3). Суспільно-політичне життя: «стабілізація» і закритість

В політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.

Курс на "стабілізацію" і консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р. Характерними рисами реалізації цього курсу були:

1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків. Такі органи державної влади республіки виконували декоративну роль і серйозної реальної влади не мали. Місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3-4% продукції промислового виробництва.

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Виконавчий апарат збільщує випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів, які часто суперечили один одному, не давали змоги працювати господарським керівникам, утворюючи клубок міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.

3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення. Це привело до падіння політичної активності, та появи «неформальних» організацій та груп.

4. Згортання гласності. Набирає силу тенденція монополії на інформацію.

5. Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Комуністичну партію України очолювали лідери, які підьртимували різні моделі розвитку республіки: П.Шелест (1963-1972) - автономізаційну, В.Щербицький (1972-1989) - централістську орієнтовану на центр. Їх боротьба лягла в основу протистояння «харківського» і «дніпропетровського» політичних кланів. П.Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особливо створення раднаргоспів, виношував плани республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Автономістська модель П.Шелеста вступали в протиріччя з новими реаліями. У 1972 р. П.Шелеста усунули з посади, перевели на роботу до Москви. У 1972 р. лідером став В.Щербицький - сімнадцятий керівник КПУ. «Команда» Щербицького не дала своєчасного критичного аналізу ситуації в республіці, не зупинила наростаючих негативних тенденцій. Діяла в межах старого економічного механізму - централізація і регламентація, орієнтація на екстенсивні форми і методи ведення господарства.

У брежнєвський період інтенсивно йде процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Поглибленню цих процесів сприяло те, що комуністи становили значний відсоток керівного складу суспільних організацій.

Оголосивши себе в Конституції 1977 р. «ядром політичної системи суспільства», КПРС намагалася домінувати в кожній ланці суспільного життя. Курс на «стабільність» практично сприяв незмінності кадрів. Старіло партійне керівництво, і незважаючи на бурхливе кількісне зростання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія - у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років. В апарату політичної влади в цей період сформувався відповідний стиль керівництва - дуже обережний, уповільнений, орієнтований не стільки на вирішення проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги. Партійна верхівка відділяється від основної маси комуністів.

Отже, політичне життя в країні набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат. Проголошений курс «стабілізації» не зробив систему стійкішою, а породжував і стимулював поглиблення кризових явищ.