Прийоми і засоби аналізу художнього образу

1. Специфіка художнього образу (персонаж, герой твору, дійова особа, характер, тип); його роль у творі (головний, другорядний, епізодичний).

2. Портретна характеристика, засоби розкриття внутрішнього світу.

3. Характеристика персонажа за допомогою змалювання предметів, інтер'єру, середовища, в якому перебуває герой.

4. Відтворення його оточення (родина, друзі тощо).

5. Характеристичне, багатозначне ім'я чи прізвище, якщо ним наділений персонаж.

6. Авторська та опосередкована характеристика.

7. Темперамент, риси характеру героя (знайти підтвердження в тексті).

8. Звички, манери, смаки, уподобання персонажа.

9. Засоби змалювання "внутрішнього" життя героя, його психологічного стану.

10. Самохарактеристика та самооцінка власних вчинків.

11. Головна мета (особиста, громадянська, суспільно-політична), яку ставить перед собою герой твору. Подолання перешкод, що виникають на шляху її реалізації.

12. Основні фактори, що вплинули на формування світогляду героя, його стосунки з оточуючим світом, життєва позиція, ставлення до категорій "добра" і "зла".

13. Еволюція (регрес), яких зазнає герой у процесі свого життя.

14. Своєрідність та індивідуалізація мови героя у творі.

15. Тропи, стилістичні фігури та фонічні засоби, використані письменником при змалюванні художнього образу.

16. Місце і роль персонажа у творі.

Орієнтовна схема короткого огляду літературних тенденцій

1. Визначити хронологічні межі періоду, про який йдеться.

2. З'ясувати, які напрями й течії домінували в цей час.

3. Дати теоретичне визначення провідних напрямів і течій певного періоду, назвати їх основні ознаки.

4. Згадати представників названих напрямів і течій, їхні твори. Відзначити внесок окремих письменників в історію світової літератури.

5. Показати зв'язок літературних тенденцій з попередніми й наступними етапами.

6. Визначити своєрідність даного періоду на тлі світового культурного процесу.

Ключові поняття

МОДЕРНІЗМ¹ - сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецтвом для широких мас. Модернізм затверджує примат форми над змістом. На зміну реалістичній та натуралістичній об'єктивності приходить модерністська суб'єктивність. Модернізм створює власні міфи, твори його нерідко перетворюються на міфологеми.

МОДЕРНІЗМ² - загальна назва нових літературних течій нереалістичного спрямування, що з'явились на межі XIX - XX ст., і були результатом розвитку і трансформації романтизму. Умовою формування модернізму було перенесення естетичного об'єкту мистецького твору на самого митця. Загальними рисами модернізму є:

1. увага до внутрішнього світу особистості;

2. створення нової творчої художньої реальності, рівнозначної реальній дійсності;

3. пошук формальних засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість);

4. Надання переваги творчій інтуїції;

5. прагнення відкрити вічні ідеї, які можуть перетворити світ за законами краси і мистецтва.

Модернізм домінує в мистецтві, починаючи з кінця XIX ст. і має напрямки: символізм, імпресіонізм та неоромантизм. Модернізм не пориває остаточно з "традиційним" мистецтвом, теоретичне обґрунтування модерністських течій з'явилося значно раніше, ніж самі напрямки. Естетика модернізму пов'язана з декадансом, естетизмом та авангардом.

СИМВОЛІЗМ - течія модернізму кінця XIX - початку XX ст., основною рисою якого є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. Символістський стиль формується тоді, коли символ стає головним серед усіх зображувальних засобів. Символи завжди використовувались митцями, але символісти зробили їх основою філософії та естетики. Символістський твір багатозначний, багатовимірний, багатоплановий.

Основні поетичні принципи символістів:

1. проголошення взаємодії кількох світів: реалістичного (об'єктивного), духовного (суб'єктивного) та ідеального (світу вічних ідей);

2. Проголошення інтуїції як основи пізнання світу, відображення дійсності через вічні образи та ідеї;

3. своєрідне ставлення до значення слів (таємний, емоційний зміст слова, особливі відповідності значень і зв'язків між словами, створення поетичної "метамови", якою "людина розмовляє з Богом", що створює високий ступінь умовності символістських творів;

4. мелодійність мови, яка складається із звукового співзвуччя, ритму, інтонації, пауз тощо. Гармонія відтінків і звуків символізує гармонію душ і світів", - зазначав Ш.Моріс;

5. таємничість поезії створюється за рахунок аналогій, асоціацій, тропів, натяків; символи і алегорії зливаються із плином душевних настроїв;

6. сугестія (навіювання) - основний принцип символістської поезії - поезія навіювала і підказувала шляхи до світу вічних ідей. Представники символізму П.Верлен, А.Рембо, С.Мелларме, М.Метерлінк.

ІМПРЕСІОНІЗМ - течія модернізму, художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, переживань. Розвивається в останній третині XIX ст. Спершу виник у французькому живописі. В літературі імпресіонізм не становить окремої школи, як у живописі, однак принципи й засоби імпресіонізму притаманні письменникам різних країн. Основний прийом імпресіонізму - зображення не самого предмета, а вражень від нього. Фундамент імпресіонізму, за словами Л.Андрєєва, це "пейзаж душі", "миттєва реальність", "ліричний щоденник без сюжету та без героя", "цикли статичних картин при динаміці сприймаючого почуття", "краплинка поезії замість моря прози". Письменники-імпресіоністи орієнтуються на здобутки живопису: яскраві плями, напівтони, нечіткі контури, підкреслення ефемерності враження від дійсності. Для імпресіоністичних творів важливі такі ознаки:

1. суб'єктивність зображення;

2. підкреслений ліризм;

3. асоціативність почуттів і вражень;

4. епізодичність, фрагментарність описів;

5. зміна внутрішніх станів автора;

6. ліричний монолог, незакінченість фрази і думки;

7. відтворення кольорів, світлотіней, звукових барв і тонів, відтворення рухливості дійсності.

Представники імпресіонізму: П.Верлен, С.Мелларме, Г.Мопассан, К.Гамсун, О.Уайльд, А.Шніцлер.

НЕОРОМАНТИЗМ - стильова течія модернізму, визначальною рисою якої є подолання розриву між ідеалом і дійсністю, завдяки могутній силі особистості, здатної перетворити бажане на дійсне. Активний характер неоромантизму відчувається у творчості К.Гамсуна, Г.Гауптмана, Р.Стівенсона, Р.Кіплінга.

Неоромантизм виник як протест проти натуралізму в мистецтві, представники якого відстоювали пафос особистої волі, відмові від буденності, культ ірраціонального, тяжіння до фантастики.

АВАНГАРДИЗМ - напрямок у художній культурі початку XX ст., який полягає у відмові від існуючих норм і традицій, проголошення виключної суб'єктивності мистецтва; у запереченні життєподібних образів, у справі творення мистецтва немистецькими засобами. Для авангардизму характерні новаторство й експеримент у галузі форми і змісту творів. Авангардизм є "лівою", бунтарською течією мистецтва, визначальними рисами якого є:

1. почленування художнього явища на складові елементи та довільний їх монтаж;

2. використанні абсурдної форми і позамистецьких елементів (цифр, геометричних фігур тощо);

3. проголошення необмеженої свободи творчості.

Течії авангардизму: експресіонізм, футуризм, дадаїзм, кубізм, сюрреалізм тощо. Представники напряму: Г.Аполлінер, Ф.Г.Лорка, Т.Еліот, П.Пікассо, Ван Гог та ін.

НАТУРАЛІЗМ - літературний напрям, що утверджується у французькій літературі в останню третину XIX ст., який характеризується прагненням до фотографічного й безпристрасного відтворення дійсності й фатальною біологічною і соціальною зумовленістю людської долі й поведінки. Термін "натуралізм" належить Е.Золя: у передмові до другого видання свого роману "Тереза Ракен" (1868 р.) він уперше зараховує себе до "письменників-натуралістів". Е.Золя є також основним теоретиком напрямку. Представниками натуралізму були члени "меданської групи" (що об'єднались навколо Золя): Гі де Мопассан, Жоріс Карл Гюїсмане, Поль Алексіс, Анрі Сеар, окрім того до французьких натуралістів зараховують Г.Флобера, Едмона і Жюля Гонкурів, А.Доде та ін. Ознаки напрямку:

1. об'єктивістське, фотографічне зображення дійсності, спроба перетворити художній твір на точну копію факту;

2. підвищений інтерес до сфери конкретики як сфери розширення соціально-об'єктивного у мистецтві;

3. трактування детермінованості людського характеру біологічними, спадковими та соціальними чинниками;

4. опора на позитивістську філософію О.Конта, соціальний дарвінізм та описово-експериментальні методи природничих наук;

5. демократизація мистецтва, розширення його тематики: показ нових площин життя, фізіологічні аспекти життя людини тощо.

6. переважання описів, деталізація зображуваного.

ДЕКАДАНС - (з фр. - занепад) - узагальнена назва кризового світосприйняття, яке виявляється у літературі, мистецтві, культурі, це "спосіб життя і мислення, поетика і естетика одночасно". Одним із провідних мотивів декадентських творів є утвердження ролі мистецтва, його переваги над реальністю. З декадансом пов'язані модерні течії межі XIX- XX ст., естетизм, "втеча в Богему".

ЕСТЕТИЗМ - 1) збірна назва літературно-мистецьких течій, які у своїх маніфестах висувають на перше місце естетичні програми та естетичні особливості мистецтва ("парнасці", "символісти", "неокласики" та ін.);

2) філософська теорія, яка обстоює пріоритет мистецтва, його іманентну сутність, художню автономність, вічну красу і силу.

У художніх творах естетизм виявляється у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, в яких домінує абстрактне мислення, у порушенні й художньому втіленні важливих світоглядних проблем, у розкритті інтелектуального драматизму мислителів; у схильності письменників до певних жанрів (філософський роман, драма дій, медитативна лірика тощо). Представниками естетизму : Т.Готьє, Ш.Бодлер, О.Уайльд та ін.

Витоки естетизму беруть початок у "Прерафаелітському братстві", яке за свій ідеал обрало культуру середньовіччя, сповнену, на думку учасників братства. вільної краси і гармонії. Теорії естетизму розробляв О.Уайльд у книзі "Задуми" (1891), у трактаті "Занепад брехні". Основні положення уайльдівського естетизму:

1. величність і вічність мистецтва;

2. самодостатність мистецтва;

3. мистецтво вище за істину і мораль;

4. любов до мистецтва переважає над любов'ю до життя;

5. зображення краси у всіх її проявах;

6. естетична увага до почуттів, вражень людини;

7. проголошення насолоди як вищого сенсу існування (гедонізм).

ЛІРИЧНА ПРОЗА - прозаїчний, невіршований твір, який об'єднує в собі епічний (розповідний) та ліричний (духовний, такий, що спонукає переживати, відчувати) жанри.

ІМПРЕСІОНІСТИЧНИЙ ПСИХОЛОГІЗМ - ідеалістичний підхід до вивчення соціальних явищ і процесів, при якому дослідника цікавлять насамперед психічні взаємодії у групі модерністського характеру.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПРОЗА - проза, в якій відчутно переважають інтелектуально-раціональні елементи образного мислення митця над емоційно-чуттєвим.

Особливості "старої" та "нової" драми

"СТАРА ДРАМА" :

1. показує трагедію в житті;

2. у центрі уваги - дії, вчинки персонажів;

3. конфлікти зовнішні - відкрите зіткнення персонажів між собою;

4. рушій сюжету - зовнішня інтрига;

5. герой - "соціальний тип";

6. наслідування реального життя;

7. засоби традиційної естетики;

8. достовірне зображення дійсності, конкретність;

9. поділ героїв на головних і другорядних, позитивних і негативних;

10. пафос дії, боротьба.

З другої половини XIX ст. драматурги шукали шляхів оновлення мистецтва, що привело до народження "нової драми". "Нова драма" стала початком докорінної перебудови драматургії, у її витоків були Г.Ібсен, Б.Шоу, М.Метерлінк, А.Стрінберг, К.Гамсун.

"НОВА ДРАМА":

1. показує трагедію життя;

2. у центрі уваги - душевні переживання людини, морально-філософські проблеми епохи;

3. конфлікти внутрішні - зіткнення персонажів із трагедією буття, зіткнення ідей, духовні протиріччя героїв;

4. рушій сюжету - психологічні колізії, зіткнення ідей;

5. герой - особистість, "оголений нерв" епохи;

6. відображення складного духовного буття;

7. відмова від засобів реалізму і натуралізму, звернення до можливостей модернізму;

8. використання символіки, підтексту, іномовлення, гротеску, дискусії тощо; відтворення духовних пошуків особистості, відтворення загальної атмосфери епохи;

9. усі персонажі важливі, позбавлені однозначних характеристик;

10. пафос роздумів, переживання протиріч буття.

СРІБНИЙ ВІК - 1) термін, яким, за усталеною в російській критиці 20 ст.традиції, позначають мистецтво (насамперед літературу) Росії рубежу 19-20 ст.або початку 20 ст., 2) період в римській літературі з 18 до 133 н.е., відзначений помітними літературними досягненнями (Ювенал, Марциал, Петроній, Тацит і т.д.), якому передував «золотий вік».

У російській літературі складна доля цього поняття визначила нечіткість його значення як в плані тимчасових рамок, так і в плані кола конкретних авторів.Зазвичай, без особливих застережень, срібним століттям називають літературу російського модернізму, або ще вужче -символізму і акмеїзму (включаючи весь спектр імен від Бальмонта ,Брюсова ,Блока та Білого, до Гумільова ,Ахматової , Мандельштама ).Сюди ж включають і авторів російського зарубіжжя, чия творчість також розглядається в руслі модернізму .Є й інший підхід, який прагне розглядати всю порубіжних епоху як єдине ціле, в складному взаємозв'язку не тільки різних літературних напрямів, але і всіх явищ культурного життя цього періоду (мистецтва, філософії, релігійних і політичних течій).Таке уявлення про «срібне століття» поширене в останні десятиліття як у західній, так і у вітчизняній науці.

СЛОВНИКИ, ДОВІДКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Козлов А.В., Козлов Р.А. Азбука літературознавства. - Кривий Ріг, 2001.

2. Галич О., Назарець В., Васильєв Б. Теорія літератури. - К., 2001.

3. Моклиця М. Основи літературознавства. - Тернопіль, 2002.

4. Громяк Р., Ковалів Ю., Терешко В. Літературознавчий словник-довідник. - К., 1997.

5. Ткаченко А. Мистецтво слова (вступ до літературознавства) . - К., 2003.

6. Дорофєєва Н. Зарубіжна література (словник-довідник) . - Харків, 2000.

7. Энциклопедия символов, знаков, эмблем. - М., 2002.

8. Малахов В. Етика. - К., 2001.