Чупира Етногенез

нащадками синів Ляха – Радима і В'ятко, що оселились на Сожі та Оці. В’ятичі досить пізно були втягнені в орбіту Руської держави і довго зберігали архаїчні риси.

Решта північно-східної території заселеної фінно-угорськими племенами колонізувалась слов'янами в ХІ – ХІІ ст. – уже за часів Руської держави, двома потоками: один – з Псковсько-Новгородського північного заходу, інший – з Наддніпрянщини і Наддесняння.

Отже, на дуку частини українських дослідників (Баран В.,

Брайчевський М., Залізняк Л.), в антсько-склавінський період тривав етап етнічної консолідації східнослов'янського етносу на території, що охоплювала Карпати (включно із Закарпаттям) правобережжя Західного Бугу та Прип'яті, правобережну і лівобережну середню Наддніпрянщину, басейн Десни та середню Наддністрянщину.

Кінцевий його етап пов’язаний з піднесенням Києва і формуванням Руської держави як етнокультурного і політичного центра новонародженого східнослов’янського етносу.

Етнічна єдність населення цього регіону в VIІ – ІХ ст. підтверджується відносною єдністю матеріальної культури, відносною діалектною монолітністю, відносною єдністю антропологічного типу. На східній частині спільної праслов'янської етноплаценти, слов'янські племена успадкували й спільну історичну пам'ять і подібне етнокультурне оточення.

Коли вживається термін "відносна єдність", то наголошується на тому, що ця єдність простежується у порівнянні з іншими ареалами розселення слов'ян в синхронний період.

Як зазначають дослідники (Залізняк Л. та інші), тяглість – тобто спадкоємність основних етнокультурних особливостей матеріальної культури простежуються на окресленій території з VI ст. до кінця традиційного етапу розвитку – початку індустріального (кінець ХІХ ст.). Тоді як в інших регіонах східнослов’янського розселення матеріальна культура мала свої виразні особливості.

Наявні антропологічні дані, дають можливість дослідникам припустити, що населення території України, хоч і мало деякі локальні територіальні відмінності (які засвідчують присутність балтської, фракійської та іранської домішок), належало до динарського антропологічного типу (проміжний між південноєвропейським та північноєвропейським), тоді як населення Білорусі (дреговичи і кривичі) та Південної Росії (радимичі та в’ятичі) – до валдайського антропологічного типу, пов’язаного з балтським субстратом. Північно-східну частину Руської держави заселяла людність фінського

50

походження, що відносилась до біломоро-балтійського антропологічного типу.

Після поділу на рубежі ер праслов’янської мовної спільності на західну і східну діалектні зони, почався новий етап діалектної диференціації слов'янського мовного масиву, зокрема і східнослов’янського. Внаслідок розселення східнослов’янських племен на північ від прабатьківщини, в їх говорах все більше проявляються фонетичні і лексичні особливості пов’язані з впливом балтського і фіно-угорського субстратів. Натомість, в цей же час на прабатьківщини слов'ян – території сучасної України, на основі успадкованих праслов’янських рис починають формуватись фонетичні

іграматичні особливості української мови, відсутні в інших східнослов’янських мовах. Про їх відносно давнє походження свідчать лексичні паралелі в українській, сербській та хорватській мовах, які відокремилась від східнослов’янської діалектної зони не пізніше VII ст. А сам етнонім "хорвати" походить від топоніма "Карпати".

Історична свідомість населення Карпато-Дніпровського регіону була пов’язана з пам'яттю про анто-склавінські походи на кордон Візантійської імперії та спільне протистояння степовикам: гунам, аварам, протоболгарам тощо. Спільне протистояння новим хвилям кочовиків не тільки актуалізовувало історичну пам'ять, але й перетворювало історичну свідомість на чинник військово-політичної консолідації. Ті ж племена, що колонізовували балтську і фіноугорську територію, долали інші проблеми і потребували інших чинників консолідації.

Відтак, саме той східнослов’янський етнос, що почав консолідуватись в межах праслов’янської прабатьківщини на основі полянського союзу з центром в Києві, усвідомив себе спільнотою раніше ніж племена, що залишили територію прабатьківщини і це самоусвідомлення було зафіксоване новим етнонімом "русь". Формою

ічинником консолідації стала київська держава з тією ж назвою –

"Русь".

Проте щодо етнічної належності народу, який утворив Руську державу, давно ведуться запеклі наукові та політичні суперечки. Центральним питанням цих суперечок і є схема етногенезу східнослов’янських народів.

51

3.2 Схеми етногенезу східнослов’янських народів.

Відповіді на питання "як виникли східнослов’янські народи?" і "хто від кого походить?", стали цікавити відносно широкі кола людей тільки в ХІХ ст. До того часу історичне минуле могло зацікавити лише окремих осіб та певні верстви – для пошуку підтвердження своїх шляхетських або майнових прав. В масовій історичній свідомості населення Наддніпрянщини, Волині, Поділля та Галичини ототожнення себе – русинів, народу руського з Руссю було природнім. Очевидним це ототожнення було і для іноземців які Руссю називали саме землі сучасної України та Білорусії.

На півночі – у Московській державі, згадки про Київ і колишню руську державу мали невиразний і випадковий характер. Так, прагнення виправдати територіальну експансію Московської держави у XV – XVII ст. викликали посилання на історичну Русь як колишню "вотчину" Рюриковичів, одним з нащадків яких була московська династія. Бажання утримати під контролем Московської митрополії (згодом патріархату) православне населення руських земель сприяло збереженню пам'яті про колишню спільну руську державність серед освіченої церковної верхівки.

Саме серед київських православних книжників на початку XVII ст., які хотіли заручитись підтримкою московського царя, виникла схема згідно з якою Москва і є безпосереднім спадкоємцем княжого Києва. Протягом цього століття українські політики і державні, і церковні, переслідуючи кожний свої цілі, не тільки нав’язали Москві цю схему, але й сприяли її реальному втіленню. Теоретично її розробив та історично обґрунтував Києво-Печерський архімандрит і книжник Інокентій Гізель в історичному творі "Синопсис" (1674 р.). Схема ця стала основою ідеології Російської імперії на її ранньому етапі розвитку. Ідеологічно та історично наповненою вона стає в 12томній "Истории государства Российского" (1816-1829 рр.) Н. Карамзіна. В цій праці Київ та княжий період з ІХ ст. подається як "Київський період" російської історії, наступний період з ХІІІ ст. визначається як Владіміро-Суздальський, з XV ст. починається Московський, з XVIІІ ст. Санкт-Петербурзький, а Русь та Росія ототожнюються. Н. Устрялов у 1839 р. в своїй "Русской истории" уточнив схему тим, що визнав великоросів існуючими уже в Київський час, а українців-малоросів розглядав як певну етнографічну групу, що

52

під польським впливом відхилилась від загальноросійського життя і до нього ж повернулась під час Хмельниччини.

Проте під впливом зростаючого українського національного руху та досягнень історичної науки, порівняльної філології, етнографії, нових фактів, що засвідчували окремішність українців, карамзінська схема була модернізована визнанням малоросів і білорусів похідними гілками від великоросів (безпосередніх нащадків давніх русичів), що під впливом іноземного поневолення у XІV – XVI ст. відчахнулись від загальноросійського стовбура. Відтак історія російської держави починалась з княжого Києва, а термін "тисячоліття Російської держави" став у ХІХ ст. офіційним. Остаточно схема була розроблена в 15 т. "Истории России с древнейших времен" С.Соловйова в 50-60 рр. ХІХ ст.

Великороси (росіяни)

Литовсько-

польське панування Татарська

навала

Схема Карамзіна.

Ця схема була вмонтована не тільки в російську державну ідеологію, але й в історичну свідомість росіян і навіть в правову систему Російської імперії, в якій відрізнялись народи руського кореня (великороси, малороси, білоруси) та інородці – всі інші.

Вона ж була покладена в основу жорсткої політики російщення українців та білорусів, що пояснювалось як виправлення наслідків культурного спотворення іноземними впливами, повернення їх до загальноросійського кореня.

53

Однак імперська ідеологія не давала відповідей на наукові питання щодо походження східнослов’янських народів. Чому, наприклад, під польсько-литовською владою, з чіткою культурною і політичною домінантою поляків над литовцями, з руського народу утворилось два окремих народи – малороси і білоруси? Адже від середини XІV ст. до 1569 р. вони були в одній державі – Великому князівстві Литовському і надалі з мінімальними відмінностями між Литвою і Польщею в Речі Посполитій, а в середині XVIІ ст. частини їх увійшли до Московщини як різні народи і їх там ніколи не плутали (литвини-білоруси окремо від черкасів-малоросів). Якщо ж формальні відмінності підданства є етнодиференціюючим чинником, то чому русини Галичини (під владою Королівства Польського з середини XІV ст.), русини Закарпаття (під Угорщиною з ХІ ст.), русини Волині, Поділля, Київщини і Чернігівщини (під владою Литви з середини XІV ст.) не стали окремими народами? Або чому населення Чернігівщини і Сіверщини, що з початку XVI ст. з невеликими перервами було у складі Московії, так і не стали великоросами?

Для того щоб уникнути відповідей на такі незручні питання, в Росії було висунуто іншу схему зв’язку Русі Київської та східнослов’янських народів.

Автором нової схеми став Міхаіл Поґодін, який в своїй праці "Исследования, замечания и лекции о русской истории" (1856) висунув гіпотезу про великороську етнічну належність населення середньої Наддніпрянщини і Києва в домонгольський час. Згідно з Поґодіним монгольська навала відтіснила корінне російське населення в Залісся на територію майбутньої Росії. А землі Наддніпрянщини, що звільнились внаслідок масової міграції, були заселені українцями вихідцями з Карпат і Волині у XІV – XV ст. Ця схема, підтримана деякими дослідниками, набула певної популярності, оскільки "повертала" Київ в лоно російської історії, але вона залишала поза увагою відповідь на питання про етногенез східнослов’янських народів, оскільки Поґодін мимоволі визнавав українців уже існуючим етносом в домонгольський час. Окрім того поґодінська схема не витримала перевірки відомими історичними фактами, даними лінгвістики, археології та етнографії.

Дискусія, що розгорнулась навколо поґодінської гіпотези поставила в центр уваги питання мовознавства і призвела до повної її спростування. Видатний російський лінгвіст А. Шахматов, який спочатку був прихильним допоґодінської гіпотези, в результаті дискусії висловив підсумок: "Шукати в Х – ХІ сторіччях над Дніпром великорусів цілком даремне, бо великоруська народність – нового

54

походження". Проте в російській історичній та політичній свідомості поґодінська ідея закріпилась. Саме нею послуговувався П. Столипін, коли заборонив українські громадські організації, що виникли під час демократичної революції 1905-1907 рр. як інородські. Грушевський зауважив з цього приводу: "А нам цікаво в кожнім разі, що українців прем’єр-міністр порахував до "інородців" – "какихъ бы то ни было инородческихъ обществ, въ томъ числе украинскихъ и еврейскихъ", сказано в тім наказі. Значить українці мають бути люди іншого народу, не російського, і мова їх не російська, а окремішна".

Інший погляд на історію східнослов’янських народів подавали козацькі літописи (літопис Грабянки та Величка). В них події в козацькій Україні подаються як історія окремого народу. Цей погляд був притаманний історичним творам XVIІІ ст., що писались в Україні. Автор "Історії Русів" на відміну від козацьких літописців, яких не цікавили давні київські часи, наголошує на історичному праві українців на власний політичний розвиток: "Бо відомо, що перше ми були те, що тепер московці: правління, первенство і сама назва Русі перейшла до них від нас".

Творення українського погляду на історію східної Європи стало змістом творчості багатьох вчених представників української інтелігенції: М.Максимовича, П. Куліша, М.Костомарова, Т.Шевченка, О.Лазаревського, В.Антоновича та інших.

Зруйнував стереотип "традиційної схеми" російської історії в основі якої була схема Карамзіна, Михайло Грушевський. Новий погляд на українську історію був обґрунтований в 10-томній "Історії України-Руси". Схема Грушевського стисло була викладена в статті "Звичайна схема "русскої" історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства" (1903). В ній Грушевський писав: "Київський період перейшов не у Володимиро-Московський, а в ГалицькоВолинський XIII ст., потім литовсько-польський XIV — XVI ст. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені, і відносини до неї Київської можна б скоріше прирівняти, напр., до відносин Римської держави до її галльських провінцій, а не преємства двох періодів в політичнім і культурнім житті Франції. Київське правительство пересадило в великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народності. Етнографічна і історична близькість народності українсько-руської до великоруської не повинна служити

55

причиною до їх перемішувань – вони жили своїм життям поза своїми історичними стичностями і стрічами".

Схема Грушевського.

Формулюючи власний підхід до проблеми етногенезу східнослов’янських народів, Грушевський, в уже згадуваній статті "Звичайна схема "русскої" історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства", наголошував: "Зрештою, "общерусскої" історії й не може бути, як нема "общерусскої" народності. Може бути історія всіх "русских народностей", кому охота їх так називати, або історія східного слов’янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої русскої історії… Найбільше раціональним здається мені представлення історії кождої народності зокрема, в її генетичнім преємстві від початків аж донині".

Грушевський вважав, що східнослов’янські народи виросли "кожний на своєму корені". Генетичним початком українців він вважав формування антського союзу в ІV ст. Крім антів Грушевський вважав українцями дулібів, древлян, сіверян та полян які і створили Руську державу, "в якій політична і культурна гегемонія належала елементу українському" – писав він у нарисі "Українці". Отже за Грушевським Руська держава, створена українцями, тільки об'єднала на певний час східнослов’янські народи в спільному просторі. З ослабленням і розпадом Руської держави, кожний східнослов’янський народ продовжив окреме етнічне буття в нових геополітичних умовах.

56

Схема Грушевського була визнана імперською наукою націоналістичною. Проте її переконливість призвела до поступового прийняття її неупередженими російськими науковцями, серед яких були О.Шахматов, О.Прєсняков, М.Покровський та інші. Представники російської марксистської історичної науки першої чверті ХХ ст. поділяли погляди Грушевського і починали історію Росії з постання Володимиро-Суздальського князівства у ХІІ ст.

Але більшовицькі експерименти з "коренізаціями", що спричинили несподіване піднесення національних культур та націонал-комуністичних теоретизувань про необхідність дотримання національних суверенітетів, переконали радянське керівництво в небезпеці будь-яких відхилень від перевіреної великодержавницької ідеології, існуючої під виглядом пролетарського інтернаціоналізму. Наслідком цієї переорієнтації було не тільки знищення української історичної школи в низці інспірованих процесів, але й розгром історичної школи Покровського. Відповідно було оформлено політичне замовлення для офіційної історіографії в опублікованих в 1934 р. з ініціативи Сталіна "Замечаниях по поводу учебника по "Истории СССР". Зокрема там говорилось: "Нам нужен учебник истории СССР, где бы история Великороссии не отрывалась от истории других народов СССР". З того часу історія СРСР починалась із стоянок первісних людей на території Середньої Азії та України. І, звичайно, було реанімовано "звичайну схему російської історії", в дещо модифікованому вигляді. Ця оновлена схема отримала умовну назву "єдиної колиски".

Оновлення звичайної схеми було здійснено за рахунок введення в

науковий обіг нової категорії – "давньоруської народності". Автором нововведення був радянській історик В.Мавродін, який у 1948 р. в праці "Формирование русской нации" стверджував, що в ІХ – ХІ ст. в результаті етногенетичних процесів східнослов’янські племена злились в єдиний етнос зі спільною мовою і культурою. Цей етнос Мавродін умовно назвав "древнерусская народность". Штучність і бездоказовість цього твердження довела наукова дискусія, що відбулась 1951 р. в АН СРСР. В результаті дискусії було доведено вірність вихідної схеми Грушевського про існування в часи Київської Русі трьох окремих етнічних спільностей, які в наступних століттях стали східнослов’янськими народностями: білоруською, російською та українською.

Однак, як це майже завжди було в СРСР, політичні інтереси взяли гору над науковою істиною. В 1954 р. в тезах ЦК КПРС з нагоди 300річчя Переяславської Ради, надрукованих у газеті "Правда"

57

стверджувалось, що ІХ – ХІ ст. склалась давньоруська народність з єдиною мовою, культурою і самосвідомістю, яка розпалась внаслідок окупації Русі татарами, Литвою і Польщею. Схема "єдиної колиски" стала офіційною. Вона надовго "прописалась" в шкільних і вузівських підручниках і зрештою стала основою радянської історичної свідомості. В Російській Федерації вона і сьогодні є основою освітніх історичних програм. Є її прихильники і в сучасній Україні.

Росіяни

Українці

Білоруси

Литовсько-

польське панування Татарська

навала

Схема "єдиної колиски".

По суті, за оновленим фасадом проглядалась стара – "звичайна схема російської історії". Акцент робився на подібність етнонімів "русский" та "древнерусский". Ясно, що "русский народ" є безпосереднім продовженням "древнерусского народа", відтак інколи можна і нехтувати уточненнями – замість "древне-" вживати просто "русский". Такої очевидності уже не відчувається в інших парах етнонімів "давньоруський народ" – "український народ" та "давньоруський народ" – "білоруський народ". Отже – українці і білоруси знову похідні від "русского". Звідси риторика про "старшого брата".

Відтак в історичній свідомості радянської людини, передусім росіянина, природним є ототожнення всього "давньоруського" з "русским" – російським. "Слово о полку Ігоровім" вважають твором російської літератури, хоч написаний він на території України і події

58

описані в ньому відбуваються на території України. Проте спроби зарахувати, наприклад, храми Суздаля до історії української архітектури у росіян викличуть велике здивування. Але ж якщо спільний предок, то і спільна спадщина. Однак в Росії сьогодні подив викликає і спроба називати українським те, що існувало на території України та нерозривно пов’язано з Києвом: "в последние годы русские с недоумением наблюдают, как древнерусские князья-Рюриковичи и летописец Нестор превращаются на Украине в "украинцев" – з роздратуванням заявляє російський публіцист.

Так само незрозуміло – як можуть бути предками українців та частина давньоруського народу, що складала населення північносхідних околиць Руської держави? А якщо ж вони були спільними предками, то чому не можна їх назвати давньоукраїнцями? Питань на які не могла дати відповідь схема "єдиної колиски трьох братніх народів" безліч. Однак схоже на те, що незважаючи на історичні факти, в пострадянській історичній свідомості міцно сидить "звичайна схема" яку образно сформулював кумир російської інтелігенції ХІХ – ХХ ст.. В. Бєлінській: "Малороссия никогда не была государством, следовательно, и истории, в строгом значении, не имела. История Малороссии есть не более как эпизод из царствования царя Алексея Михайловича ... История Малороссии – это побочная река, в большую реку русской истории".

Як аргументи на користь спільної етнічності давньоруського населення наводяться: спільна держава, спільна церковнослов’янська писемна мова, кирило-мефодієвський варіант грецького православ’я, існування руського патріотизму як прояв спільної етнічної свідомості.

Проте спільність держави, навіть із сильною владною вертикаллю, з потужною ідеологічно-пропагандистською машиною, не забезпечує перетворення поліетнічного населення у моноетнічне. Ні Римська, ні Габсбургська, ні Російська імперія, ні СРСР не добились перетворення етнічних меншин на пануючий етнос. Греки не стали латинянами, хоч деякий час і називали себе ромеями (римлянами). Чехи так і не стали австріяками, а українці не стали росіянами. Чому потрібно припускати, що це могло статись в Русі? Особливо, якщо взяти до уваги ступінь централізації влади, відстані та інтенсивність комунікації на той час.

Спільність писемної мови теж мало що пояснює.

Церковнослов’янська основа писемної мови була не тільки на Русі, вона була поширена в різні часи на Балканах (Болгарія, Сербія, Хорватія), в Моравії, Валахії, Трансільванії і Молдавії. А в Сербії, Чорногорії, Болгарії, Македонії як літургійна використовується і

59