0. 1.2. Види захисту

Сутність правового захисту особистих немайнових та майнових прав у юридичній літературі дослідни­ки трактують неоднозначно. Правовий захист тісним чином пов'язаний з правовою охороною, проте це різні за своїм змістом категорії. У доктрині цивільного права під поняттям «охорона цивільних прав» традиційно розуміється система заходів, що забезпечують кожному носієві суб'єктивних цивільних прав можливість на­лежної їх реалізації. Зазначена система включає в себе заходи не лише правового, а й економічного, політичного, організаційного, виховного та іншого характеру, спрямовані на забезпечення усіх необхідних умов для здійснення суб'єктом своїх прав. До правових заходів охорони належать усі визначені законодавством цивільно-правові заходи, за допомогою яких забезпечується функціонування та розвиток цивільних пра­вовідносин у їх нормальному, непорушеному стані.

Законодавцем у ст.ст. 25, 31, 32, 202, 241 ЦК України використано термін «охорона», яким охоплюють­ся конкретні види діяльності, спрямовані на проведення профілактичних заходів щодо забезпечення непо­рушності правового стану носія суб'єктивного цивільного права, наприклад, у спеціально встановлених за­коном випадках охороні підлягають права та інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2 ст. 25 ЦК України).

Поряд із таким широким розумінням охорони прав в науці і в законодавстві використовується поняття охорони у вузькому значенні. Так, суб'єктивне цивільне право підлягає охороні на підставах та в порядку, визначених ст.ст. 3, 15-20, 67, 69 ЦК України, де законодавцем використано термін «захист». Захист прав і охорона прав у її вузькому значенні тут повністю співпадають, оскільки передбачені законом заходи, спря­мовані на відновлення або визнання цивільних прав, тобто та захист при їх порушенні або оспорюванні.[23]

Сучасні науковці визначають правовий захист в двох аспектах:

1) як правовий акт, що вже відбувся, сутність якого полягає в тому, що він є реалізацією обраної правозастосувальним органом міри державного примусу;

2) правовий захист у динаміці як процес захисту, що має свій початок (пред'явлення позову) і завершення (виконання рішення суду).

Питання видів способів захисту цивільних прав не розкрито зовсім, тут необхідно їх як конкретизувати по видам, так і дати їх загальну характеристику

2. Характеристика окремих способів захисту цивільних прав

2.1. Речово-правові способи захисту

Речово-правові способи захисту права власності спрямовані на безпосередній захист права власності від порушення його будь-якою особою. [30]

Правовласник, який має підстави передбачити можливість порушення свого права іншою собою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. [5]

Захист права власності та інших речових прав — це сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, що застосовують у зв'язку із вчиненим щодо права власності та інших речових прав правопорушенням та спрямованих на відновлення чи захист майнових інтересів володільця цих прав. [25]

До речово-правових способів захисту права належать позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, позови про захист права власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння, і позови про визнання права власності.

Речово-правові способи захисту цивільних прав — ті, що спрямовані на захист речових прав та не пов'язані із якимись конкретними зобов'язаннями, а спрямовані на відновлення належних особі речових прав, або ж усунення перешкод чи сумнівів у використанні цих прав (віндикаційний позов, негаторний позов, позов про визнання права власності, вимога про виключення майна з-під арешту (вилучення майна з опису), визнання недійсним правового акта, що порушує право власності тощо). [25]

Під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу неволодіючого власника чи особи, яка володіла цим майном на законних підставах (титульний володілець), до фактичного володільця про повернення утримуваного ним майна в натурі. [25]

Віндикаційний позов безпосередньо передбачений законодавством – затверджений у ст. 387 ЦК України.

Об'єктом віндикаційного позову може бути індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову. Витребуване майно може належати і до категорії речей, що визначаються родовими ознаками (числом, мірою, вагою), але в такому разі воно має бути певним чином індивідуалізоване (наприклад, мука, цукор, цемент у мішках за певними цифровими або іншими характерними позначками). У разі загибелі індивідуально визначеного майна, віндикаційний позов не може бути пред'явлений за відсутністю об'єкта позову. Питання про можливість повернення індивідуально-визначеного майна, що зазнало змін, переробки, має вирішуватися судом залежно від характеру таких змін, їх істотності (наприклад, неможливо пред'явити віндикаційний позов про повернення будівлі, перебудованої капітально, що фактично стала новим об'єктом нерухомості). У разі, коли майно змінило своє початкове господарське призначення, підстав для задоволення віндикаційного позову вже немає і настають наслідки, аналогічні загибелі майна, тобто власник має право лише на відшкодування збитків. [16]

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з незаконного чужого володіння. До умов пред'явлення віндикаційного позову належать такі:

1) власник чи титульний володілець не повинен мати можливості здійснювати фактичне володіння над річчю;

2) майно, яке хоче повернути колишній власник чи титульний володілець, збереглося в натурі та перебувало в фактичному володінні іншої особи;

3) майно, яке підлягає віндикації, має бути індивідуально-визначеним;

4) віндикаційний позов має недоговірний характер та спрямований на захист речових прав. [25]

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою. [33]

Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися. [33]

Можливість витребування майна за віндикаційним позовом залежить від того, чи є набувач майна добросовісним або недобросовісним та від того, чи придбане майно відплатно або безвідплатно. Набувач майна визнається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що особа, яка відчужила йому майно, не мала на це права (наприклад, придбання набувачем речі у магазині або на прилюдних торгах). У свою чергу, набувач, який, купуючи майно, знав або повинен був знати, що особа, яка здійснювала відчуження майна, не мала на це право, є недобросовісним набувачем (наприклад, придбання майна у неповнолітнього або придбання майна вночі на вулиці у випадкової особи). [16]

Негаторним є позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння (ст. 391 ЦК України). [16]

Негаторний позов характеризується наступними ознаками.

По-перше, на відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає, зазвичай, в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди в користуванні належним йому майном (будинком, автомобілем, земельною ділянкою тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму володінні. З негаторним позовом може звертатися як власник, так і титульний володілець, причому останній як проти третіх осіб, так і проти власника.

По-друге, суттю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, що триває і має місце на момент звернення з позовом. Тому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення.

По-третє, власник має право вимагати усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб носять неправомірний характер. Так, власник може вимагати від сусіда прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають користуватися автомобілем (неможливо виїхати з гаража).

Позивачем цього позову може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем — лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користуватися чи розпоряджатися річчю.

Речово-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид позову може бути поданий лише щодо індивідуально-визначеного майна, яке є об'єктом права власності як абсолютного права, від порушення якого повинні утримуватися усі оточуючі особи.

Предметом негаторного позову може бути також вимога про виселення особи, яка безпідставно займає житлові приміщення власника (співвласника). [33]

Негаторний позов як засіб захисту права власності застосовується, якщо сторони не перебувають у договірних відносинах. За наявності договору порушення права власності захищається нормами зобов'язального права. [10]

Негаторний позов не може бути пред'явлено, якщо дії відповідача ґрунтуються на відповідному чинному законі чи на договорі. З вимогами про усунення порушень у користуванні майном у більшості випадків звертаються громадяни. [10]

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користуватися і розпоряджатися майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.

Також одним з видів речово-правового способу захисту є позов про визнання права власності.

Позовом про визнання права власності є позадоговірний позов власника майна про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, що засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України). [16]

Позивачем позову про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних правовідносин (фізична, юридична особи, держава, територіальна громада), який вважає себе власником (суб'єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб, необхідністю одержати правовстановлювальні документи. Відповідачем даного позову може бути будь-яка особа, яка сумнівається у приналежності майна позивачу, або не визнає за позивачем права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Застосування позову про визнання права власності можливе лише за умови, що особи (йдеться про осіб, які не визнають, заперечують та оспорюють право власності) не перебувають із власником у зобов'язальних правовідносинах. Позиція складачів даної норми цілком зрозуміла: права, у тому числі право власності осіб, які перебувають у зобов'язальних правовідносинах, мають захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права.[30]

Вимога про виключення майна з-під арешту є ще одним різновидом речово-правового захисту права.

Позивачами за таким позовом можуть бути особи, які вважають, що описане майно належить їм, а не боржникові, можуть звернутись до суду з позовом до стягувача і боржника про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису (ст. 385 ЦПК України). Потреба у поданні такого позову виникає тому, що накладення арешту на майно та включення його до опису супроводжується встановленням обмежень у його правовому режимі і, нарешті, може призвести до звернення стягнення на нього, конфіскації тощо.

Опис майна боржника-громадянина проводить судовий виконавець (нині ці функції виконує створювана державна виконавча служба) в кількості, необхідній для задоволення стягнення і покриття витрат, пов'язаних з виконанням рішення. Описане майно передається на зберігання боржникові під розписку на акті опису або спеціальним охоронцям. Вилучені у боржника валютні цінності, ювелірні та інші побутові вироби з золота, срібла, платини та металів платинової групи, дорогоцінних каменів і перлів здаються на зберігання в установу Національного банку України, облігації — на зберігання до установи Ощадного банку України, а грошові суми вносяться на депозитний рахунок районного (міського) суду.

З позовом про виключення майна з опису мають право звертатися особи, дії яких не спричинили накладення арешту на майно, але, на думку яких, до опису включено належне їм майно. Ними можуть бути члени сім'ї боржника, обвинуваченого, інші особи. Щодо самого боржника, обвинуваченого, то вони можуть захистити свої інтереси та оспорити законність опису майна в ході розгляду справи, порушеної у зв'язку з їх діями.

У судовій практиці особливо поширені позови про виключення з опису майна, яке становить спільну власність позивача і відповідача. У таких випадках суду належить визначити частку позивача в спільному майні і вилучити її з опису, оскільки зверненню стягнення чи можливій конфіскації підлягає лише те майно, яке є власністю боржника, обвинуваченого, засудженого. [34]

У юридичній науці немає єдності щодо правової природи позовів про виключення майна з опису (звільнення майна з-під арешту). В одних випадках такий позов розглядають як різновид віндикаційного, в інших — як негаторний позов. Іноді його відносять до позову про визнання права власності. [34]

Також для повного вивчення речово-правових способів захисту необхідно розглянути таке поняття як визнання недійсним правового акту.

Всі нормативно-правові акти, які зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України. Саме з моменту занесення нормативно-правового акту до державного реєстру нормативних актів міністерств та інших органів виконавчої влади та їх офіційного опублікування, такі акти можуть бути направлені на виконання. [15]

Визнання недійсним та скасування актів індивідуальної дії та нормативних актів органів державної влади, органів влади АР Крим та органів місцевого самоврядування відноситься до компетенції адміністративних судів та здійснюється за процесуальними правилами Кодексу адміністративного судочинства України. [30]

Недійсним має визнаватися акт, який не відповідає таким вимогам: виданий неуповноваженим органом або органом із перевищенням компетенції; не відповідає законам; виданий і підписаний з порушенням форми та порядку, що визначені законом.

Одним із поширених видів порушень при виданні актів є перевищення компетенції органів управління, що має місце при недотриманні віднесених до їх відання кола питань, території діяльності, строків, протягом яких акти мають бути видані.

Розділ не є закінченим, і визнання н.-п. акта не дійсним чи відноситься до речово-правових засобів?