5. Проблеми періодизації української літератури і половини хх століття

Міркування з цього приводу підводить нас до необхідності періодизації літературного процесу і літературознавства. В літературних кулуарах, як правило, до проблем періодизації ставляться з деяким скепсисом: мовляв, якщо ти в літературі ні на що більше не здатен, то займайся періодизацією. Однак вона необхідна. Потреба в періодизації літпроцесу та етапів його дослідження випливає з тих особливостей, про які йшлося вище: як і всьому в природі, літпроцесу властивий пульсуючий характер розвитку. Літературознавство, йдучи за художнім процесом, розвивається теж поштовхами (етапами), які значною мірою визначаються розвитком філософської думки і характером знань людини про її історію, природу, психологію, духовний світ загалом. Ці етапи можуть бути довшими або коротшими за часом, а всередині їх можуть розвиватися школи, напрями чи теорії, які характеризуються не часовою залежністю, а схильністю до певних методологій. Отже, періодизацію розвитку літературознавства слід, очевидно, робити за двома критеріями: кількісним (часовим) і якісним (методологічним).

Радянське літературознавство періодизацію літпроцесу здійснювало (на ранньому етапі) за суспільними формаціями: література доби феодалізму, різних етапів капіталізму і т. д. У 40—50-х роках таку періодизацію піддали критиці як вульгарно-соціологічну і запровадили по суті різновид її за так званими ленінськими періодами визвольного руху: дворянський період, різночинський, марксистсько-більшовицький і т. д. На рубежі 50—60-х років О. Білецький в одній з останніх своїх статей висловив обережну думку, що соціальна історія й історія літературна (хоч і е сторонами однієї медалі) за змістом своїх періодів не збігаються. Тому, очевидно, в літературному процесі "треба періодизувати ту сторону, яка називається історією літературною, випливає не тільки від фактів, що зумовлюють розвиток, а від самого розвитку, не від "причин", а від "наслідків". Значення факторів при цьому не зменшується, розвиток не стає іманентним, але історія літератури набуває права на звання науки, перестаючи бути лише доважком до історії революційної боротьби, до історії суспільної думки, до історії громадянської". Це була хоч і обережна, але все ж спроба звільнити літературну історію як науку від ідеологічної залежності, але страх іманентного розвитку літератури (і науки про неї) залишався аж до кінця 80-х років, тому будь-яка періодизація зумовлювалася "специфікою" літературного розвитку за періодами так званого визвольного руху. Літературу ж радянських часів "дозволялось" ділити на десятиліття чи "довоєнні", "післявоєнні" і "післяз'їздівські" (мались на увазі з'їзди КПРС) періоди. Науковим розумінням проблеми і тут, звичайно, навіть не пахло. Це видно хоча б з поділу на три періоди української літературної критики так званого дожовтневого часу в одній із праць початку 80-х років: "Перший. Від виникнення і до середини XIX ст. — період формування літературно-естетичної думки і зародження літературної критики. Другий. 60—90-ті роки XIX ст. — період формування революційно-демократичної літературної критики. Третій. Кінець XIX — початок XX ст. — період, що характеризується впливом на літературно-естетичну думку ідей наукового соціалізму". Вульгарний соціологізм тут ніби й не присутній, але засоціологізованості не уникнуто, а головну специфіку власне літературної критики як частини художнього процесу і літературознавства проігноровано.

після революції літературний процес відзначався особливим драматизмом і складністю в Україні, як і в усьому СРСР. З одного боку українська література у цей час переживала небачений розквіт. На багатій літературній палітрі співіснували різноманітні художні школи, стилі і напрями — від радикального пролеткультівства, теоретики якого пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури» (В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Хвильовий) до футуризму (М. Семенко) і навітьнеокласицизму, представники якого орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (група неокласиків на чолі з М. Зеровим).

У 1925—1928 роках відбулась «літературна дискусія» — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій.

Однак більшість представників цієї хвилі українського відродження загинули в часи Громадянської війни, голодомору 1932-33 рр. та більшовицьких репресій 30-х років. У 1938—1954 рр. було репресовано близько 240 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. Деякі з них були розстріляні, деякі так і померли в ув'язненні, доля деяких з них після арештів так і залишилася невідомою. Зазнавав арешту і визнаний радянською владою поет М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г.Косинка, М. Зеров, М. Куліш, Є. Плужник, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який намагався врятувати багатьох товаришів. Опинився під забороною і експериментальний театр «Березіль», а його керівник — всесвітньо відомий режисер Лесь Курбас — був арештований і розстріляний. Це покоління письменників в історії української літератури отримали власну назву — Розстріляне відродження.

Незважаючи на жорсткі рамки панівного у радянську добу стилю соціалістичного реалізму, українським письменникам вдалося творити літературу, яка не втратила своєї актуальності і сьогодні. Це, передусім, твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, О. Довженка, О. Гончара та інших.