2. Грецька колонізація Північного Причорномор’я.

Важливим чинником, врахування якого є необхідним для правильного розуміння ролі раннього залізного віку в передісторії української культури, став початок грецької колонізації Північного Причорномор’я.

Біля північних берегів Чорного моря, яке називалося Понтом Евксінським - морем гостинним, або частіше просто Понтом, елліни з’явилися в середині 7 ст. до н.е. Поселення в чужій країні вони називали «апойкія», що дослівно означає «виселок». Чисельність переселенців була невелика - від 100 до 1000 осіб. Більшість становили вільні громадяни, переважно молоді чоловіки. Звичайно до колонії переселялися жителі одного поліса. Нове місто відразу ж ставало повністю незалежним по відношенню до своєї метрополії. Найбільшу роль у грецькій колонізації північних берегів Чорного моря відіграло місто Мілет, розташоване в Іонії, на Егейському узбережжі Малої Азії. У 8 ст. до н.е. воно стало одним з найбільш розвинених економічних і культурних центрів Середземномор’я. Перше поселення мілетян з’явилося на нинішньому острові Березань, недалеко від сучасного Очакова. Називалося воно, згідно з хронікою грецького письменника Євсевія, Борисфеном, або Борисфенідою, і було засноване близько 645/644 року до н.е. У період грецької колонізації Березань була півостровом площею біля 5 га, оскільки рівень Чорного моря стояв нижче на 8 – 9 м від сучасного.

Наприкінці 7 – на початку 6 ст. до н.е., після прибуття нової великої групи колоністів з Мілету, березанці-борисфеніти взяли участь у заснуванні нового поліса - Ольвії, якому призначено було стати головним центром округи. Вже сам вибір назви міста (Ольвія у перекладі з давньогрецької означає «щаслива») показує, що елліни добре знали умови регіону й були впевнені у своєму майбутньому. Ольвіополіти зуміли встановити цілком дружні відносини з сусідніми племенами калліпідів та алізонів, яких Геродот назвав «мікселлінами», тобто змішаними з греками. Про це свідчить повна відсутність слідів будь яких укріплень на міських та сільських поселеннях і поховань осіб, загиблих в боях, на їхніх некрополях. Такі відносини сприяли поширенню ольвійської сільської округи на великій території й зростанню ремесел у самому місті. Розквіт Ольвії припав на 5 - третю чверть 3 ст. до н.е. У першій чверті 5ст. до н.е. були споруджені кам’яні міські стіни й вежі для захисту від кочівників-скіфів, що перемістилися сюди з Північного Кавказу. Біля середини століття до Ольвії приїжджав Геродот, збираючи інформацію про Скіфію. «Скіфське оповідання» Батька Історії стало найважливішим писемним джерелом з історії півдня Східної Європи раннього залізного віку.

Іншими значним античним центрами у Північному Причорномор’ї були Херсонес в Криму та Пантикапей на Керченському півострові.

Грецькі поліси-колонії мали розвинене аграрно-ремісниче господарство і не залежали від надходження продуктів харчування з боку місцевого населення. Торгівля колоністів з «варварами» мала переважно колоніально-посеред-ницький характер, причому торговців-греків більше цікавили мешканці Лісостепу, у найбільших центрах якого існували постійні факторії. Від скіфів-кочівників частіше просто відкупалися через коштовні «подарунки» їхнім царям та аристократам. Загалом, враховуючи певні позитивні моменти встановлення контактів еллінів з мешканцями Скіфії, не слід штучно перебільшувати їх значення, з огляду на суттєві відмінності менталітету греків і «варварів».

***