотовалютних резервів; 2) консолідація боргу (зміна умов позичок — наприклад, перетворення короткотермінових на довготермінові); 3) конверсія (дозвіл держави на придбання іноземними кредиторами частини цінних паперів, майна; 4) викуп короткотермінових зобов'язань через випуск нової довготермінової позики під вищий відсоток); 5) надання нових кредитів міжнародними фінансово-кредитними організаціями та ін.
Дефіцити бюджету покриваються за рахунок державних позик і грошової емісії. У США в окремі роки за рахунок державних позик покривали понад 50% витрат бюджету, а в 1943 р. — 70% таких витрат. Щоб отримати ці позики, держава випускала цінні папери — облігації, векселі державної скарбниці та ін. У США випускають три категорії зобов'язань державної скарбниці: 1) ринкові цінні папери (їх вільно продають і купують на ринку державних цінних паперів); 2) спеціальні випуски (не обертаються на ринку і розміщуються серед певних урядових установ і фондів); 3) зобов'язання неринкових випусків (за деякими винятками можуть достроково пред'являтися до погашення).
Зростання дефіциту бюджету посилює інфляційні процеси, спричиняє кризу державних фінансів, грошової системи, обмежує кредитні ресурси та ін.
Кредитна система (з погляду економічної форми) — сукупність кредитних відносин, форм кредиту та методів кредитування. Її основними суб'єктами, крім банків та банківських об'єднань (а отже, основних суб'єктів банківської системи), є такі спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові інститути: страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, благодійні фонди, ощадні установи та ін. Основа кредитної системи — банки, найголовніший з яких — центральний банк. Мета кредитної системи — акумулювання грошових капіталів, частини доходів різних верств населення і надання їх у кредит фізичним та юридичним (уряду, компаніям тощо) особам, а також володіння та управління фіктивним капіталом.
У цьому зв'язку розрізняють депозитні та недепозитні фінансові установи.
Депозитні фінансові установи акумулюють ресурси, приймаючи грошові засоби у формі відкриття депозитних рахунків. До таких установ у США, наприклад, належать комерційні банки, взаємоощадні банки (приймають ощадні вклади та інвестують їх під нерухомість і цінні папери, а також надають комерційні та споживчі позички), пози-ко-ощадні асоціації (формують ресурси за рахунок ощадних вкладів та банківських кредитів, їх активами є переважно портфель заставних під житлові будівлі).
Недепозитні фінансові установи для залучення заощаджень продають страхові поліси, приймають пенсійні внески, продають цінні папери та ін. До них належать: компанії, що страхують життя, майно; приватні пенсійні фонди, пенсійні фонди штатів і місцевих органів влади; фінансові компанії (спеціалізуються на кредитуванні споживчих товарів у розстрочку й видачі комерційних позичок); інвестиційні компанії (продають населенню власні акції й на отримані кошти купують ринкові цінні папери, насамперед акції); взаємні фонди грошового ринку (розміщують на ринку свої акції, а на залучені кошти купують короткотермінові цінні папери; їх активами є депозитні сертифікати, комерційні папери, векселі державної скарбниці, банківські акцепти).
Страхові компанії для залучення коштів продають страхові поліси, а відтак вкладають їх у цінні папери компаній та держави, надають цим суб'єктам кредити. У США активи страхових компаній у 1998 р. становили понад 1 трлн. дол.
Пенсійні фонди акумулюють кошти здебільшого із внесків працівників у фонди соціального страхування. З-поміж них виділяють фонди, які не інвестують свої кошти в цінні папери (а отже, виплачують пенсії лише з поточних надходжень і доходів), й ті, які інвестують (і, крім традиційних джерел виплати пенсій, ще отримують частину коштів на ці цілі з інвестиції у цінні папери), а також ті, якими управляють страхові компанії або підприємства (чи за їх довіреністю банки). Загальна сума активів світових пенсійних фондів у 2001 р. перевищила 13 трлн. дол., у тому числі країн ЄС — понад 4 трлн. дол.
Інвестиційні компанії залучають кошти через випуск акцій, їх продаж дрібним акціонерам та купівлю цінних паперів промислових компаній різних галузей.
Закономірностями розвитку кредитної системи в сучасних умовах є зростання ролі небанківських фінансово-кредитних інститутів, їх зрощування з промисловими, торговельними, транспортними компаніями, процес транснаціоналізації їх діяльності, посилення конкурентної боротьби між її основними суб'єктами тощо.
Ці закономірності модифікуються специфікою історичного розвитку окремих країн, особливостями анти-трестівського законодавства та іншими чинниками. Так, у США комерційним банкам заборонено скуповувати акції промислових корпорацій (а операції з цінними паперами можуть здійснювати лише спеціалізовані інвестиційні банки), у ФРН такої заборони немає. ? ,
Основні форми кредиту. Перш ніж з'ясувати, які існують основні форми кредиту, слід розкрити сутність кредиту загалом.
Кредит — форма руху позичкового капіталу, що виражає відносини між кредиторами й позичальниками і забезпечує перетворення грошового капіталу на позичковий.
Позичковий капітал внаслідок цього є грошовим капіталом, який надають його власники у позичку на умовах терміновості, повернення й платності. Сутність кредиту повніше виявляється у виконуваних ним функціях.
Функціями кредиту є:
1) акумулювання тимчасово вільного грошового капіталу (наприклад, США за його допомогою щорічно акумулюють до 600 млрд. дол., у тому числі понад 200 млрд. за рахунок заощаджень населення);
2) розподільча функція, завдяки якій акумульовані кошти перерозподіляють між окремими сферами, галузями народного господарства;
3) прискорення процесу концентрації та централізації виробництва і капіталу (зокрема використовується з метою поглинань та злиттів компаній, фірм тощо);
4) функція кредиту як важливого засобу регулювання економіки, зокрема грошово-кредитного регулювання;5) сприяння економії витрат обігу (через використання безготівкових розрахунків та заміни готівки кредитними грошима);
6) розв'язання деяких суперечностей процесу суспільного виробництва, зокрема суперечностей інвестиційного процесу, переливання (внутрігалузевого та міжгалузевого) капіталу, між попитом і пропозицією тощо, завдяки чому розширюються межі суспільного виробництва, руху економічної системи.
Водночас за умов порушення об'єктивних економічних законів кредит призводить до поглиблення і загострення суперечностей суспільного виробництва.
Розрізняють такі основні форми сучасного кредиту, а отже, й кредитних відносин: комерційний, банківський, споживчий, державний, іпотечний, міжнародний.
Комерційний кредит — кредит, який підприємства (фірми, компанії) надають іншим підприємствам у формі продажу товару з відстрочкою платежу й оформляють векселем.
Мета такого кредиту — прискорення реалізації товарів, ціна яких зростає на суму відсотка. На таку ж величину зростає величина векселя. Виконуючи певною мірою більшість із названих вище функцій кредиту, комерційний кредит все ж є недосконалою формою кредиту і кредитних відносин. Це зумовлено тим, що його величина обмежена обсягами резервного капіталу підприємств-кредиторів, використання його також обмежене (наприклад, цей кредит не можна використати для виплати заробітної плати), він переважно короткотерміновий та ін. Цих недоліків не має досконаліша форма кредиту — банківський кредит, який за сучасних умов є основною формою кредитних відносин.
Банківський кредит — кредит, який надають кредитні установи (насамперед банки) будь-яким господарюючим суб'єктам (підприємствам, державі, підприємцям, власникам домашніх господарств тощо) у формі грошових позичок.
Цей кредит може збільшувати як обсяг платіжних засобів, так і розміри капіталу. Крім того, завдяки своїй масовості, регулярності, значним масштабам банківський кредит може бути наданий за нижчу ціну (відсоток). Частково про це йшлося при розгляді сутності фінансового ринку.
Види банківського кредиту — це згруповані за різними ознаками банківські позички, їх можна класифікувати за призначенням, наявністю і характером забезпечення, термінами, методами погашення й характером їх походження.
За призначенням і характером використання у СІЛА виділяють:
1) кредити торговельним і промисловим підприємствам під нерухомість, під будівництво і благоустрій територій, під забезпечення земельними ділянками та житловими будинками тощо;
2) позички приватним особам, у тому числі для купівлі в розстрочку легкових автомобілів;
3) кредитні картки та аналогічні платіжні схеми торговельних установ (запис на відкритому рахунку), кредитні чеки та відновлювальні позички для купівлі споживчих товарів у розстрочку, у тому числі пересувних будинків (без туристичних трейлерів), інших споживчих благ;
4) позички в розстрочку на ремонт та модернізацію будинків, інші позички в розстрочку на індивідуальні та сімейно-побутові цілі, позички з разовим погашенням на індивідуальні та сімейно-побутові цілі;
5) позички фінансовим установам, у тому числі інвестиційним трестам (нерухомість) і компаніям іпотечного кредиту, комерційним банкам всередині СІЛА, банкам у зарубіжних країнах, іншим депозитним і фінансовим установам;
6) позички фермерам;
7) позички на придбання або зберігання цінних паперів, у тому числі брокерам і дилерам, які проводять операції з цінними паперами, інші позички.
Відповідно до строків погашення банківські кредити поділяють на короткотермінові, середньотермінові, довготермінові. Довготермінова позичка не має фіксованого терміну, тому банк може вимагати її погашення у будь-який час.
Існують також відновлювальні кредити — впродовж фіксованого терміну і в межах максимальної суми кредиту позичальник може використати весь кредит (або частково), повернути його, використати повторно та ін. До цього виду кредиту вдаються до 80% корпорацій США. Найпоширенішою довготерміновою позичкою є кредит на придбання будинків, будівництво виробничих та торговельних об'єктів.
За методом погашення банківські кредити поділяють на такі, що погашаються за один раз, або у розстрочку. У першому випадку це робиться на певну кінцеву дату, а відсотки погашають через певні проміжки часу або по закінченні терміну позички, у другому — періодично погашають основну суму боргу рівними частинами (щомісячно, щоквартально, раз на півроку або щорічно).
Відповідно до характеру походження (джерела) банківські кредити у США поповнюються з трьох основних джерел: 1) за рахунок безпосередніх позичальників; 2) придбання векселів у дилерів з продажу автомобілів та інших споживчих товарів; 3) придбання векселів у дилерів з операцій з комерційними паперами.
Переважну частину кредитів надають позичальникам. Надання кредиту підтверджується борговим зобов'язанням, підписаним позичальником, або векселем з платежем позичальнику та індосованим на користь банку. Значну частину портфеля кредитів банків становлять векселі, куплені у дилерів з продажу різних товарів.
Найважливішим обмеженням при наданні банківських кредитів є розмір кредиту, який можна надати одному позичальнику. Це обмеження називають «правилом десяти відсотків». Згідно з ним розмір кредиту одному позичальнику не повинен перевищувати 10% суми акціонерного і резервного капіталу банку. Воно стосується передусім дрібних та середніх банків. Крім того, у США існує низка винятків з цього правила.
Банківський кредит можна умовно поділити на внутрішній і міжнародний, на кредит центрального банку і кредит комерційних банків, виробничий і споживчий кредит, кредит на поточні й капітальні витрати, кредит забезпечений і незабезпечений, застрахований і незастрахований, підтримувальний, невідновлюваний, відкритий та ін.
Забезпечені кредити — це позички під заставу. Вони зменшують ризик збитків у разі неспроможності боржника повернути вчасно позичку. Наприклад, із ліквідацією підприємства-банкрута банк має перевагу перед іншими кредиторами щодо будь-якого майна для забезпечення банківської позички. До незабезпечених кредитів належать насамперед кредити банків, надані урядові для покриття державного боргу. Невідновлюваний відкритий кредит надають передусім як позичку під будівництво нерухомості і повертають його частинами відповідно до етапів будівництва.
Споживчий кредит — кредит, який банки, спеціалізовані кредитні інститути та торгові компанії надають приватним особам для придбання товарів тривалого користування.
Існує у формі комерційного кредиту (у випадку продажу товарів через роздрібні магазини) і банківського кредиту (у випадку надання позичок на придбання споживчих товарів) і надається переважно на термін до 3 років. Ціна за користування споживчим кредитом сягає 30%, населення витрачає на його сплату до 20% своїх доходів (про що йшлося при розгляді реальної заробітної плати).
Іпотечний кредит — кредит, який банки та спеціалізовані фінансово-кредитні інститути надають у формі довготермінових позичок під заставу нерухомості.
Використовується переважно для оновлення основних фондів у сільському господарстві, а також для будівництва житла та купівлі землі, що сприяє концентрації власності у цій сфері.
Структура банківської системи та її еволюція. Найважливіший елемент банківської системи — банки. Базовими операціями банку є акумулювання коштів, надання їх у позичку та здійснення розрахунків між економічними суб'єктами.
Банки виникають на основі розвинутих товарно-грошових відносин й існують у декількох суспільно-економічних формаціях (феодалізм, капіталізм, соціалізм). Поняття «банк» походить від італійського слова «banca» (лавка, на якій середньовічні міняйли розкладали монети для обміну).
Банк — особливий фінансовий інститут, що акумулює грошові кошти та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери тощо), надає кредити, випускає в обіг гроші та цінні папери, здійснює грошові розрахунки, операції з золотом та інші функції.
Акумулювання грошових коштів у банках та їх надання в позичку здійснювалося здебільшого за рахунок внесків капіталістів, причому кредити видавали передусім торговельними розписками, з яких згодом утворилися банкноти. Такі розписки видавали при купівлі приватних комерційних векселів. Кредитування здійснювалося також через запис кредитів на рахунок клієнтів. Будучи гарантом векселів комерсантів і оплачуючи їх достроково готівкою, банки сприяли зростанню вексельного обігу. Таким чином банкнота перетворювалася на вексель банкіра, а обіг векселів поступово замінювався обігом банкнот (кредитних грошей) і чеків, за допомогою яких здійснювали безготівкові розрахунки.
Діяльність банків сприяє витісненню з обігу металевих грошей. Позички банки надають не лише залежно від власного та залученого капіталу, а й через зарахування позичок на рахунки клієнтів. Виконання таких функцій банків та їх постійне розширення зумовлює посилення концентрації банківського капіталу і зростання масштабів привласнюваного ними прибутку. Основними джерелами цього прибутку є виконання банками розрахункових, емісійних, облікових та інших функцій, надання кредитів і встановлення при цьому вищих відсотків, ніж виплата відсотків за вкладами.
Концентрація і централізація банківського капіталу, його монополізація спричинили як якісні зміни у виконуваних банками функціях, так і появу нових функцій. Так, від функцій посередництва у платежах і кредитах (що мали епізодичний характер) банки переходять до постійного кредитування галузей і підприємств. При цьому вони переорієнтовуються з короткотермінових позичок на всі види та форми надання позичкових коштів, передусім на довготермінові інвестиції в основний капітал. Завдяки цьому банки здобувають контроль за окремими підприємствами, певною мірою деякими галузями, прямо й опосередковано розпоряджаються все більшою частиною власності промислових, торговельних, транспортних та інших компаній. Цьому значною мірою сприяють емісійно-установчі операції банків, тобто випуск цінних паперів різних компаній та їх розміщення на валютних ринках.
Важлива функція банків у сучасних умовах — посередництво в міжнародному обігу позичкових капіталів, надання дедалі більшої кількості міжнародних кредитів. Для цього створюються філіали іноземних банків у розвинутих країнах світу.
Значно посилюється універсалізація банків. Крім перелічених функцій, вони виконують операції страхування, консультаційного бізнесу (надання фінансової, комерційної, ринкової, технічної інформації тощо). Швидко поширюється така форма діяльності банків, як фінансовий лізинг (фінансування банками оренди устаткування, особливо нової наукомісткої та дорогої техніки), проектне фінансування.
Існують різні види банків. Залежно від форм власності — державні, приватні (в руках окремої особи), акціонерні, кооперативні, муніципальні, комунальні, змішані (державний капітал поєднується з іншими формами), міждержавні банки. Залежно від функцій та характеру виконуваних операцій — емісійні, комерційні, інвестиційні, ощадні, іпотечні, зовнішньоторговельні та інші банки. Залежно від видів господарської діяльності — промислові, сільськогосподарські, торговельні, зовнішньоторговельні банки.
Банківські операції. Існують такі види банківських операцій: пасивні, активні, банківські послуги та власні операції банків. Основні з них — пасивні та активні.
Пасивні операції — операції, змістом яких є отримання позички, здійснюються з метою акумуляції коштів для наступного фінансування активних операцій.
Базою цих операцій є залучені кошти. Співвідношення між власним і залученим капіталом повинно бути не меншим 1:10 (для 24 країн ОЕСР, згідно з Базельською угодою, — 9,2%), хоча в деяких розвинутих країнах світу воно сягає 1:100.
Найважливішим видом пасивних операцій є депозитні операції, тобто всі термінові й безтермінові вклади (депозити) клієнтів — тимчасово вільні кошти підприємств, установ та ін. Депозити, у свою чергу, поділяють на вклади до запитання (можуть бути забрані клієнтом у будь-який час, тому на них виплачують низький відсоток, а мета їх залучення — здійснення поточних рахунків) і термінові (зможуть бути вилучені клієнтом лише у заздалегідь встановлений час, на них виплачують вищі відсотки, розмір яких зростає із збільшенням терміну вкладу).
Інші види пасивних операцій — ощадні вклади (повільно зростають і можуть використовуватися переважно через декілька років), залучення коштів (отримані від інших банків кредити) й емісія банківських та іпотечних облігацій.
У розвинутих країнах світу за допомогою пасивних операцій, одержання банком грошових ресурсів у кредит формуються власні, залучені та емітовані кошти, або створюються гроші (за формулюванням західних економістів). Цей процес відбувається через надання кредиту фізичним або юридичним особам, завдяки чому зростає обсяг активів комерційних банків, а отриманий приріст відображається в пасиві сумою грошей, яка кредитована на банківських рахунках клієнтів. Важливо, щоб цей процес відбувався відповідно до законів грошового обігу. Зокрема, створена комерційними банками грошова маса повинна бути меншою за величину резервних норм.
Активні операції — операції, за допомогою яких банки розмішують власний і залучений капітал.
До цих операцій належать: 1) кредитні; 2) операції з цінними паперами; 3) касові; 4) акцептні; 5) угоди з іноземною валютою; 6) угоди з нерухомістю. Найважливіші - поміж них — перші дві (на них припадає 75% балансу), провідну роль відіграють кредитні операції.
Кредитні операції залежно від забезпечення поділяють на бланкові (не мають забезпечення) і забезпечені. До забезпечених належать вексельні (надаються у формі купівлі векселя), під цінні папери, під товари.
Залежно від термінів погашення кредити поділяють на онкольні (погашаються на вимогу банку або позичальника), короткотермінові, середньотермінові та довготермінові. Залежно від категорії позичальників розрізняють комерційні кредити (надаються підприємствам), сільськогосподарські, споживчі кредити, кредити посередникам фондової біржі та ін.
Основними видами банківських послуг є:
1) інкасові послуги (банк за дорученням клієнта отримує гроші на такі види документів та цінностей, як чеки, векселі, цінні папери, іноземна валюта тощо);
2) акредитивні послуги (виплата певної суми фізичній або юридичній особі за умов виконання зазначених в акредитивному листі умов);
3) переказні послуги (перерахування грошей іншій особі);
4) довірчі послуги (пов'язані з цінними паперами: їх зберіганням, розміщенням, обслуговуванням облігаційних позик, оплатою купонів тощо, з управлінням майном неповнолітніх в інтересах спадкоємців, збереженням цінностей, управлінням капіталом, тобто прибуткове вкладення коштів у цінні папери, управлінням пенсійними фондами підприємства тощо);
5) лізингові послуги (пошуки орендодавця чи орендаря, розробка умов лізингової операції тощо), в тому числі фінансовий лізинг (придбання дорогого устаткування, машин та надання їх в оренду тощо), про що йшлося раніше. Загалом сучасні могутні банки надають понад 200 різноманітних послуг.
Серед інструментів РЦП важливе місце займають державні боргові зобов'язання. Вони не виражають відносини власності й існують тільки у вигляді кредитних фондових цінностей. Державні цінні папери можуть бути випущені центральним урядом, органами влади на місцях і установами, що користаються державною підтримкою.
Уряд, що піклуються про національну економіку, як відомо, намагаються уникати по можливості емісії грошей. Найбільш цивілізованим і економічно доцільним методом фінансування бюджетного дефіциту служить розміщення на РЦП державних боргових зобов'язань. Світовій практиці відомі випадки, коли державні цінні папери випускаються з метою згладжування нерівномірності податкових надходжень, тобто для усунення самої причини касової незбалансованості доходів і витрат. Державні цінні папери можуть випускатися для фінансування програм, здійснюваних органами влади на місцях і для залучення засобів у позабюджетні фонди. Таким чином, основними цілями, що можуть переслідуватися в процесі розміщення державних боргових зобов'язань, є: фінансування поточного бюджетного дефіциту; переоформлення раніше випущених державних цінних паперів при настанні терміну їхнього погашення, касове використання держбюджету, згладжування нерівномірності надходження податкових платежів; забезпечення комерційних банків ліквідними активами, фінансування програм місцевих органів влади і залучення коштів у позабюджетні фонди.
Державні цінні папери поділяються на ринкові і неринкові. Ринкові державні цінні папери можуть вільно обертатися на ринку і перепродуватися після первинного розміщення іншим суб'єктам. Неринкові боргові інструменти уряду не можуть вільно переходити від одного вкладника до іншого. Класичним прикладом ринкових цінних паперів служать казначейські векселі. Коло суб'єктів, серед яких можуть розміщатися казначейські векселі, різноманітний. Казначейські векселі випускаються в більшості країн як на регулярній основі, так і в міру необхідності. Крім казначейських векселів до ринкових цінних паперів відносять різні середньострокові і довгострокові державні боргові зобов'язання. Неринкові цінні папери призначені для розміщення головним чином серед населення. Через їхнє розміщення уряду іноді намагаються регулювати діяльність комерційних банків, тому що покупка населенням неринкових цінних паперів скорочує можливості переміщення коштів у банківські депозити. Неринкові цінні папери, що неможливо ні продати іншим особам, ні погасити до закінчення терміну, виявляються ефективними в умовах нестабільного ринку кредитних ресурсів, коли вкладники починають рятуватися від ринкових цінних паперів. У різних країнах існують свої неринкові цінні папери.
Первинне розміщення державних цінних паперів може здійснюватися шляхом аукціону, відкритої продажу або індивідуально.
В умовах відкритого продажу, що відбувається протягом довгого періоду (від декількох тижнів до декількох місяців), цінні папери продаються всім бажаючим на умовах, зазначених при оголошенні відкритого продажу. Учасники РЦП завчасно одержують повну інформацію про умови нових випусків, розміщених за допомогою відкритого продажу.
Світовій практиці відомі кілька способів виплати доходу по державних цінних паперах: установлення фіксованого процентного платежу, зміна східчастої процентної ставки, використання процентної ставки, що плаває, індексація номіналу, реалізація боргових зобов'язань зі знижкою (дисконтом), проведення внутрішніх позик.
Установлення фіксованого процентного платежу є дуже розповсюдженої і найбільш простою формою виплати доходу по державних боргових зобов'язаннях. Однак в умовах інфляції і швидко мінливої ринкової кон'юнктури з часом одержання фіксованого доходу стає усе менш привабливим. У подібних ситуаціях звичайно використовують більш складні механізми виплати доходу по державних боргових зобов'язаннях, що підвищують їхня конкурентноздатність на РЦП.
У ряді країн при випуску державних боргових зобов'язань установлюється кілька дат, після закінчення яких власник цінного папера може або погасити її, або зберегти до настання наступної дати. Для того щоб зацікавити вкладників у збереженні таких цінних паперів, у кожен наступний період часу ставка відсотка східчасто збільшується. Ставка відсотка по державних цінних паперах може бути така що плаває, тобто змінюється досить регулярно у відповідність з динамікою дисконтної ставки центрального чи банку рівнем прибутковості державного цінного папера, розміщеної шляхом аукціонного продажу. По деяких державних цінних паперах відсотки можуть не виплачуватися. Їхні власники одержують доход завдяки тому, що купують подібні фондові інструменти зі знижкою проти номінальної вартості (дисконтам), а погашають по номіналі.
Державні цінні папери випускаються не тільки центральним урядом, але й органами влади на місцях. Звичайно доход по таких цінних паперах обкладається податком на пільгових умовах. До державного можуть бути прирівняні цінні папери, що випускаються окремими, відносно самостійними підрозділами уряду. Так, у Німеччині статус державних цінних паперів мали облігації, розташовувані федеральною поштою і залізничною службою.
Деякі види інструментів фондового ринку, що випускаються неурядовими установами й організаціями, можуть одержувати повну чи часткову державну гарантію, що підвищує рівень їхньої ліквідності. Наприклад, у США такими гарантіями користаються цінні папери, що випускає Азіатський центр розвитку, Система фермерського кредиту і т.д.
Багато цінних паперів випускаються приватними компаніями і тому одержали назва частки (комерційні). Приватні інструменти РЦП є менш надійними в порівнянні з державними, по яких уряду гарантують виконання умов випуску. Вкладення засобів у приватні фондові інструменти сполучено з багатьма видами ризику.
По-перше, існує ризик утрати капіталу, вкладеного в цінні папери, що виникає, наприклад, у зв'язку з банкрутством емітента.
По-друге, можливий ризик утрати ліквідності, тобто того, що куплений цінний папір не можна буде продати на ринку, не уникнувши при цьому істотних втрат у ціні.
По-третє, інвестиції в цінні папери сполучені з ринковим ризиком, тобто ризиком падіння їхньої ціни внаслідок погіршення загальної ринкової кон'юнктури.
По-четверте, коли вкладник зіставляє якість різних цінних паперів, вона несе ризик помилки вибору об'єкта інвестування.
По-п'яте, при визначенні інвестиційної стратегії зростає ризик помилки у виборі моменту купівлі-продажу.
По-шосте, може мати місце ризик втрат у зв'язку з несприятливими для інвестора змінами законодавства.
До приватних цінних паперів відносяться як боргові зобов'язання, так і боргові цінні папери (акції). Кожна з зазначених різновидів фондових цінностей має свої специфічні особливості.
Боргові зобов'язання випускаються комерційними організаціями з метою запозичення на фінансовому ринку коштів, необхідних для рішення поточних і перспективних задач, що коштують перед ними. Найбільш розповсюдженою формою приватних боргових зобов'язань є облігації.
Облігація - цінний папір, що підтверджує внесення її власником коштів і зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ній термін з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачене умовами випуску).
Власники облігацій не користаються правами власників акціонерного товариства, якими наділені власники акцій. Проте, обличчя, що мають на руках облігації, мають визначені переваги перед акціонерами. До того, як акціонерне товариство нараховує дивіденди по акціях, воно повинно забезпечити виплату відсотків по облігаціях, що включаються у витрати. Якщо акціонерне товариство стає банкрутом, то в першу чергу погашаються його зобов'язання перед власниками облігацій і інших кредиторів, а тільки що потім залишилися активи розподіляються між акціонерами. Тому боргові зобов'язання мають старшинство перед діловими цінними паперами.
Комерційні організації, розміщаючи облігації й інші боргові зобов'язання, зобов'язуються виплатити їхню номінальну вартість. Котирування облігацій дається у відсотках від їхньої номінальної вартості. Повернення грошей по облігаціях здійснюється у визначений момент часу, що називається датою погашення. Облігації з термінами звертання до 5 років вважаються короткостроковими, облігації, що випускаються на термін від 7 до 15 років, відносяться до середньострокових, а облігації, що знаходяться в звертанні більш 20 років, є довгостроковими.
Власники облігацій звичайно одержують по них відсотки, що, як правило, виплачуються 2 рази в рік. Величина відсотків по облігаціях залежить від різних факторів. Одним з основних обставин, що визначають рівень прибутковості боргових зобов'язань, є тривалість періоду їхнього звертання. В екстремальних економічних умовах зв'язок між прибутковістю боргових зобов'язань і термінами їхнього звертання порушується. Облігації випускаються на пред'явника (такі облігації також називаються купонними) чи відносяться до категорії зареєстрованих (іменних).
Акціонерне товариство, що випускає облігації, звичайно приймає на себе зобов'язання: виплатити відсотки на кожну облігацію, указати місця, у яких облігації і купонні аркуші будуть вручені їхнім власникам, визначити юридичний титул і заставну власність.
Акціонерне товариство виплачує відсотки по облігаціях у визначені періоди часу. Тому при продажі облігацій у дні, що не збігаються з днем виплати відсотків, покупець і продавець повинні розділити між собою суму відсотків. Самі ж покупці при настанні терміну виплати відсотків одержують їх цілком; так сума відсотків розподіляється між їх різними власниками.
Найважливішим різновидом приватних цінних паперів виступають часткові цінні папери (акції). Вони свідчать про те, що їхній власник є співвласником суспільства, заснованого на акціях. Розмір його паю визначається кількістю приналежних йому акцій.
Акція - цінний папір без установленого терміну звертання, що свідчить про ділову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві і право на участь у керуванні їм, надає право її власнику на одержання частини доходу у виді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.
Акції поділяються на звичайні і преференційні (привілейовані).
Покупці звичайних акцій здобувають ряд, зв'язаних з ними, прав.
По-перше, акція може бути продана чи відступлена її власником якої-небудь іншій особі.
По-друге, власники звичайних акцій мають право на одержання дивідендів. Їхнім джерелом є прибуток акціонерного товариства, що залишилася після погашення всіх його зобов'язань перед кредиторами, сплати податків і виплат дивідендів по привілейованих акціях.
По-третє, при ліквідації акціонерного товариства акціонери мають право на одержання частини його активів, що залишилася після задоволення вимог кредиторів, пропорційно частці приналежних йому акцій у загальному їхньому обсязі.
По-четверте, власники акцій одержують можливість брати участь у керуванні компанією за допомогою голосування на зборах акціонерів при виборі її виконавчих органів і при рішенні принципових питань діяльності акціонерного товариства.
По-п'яте, власники акцій мають право на одержання інформації про діяльність акціонерного товариства, головним чином тієї, котра представлена в річних звітах.
По-шосте, власники звичайних акцій (на відміну від власників привілейованих акцій) можуть дістати права покупки нових випусків цінних паперів компанії. Акціонери можуть користатися цілим поруч додаткових прав, визначених у статуті акціонерного чи товариства умовами розміщення акцій,
Акціонерне товариство може викупити власні акції в їхніх власників по поточній ринковій ціні. Такі акції іноді називають казначейськими. Вони не дають права голосу чи одержання дивідендів. Казначейські акції можуть зі знижкою проти покупної ціни продаватися співробітникам акціонерного товариства.
Існує кілька видів вартості акцій. Серед них виділяються: номінальна вартість, оголошена вартість, бухгалтерська вартість, ринкова вартість. Номінальна вартість являє собою вартість, що друкується на бланках акцій. Вона використовується для цілей обліку. Бухгалтерська вартість на відміну від номінальної й оголошеної змінюється рік від року. Вона визначається шляхом відрахування з всіх активів компанії і пасивів і розподілу результату на загальне число звичайних акцій, що знаходяться в обігу. Бухгалтерська вартість відбиває величину капіталу, що належить акціонерам, що приходиться на одну акцію. Ринкова вартість акції являє собою ту ціну, за якої вони можуть продаватися чи купуватися на ринку. Вона є визначальною для інвестора.
Крім звичайних акцій компаніями можуть випускатися привілейовані акції, що дають їхнім власникам ряд додаткових прав. Головною відмінною рисою привілейованих акцій є те, що дивіденди по них встановлені у формі гарантованого фіксованого відсотка і повинні виплачуватися до їхнього розподілу між власниками звичайних акцій. Привілейовані акції можуть володіти деякими іншими правами.
По-перше, умовами випуску привілейованих акцій передбачено звичайно, що у випадку, якщо по них не мається можливість виплатити фіксований відсоток, власників звичайних акцій не повинні одержувати дивідендів.
По-друге, сума відсотків, виконаних по привілейованих акціях може бути підвищена до розміру дивідендів по звичайних акціях.
По-третє, привілейовані акції можуть протягом деякого періоду часу бути наділені правами їхнього обміну за бажанням власника на визначене число звичайних акцій.
По-четверте, при випуску привілейованих акцій компанія може передбачити можливість їхнього викупу у власників за цінами, що перевищує ринкові.
Акції, будучи більш ризикованими цінними паперами в порівнянні з борговими зобов'язаннями, як правило, залучають інвесторів можливістю одержання підвищеного доходу, що може складатися із суми дивідендів і приросту капіталів, вкладених в акції внаслідок підвищення їхньої ціни.
Завдяки підвищеній прибутковості акції звичайно забезпечують кращий захист заощаджень від інфляції в порівнянні з борговими зобов'язаннями. Тому основними мотивами, що спонукують інвесторів вкладати кошти в акції, є бажання забезпечити приріст вкладених коштів унаслідок підвищення їхньої ціни, а також прагнення одержати підвищені дивіденди.