Тема 3 Право власності на природні ресурси

План

1. Загальна характеристика права власності на природні ресурси. Зміст права власності на природні ресурси.

2. Форми власності на природні ресурси.

3. Охорона права власності на природні ресурси.

1. Право власності на природні ресурси — це інститут екологічного права, нормами якого регулюються суспільні відносини належності природних об'єктів визначеним законом видам суб'єктів цього права.

Розрізняють право власності на природні ресурси в об'єктивному і суб'єктивному розумінні.

В об'єктивному розумінні право власності на природні ресурси становить сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею, лісами, водами тощо.

У суб'єктивному розумінні право власності на природні ресурси становить сукупність правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження відповідними об'єктами навколишнього природного середовища.

Правовідносини власності на природні ресурси є абсолютними.

Право власності на природні ресурси характеризується множинністю суб’єктів, а саме: Український народ, держава Україна, фізичні особи, юридичні особи, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Згідно зі статтею 13 Конституції земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її територіального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Об’єктами права власності на природні ресурси є природні чи штучно ресурси, зареєстровані в юридично визнаних документах в якості об’єкта володіння, користування і розпорядження (земля, надра, води, ліси, тваринний світ, рослинний світ, природно-заповідний фонд, виключна (морська) економічна зона, континентальний шельф).

Кожна з правомочностей права власності має свої особливості щодо природних ресурсів як об'єктів права і своє призначення.

Право володіння — це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певним природним об'єктом. Право володіння завжди повинне мати ту чи іншу підставу – титул. Правовою підставою володіння власника є його право власності. Для інших осіб такою підставою може бути договір з власником, адміністративний акт та інші юридичні факти.

Користування — це право влас­ника задовольняти за допомогою природних ресурсів свої потреби. З урахуванням екологічної специфіки природних ресурсів як об'єктів права власності під користуванням в даному випадку слід розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої госпо­дарської експлуатації для наданих цілей шляхом вилучення з них їх корисних властивостей, у тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником належати і не власнику.

Виключною правомочністю власника є право розпорядження. Право розпорядження — це визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану природних об'єктів, визначен­ня їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність). Такими діями є в основному угоди (купівля-продаж, даруван­ня, обмін та ін.).

Чинне законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту. Проте фактично власники при­родних ресурсів мають різний обсяг права розпорядження. У найбільш повному обсязі право розпорядження властиве пра­ву державної власності на природні ресурси.

2. Законодавством передбачено три форми власності на природні ресурси: державну, комунальну, приватну.

Право державної власності являє собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють належність природних ре­сурсів народу України в особі обраного ним представницького ор­гану державної влади, а також встановлюють порядок придбання, використання та відчуження державної власності.

Особливістю державної власності на природні ресурси є те, що в цьому випадку вона виступає у вигляді виняткової власності на­роду України (ст.. 4 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища»). Це означає, що на природні ресурси, проголошені виключною власністю народу, у держави є лише компетенція по управлінню цими ресур­сами в загальнонародних інтересах.

Об’єктами права державної власності є: землі України(ст. 84 ЗК), лісиУкраїни ( ст. 8 Лісовий кодекс України), води (водні об'єкти) (ст.. 6 Водного кодексу України) та надра (ст. 4 Кодексу про надра), об'єкти тваринного світу (ст. 5 ЗУ «Про тваринний світ»), рослинний світ,

території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам (ст. 4 ЗУ «Про природно-заповідний фонд»).

Право комунальної власності на природні ресурси — це сукупність норм, що встанов­люють правові підстави виникнення, користування та розпоряд­ження природними об'єктами територіальних громад населених пунктів, а саме міст, сіл та селищ.

Об’єктами права комунальної власності є: усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності (ст. 83 ЗК України), ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності (ст. 9 ЛК України), об'єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями комунальної форми власності (ст. 6 ЗУ «Про тваринний світ»), об’єкти природно-заповідного фонду.

Кодекс України про надра прямо не закріплює права комунальної власності , однак у ст.. 4 закріплюється, що народ України здійснює право власності на надра через місцеві ради.

Водний кодекс України теж не оперує поняттям комунальної власності на водні об’єкти, однак вона фактично може виникнути стосовно земель водного фонду і відповідного водного об’єкта на них відповідно до ст.. 59 Земельного кодексу України.

Особливою та новою формою власності на природні ресурси є право приватної власності.

Право приватної власності являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну належність природ­них об'єктів, тобто право приватної власності юридично закріплює власність громадян та юридичних осіб як економічну категорію, що охоплює всі форми індивідуалізованого привласнення.

Суб’єктами права приватної власності на природні ресурси та комплекси є громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи, у тому числі іноземні, іноземні держави.

Екологічне законодавство встановлює право приватної власності не лише на земельні ділянки, а і на ліси, водні об’єкти, тваринний світ, об’єкти природно-заповідного фонду.

ЗК України за обсягом наданих прав на землю поділяє фізичних осіб на громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Найбільш повним обсягом прав щодо набуття землі у власність наділені громадяни України. Вони можуть мати у власності будь-які землі, які ЗК України дозволяє передавати у власність громадян.

Певні обмеження стосовно підстав, порядку виникнення права приватної власності, а також, виду (категорії) природного об’єкта існують для іноземних громадян,осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб та іноземних держав. Так, наприклад, такі суб'єкти права власності на землю не мають права набувати у власність землі сільськогосподарського призначення (ст.. 82 ЗК).

Об’єктами права приватної власності є наступні природні об’єкти:

1. Земельні ділянки (ст.. 82 ЗК);

2. Невеликі замкнуті земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств (ст.. 56 ЗК, ст.. 10, 12 Лісового кодексу).

3. замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів) (ст. 59 ЗК)

4. об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) у напіввільних умовах чи в неволі або набуті іншим не забороненим законом шляхом (ст.. 7 ЗУ «Про тваринний світ»).

5. Території природно-заповідного фонду (ст. 4 ЗУ «Про природно заповідний фонд»).Не підлягають приватизації: ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створені до прийняття Закону «Про природно-заповідний фонд».

6. Охорона права власності на природні ресурси

Охорона права власності на природні ресурси здійснюється шляхом встановлення відповідних правових норм і застосування санкцій до осіб, що не виконують їх вимог.

Існує три форми охорони права власності на природні ресурси:

- нормативно-регулятивна (законодавча, нормотворча, правореалізуюча)

- управлінська

- судова.

Порушення права власності являють собою порушення суб'єк­тивних прав, правомочностей власника, перешкоджання їх здійс­ненню. Характерним при цьому є застосування примусових заходів щодо правопорушників, настання юридичної відповідальності.

Саме юридична відповідальність складає зміст охорони права влас­ності на природні ресурси.

Серед посягань на право власності на природні ресурси не­обхідно розрізняти порушення суб'єктивних прав власника (права володіння, права користування і права розпорядження) і заподіян­ня шкоди, збитків самим об'єктам права власності.

Найбільш поширеним видом відповідальності за порушення екологічного законодавства є адміністративно-правова відпо­відальність, що настає за наявності в діях винних осіб адміністра­тивних проступків, докладний перелік яких міститься в чинному екологічному і адміністративному законодавстві. Так, розділ 6 КпАП України передбачає підстави і порядок притягнення винних осіб за вчинення проступків, що порушують право власності на відповідні природні об'єкти.

Цивільно-правова відповідальність за порушення права власності на природні ресурси настає звичайно за наявності факту заподіяння майнової шкоди.