2.Проблеми цивільного процесуального положення інших учасників процесу.

Особа, яка надає правову допомогу

Відповідно до ст.59 Конституції України кожний має право на правову допомогу.

Конституційний Суд України у рішенні від 16.11.2000 р. № 13-рп/2000 (справа про право вільного вибору захисника) надав офіційне тлумачення, за яким правову допомогу може надавати адвокат та будь-яка інша особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

У мотивувальній частині цього рішення Конституційний Суд України зазначив, що аналіз чинного законодавства України дає підстави визначити, зокрема, такі види суб’єктів надання правової допомоги:

- державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та соціальної політики України, нотаріат тощо);

- адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ч.2 ст. 59 Конституції України);

- суб’єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України;

- об’єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ч.1 ст. 36 Конституції України).

Окремими законами України передбачено право на правову допомогу для різних категорій осіб, значна частина яких належить до вразливих. Зокрема, категорії таких осіб встановлені законами України «Про охорону дитинства» (ч.2 ст.24), «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (ч.6 ст.6), «Про біженців» (ст.ст. 18, 20), «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (ст.22), «Про психіатричну допомогу» (ст.25), ст.156 Сімейний кодекс тощо.

Однією з новел ЦПК України 2004 р. стало введення нового суб’єкта цивільних процесуальних відносин – особи, яка надає правову допомогу. Ця особа має достатньо обмежене коло прав, а саме: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи документів, бути присутнім у судовому засіданні. З огляду на те, що така особа належить до інших учасників процесу, вона позбавлена тих прав, які передбачені у ст.27 ЦПК України, тобто така особа не може отримувати копії судових рішень, заявляти клопотання, давати пояснення, висловлювати свої міркування з приводу питань, що виникають під час судового розгляду, подавати заперечення з приводу заявлених клопотань, прослуховувати звукозапис судового засідання, задавати питання тощо.

Таке обмежене коло прав ставить питання щодо можливості надання цією особою якісної правової допомоги. На жаль, ст.56 ЦПК України не розкриває зміст та порядок надання правової допомоги такою особою.

Така особа допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

У ЦПК України ставить вимоги лише щодо приналежності особи до спеціалістів у галузі права. Інших обмежень не передбачено.

Наприклад, у ст. 8 внесеного народними депутатами України М.Д.Катеринчуком, С.В.Соболєвим, В.М. Стретовичем проекту Закону «Про правову допомогу» пропонується запровадити обмеження щодо надання особою правової допомоги у випадках:

1. надання раніше правової допомоги особі, інтереси якої суперечать інтересам довірителя;

2. участі раніше в цій справі в якості судді, третейського судді, прокурора, слідчого, особи, яка проводила дізнання, понятого, експерта, спеціаліста, перекладача, свідка, медіатора, посадової особи, до компетенції якої належало прийняття рішення, щодо довірителя;

3. існування інших обставин, які викликають або можуть викликати існування конфлікту інтересів правового радника і довірителя.

Друга вимога, яку висуває ч.1 ст.56 ЦПК України до такої особи – це наявність права на підставі закону надавати правову допомогу. Проте на сьогодні спеціального закону з питань надання правової допомоги ще не прийнято.

У ст.1 внесеного народними депутатами України М.Д.Катеринчуком, С.В.Соболєвим, В.М. Стретовичем проектом Закону «Про правову допомогу» пропонується запровадити новий термін для позначення особи, яка надає правову допомогу – правовий радник, до яких у ст.20 пропонується віднести: адвокатів; нотаріусів; патентних повірених; аудиторів; фахівців у галузі права – осіб, які мають вищу юридичну освіту і не належать до інших категорій правових радників, передбачених цим Законом¹²; юридичих осіб приватного права.

Правовими радниками запропоновано не визнавати:

1) осіб, які перебувають в трудових відносинах з юридичними особами і до трудових обов’язків яких віднесено надання послуг правового характеру цій юридичній особі;

2) осіб, які перебувають на державній службі, на службі в органах місцевого самоврядування і до службових обов’язків яких віднесено надання послуг правового характеру;

3) нотаріусів, при вчиненні нотаріальних дій.

Спеціальні закони з приводу надання правової допомоги прийняті у багатьох державах, наприклад Закони Англії «Про правову допомогу» від 1988 року та «Про суди і правові консультації» від 1990 року, Закон Франції «Про правову допомогу», Закон Норвегії «Про правову допомогу», Закон Польщі «Про правових радників».

Особа, яка надає правову допомогу, не є особою, яка бере участь у справі, а належить до інших учасників цивільного процесу, тому вона не може замінювати в процесі особу, якій надає правову допомогу, та бути її представником і в ході розгляду справи має лише ті права, які зазначені в ч.2 ст.56 ЦПК (п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2).

Отже, особу, яка надає правову допомогу, не можна ототожнювати із представником, хоча ними можуть бути одні й ті самі особи (наприклад, адвокат). Особа, яка надає правову допомогу, належить до інших учасників процесу, а представник – до осіб, які беруть участь у справі. Тому особа, яка надає правову допомогу, на відміну від представника, не діє від імені іншої особи, не користується правами представника і не несе його обов’язки. Вона не може мати юридичної заінтересованості у результатах розгляду справи, від її дій не залежить виникнення, розвиток і припинення цивільного судочинства ¹³.