2. Державні інформаційні структури, що здійснюють регулювання інформаційних відносин.

метою забезпечення дотримання прав громадян уряд повинен виконувати свої обов’язки, враховуючи отриману інформацію зі сфери громадського сектора. Звичайно має бути розвинена інформаційна інфраструктура, що гарантуватиме доступ до інформації громадського сектора з громадських закладів та приватних помешкань, і державою повинен здійснюватися постійний моніторинг відповідних заходів. Доступ та використання громадського інформаційного сектора обговорювали в 1997 р. на конференції в Бонні, в якій брали участь країни ЄС та ЦСЄ (Центральної і Східної Європи). На конференції було відзначено ключову роль громадського сектора в покращенні загального доступу до інформації, зростання інформаційного ринку як перспективи створення нових робочих місць у найближчі роки; необхідність координації підходів у певних галузях (право та обмеження на доступ, цінова політика та захист авторських прав) з метою запровадження доступу до громадського інформаційного сектора для громадян та підприємств в усіх державах Європи. Третім Форумом інформаційного суспільства держав ЄС та ЦСЄ було рекомендовано залучати представників усіх держав ЦСЄ до спільних європейських програм та роботи у спільних європейських установах та інституціях. Експертна група “Громадські послуги: наближення управління до громадян” розпочала аналіз та розроблення питань, що стосуються збору, обробки та використання інформації громадського сектора в рамках Європейського форуму інформаційного суспільства. Поступ України до інформаційного суспільства викликав, окрім іншого.

Відповідно до Закону “Про інформацію” головними напрямами і способами державної інформаційної політики є: забезпечення доступу громадян до інформації; створення національних систем і мереж інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективного використання інформації; сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів; створення загальної системи охорони інформації; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України Відповідно до ст. 32 Конституції України громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію Це передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Окрім прав громади на інформацію, законодавець передбачає обов’язок держави дбати про своєчасне створення, належне функціонування та розвиток інформаційних систем, мереж, банків і баз даних у всіх напрямах інформаційної діяльності. Закон України “Про інформацію” зобов’язує самоврядні структури створювати та розвивати інформаційні системи та мережі. Окремі положення Закону “Про інформацію” деталізуються Законом України “Про національну програму інформатизації”, який визначає стратегію розв’язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення Окремо варто наголосити на Указі Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31.10.2001 р. “Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України” № 1193/2001 від 06.12.2001 р. та Указі Президента України “Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади” № 683/2002 від 01.08.2002р. які можна зарахувати як до нормативно-правових актів загального, так і концептуального, постановочного характеру. Інформатизація управління в органах місцевого самоврядування здійснюється відповідно до повноважень представницьких органів — рад та органів, що вони утворюють на основі положень Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” 229

До нормативно-правових актів концептуального, постановочного характеру можна зарахувати Постанову Кабінету Міністрів України “Про містобудівний кадастр населених пунктів” № 224 від 25.03.1993 р. Цим актом встановлено критерії, на основі яких формується система даних про населені пункти, їхні функціональні зони, окремі території та земельні ділянки, будинки й споруди, соціальну, інженерну й транспортну інфраструктуру, екологічні та інженерно-геологічні умови. Дані містобудівного кадастру використовуються суб’єктами містобудування при вирішенні питань: прогнозування розвитку, планування і забудови населених пунктів; розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об’єктів житлово-цивільного, виробничого, комунального та іншого призначення; охорони пам’яток архітектури і містобудування, регенерації історичних поселень; створення соціальної, інженерної і транспортної інфраструктури; регулювання земельних відносин на відповідних територіях; визначення зон економічної оцінки територій, обґрунтування розмірів оподаткування і вартості земельних ділянок, будинків і споруд з урахуванням місцевих умов; обліку власників і користувачів будинків і споруд; контролю за раціональним використанням територіальних ресурсів, аналізу реалізації затвердженої містобудівної документації та інших питань. Кабінет Міністрів України постановою від 25.03.1993 р. № 224 визначив, що містобудівний кадастр впроваджений на окремий населений пункт з текстовими, цифровими та графічними матеріалами, які містять систему основних відомостей про: межі та площі населеного пункту, його адміністративно-територіальних утворень, окремих земельних ділянок, їхній правовий режим та якість; належність до відповідальних функціональних зон окремих територій та земельних ділянок, їхнє сьогоднішнє використання, стан забудови, інженерного забезпечення та озеленення, перспективне містобудівне призначення; соціальну, інженерну та транспортну інфраструктуру населеного пункту; будинки і споруди, їхній правовий режим, технічний стан, архітектурну та історико-культурну цінність; екологічні та інженерно-геологічні характеристики окремих територій і земельних ділянок, можливість здійснення на них містобудівної діяльності з урахуванням планувальних обмежень Відомості та дані для ведення містобудівного кадастру населених пунктів збираються з документованих державних, відомчих та інших джерел інформації, зокрема: про землі — з даних державного земельного кадастру; про сучасне і перспективне призначення територій, їхню належність до відповідних функціональних зон — з матеріалів затвердженої містобудівної документації; про місцеположення окремих територій, земельних ділянок, будинків, споруд та інженерних комунікацій — з топографо-геодезичних і картографічних матеріалів; про інженерно-геологічний стан територій — з матеріалів інженерно-геологічних вишукувань; про будинки і споруди — з даних технічної інвентаризації та проектних рішень цих об’єктів; про екологічний стан території — з даних екологічних, гідрометеорологічних, радіологічних, санітарно-гігієнічних та інших досліджень. Інформація для ведення містобудівного кадастру може бути одержана також шляхом проведення спеціальних робіт і спостережень. Організація ведення містобудівного кадастру забезпечується місцевими державними адміністраціями та виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад. До процесів автоматизації муніципальних структур безпосереднє відношення має Постанова Кабінету Міністрів України № 118 “Про створення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України” від 22.01.1996 р., яка визначає основні принципи розроблення та експлуатації реєстру суб’єктів підприємницької діяльності Цей нормативно-правовий акт передбачає: забезпечення єдиних принципів ідентифікації суб’єктів господарської діяльності та їх державного обліку в межах інформаційного простору України; здійснення спостережень за структурними змінами в економіці, які відбуваються під час створення суб’єктів господарської діяльності, їх реорганізації та ліквідації; забезпечення державних органів інформацією про суб’єкти господарської діяльності; організації на основі Державного реєстру суцільних і вибіркових статистичних спостережень, одноразових обстежень та переписів; взаємодії на єдиних методологічних засадах з базами даних Національного банку, Державної податкової адміністрації, Фонду державного майна, Антимонопольного комітету, інших міністерств і центральних органів виконавчої влади; забезпечення в межах законодавства доступності, гласності та відкритості інформації про суб’єкти господарської діяльності для зацікавлених користувачів; забезпечення оперативного переходу до міжнародних систем класифікації та кодування. До концептуальних документів належать також Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про державну систему моніторингу довкілля” № 391 від 30.03.1998 р.