2. Види зобов'язань: майново-господарські, організаційно-господарські, соціально-комунальні, публічні

Легальне визначення майново-господарського зобов'язання, яке міститься у ст. 175 Господарського кодексу, установлює, що в силу цього зобов'язання зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майново-господарське зобов'язання є цивільно-правовим зобов'язанням, що виникає між учасниками господарських відносин при здійсненні ними господарської діяльності. З точки зору його економічного змісту зобов'язання опосередковує переміщення майна (включаючи майнові права), та інших результатів діяльності (робіт, послуг) і тим самим виражає єдність господарського обігу і динаміку господарських відносин. Як і у всяких відносних право-відносинах в майново-господарському зобов'язанні зобов'язана особа повинна здійснити на користь управненої особи активні позитивні дії: виконати роботу, передати майно, платити гроші тощо. Передбачений законом обов'язок утриматися від здійснення конкретних дій у зобов'язаннях є супутнім, додатковим (наприклад, орендодавець повинен утримуватися від створення перешкод орендареві в користуванні майном). Задоволення інтересів управненої сторони в зобов'язанні забезпечується наданим їй правом вимагати від зобов'язаної особи здійснення певних дій. Саме тому суб'єктивне право в зобов'язанні іменується правом вимоги, а обов'язок — боргом, управнений суб'єкт — кредитором, а зобов'язаний — боржником.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути суб'єкти господарювання: господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, що здійснюють господарську діяльність і зареєстровані у встановленому законом порядку; громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відособлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), створені ними для здійснення господарської діяльності. При цьому суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, що здійснюють господарську діяльність, реалізують господарську компетенцію (сукупність господарських прав і обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми обов'язками в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені в ст. 55 ГК України. Суб'єктами цих зобов'язань можуть бути також і негосподарюючі суб'єкти — юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

Майнові зобов'язання, що виникають між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — громадянами, не є господарськими зобов'язаннями, і регулюються іншими актами законодавства, зокрема Цивільним кодексом України. У цьому випадку термін «громадяни» підлягає розширювальному тлумаченню, і припускає також осіб без громадянства та іноземних громадян.

Поняття організаційно-господарських зобов'язань визначене у ст. 176 Господарського кодексу. Це господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Легальне визначення організаційно-господарських зобов'язань відповідає загальному визначенню зобов'язання. Однак специфіка організаційно-господарських зобов'язань полягає в тому, що вони виникають у процесі управління господарською діяльністю, отже, один із суб'єктів зобов'язання — суб'єкт організаційно-господарських повноважень, наділений певними владними повноваженнями.

Суб'єктами організаційно-господарських повноважень в органі-заційно-господарських зобов'язаннях виступають, як правило, органи господарського управління, що поділяються на органи загальної компетенції та органи спеціальної господарської компетенції. До органів загальної компетенції відносяться державні органи законодавчої і виконавчої влади, органи місцевого і регіонального самоврядування. Це: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада і Рада міністрів Автономної Республіки Крим; обласні і районні ради і державні адміністрації; органи міспевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі комітети. Здійснюючи покладені на них функції організації господарювання, органи загальної компетенції, як правило, у безпосереднігосподарські відносини із суб'єктами господарювання основної ланки не вступають, а діють через свої структурні підрозділи, що займаються управлінням економікою — органи спеціальної господарської компетенції. Разом з тим, суб'єктом організаційно-господарських повноважень може виступати також власник суб'єкта господарювання, що є засновником даного суб'єкта або будь-яка інша особа (група осіб), яка володіє певними повноваженнями щодо управління господарською діяльністю суб'єкта господарювання.

Таким чином, організаційно-господарські зобов'язання виникають між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта. Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати між суб'єктами господарювання, які разом органі-зовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств, між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством, а також в інших випадках, передбачених Господарським кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору. Так, згідно зі ст. 26 Закону України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р. засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності по створенню акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами.

Організаційно-господарські зобов'язання можуть набувати форми договору. Так, суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. При цьому види діяльності можуть бути найрізноманітніші, головне — щоб ці види діяльності не були заборонені чинним законодавством.

Учасники спільної діяльності укладають договір про спільну діяльність без створення юридичної особи, в якому передбачаються умови об'єднання майна і коштів для здійснення спільної діяльності, а також умови розподілу прибутку між учасниками спільної діяльності. Крім того, у договорі необхідно передбачити, що один з учасників повинен вести податковий та бухгалтерський облік спільної діяльності. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладений обов'язок ведення загальних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

У чинному законодавстві відсутнє легальне визначення поняття соціально-комунального зобов'язання суб'єкта господарювання.

Суб'єкти господарювання відповідно до ст. 177 Господарського кодексу можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов'язанняпро господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язаннямісцевих проблем. Суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій. Суб'єкти господарювання відповідно до ч.4 ст. 175 Господарського кодексу в цих випадках можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру в інтересах інших учасників господарських відносин. Такого роду добровільні зобов'язання не є підставою для вимог щодо їхнього обов'язкового виконання. Таким чином, мова йде про благодійництво та його специфічні форми: меценацтво і спонсорство. Під благодійництвом розуміється добровільне безкорисливе пожертвування фізичних і юридичних осіб у вигляді надання матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги. Детально питання благодійної діяльності і благодійництва регламентуються Законом України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16.09.1997 р. Вищим арбітражним судом України в результаті аналізу та узагальнення судової практики був виданий лист від 14.01.1998 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації», що роз'ясняє відповідні питання практики господарських судів України.

Окрім добровільного виконання соціально-комунальних зобов'язань, суб'єкти господарювання зобов'язані за рахунок власних коштів створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку. Таке розпорядження може міститися в рішенні місцевої ради або в законодавчому акті. Згідно зі ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 19.03.1991р. для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і форми господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштуванйя інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працюють від 15 до 25 чоловік — у кількості одного робочого місця. Керівники підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і форми господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому законом порядку. Термін «інвалід» означає особу, можливості якої одержувати, зберігати підходящу роботу і просуватися по службі значно обмежені в зв'язку з належним чином підтвердженим фізичним або психічним дефектом. Слід також зазначити, що Законом України від 06.03.2003 р. Верховна Рада України ратифікувала конвенцію про професійну реабілітацію і зайнятість інвалідів № 159. Для цілей зазначеної Конвенції кожна держава-член вважає задачею професійної реабілітації забезпечення інвалідові можливості одержувати, зберігати підходящу роботу і просуватися по службі, сприяючи тим самим його соціальній інтеграції або реінтеграції.

Публічним є зобов'язання, у якому одна сторона — підприємець приймає на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг, кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Зміст публічного зобов'язання є однаковим для всіх споживачів, крім тих, кому законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачу перед іншим щодо укладання публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Крім того, підприємець не має права відмовитися від укладання публічного договору при наявності у нього можливостей надання споживачу відповідних товарів (робіт, послуг).

Наприклад, згідно зі ст. 24 Закону України «Про електроенергетику» від 16.10.1997 р. енергопостачальники, що здійснюють постачання електричної енергії на закріпленій території, не мають права відмовити споживачу, що розташований на цій території, в укладанні договору на постачання електричної енергії. Енергопостачальники, які здійснюють діяльність з передачі електричної енергії з використанням власних мереж, зобов'язані забезпечити рівноправний доступ до цих мереж усіх суб'єктів підприємницької діяльності, що отримали в установленому порядку ліцензію на здійснення відповідного виду діяльності і уклали договір на передачу електричної енергії.

У разі, якщо суб'єкт господарювання безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, він повинен відшкодувати іншій стороні заподіяні цим збитки. Склад, розмір, умови і порядок відшкодування збитків визначається у главі 25 Господарського кодексу України, а також у главі 51 Цивільного кодексу України та в інших нормативно-правових актах. Уряд України може видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Зараз в Україні питання цін і цінової політики регулюються Законом України «Про ціни і ціноутворення». Відповідно до Закону в народному господарстві України застосовуються вільні, державні фіксовані і регульовані ціни і тарифи. Крім того, у ст. 191 ГК України передбачені також комунальні ціни. Вільні ціни і тарифи встановлюються на усі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, щодо яких здійснюється державне регулювання. Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають суттєве соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, які займають монопольне становище на ринку. Державні фіксовані і регульовані ціни і тарифи встановлюються державними органами України. Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення: державних фіксованих цін (тарифів); граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів. Повноваження центральних органів виконавчої влади, обласних і міських адміністрацій в сфері регулювання цін і тарифів на окремі види продукції, споживчих товарів і послуг закріплені кількома постановами Кабінету Міністрів, серед яких основною є Постанова Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади і виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» від 25.12.1996 р. № 1548, а також Законом України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 р.

Перелік товарів і послуг, ціни на які підлягають державному регулюванню, досить великий. Наприклад, Міністерство транспорту за узгодженням з Міністерством економіки встановлює тарифи на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України і пов'язані з ними послуги, тарифи на комплекс робіт, пов'язаних з обробкою вантажів у морських і річкових портах (за винятком обробки каботажних вантажів), а також збори і плату за послуги, що надаються судам у морських і річкових портах України, тарифи на перевезення пасажирів, багажу і вантажобагажу залізничним транспортом у міжнародному і внутрішньому сполученні (крім приміських перевезень), тарифи на перевезення пасажирів і багажу автобусами міжмісьских, міжобласних маршрутів, аеронавігаційні збори за аеронавігаційне обслуговування повітряних судів у повітряному просторі України, аеропортні збори за обслуговування повітряних судів в аеропортах України. Міністерство зв'язку за узгодженням з Міністерством економіки — тарифи на основні послуги зв'язку в межах України (крім послуг, пов'язаних з виплатою і доставкою пенсій і грошової допомоги населенню, що виплачується з коштів Пенсійного фонду), тарифи на міжнародні послуги зв'язку. Національна комісія регулювання електроенергетики встановлює тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб, граничний рівень оптових цін підприємств на газ власного видобутку, граничний рівень оптових цін підприємств на газ природний, котрий використовується для потреб населення, комунально-побутової сфери і бюджетних організацій тощо. Інші органи виконавчої влади та виконавчі органи міських рад мають повноваження стосовно регулювання цін на різного роду товари, роботи і послуги. Вищим господарським судом України в результаті аналізу та узагальнення судової практики був виданий оглядовий лист від 16.12.2004 р. № 01-8/3273 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про ціни і ціноутворення», що роз'ясняє відповідні питання практики господарських судів України.

Правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, видаються не тільки Кабінетом Міністрів України, а й іншими органами, що мають владні повноваження в сфері управління господарською діяльністю. Крім широких прав центральних виконавчих органів в області регулювання цін, в Україні широко практикується адміністративне регулювання цін на регіональному рівні.

Легальне визначення господарсько-договірних зобов'язань закріплене у ст. 179 Господарського кодексу України. Це майново-господарські зобов'язання,які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами на підставігосподарських договорів. Підставою виникнення господарсько-договірного зобов'язання є господарський договір. Законодавство не містить легального визначення поняття «господарський договір», однак ст. 626 Цивільного кодексу України визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Категорії «договір» і «господарський договір» співвідносяться як загальне та особливе. Під господарським договором розуміється угода майнового характеру між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами, що встановлює, змінює або припиняє права та обов'язки сторін при регулятор конкретних господарських відносин між суб'єктами господарської діяльності, підстава виникнення господарсько-договірних зобов'язань.

Кабінету Міністрів України, а також уповноваженим ним органам виконавчої влади надане право рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовніумови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках — затверджувати типові договори. Умови примірних господарських договорів не є обов'язковими для сторін договору, а лише орієнтують суб'єктів господарювання на включення певних положень до відповідного договору. На відміну від примірних договорів, умови типових договорів є обов'язковими для суб'єктів господарювання, та їх недотримання спричиняє недійсність договору. Кабінет Міністрів України а також уповноважені ним органи затверджують типові договори, що регулюють господарсько-договірні зобов'язаннясуб'єктів господарювання у багатьох сферах економіки України. Наприклад, наказом Фонду державного майна України «Про затвердження договоріворенди» від 23.08.2000 р. № 1774 затверджено Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу підприємства), Типовий договір оренди індивідуально визначеного майна (нерухомого або іншого), що належить до державної власності, та Примірний договір про відшкодування витрат балансоотримувача на утримання орендованого нерухомого майна і надання комунальних послуг орендарю. Умови зазначених типових договорів є обов'язковими для сторін, а умови примірного договору мають рекомендаційний характер.

Обов'язковим є укладання господарського договору, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладання до-говору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Визначення таких понять як «державне замовлення», «державні замовники», «державні потреби», «виконавці державного замовлення», «державний контракт» містяться в Законі України «Про поставки продукції для державних потреб» від 22.12.1995 р. Державне замовлення — це засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її постачання (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності. Особливості відносин, що виникають у зв'язку з формуванням і розміщенням державного замовлення на висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації, постачаннями (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння і військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідними актами законодавства України. Згідно з ч.8 ст.2 зазначеного Закону для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності — монополістів на відповідному ринку продукції, державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення. Крім того, Кабі-нетом Міністрів України щорічно приймаються відповідні акти, що визначають обсяги державного замовлення на закупівлю товарів, виконання робіт, надання послуг для державних потреб і перелік державних замовників на поточний рік.

При укладанні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати за своїм розсудом будь-які умови договору, що не суперечать чинному законодавству. Це відповідає Загальним принципам господарювання, закріпленим у ст. 6 Господарського кодексу: свобода підприємницької діяльності в межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини. Сторони можуть визначати зміст договору на підставі примірного договору або типового договору. Примірний договір рекомендується органом управління суб'єктам господарювання для використання приукладанні ними договорів, при цьому сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст.

При укладанні договору на основі типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, або у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, сторони не можуть від-ступати від змісту типового договору, однак мають право конкретизувати його умови.

Сторони можуть також визначати свої права і обов'язки за договором на підставі договору приєднання, що пропонується однією стороною для інших можливих суб'єктів, при цьому потенційні контрагенти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Згідно з ч.І ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.

Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню. Під змістом договору розуміється сукупність істотних, звичайних і додаткових умов, які визначаються сторонами при його укладанні. Всі умови договору повинні відповідати вимогам того державного замовлення, що є юридичним фактом, на підставі якого суб'єкт господарювання укладає договір.

Зобов'язання суб'єктів господарювання, які забезпечують споживачів електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інших суб'єктів господарювання відносяться до числа публічних зобов'язань, передбачених ст. 178 Господарського кодексу, ст. 633 Цивільного кодексу України, а господарські договори, які уклада-ються в зазначених сферах, є публічними договорами. Такий суб'єкт господарювання не має права відмовитися від укладання публічного договору за наявності у нього можливостей надати споживачеві певні товари, послуги, виконати для нього певні роботи. Суб'єкт господарювання не має права надавати перевагу одній особі перед іншою стосовно укладання публічного договору, крім випадків, коли законом або іншими правовими актами допускається надання пільг для окремих категорій споживачів. Крім того, законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів шляхом затвердження типових договорів, регулювання цін і тарифів. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. Укладання договорів регламентовано ст.ст. 181-187 ГК та ст.638-650 ЦК України.