Чупира Етногенез
.pdfвпливом багатьох факторів: природно-географічного середовища, історичного досвіду, соціально-економічних та суспільно-політичних процесів та міжетнічних контактів. Етнічна ментальність характеризується усталеністю, стійкістю, вона майже не зазнає змін, на відміну від масової свідомості, яка складається з елементів, що можуть змінюватись декілька разів протягом одного покоління (масові настрої, смаки, масові ідеології, суспільна думка тощо). Проте на різних етапах розвитку етносу його менталітет теж зазнає еволюційних змін.
Етнічна самосвідомість – є одною з тих ознак етносу, поява, зникнення або зміна яких свідчать про якісну трансформацію спільності людей, що ми визнаємо етносом. Етнічна самосвідомість виникає тоді, коли формування етнічних ознак набуває певної окресленості та окремішності, що дозволяє спільноті самоусвідомлювати себе як спільноту відмінну від інших подібних спільнот. Наявність етнічної самосвідомості проявляється в протиставленні себе іншим ("МИ" – "ВОНИ"), причому таке протиставлення має декілька рівнів: етнічний, субетнічний, етнорегіональний, мовний, соціальний, конфесійний, становий, культурний, тощо. Етнічна самосвідомість є проявом групової ідентичності, яка виникає на основі спільності мови і духовних цінностей та матеріальної культури, уявлень про спільних предків, спільну батьківщину – "рідну землю" та спільну історичну долю, але також, на основі неусвідомленої солідарності з іншими членами спільноти (МИ) і протиставлення себе іншим (ВОНИ). Почуття взаємної симпатії до своїх і антипатії до чужих позначається поняттям "етнічна компліментарність". Етнічна самосвідомість чіткіше проявляється на периферії етнічної території, в зоні міжетнічних контактів, а в середині ядра етнічної території, може зберігатись субетнічна та регіональна самосвідомість. Отже, етнічна самосвідомість є проявом усвідомленого і неусвідомленого почуття єдності, що є виявом стійкості етнічної системи. Розмивання етнічної самосвідомості, або втрата її можуть призвести до розпаду етносу або до його асиміляції. З іншого боку ослаблення етнічної самосвідомості є свідченням етнічних процесів, що ведуть до еволюції різних етнічних елементів.
Етнічна ідентичність – усвідомлення індивідом своєї приналежності до певного етносу, а себе – як представника цього етносу. "Етнізація" – процес набуття етнічної ідентичності, є результатом виховання і формування особистості як етнофора в межах етнічної культури. Проте етнізація може відбуватись і як усвідомлений
пізнавально-емоційний процес вибору певної ідентичності, або повернення до неї.
Виявом наявності етнічної самосвідомості та етнічної ідентичності є самоназва етносу. Етнос відомий в історії та серед інших етносів під різними назвами, які в науці позначені як етнічні назви – етноніми (від гр. ethnos – народ, onoma – ім'я). Ці назви мають різне походження і різне значення, і часто не співпадають із самоназвою – назвою якою певний етнос сам себе називає. Така самоназва позначається термінами "автоетнонім" (самоназва) або "ендоетнонім" (внутрішня назва). Назва етносу, якою його називають інші народи позначаються терміном "екзоетнонім" (зовнішня назва). Деякі етноніми є похідними від інших назв: "етнотопонім" – назва етносу, що походить від назви місцевості (топонім), "етнополітонім"
– від назви країни або держави (політонім), "етноконфесіонім" – від назви віросповідання (конфесійнім). Зважаючи на складну структуру етносу, слід брати до уваги назви частин етносу, які можуть мати окремі етноніми. Назви частини етносу що вирізняється культурнопобутовою специфікою (етнографічна група) позначаються терміном "мікроетнонім", ті, що позначають усталену соціальну специфіку (субетноси) – терміном "койнонім". Спільні назви близьких за походженням етносів позначаються термінами "метаетнонім" (інколи
"мегаетнонім" або "макроетнонім"). Для позначення великих поліетнічних спільнот, що перебувають в певній єдності називають "суперетносами", відповідно їх назви позначаються як
"суперетноніми".
При цьому слід мати на увазі, що більш відомі саме екзоетноніми, а справжні самоназви мають або внутрішнє застосування, або зовсім не відомі, якщо йдеться про давні етноси. Крім того один і той самий етнос своїм сусідам може бути відомий під різними назвами. До того ж, сам етнос, деякі екзоетноніми може прийняти як одну із самоназв. І хоч самоназви досить стійкі, проте і вони можуть змінюватись протягом існування етносу. Відтак, слід пам'ятати про ці обставини вивчаючи етнічну історію.
Існування етносу, його самовідтворення в часі та просторі,
забезпечується діахронними та синхронними інформаційними зв’язками. Під діахронними зв’язками розуміється міжпоколінний зв'язок як передача духовних цінностей, моделі поведінки, духовного і культурного досвіду необхідного для виживання нащадкам. Найчастіше цей зв'язок уособлюється традиціями: звичаї та обряди, як норми поведінки та господарювання, історичний і героїчний епос та фольклор, як зразки для наслідування, вірування і повір'я як етика
співжиття та спілкування тощо. Синхронні зв’язки, у тих же традиційних формах, створюють спільну ідентичність на певному просторі, акумулюючи в єдність усі етносоціально-структурні та регіонально специфічні елементи етносу.
Сучасна етнологія та гуманітаристика оперують різними визначеннями поняття "етнос", які за деякими виключеннями, непринципово між собою відрізняються і під етносом розуміють –
стійку спільність людей, що історично склалась на певній території на основі спільності мови, духовної та матеріальної культури, спільного антропологічного і психологічного типів та позначається наявністю окремої етнічної самосвідомості вираженій у самоназві (МИ) і протиставляє себе іншим спільнотам (ВОНИ).
Враховуючи вище розглянуті ознаки та риси етносу, можна запропонувати таке визначення: етнос – стійка, динамічна,
біосоціальна спільнота людей, що історично сформувалась на певній території на основі спільності мови, духовної та матеріальної культури, спільного стереотипу поведінки та внутрішньої компліментарності і якій притаманні спільність походження, діахронні та синхронні зв’язки, ендогамія, етнічна самосвідомість позначена самоназвою та культурна і ментальна самобутність.
1.2 Поняття "етногенез".
Поняття етногенезу є одною з найбільш дискусійних проблем. Термін "етногенез" походить від грецьких слів "етнос" та "генезис" – "походження", "розвиток". В самому загальному – широкому розумінні, під етногенезом мають на увазі сукупність процесів, що супроводжують виникнення та розвиток етносів. Інколи з таким саме значенням використовують терміни "етногонія" або "етнічна історія". Таке розуміння етногенезу пов'язує його з глобальними процесами розвитку людини і суспільства: "антропогенезом" (формування людини як біологічного виду), "расогенезом" та "соціогенезом" (формування суспільства як форми існування людини). Сучасна антропологія вважає, що антропогенез закінчився формуванням Homo sapiens (приблизно 40-35 тис. років тому), а внутрішньовидова еволюція людини продовжується в етногенезі (в якому деякі дослідники виділяють окрему фазу націєгенезу), відтак, етнос вважається видовою структурною одиницею людства. Проте
найбільшу увагу привертає до себе процес виникнення і розвитку окремих етносів. Процес народження і розвитку етносу теж описується термінами "етногненз", "етногонія" та "етнічна історія" узятих у вузькому значені. Проте їх використання не чітко впорядковано і залежить від прихильності різним теоріям, що пояснюють сутність етносу та його походження. Вважається, що буття етносу триває приблизно 1200-1500 років. Але щодо визначення різних етапів розвитку етносу думки дослідників розходяться. Найчастіше при визначенні сутності етногенезу дотримуються двох підходів, згідно з якими його розуміють як:
1.процес від народження (або зародження) етносу до його розпаду (зникнення), при цьому виділяються певні етапи розвитку, але чітких критеріїв визначення сутності етапів не розроблено.
2.процес виникнення етносу, від зародження до народження (сформованості), а процес розвитку етносу до його зникнення (з визначенням етапів) – етнічною історією.
Прихильники першого підходу вважають, що неможливо чітко виокремити початковий період, коли етнос проходить етап формування, оскільки не вироблено критеріїв визначення початку і завершення цього етапу етногенезу. Разом з тим відділення початкових етапів від подальших вважають штучним і таким, що не дає змоги прослідкувати етнос як історично-культурну цілісність не певній території. Серед прихильників цього підходу до етногенезу особливо виділяється теорія етногенезу Льва Гумільова, що відома як "теорія пасіонарності". Л. Гумільов вважав, що етнос є біологічним явищем – формою адаптації окремої популяції до біохора (ландшафту, що "годує" цю популяцію). Найважливішими ознаками етносу він вважав окремий стереотип поведінки та наявність компліментарності. Він підкреслював, що етнос – це не стан, а процес, який спричиняється нез’ясованими космічними випромінюваннями, що впливають не деякі відносно невеликі території Землі. Внаслідок цього у населення цих теренів виникає генетична мутація, що дозволяє накопичувати надлишкову енергію і цю властивість передавати наступним поколінням. Надмірна енергія проявляється в надзвичайній активності носів цієї енергії (це явище Гумільов назвав пасіонарністю від слова "passion" – "пристрасть"), яку вони спрямовували у незвичний для предків спосіб, що свідчить про появу нового поведінкового стереотипу – головної ознаки етносу за Гумільовим. Процес етногенезу відтак – це процес поступової розтрати енергії пасіонарності наступними поколіннями, допоки етнічна система не розпадеться або перетвориться в релікт. Гумільов чітко визначив фази
етногенезу, які характеризують етапи розвитку етносу і його характеристики в залежності від ступені ентропії (втрати енергії – пасіонарності). В межах своє оригінальної і досить стрункої теорії Л. Гумільов розробив відповідний понятійно-категоріальний апарат, який добре ілюструє його теорію (пасіонарність, етнічний поведінковий стереотип, компліментарність, суперетнос тощо). Проте, незважаючи на те, що елементи гумільовскої теорії (особливо поняття і категорії) використовують багато дослідників, вона не набула загального визнання, позаяк сама теорія погано узгоджується з багатьма фактами етнічної історії і краще "працює" на рівні суперетносів (які інші дослідники воліють називати "культурно-історичними колами", "локальними культурами" або "цивілізаціями").
Прихильники другого підходу, розрізняють етногенез і етнічну історію як взаємопов’язані, але різні процеси. В такому підході етногенез розглядають – як латентний (скритий) процес, інкубаційний період народження етносу і вважають його винятково важливим для розуміння самобутності етнічних систем. Оскільки етнічна історія описує події і процеси суб'єктом яких є певний етнос, уже як оригінальна самобутня одиниця, то важливо знати як і за яких умов ця одиниця формувалась. Адже її культура, ментальність і поведінковий стереотип можуть впливати на перебіг цих подій і процесів. А допоки така самобутня одиниця не сформована, то її елементи є, швидше, об’єктом дії різних етнічних процесів та подій. Під етнічною історією, у вузькому сенсі, розуміють подальший розвиток етносу, який переживає різні етапи розвитку, що супроводжуються еволюційними змінами етнічних елементів, аж до їх рекомбінації – зміни етнічності, або до повного розпаду системи. До того ж, визначення початкового етапу етногенезу не уникнути і прихильникам першого підходу, адже потрібно відділити в часі і просторі початок нового етногенезу і його завершення, інакше все зливається в суцільний процес і етнос як об’єкт дослідження зникає, а само дослідження втрачає сенс. Разом з тим, можна погодитись із застосуванням поняття "етногенез" для всього періоду існування етносу, однак, в такому випадку слід наголосити на необхідності уважного вивчення інкубаційної фази етногенезу як надзвичайно важливої для розуміння специфіки певної етнічної системи та механізму зміни фаз етногенезу.
Отже, з урахуванням наведених підходів, визначення етногенезу може бути таким: етногенез – сукупність довготривалих історичних процесів (біосферних та соціокультурних), внаслідок яких формуються специфічні ознаки та самобутні риси етносу і
зумовлюється подальший розвиток елементів етносу аж до його зникнення.
Оскільки вище ми з'ясували сутність етносу, його ознак і рис, то можемо уявити специфіку тих процесів, що призводять до формування цих ознак і рис. Отже антропологічний та психологічний типи формуються внаслідок складних генетичних процесів, на характер яких впливають демографічні і соціальні процеси, мова — внаслідок глотогенезу — процесу формування мови (від грец. "глота" — мова і "генезис" — походження), етнічний менталітет є наслідком специфіки історичного розвитку, тощо. Але всі ці процеси відбуваються не одночасно, вони спричиняються різними чинниками і по різному проявляються, хоч і діють сукупно. Тому, при вивченні етногенезу, їх розглядають не поодинці, а комплексно. Такі процеси прийнято називати етногенетичними, або етнічними.
Таким чином, під етногенезом розуміють не одномоментний акт, а сукупність етнокультурних, етномовних, етносоціальних, етнодемографічних процесів, що розгортаються з різною інтенсивністю в біосфері та соціосфері, відбиваючи їх специфіку, протягом певного історичного часу і на певній території, результатом яких є народження, буття (розвиток) і зникнення етносу.
Етногенетичними (етнічними) процесами називають ті, що призводять до зміни різноманітних компонентів етносу, тобто такі процеси, що пов’язані з виникненням та розвитком етносу. Ці процеси досить різноманітні, відбуваються з різною інтенсивністю і можуть призводити до різних наслідків. З цієї точки зору вони поділяються на
етноеволюційні та етнотрансформаційні. Хоча між ними не завжди можна провести чітку межу, адже деякі процеси, в залежності від їх тривалості та інтенсивності, можуть мати наслідком і зміну етномаркерів, і зміну ідентичності.
Етноеволюційні процеси ведуть до зміни окремих елементів етносу не змінюючи його етнічної самосвідомості. Протягом тривалого розвитку етносу, можуть змінитись елементи його культури, мова, навіть антропологічні риси, але етнос продовжує відчувати себе самобутньою спільнотою тотожною своїм предкам і протиставляє себе іншим спорідненим етносам.
Етнотрансформаційні процеси призводять до зміни етнічного самоусвідомлення, до зміни етнічної ідентичності – усвідомлення себе новим, відмінним від предків етносом, або ототожнення себе з іншим етносом.
За ознакою широти охоплення дією серед етногенетичних процесів вирізняють внутрішньоетнічні (відбуваються в межах
певного етносу), міжетнічні (відбуваються внаслідок і в зоні взаємодії декількох етносів), надетнічні (охоплюють великі групи етносів, мають характер глобальних, цивілізаційних зрушень).
Етногенетичні процеси за спрямованістю дії поділяють на
етнооб'єднавчі та етнороз'єднавчі.
Етнороз'єднавчі (дивергентні) процеси, сучасні дослідники, вважають такими, що переважали на ранньому етапі етногенезу (формування етносфери) людства, коли різні групи людей розселялись по землі. Серед етнороз'єдавчих процесів вирізняють наступні:
етнічна сепарація, етнічна парціація, етнічна дисперсизація.
Етнічна сепарація – процес поступового відокремлення частини етносу, яка згодом перетворюється на окремий етнос.
Етнічна парціація – поділ етносу на декілька частин, які набувають окремі етнічні самосвідомості.
Етнічна дисперсизація – поява в межах одного етносу окремих територіальних частин, що мають мовні та культурно-побутові особливості, але не втрачають спільної ідентичності (етнорегіональні групи).
Етнооб'єднавчі процеси характерні для усталених суспільств на певних цілісних територіях або в межах певної державності. Етнооб'єданавчі процеси прийнято поділяти на: етнічну асиміляцію,
етнічну консолідацію, міжетнічну інтеграцію, етнічну фузію, етногенетичну міксацію
Етнічна асиміляція розчинення певного етносу, або його частини в іншому домінуючому етносі. Відрізняють природну і насильницьку, штучну асиміляцію (етноцид).
Етнічна консолідація – посилення внутрішньої єдності етносу, згладжування відмінностей між субетнічними та етнорегіональними та іншими локальними групами певного етносу.
Міжетнічна інтеграція – поява певних спільних культурнопобутових рис у декількох етносів в межах певної території або спільної держави
Етнічна фузія – злиття кількох близьких за походженням, мовою і культурою етносів в спільний новий етнос.
Етногенетична міксація – процес змішування (біологічного) декількох етносів не пов'язаних спільним походженням та етнокультурними властивостями в новий етнос.
Етногенетичні процеси ускладнюються тим, що протилежні за дією процеси можуть відбуватись одночасно в межах певної етнічної
цілісності. Це надзвичайно ускладнює дослідження етногенезу певних етносів в історії людства.
Щодо досліджень етногенезу конкретних етносів, то слід зазначити два основних підходи:
1.Міграційний підхід. Прихильники його вважають, що визначити час і місце народження конкретних етносів неможливо внаслідок їх міграцій, проте можна визначити напрями міграції і реконструювати етногенез як наслідки міжетнічних контактів та культурних впливів.
2.Автохтонний підхід. Його назва походить від грец. "autos" – "сам" і "chthon" – "земля". Автохтонами в етнології називають етноси, що утворились на тій же території, яку вони займають, на відміну від алохтонів (від грец. "allos" – "інший" і "chthon" – "земля") – етносів, що утворились на інших землях, а не на тій землі, що її займають на цей час. В першому випадку термін, часто, замінюють словом "аборигени", в другому – "мігранти". Прихильники автохтонного підходу розглядають процес етногенезу як сукупність спадкоємних процесів, що відбувались на одній території, а отже, можливо визначити, і місце, і час початку і завершення етногенезу.
Вмежах цих підходів склався метод, що дозволяє поєднати переваги обох, коли для реконструкції етногенезу розглядають і міграційні, і автохтонні процеси, за допомогою визначення етнічних субстратів і суперстратів.
Поняття "субстрат" (від лат. "substratus" – "основа", "підложжя") запозичене з мовознавства, де його використовують для позначення мови місцевого населення, що поступилась місцем мові прийшлого, але при цьому суттєво вплинула на неї. Термін "суперстрат" – "нашарування" (від лат. "super" – "над", "зверх" і "strātum" – "настил", "шар") позначає мову прийшлого населення, що вплинула на мову місцевого і з часом зникла як окрема мова.
За певною аналогією, етнічним субстратом називають етнос автохтонний, а суперстратом – прийшлий. Таким чином беруться до уваги і автохтонні, і міграційні процеси, що відбуваються в етногенезі.
Проте, не завжди етнос попередник витісняється або розчиняється в прийшлому, а прийшлий не обов’язково розчиняється в місцевому. До того ж, взаємодії різних етносів на одній території можуть бути різними, як і результати цієї взаємодії. Окрім того, взаємодіючих етносів може бути декілька, а зона контакту і змішування (міксації) може виявитись однаково чужою для всіх етносів, що взаємодіють. В такому випадку визначення субстрату та сеперстрату неможливе. Оскільки під час етногенезу формуються
етнічні ознаки і риси, а ендогамія, компліментарність та етнічна самосвідомість ще остаточно не сформовані, то зовнішні, зокрема і іноетнічні впливи, можуть бути дуже суттєвими. Особливо, це стосується соціальної і культурної верхівки спільноти, що народжується, яка прагне засвоїти культурні зразки найбільш могутніх етносів (престижних для наслідування). Таке засвоєння може відбуватись безпосередньо від завойовників, або від панівного в регіоні етносу, під впливом якого знаходиться етнічна спільнота в період свого етногенезу. Засвоєні зразки, певним чином, вмонтовуються в етнічну культуру та свідомість як символи та ідеали, що відповідно відбивається у етнічному стереотипі поведінки.
Отже, на відміну від субстрату, що успадковується етносом, суперстрат – те, що запозичується елітою і приймається як етнічний ідеал. Для етносів, які формуються у незвичній для предків природноландшафтній зоні, вона може виступити як вагомий суперстратний елемент, який змушує запозичувати культурні елементи і поведінкові стереотипи адаптованих до даного середовища етносів.
Причому, слід зазначити – новонароджений етнос може ніяким чином не ототожнювати себе із субстратами та суперстратами, які реально вплинули на його формування.
Етнічний субстрат – етноси (частини етносів), внаслідок змішування яких утворився новий етнос. Цей новоутворений етнос зберігає деякі етнічні риси і особливості етносів попередників. Отже під етнічним субстратом можна також розуміти і сукупність антропологічних та культурних рис певного етносу успадкованих ним від етносів предків.
Етнічний суперстрат – це наслідки зовнішнього (природного та іноетнічного) впливу на певний етнос під час його етногенезу на рівні соціокультурної еліти .
Таким чином, взаємодія субстратів та суперстратів, під час
етногенезу (сукупності етногенетичних процесів), створює самобутню етнічну спільноту, яка, усвідомивши себе такою, перетворюється на стійку до зовнішніх впливів та внутрішніх змін етнічну систему, що забезпечує власне буття та самовідтворення.
Найбільш складною проблемою у дослідженні етногенезу є визначення причин, а відповідно і часу початку нового етногенезу. Найчастіше серед чинників, що можуть спричинити новий етногенез називають:
природно-географічні та кліматичні катаклізми, що здатні спричинити генетичні мутації і формування нового генотипу;
різка зміна природно-географічного середовища (наприклад внаслідок міграції), що веде до зміни генотипу, культурногосподарського типу та соціотипу;
змішування декількох генотипів (біологічне змішування народів, в статистичному розумінні – етногенетична міксація), або інші етнотрансформаційні етнічні процеси, що відбуваються порівняно швидко та інтенсивно.
Перша категорія причин пов'язує етногенез із досить рідкісними явищами, кількість яких не йде в жодне порівняно з кількістю етносів, відтак малопридатна у поясненні розмаїтості етносфери. Друга, також здатна пояснити окремі випадки, як, наприклад, етногенез колишніх кочовиків, що осіли. Третя група чинників, при наявності певних історичних, археологічних, мовних та антропологічних відомостей, може бути використана для дослідження і реконструкції етногенезу певного етносу.
Ознаками завершення етногенезу найчастіше називають:
наявність сформованих ознак етносу та виразно окремих його рис, в яких проявляється етнічна самобутність;
наявність окремої етнічної самосвідомості позначеної самоназвою.
З певними застереженнями, що пов’язані із складностями визначення ступеня наявності зазначених ознак спільноти у віддаленому історичному часі, можна пояснити обставини та ймовірний час різних етапів етногенезу та етнічної історії.
Етапи розвитку етносу. Оскільки етнос розглядається як динамічна система, то цілком доречно виділяти в його розвитку певні етапи. Найпоширенішим підходом до визначення таких етапів є стадіальний. Він має декілька різновидів пов’язаних з відмінностями підходів до визначення сутності етносу та чинників, що впливають на його розвиток. В радянському суспільствознавстві ці етапи позначались як "форми історичної спільності людей" і прив’язувались до формаційного підходу, в основі якого було визначення домінуючого способу виробництва і відповідного йому типу суспільних відносин. Тому рід відповідав первісному способу виробництва, плем’я – стадії розкладу первісно-общинних відносин, народність відповідала рабовласницькому та феодальному способу виробництва, а нація – капиталистичному та соціалістичному. В західній науці поруч з родом розглядають такі форми людських спільнот як клани, фратрії, вождівства, замість народності використовують поняття "етнічність", а в поняття "нація" вкладають переважно ететистський зміст. У сучасній пострадянській науці