Історичні періоди Середньовіччя

Філософське знання середніх століть прийнято умовно поділяти на кілька періодів, найбільші з яких патристика і схоластика. У свою чергу кожна з яких ділиться на декілька різних періодів і напрямків.

Патристика (II-VI століття).

Свою назву патристика отримала від латинського слова "Патрісії", що означає "отці церкви". Відповідно це період християнських отців церкви, які заклали основи християнської, а, отже, і середньовічної філософії. Патристику можна умовно розділити на кілька періодів:

1. Апостольський період (до середини II століття) - час діяльності апостолів-євангелістів.

2. Апологетика (середина II століття - початок IV) - Апологетами називали освічених християн, що встали на захист християнства від поганської філософії. Для захисту християнства апологети вдавалися до допомоги античної і грецької філософії, використовуючи алегорію і логічні докази, намагаючись показати що вірування язичників безглузді, їх філософія не має єдності і сповнена протиріч, що християнська теологія це єдина філософія, що несе людям єдину для всіх істину. Найвизначнішими працями, що збереглися до наших днів були апології Юстина, Татіана, Тертелліана.

3. Зріла патристика (IV-VI) - Виділяють східну (грецьку) і західну (латинську) патристику. Завдяки грецької мови східна патристика пов'язана з античною філософією сильніше західної. Найбільш відомі діячі східної патристики: Григорій Богослов, Афанасій Олександрійський, Іван Золотоустий та інші; західної: Авралів Августин, Амвросій Медіоланський, Ієронім. Основні проблеми патристики: формування символів віри, проблема трьох іпостасей, христології, креаціонізм і інші.

Схоластика (VII-XIV).

Слово "схоластика" походить від слова schola (школа), що прийшов до латину з грецького, тому схоластику часто називають шкільної філософією. На відміну від отців церкви, що спиралися на власний розум і інтуїцію, схоластики використовували раціональні шляхи пізнання Бога. У схоластиці існувало три основних напрямки: реалізм, номіналізм і концептуалізм.

Реалізм: Середньовічне поняття реалізму не має нічого спільного з сучасним значенням цього слова. Під реалізмом малося на увазі вчення, згідно з яким справжньою реальністю володіють тільки загальні поняття, або універсалії, а не одиничні предмети. Згідно з середньовічними реалістам, універсалії існують до речей, являючи собою думки, ідеї в божественному розумі. І тільки завдяки цьому людський розум може пізнавати сутність речей, бо ця сутність і є не що інше, як загальне поняття. Реалісти, поділяючи ідеї Платона, вважали, що загальні поняття є форма сутнісного буття. Найбільш відомі послідовники реалізму: Аврелій Августин, Ансельм Кентерберійський, якого називали в Англії другий Августином. Ансельм Кентерберійський знаменитий своїм онтологічним доказом існування бога - він стверджував, що саме поняття Бога доводить його існування.

Номіналізм: Термін "номіналізм" походить від латинського "nomen" - "ім'я". Згідно номіналіста, загальні поняття - тільки імена, вони не володіють ніяким самостійним існуванням і утворюються нашим розумом шляхом абстрагування деяких ознак, загальних для цілого ряду речей. Наприклад, поняття "людина" виходить відкинути всіх ознак, характерних для кожної людини окремо, і концентрації того, що є загальним для всіх: людина - це жива істота, наділена розумом більше, ніж хто або з тварин. Дане визначення можна, в принципі, уточнити: у людини одна голова, дві руки, дві ноги і т.д., але це вже зайве, тому що перше визначення вже однозначно визначає сутність людини. Таким чином, згідно з вченням номіналістів, універсалії існують не до речей, а після речей. Найбільш відомим номіналістом був П'єр Абеляр Концептуалісти займали проміжну позицію між реалістами і номіналістами, вважаючи що буття є самостійні речі всередині своєї сутності.

Концептуалізм - термін, використовуваний для позначення філософських напрямів, які займають проміжне положення між реалізмом і номіналізмом у вирішенні проблеми універсалій. Історично концептуалізм виникла як напрямок ранньої схоластики. По суті він був теїстичним: загальне не самосущей, як у Платона, і не створене в "речовому світі", як у Арістотеля; що лежить в основі доказів фактичне однаковість природи і логосу вже передбачає загальне (у божественному розумі) як джерело цього однаковості або як його форму (попередньо встановлена ​​гармонія).