2.2. Сутність, структура, функції та порядок формування власного капіталу

Термін «капітал» (від лат. capitalis – головний) означає статок або «багатство» (грошові кошти, цінні папери, майно), що використовують його власники для нагромадження.

У банківській практиці використовують такі різновиди капіталу.

Економічний капітал – це власні кошти банку, достатні для покриття потенційних збитків за заданого рівня чутливості до ризику, на який наражається конкретна банківська установа у певний проміжок часу.

Економічний капітал – це показник для вимірювання ризику, що враховує неочікувані (непередбачені) втрати або зменшення вартості чи прибутку від певного портфеля або бізнесу банку (Л.О. Примостка).

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» капітал банку – це залишкова вартість активів після вирахування всіх його зобов’язань.

Такий підхід ґрунтується на практичних розрахунках кількісного значення капіталу банку, не розкриваючи при цьому його суті з погляду функціонального призначення, місця та ролі у системі економічних відносин суб’єкта господарювання.

Капітал підписний – розмір капіталу, на який отримано письмові зобов’язання акціонерів (пайовиків) банку на внесення коштів за підписанням на акції (паї).

Капітал статутний – сплачений та зареєстрований підписний капітал.

Капітал регулятивний (власні кошти) охоплює основний капітал (І рівня) і додатковий капітал (II рівня) за мінусом відрахувань. Основним призначенням регулятивного капіталу є покриття різноманітних ризиків, які банки України беруть на себе у процесі своєї діяльності, та забезпечення захисту вкладів, фінансової стійкості й стабільної діяльності банків.

Банківський капітал відіграє визначальну роль у процесі створення та функціонування банку, гарантує його фінансову стійкість, виступаючи джерелом зменшення наслідків різних ризиків, які має банк від операційної діяльності. Це чітко простежується через функції, які виконує власний капітал (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Функції капіталу банку

У навчальній літературі й наукових працях найчастіше визначають три функції власного капіталу банку: захисну, оперативну та регулюючу.

Зміст захисної функції власного капіталу полягає в тому, що він слугує для захисту коштів вкладників і кредиторів банку та для покриття можливих збитків від банківської діяльності, гарантування вкладів у разі ліквідації чи банкрутства банку, а також забезпечує функціонування банку при виникненні збитків від поточної діяльності.

Зазначені збитки покривають, зазвичай, за рахунок поточних прибутків. Якщо їх для цього, а також для покриття непередбачених витрат недостатньо, використовують частку власного капіталу. Захисна функція банківського капіталу є основною.

Функція оперативна, або забезпечення оперативної діяльності банку, має важливе значення під час створення та на початкових етапах функціонування банку. В такі періоди за рахунок власного капіталу фінансують придбання чи оренду основних фондів, організаційні заходи щодо створення системи безпеки в банку, запровадження банківських технологій та систем зв’язку тощо. Надалі у діяльності банку функція забезпечення оперативної діяльності стає другорядною.

Зміст регулюючої функції капіталу полягає в тому, що через фіксацію розміру власного капіталу або його окремих складових наглядові органи впливають на банківську діяльність і обмежують рівень банківських ризиків. Зокрема, для визначення обов’язкових економічних нормативів регулювання діяльності банків, встановлених НБУ, показники власного капіталу використовують у десяти із тринадцяти обов’язкових нормативів (окрім нормативів ліквідності).

Капітал банку виконує функцію покриття кредитного та ринкового ризиків, які охоплюють процентний ризик, валютний ризик, ризик пайових цінних паперів, ризик товарних контрактів.

Деякі автори (А. Вожжов, О. Клименко та інші) до названих функцій власного капіталу відносять ще й додаткові – відтворювальну, ресурсно-потенційну та розпорядчо-розподільчу.

Відтворювальна функція пов’язана з природою капіталу і полягає в тому, що у процесі банківської діяльності утворюється прибуток, який стає невід’ємною складовою банківського капіталу, а за підсумками фінансового року його або розподіляють у вигляді доходу учасників, або використовують на поповнення основного капіталу банку (у вигляді статутного фонду при капіталізації доходів учасників чи у вигляді нерозподіленого прибутку минулих років), а також спрямовують на формування або збільшення спеціальних фондів і резервів.

Зміст ресурсно-потенційної функції полягає у тому, що капітал має здатність «притягувати» фінансові ресурси за рахунок залучених і позикових коштів. Обсяг регулятивного капіталу визначає ресурсний потенціал банку.

Суть розпорядчо-розподільчої функції полягає в тому, що частка статутного фонду як складова капіталу банку, яка належить його учасникам, визначає їхні можливості в управлінні банком (розпорядча складова) і в одержанні прибутку пропорційно до частки у статутному капіталі при розподілі дивідендів (розподільча складова).

Частка у статутному капіталі визначає значущість учасника в управлінні діяльністю банку та законодавчо закріплює право учасника на отримання частини прибутку.

Банківський капітал, адекватний його активам, зменшує операційні проблеми, забезпечуючи вільний доступ до фінансових ринків. Значний капітал надає банку змогу отримувати позики з традиційних джерел за звичайними ставками.

Великий розмір власного капіталу забезпечує стабільну репутацію комерційного банку на фінансовому ринку, впевненість у ньому корпоративної клієнтури, вкладників і партнерів по бізнесу.

Також капітал стримує необґрунтоване зростання та зменшує ризик обмеженням розміру нових активів, які банк може придбати через фінансування за допомогою позикових коштів. Ця функція тісно пов’язана з нормативом капіталу, що встановлюється НБУ до активів.

Якщо банки вирішують збільшити розмір позик або придбати інші активи, то вони повинні підтримувати зростання за допомогою додаткового фінансування акціонерного капіталу. Це стримує спекулятивне зростання активів, оскільки банки повинні завжди залишатися в межах своїх можливостей успішного управління активами.

Багатофункціональне призначення власного капіталу робить його неоднорідним за складом. Він охоплює основний та додатковий капітали за мінусом відрахувань (рис. 2.2).

Основний капітал (капітал першого рівня) є найбільш стабільною частиною власного капіталу банку, не підлягає передаванню, перерозподілу та має повністю покривати поточні збитки. Відповідно до Інструкції «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні», затвердженої Постановою Правління НБУ № 368 від 28.08.2001 р., він охоплює такі складові:

1) фактично сплачений зареєстрований статутний капітал;

2) розкриті резерви, створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку банку (резерви, оприлюднені банком у фінансовій звітності), зокрема:

– дивіденди, спрямовані на збільшення статутного капіталу;

– емісійні різниці (емісійний дохід) – сума перевищення доходів, отриманих від первинної емісії власних акцій та інших корпоративних прав, над її номіналом;

– резервні фонди, що формуються згідно з законами України;

– загальні резерви, що створюють під невизначений ризик під час здійснення банківських операцій;

3) загальний розмір основного капіталу визначають з урахуванням обсягу можливих збитків за невиконаними зобов’язаннями контрагентів і зменшують на суму:

– недосформованих резервів під можливі збитки (за кредитними операціями, операціями з цінними паперами, дебіторською заборгованістю, простроченими (понад 30 днів) та сумнівними доходами за активними операціями банку, коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банках визнаних банкрутами, або які перебувають у процесі ліквідації, чи зареєстровані в офшорних зонах);

Рис. 2.2. Формування регулятивного капіталу банку

– нематеріальних активів за мінусом суми зносу;

– капітальних вкладень у нематеріальні активи;

– збитків минулих років;

– збитків поточного року.

Додатковий капітал (капітал другого рівня) є менш постійною частиною капіталу, вартість якої може змінюватися та, відповідно до вищезазначеної Інструкції № 368, складається з таких елементів:

1) резерви під стандартну заборгованість інших банків;

2) резерви під стандартну заборгованість клієнтів за кредитними операціями банків;

3) результат переоцінки основних засобів;

4) прибуток поточного року, що зменшений на суму неотриманих нарахованих доходів;

5) субординований борг, прирівняний до капіталу (субординований капітал).

Субординований капітал охоплює кошти, залучені від юридичних осіб (резидентів та нерезидентів) як у національній, так і в іноземній валюті, на умовах субординованого боргу.

Субординований борг – це звичайні незабезпечені боргові капітальні інструменти (складові елементи капіталу), які, відповідно до угоди, не можна взяти з банку раніше, ніж через п’ять років, а в разі банкрутства чи ліквідації повертаються інвестору після погашення претензій усіх інших кредиторів.

При цьому сума таких коштів, зарахованих до капіталу, не може перевищувати 50% розміру основного капіталу зі щорічним зменшенням на 20% від його початкової вартості протягом п’яти останніх років дії угоди.

Кошти, залучені на умовах субординованого боргу, зараховують до капіталу банку після отримання дозволу НБУ (за умови, якщо вони: є незабезпеченими, субординованими і повністю сплаченими; не можуть погашатися з ініціативи власника; можуть вільно використовуватися для покриття збитків без пред’явлення банку вимоги щодо припинення торговельних операцій; передбачають можливість відтермінування виплат за процентами, якщо недостатній рівень прибутковості банку не дозволяє здійснити такі виплати вчасно).

6) нерозподілений прибуток минулих років;

7) прибуток звітного року, що очікує затвердження.

До складу відвернень (відрахувань) належать:

– балансова вартість акцій та інших цінних паперів із нефіксованим прибутком, що випущені банками, у портфелі банку;

– сума вкладень у капітал асоційованих та дочірніх установ, а також вкладень у капітал інших установ у розмірі 10 і більше процентів їх статутного капіталу;

– балансова вартість акцій (паїв) власної емісії, що прийняті у забезпечення наданих банком кредитів (інших вкладень);

– сума перевищення загальної суми операцій, які здійснені щодо одного контрагента, над встановленим нормативним значенням нормативу максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н₇);

– сума перевищення загальної суми операцій, що здійснені щодо одного інсайдера, над встановленим нормативним значенням нормативу максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру(Н₉);

– сума операцій, що здійснені з інсайдерами (пов’язаними особами) на сприятливіших, за звичайні, умовах (у тому числі за угодами, які передбачають нарахування процентів і комісійних на здійснення банківських операцій, які менші, ніж звичайні);

– сума коштів, що вкладені в інші банки на умовах субординованого боргу.

Класифікувати банківський капітал можна за різними ознаками відповідно до цілей та завдань, які при цьому висуваються (рис. 2.3).

Рис. 2.3. Класифікація капіталу банку

У процесі управління банком важливо визначити, яка частина власного капіталу може бути спрямована на здійснення активних операцій, тобто використана для формування кредитних ресурсів. Задля цього розрізняють власний капітал-брутто та власний капітал-нетто.

Капітал-брутто – це сума всіх фондів та нерозподіленого прибутку за балансом банку.

Відтак, капітал-нетто обчислюють як капітал-брутто за мінусом вкладень банку в господарську діяльність підприємств та організацій, акцій акціонерних товариств, витрат майбутніх періодів і відвернених коштів.