Том 2_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Господарське право та господарський процес

Висновки. Для того, щоб провести розмежування між суб‘єктами та учасниками дилерських правовідносин, пропонуємо застосувати наступний підхід до дослідження суб‘єктного складу дилерських правовідносин. Суб‘єктами дилерських правовідносин можуть бути тільки суб‘єкти господарювання. Учасниками дилерських правовідносин можуть бути відокремлені підрозділи юридичної особи – дилера, а також фізичні особи – не підприємці. Дилерські правовідносини можуть виникати не обов‘язково між суб‘єктами господарювання. Дилерські правовідносини можуть виникати між суб‘єктами та учасниками дилерських правовідносин. Тобто суб‘єктний склад дилерських правовідносин може бути представлений або суб‘єктами, або суб‘єктом (дилер – обов‘язково суб‘єкт) та учасниками.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Рєзнікова В.В.

Мар’яна Пеньора

Інститут кримінально-виконавчої служби, юридичний факультет рядовий внутрішньої служби, курсант 3курсу

Щодо питань діяльності державних підприємств установ виконання покарань

В умовах сьогодення актуальним є реформування кримінально-виконавчої служби, де одним із питань є правове регулювання фінансово-господарської діяльності державних підприємств установ виконання покарань як головного елемента забезпечення нормальної життєдіяльності пенітенціарної системи у сучасних економічних умовах і приведення їх у відповідність до європейських стандартів.

Ефективність організації та діяльності органів виконання кримінальних покарань має актуальність для України, особливо в умовах нестабільної криміногенної ситуації в країні. Адже обмеженість державних фінансових і матеріальних ресурсів, за рахунок яких функціонують ці органи, а також необхідність і важливість максимального забезпечення прав людини і суспільства у цілому під час виконання та відбування кримінальних покарань, в тому числі у вигляді позбавлення волі, суттєво ускладнюють завдання з успішного вирішення зазначених вище проблем.

З метою виконання завдань покладених на Державну кримінально-виконавчу службу України на підставі Закону України «Про Державну Кримінально-виконавчу службу України» при установах виконання покарань створені державні підприємства, як окремі юридичні особи − суб‘єкти господарювання. Крім того, при установах виконання покарань та слідчих ізоляторах відповідно до ст.6 Кримінально-виконавчого кодексу України, ст.16 Закону України «Про попереднє ув‘язнення» створені виробничі майстерні. Виробнича діяльність підприємств та майстерень установ виконання покарань спрямована на професійно-технічне навчання засуджених з метою їх перевиховання та ресоціалізації в процесі навчання та виробництва.

На сьогодні підприємства установ виконання покарань представляють такі галузеві напрямки виробництва: металообробка, швейне та взуттєве виробництво, видобування та переробка гранітної сировини, виробництво товарів народного споживання та надання послуг промислового характеру та сільськогосподарство.

Виробництво Державної пенітенціарної служби України представлене 90 промисловими, 11 сільськогосподарськими підприємствами установ виконання покарань та 137 майстернями [Дані сайту Державної пенітенціарної служби України

130

Господарське право та господарський процес

[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/ publish/article/628075].

Актуальність зазначеного пов‘язана з тим, що питання фінансово-господарської діяльності пенітенціарної системи на сьогодні є найболючішим, незважаючи на те, що сама система реформується, а її фінансова сфера діяльності залишається майже без змін. Що стосується галузі кримінально-виконавчого права, то питанням фінансовогосподарської діяльності державних підприємств пенітенціарної системи приділяється увага, але не зовсім вирішується.

В умовах ринкової економіки правові норми, які регулюють фінансово-господарську діяльність державних підприємств пенітенціарної системи, повинні впливати на соціально-економічні процеси, що відбуваються всередині самої системи, і створювати правову основу їх діяльності. Напрацювання норм, які регулювали б виробничогосподарську та фінансову діяльність цих підприємств на сьогодні є складним завданням:

−по-перше, необхідно враховувати головну функцію кримінально-виконавчої служби – виконання кримінального покарання з метою виховання і ресоціалізації засуджених;

−по-друге, запущеність та моральне спрацювання основних фондів не дає можливість розвивати виробничу діяльність і залучати засуджених до суспільнокорисної праці на виробничих об‘єктах;

−по-третє, відсутність достатнього бюджетного забезпечення фінансовими ресурсами необхідного для утримання установ виконання покарань;

−по-четверте, діюча система управління виробництвом в установах виконання покарань «не вписується» в ринкові умови господарювання [Войчак А. В. Маркетинговий менеджмент: підручник / А. В. Войчак. – К. : КНЕУ, 1998. – 268 с. –

С. 156].

Підприємства установ виконання покарань, що взяли на озброєння концепцію маркетингу, значна увага приділяється проблемі оптимізації процесу товарообігу від виробника продукції до споживача, так як комерційний успіх підприємства багато в чому визначається тим, наскільки вдало обрані канали реалізації вироблених ними товарів, форми і методи збуту, чи достатній асортимент і рівень якості наданих підприємством послуг, що супроводжують продаж продукції.

Підприємства установ виконання покарань завжди запрошують потенційних замовників та партнерів-інвесторів до взаємовигідної співпраці щодо налагодження перспективних виробничих проектів.

На даний час керівництвом підприємств та майстерень установ виконання покарань в областях ведеться активна робота по налагодженню співпраці з місцевими органами влади та пошуку замовлень. В регіонах, де розташовані установи виконання покарань створюються робочі групи для вивчення ринку споживання товарів та послуг, що можуть виготовлятися і надаватися на наявних потужностях. З урахуванням пропозицій райдержадміністрацій, виконкомів рад міст обласного значення, підприємств та організацій різних форм власності, розроблено номенклатуру та обсяги продукції установ виконання покарань області на 2016 рік [Дані сайту Державної пенітенціарної

служби [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/829259].

Таким чином, нині продовжується реформування пенітенціарної системи України, відповідно до обраного керівництвом нашої держави курсу на виконання зобов'язань

131

Господарське право та господарський процес

перед Радою Європи (у т.ч. рекомендацій її експертів) щодо демілітаризації кримінальновиконавчої системи та підвищенні ефективності діяльності державних підприємств кримінально-виконавчої системи України.

Науковий керівник – викладач, майор Мамука О.В.

Анатолій Перепельченко

Київський університет імені Бориса Грінченка, студент 2 курсу ОР «Магістр»

Історія розвитку концепції публічного договору в Україні

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що у сучасних умовах функціонування економіки України на ринкових засадах, відмови від адміністративнокомандних методів її регулювання, активного продовження приватизаційних процесів та інших реформ у сфері власності розвиток підприємництва та розширення змісту цивільної правосуб‘єктності фізичних та юридичних осіб зумовлено піднесення ролі цивільно-правового договору як одного з найефективніших правових механізмів опосередкування суспільних відносин у сфері товарообігу. За радянських часів більшість договорів, які регулювали взаємовідносини учасників економічного обігу, укладалися на виконання планових актів, тому тривалий час існував постулат про переважно обліковий характер договору в економіці. Воля контрагентів у таких договорах знаходилася під прямим чи опосередкованим впливом державних органів. Тому договір втрачав свою основну ознаку: він лише з умовністю міг вважатися результатом досягнутої сторонами домовленості. Тому для сприяння об‘єктивному процесу комерціалізації цивільних правовідносин в Україні особлива увага повинна приділятися договірним зобов‘язальним правовідносинам, про що свідчить закріплення принципу «свободи договору» в Цивільному кодексі України.

Інститут публічного договору становить собою сукупність правових норм, що регулюють договірні правовідносини, які виникають у різних сферах діяльності, де присутня економічна нерівність сторін, що вимагає встановлення додаткових правових гарантій для споживачів. Віднесення договору до категорії публічного можливе за умови його відповідності ознакам, які містяться у ст. 633 ЦК України. До таких ознак можна віднести: наявність серед суб‘єктів публічного договору сторони, якою є підприємець; укладення підприємцем договору з кожним контрагентом, що до нього звертається; заборона надання переваги одному контрагенту перед іншим, крім випадків, встановлених законодавством, та обов‘язок надання послуг, виконання робіт або продажу товарів на однакових умовах для всіх контрагентів, за винятком випадків, встановлених законодавством України; відповідність умов договору правилам, встановленим законодавством; можливість визнання умов договору нікчемними або обов‘язок відшкодувати завдану споживачу шкоду як відповідальність підприємця при порушенні вимог, встановлених законодавством України при укладенні публічного договору.

Особливості регламентації публічних договорів пов‘язані з наявністю ч. 5 ст. 633 ЦК України, яка допускає можливість встановлення правил, які є обов‘язковими для сторін при укладенні та виконанні публічного договору іншими нормативними актами цивільного законодавства України. Йдеться про випадки, коли існує один або декілька підзаконних нормативних актів, які детальніше регламентують права та обов‘язки сторін

132

Господарське право та господарський процес

публічного договору. Наприклад, стосовно договору на постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу (ст. 714 ЦК України) таким актом виступають «Правила користування електричною енергією для населення», затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 р. № 1357. Це підтверджується також ст. 24 Закону України «Про електроенергетику» від 16.10.1997 р., де йдеться про те, що енергопостачальники, які здійснюють постачання електричною енергією на закріпленій території, не мають права відмовити споживачу, який розташований на цій території, в укладанні договору на постачання електричною енергією. Крім того, слід зазначити, що надати вичерпний перелік випадків та органів, які можуть встановлювати правила, обов‘язкові для сторін, досить важко. Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання. Органами, які встановлюють певні правила та особливості укладення публічних договорів, можуть виступати в окремих випадках Кабінет Міністрів України, Міністерство транспорту, Міністерство зв‘язку та ін. Особливістю регламентації публічних договорів за чинним законодавством України є методи захисту споживача, які встановлені у ст. 633 ЦК України. Це, як зазначалося вище, визнання умов публічного договору нікчемними (ч. 6 ст. 633 ЦК України). Варто звернути увагу, що законодавець говорить про нікчемність не всього договору, а тільки про його умови, які не відповідають принципу «рівності» умов продажу товарів, надання робіт і послуг, а так само порушують правила, прийняті урядом. Частина 4 ст. 633 ЦК України також передбачає обов‘язок підприємця відшкодувати шкоду, завдану споживачу необґрунтованою відмовою в укладенні договору. Така конкретизація відповідальності у ст. 633 ЦК України підкреслює той захист, який надає законодавець споживачу як стороні публічного договору. Крім того, ч. 3 ст. 633 ЦК України позбавляє підприємця права відмовитися від укладення публічного договору за наявності в нього можливості надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

Проведене дослідження дозволяє сформулювати такі попередні висновки. Мета публічного договору – захист «слабкої» сторони в договорі (споживача) і встановлення в економічних правовідносинах фактичної, а не юридичної рівності сторін. Проблеми публічного договору пов‘язані з проблемами взаємин приватних і публічних інтересів, імперативних і диспозитивних норм у цивільному праві, з питаннями про роль держави в економіці. Для публічного договору важливо правильно встановити межу, коли приватні інтереси повинні бути урізані на користь публічних. У законодавстві ця межа чітко не визначена, що сприяє рідкому використанню норм про публічний договір у судовій практиці й практиці адміністративних органів.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Нашинець-Наумова А.Ю.

Антон Подать

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 1 курсу ОР «Магістр»

Перспективи реформування законодавчого регулювання діяльності акціонерних товариств в Україні

Останнім часом сучасність нав'язує світові досить ліберальні умови існування. У всіх сферах життя переважають гуманістичні начала, які обумовлюють певну

133

Господарське право та господарський процес

диспозитивність правового регулювання. Дана тенденція стосується, в тому числі, і господарських правовідносин: сучасне господарське законодавство України пронизане принципом свободи господарської діяльності, в основі якого лежить право здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Так, можна зробити висновок, що сучасна правова парадигма веде законодавця шляхом розумного розширення нормативного базису, вдосконалення норм прав і їх диференціації, що існує з метою врахування інтересів різних суб'єктів права.

До актуальних проблем, які виникають під час нормативного врегулювання діяльності акціонерних товариств (далі – АТ) можна віднести питання викупу АТ власних акцій. Актуальність даного питання пов‘язана із великою кількістю ризиків, які виникають під час здійснення даної процедури. Такі ризики можуть стосуватися як акціонерів, так і кредиторів.

Неврегульована належним чином процедура придбання АТ власних акцій може породжувати дискримінацію серед акціонерів, коли окремі його учасники користуються можливістю продати акції за вищою ціною, або коли АТ викуповує акції у акціонерів за значно нижчою від ринкової ціни; ринкові маніпуляції ціною; інсайдерську торгівлю; зростання ризику неплатоспроможності АТ.

На даний момент гранична кількість акцій, яка може купуватися АТ, є обмеженою. Звертаючись до законодавства, а саме, до ч. 3 ст. 67 Закону України «Про акціонерні товариства», в Україні забороняється викуп власних акцій АТ без їх анулювання, якщо після викупу частка акцій АТ, що перебувають в обігу, стане меншою ніж 80 відсотків статутного капіталу. Якщо ж взяти досвід країн англо-американської правової сім‘ї, то вони не встановлюють таких обмежень щодо обсягу акцій, які можуть бути придбані АТ. Окремі науковці пропонують встановити в Україні обмеження щодо кількості акцій, які можуть бути придбані акціонерним товариством, на рівні 40%.

Строк, протягом якого викуплені АТ акції мають бути реалізовані або анульовані, залишився незмінним у Законі України «Про акціонерні товариства», а саме відповідно до ч. 3 ст. 66 є не більше одного року з моменту їх викупу. Відповідно ж до ч. 2 ст. 20 другої директиви ЄС про капітал встановлюється більш тривалий строк для реалізації, придбаних акцій, що становить 3 роки. Доцільно було б розширити такий строк володіння АТ власними акціями й українському законодавцю та закріпити чітку відповідальність АТ за порушення такого обов‘язку [Хорт Ю. Проблеми правового регулювання викупу акціонерним товариством власних акцій / Ю. Хорт // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 10. — С. 161-164: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// dspace.nbuv.gov.ua / xmlui/ bitstream/ handle/123456789/15767/42-Khort.pdf?sequence=1].

Беручи до уваги зміст ст. 17 Закону України «Про акціонерні товариства», ми можемо виділити два основні способи анулювання викуплених АТ власних акцій: поперше, шляхом зменшення розміру статутного капіталу АТ; по-друге, шляхом підвищення номінальної вартості решти акцій без зменшення розміру статутного капіталу АТ.

Механізм анулювання викуплених АТ акцій та підвищення номінальної вартості решти акцій без зміни розміру статутного капіталу регулюється Порядком анулювання викуплених акціонерним товариством акцій без зміни розміру статутного капіталу, затвердженим відповідним рішенням НКЦПФР від 06 серпня 2013 року № 1415. Така процедура повинна проходити у послідовності передбаченій п. 1 розділу ІІ Порядку

134

Господарське право та господарський процес

анулювання викуплених АТ акцій без зміни розміру статутного капіталу, затвердженого відповідним рішенням НКЦПФР від 06 серпня 2013 року № 1415.

Деякі труднощі з реалізацією в Україні наведеного механізму анулювання викуплених АТ акцій та підвищення номінальної вартості решти акцій без зміни розміру статутного капіталу пов‘язані з недосконалістю та незавершеністю реформи депозитарної системи.

До нагальних проблем реформування депозитарної системи, які перешкоджають застосування зазначеного механізму, можна віднести: невиконання великою кількістю АТ приписів Закону України «Про депозитарну систему України» щодо забезпечення існування акцій у бездокументарній формі та укладення договору про обслуговування емісії цінних паперів; блокування з 12 квітня 2014 року акцій бездокументарної форми існування на рахунках у цінних паперах власників у зберігачів та на рахунках таких зберігачів, відкритих у депозитаріях, крім Національного депозитарію України, та на рахунках депозитаріїв, відкритих у Національному депозитарії України, до моменту передання глобальних сертифікатів цих випусків на зберігання до Національного депозитарію України.

Таким чином, не зважаючи позитивні новації, депозитарна реформа створила ряд перешкод для реалізації механізму анулювання викуплених АТ акцій та підвищення номінальної вартості решти акцій без зміни розміру статутного капіталу [Гарагонич О.В. Правові аспекти анулювання викуплених акціонерним товариством акцій / О. В. Гарагонич // Часопис цивільного і кримінального судочинства. - 2014. - № 5. - С. 59-66. -

Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chcks_2014_5_7].

Отже, можна зробити висновок, що аспект реформування господарського законодавства України є багатоступеневим і вкрай складним, а в контексті акціонерних товариств вимагає окремого, більш глибокого вивчення, бо реформа завжди повинна обумовлюватися потребою, певним підґрунтям, і нести в собі раціональні зміни: усунення колізій, адаптацію норм права до об'єктивних реалій тощо.

Науковий керівник – к.ю.н., acист. Пожоджук Т.Б.

Олександра Рибалка

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, юридичний факультет студентка 4 курсу

Правове регулювання електронної торгівлі в Україні в умовах сьогодення

В останнє десятиліття XX ст. інформаційно-комунікаційні технології, перш за все глобальна інформаційна мережа Інтернет, стали одним з факторів, які істотно впливають як на розвиток суспільства в цілому, так і на розвиток господарської сфери зокрема. Використання можливостей мережі Інтернет у сфері господарювання призводить не тільки до швидкого росту кількості господарських та цивільних договорів, що укладаються через мережі електрозв‘язку, а й до руху підприємництва у напрямку світової глобалізації [Ховрак І.В. Електронна комерція в Україні: переваги та недоліки / І.В. Ховрак // Економіка. Фінанси. Право. – 2013. – № 4. – С. 16–20]. Саме тому актуальним є аналіз сучасного законодавства, присвяченого регулюванню електронної торгівлі.

135

Господарське право та господарський процес

Відносинам, що виникають між суб‘єктами торгівлі за допомогою комунікаційних систем, приділялася увага наступних вчених: А. Л. Малковський, М. М. Богуславський, О. В. Руденко, А. С. Довгерт, С. Теуш та інших.

Уцілому електронна торгівля може бути визначена як здійснення угод (тобто купівля

йпродаж товарів і послуг або переговори щодо купівлі й продажу) за допомогою електронних грошей або через електронні мережі. Протягом багатьох років компанії обмінювалися діловою інформацією за допомогою різних мереж зв'язку, але всі вони були частками мережі. Інтернет дав можливість вбудувати електронну торгівлю в комплексну мережу комерційної діяльності, яка здійснюється у світовому масштабі з постійно зростаючою кількістю учасників [Помінова І. І. Переваги електронної торгівлі та перспективи її розвитку в Україні / І. І. Помінова. – Харків. – 2011 р. – С. 256].

Законодавче визначення електронної торгівлі міститься у Законі України «Про електронну комерцію» від 03.09.2015 (Далі – ЗУ). Відповідно до ст. 3 ЗУ, електронна торгівля – це господарська діяльність у сфері електронної купівлі-продажу, реалізації товарів дистанційним способом покупцю шляхом вчинення електронних правочинів із використанням інформаційно-телекомунікаційних систем.

Крім того ЗУ регулює порядок укладання електронного договору. Відповідно до ст. 11 ЗУ електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис", за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину, електронного підпису одноразовим ідентифікатором, аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Розрахунки у сфері електронної комерції можуть здійснюватися з використанням платіжних інструментів, електронних грошей, шляхом переказу коштів або оплати готівкою з дотриманням вимог законодавства щодо оформлення готівкових та безготівкових розрахунків, а також в інший спосіб, передбачений ЗУ "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Незважаючи на позитивні моменти ЗУ, він має ряд недоліків. Насамперед, він не містить належних положень, що стосувалися б особливостей захисту прав споживачів у разі придбання ними товарів, робіт або послуг шляхом вчинення електронних правочинів, особливостей реклами певних категорій товарів, реалізація яких пов‘язана з певними обмеженнями або підлягає ліцензуванню (лікарські засоби, алкогольні напої, тютюнові вироби, тощо). ЗУ не вирішується питання укладення правочинів, які укладаються в електронній формі, але їх виконання здійснюється традиційним способом

136

Господарське право та господарський процес

(купівля-продаж промислових і продовольчих товарів в інтернет-магазинах), та правочинів, що вчиняються повністю в режимі он-лайн, тобто коли товар чи послуга мають електронну форму, а його доставка здійснюється інформаційно-комунікаційними системами (комп‘ютерна програма, доступ до бази даних).

Таким чином, розглянувши та провівши аналіз наведених вище нормативно-правових актів, що регулюють електронну торгівлю в Україні, ми робимо висновок, що законодавча база з цього питання недостатня та потребує подальшого вдосконалення. Прийняття зазначеного закону стало вагомим кроком для розвитку електронної торгівлі, проте на сьогоднішній день не врегульовано низку питань. Саме тому, на наш погляд, доцільним є внесення змін до Розділу III «Порядок вчинення електронних правочинів» ЗУ «Про електронну комерцію», що стосувалися б порядку укладання в електронній формі правочинів, та механізму їх виконання традиційним шляхом, а також порядок укладання та виконання правочинів, всі стадії яких відбуваються у режимі он-лайн. Крім того необхідним є доповнення Розділу II «Права споживачів та їх захист» ЗУ «Про захист прав споживачів» положеннями, що стосувалися б прав та обов‘язків продавця та покупця в сфері електронної торгівлі та механізму захисту порушених прав споживачів.

Науковий керівник – к.ю.н., зав. каф. Алєксєєнко І.Г.

Ганна Рудь

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 1 курсу ОР «Магістр»

Правова природа договорів, укладених у сфері публічних закупівель

Активне впровадження в Україні євроінтеграційної політики, з-поміж іншого, призвело до змін у системі здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для потреб держави. Новим законом «Про публічні закупівлі» від 25.12.2015р. запроваджено систему електронних закупівель Prozorro. Водночас, основним інструментом опосередкування відносин між замовником і виконавцем закупівельних відносин залишається договір про закупівлю, правова природа якого й надалі породжує дискусії серед науковців та практиків. Актуальність теми дослідження зумовлена невизначеністю правової природи договору про закупівлю, а також наявністю прогалин у законодавчій регламентацій цього виду договорів.

Відповідно до ст. 1 п.5 ЗУ «Про публічні закупівлі», договір про закупівлю – це договір, що укладається між замовником і учасником за результатами проведення процедури закупівлі та передбачає надання послуг, виконання робіт або набуття права власності на товари. Зі змісту наведеної дефініції не випливає чітка позиція законодавця щодо правової природи договору про закупівлю. Більше того, у ч.1ст. 36 цього Закону зазначено, що договір про закупівлю укладається відповідно до норм ЦК України та ГК України з урахуванням особливостей, визначених законом. Таке формулювання слугує приводом для дискусій стосовно того, яким слід вважати договір про закупівлю – господарським, цивільним чи адміністративним. На наш погляд, відповідь на це питання слід шукати через призму ознак, які характерні для цього виду договорів. У результаті проведеного дослідження, можемо виділити наступні ознаки договору про закупівлю: 1) особливий суб‘єктний склад – договір укладається між державним замовником та учасником процедури закупівлі, де на стороні замовника виступають органи державної

137

Господарське право та господарський процес

влади і місцевого самоврядування, а на стороні учасника процедури закупівлі – суб'єкти господарювання, а також фізичні особи без статусу підприємців; 2) цільова спрямованість – поєднання приватних інтересів учасників процедури та публічних інтересів суспільства; 3) економічний зміст відносин, що складаються з приводу укладення договору у сфері господарської діяльності на ринку публічних закупівель; 4) предметом договору є продукція, товари, роботи та послуги, що мають вартісний характер і цінову визначеність; 5) особливість процедури укладання договору про закупівлю, що складається з кількох етапів (прийняття рішення про намір укласти договір;оприлюднення повідомлення про намір укласти договір; укладення договору з учасником, який визнаний переможцем; розміщення звіту про виконання договору).

Враховуючи зазначене вище, приходимо до висновку, що договір про закупівлю має усі ознаки, притаманні господарському договору – особливий суб‘єктний склад; спрямованість на забезпечення господарської діяльності та потреб суспільства, а не особистого споживання; поєднання майнових та організаційних елементів; обмеження договірної свободи з метою захисту загальносуспільних інтересів [Щербина В. С. Господарське право: [підручн.] / В. С. Щербина. – [3–те вид., перероб і доп.]. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – С. 260-261].

В той же час, в юридичній літературі висловлювались думки щодо цивільно-правової природи договору про закупівлю, оскільки відповідно до ч.1 ст.8 ГК України держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання [Іванов С.О., Сніцар І. В. Правова природа договорів, укладених у межах здійснення державних закупівель. Науковий вісник НУ ДПС України (економіка, право). – 2014 р. - № 2(65). – с. 239]. Вважаємо, що такий підхід позбавлений логічного обґрунтування з огляду на таке: по-перше, в сфері публічних закупівель держава, в особі уповноважених органів, чи органи місцевого самоврядування виступають як учасники у сфері господарювання, що наділені господарською компетенцією, а не як суб‘єкти публічної влади; по-друге, судова практика йде шляхом визнання договорів про закупівлю різновидом господарсько-правових,зокрема у Постанові Пленуму ВГСУ «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам», зазначено, що у господарських судах мають вирішуватися усі спори, що виникають з господарських договорів між суб‘єктами господарювання і органами державної влади, включаючи угоди із закупівлі товарів (робіт, послуг) для державних потреб.

Також існує підхід, за яким договір про закупівлю визнається адміністративноправовим, оскільки укладається у публічних інтересах, а його цільова спрямованість полягає у досягненні загального блага. Категорично не погоджуємося із таким твердженням, адже у процесі укладання та виконання договору про закупівлю між контрагентами не виникає відносин влади і підпорядкування – замовники реалізують не владні повноваження, а господарську компетенцію, до того ж учасники процедури закупівлі подають тендерні пропозиції шляхом вільного волевиявлення, а не примусу.

Ще одним проблемним питанням в межах обраної теми є співвідношення договору про закупівлю із державним контрактом. Проаналізувавши положення господарського законодавства, можемо стверджувати, що державний контракт, як і договір про закупівлю, є різновидом господарського договору, але на відміну від останнього, державний контракт: спрямований на задоволення пріоритетних державних потреб, а не будь-яких публічних потреб;зміст контракту повинен відповідати змісту та обсягу державного замовлення; замовниками виступають головні розпорядники коштів державного бюджету, а виконавцями – суб‘єкти господарювання, що визначаються на

138

Господарське право та господарський процес

підставі закону (участь фізичних осіб без статусу підприємця виключається);порядок укладення державного контракту може відбуватися як за процедурою, встановленою для закупівель, так і в загальному порядку укладення господарських договорів.

Висновки.На підставі проведеного дослідження приходимо до висновку про господарсько-правову природу договорів, укладених у сфері публічних закупівель, що пояснюється наявністю особливих ознак, котрі не притаманні ані цивільно-правовим договорам, ані адміністративним. Встановлено, що державний контракт та договір про закупівлю не є тотожними поняттями, а розглядаються як окремі господарські договори, що реалізуються через механізм публічних закупівель. Для усунення розбіжностей правового регулювання пропонується включити до ГК України статтю, яка встановлюватиме загальні засади здійснення публічних закупівель та його розмежування із державним замовленням. Пропонується доповнити ст. 36 ЗУ «Про публічні закупівлі» положенням про форму укладення договору про закупівлю та навести перелік істотних умов договору.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Пацурія Н.Б.

Сніжанна Савка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 3 курсу

Дерегуляція підприємницької діяльності в Україні

Підприємництво відіграє провідну роль в активізації всіх господарських процесів та у формуванні ефективної ринкової системи. З огляду на це запровадження системи стимулювання а також дерегуляція підприємницької діяльності повинні стати для України одним із провідних чинників реформування національної економіки.

Дерегуляцію підприємницької діяльності можна визначити як зменшення державного контролю, скорочення державного регулювання у даній сфері. Здійснюється вона у різних формах, основні з яких – скорочення кількості документів дозвільного характеру

усфері господарської діяльності та видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню; скасування регуляторних актів, які ускладнюють ведення підприємницької діяльності; зменшення кількості органів державного нагляду; забезпечення надання послуг для громадян та бізнесу в електронному вигляді та інші.

Політика дерегулювання активно використовувалась урядами багатьох країн при здійсненні антикризових заходів. В країнах ЄС на законодавчому рівні визнано необхідність оптимізації заходів з дерегулювання підприємницької діяльності, їх застосування. Акцент робиться на тому, що зняття надмірних адміністративних бар‘єрів

уведенні бізнесу здатне спричинити мультиплікативний ефект і дати поштовх для розвитку всіх секторів економіки [Сафронова О. М. Державна політика дерегулювання підприємницької діяльності: стан і перспективи розвитку в сучасних умовах України // Актуальні проблеми державного управління. – 2012. – № 1 (41). – C. 189].

ВУкраїні спроби дерегуляції підприємницької діяльності робилися кілька разів. Перша хвиля – за часів президентства Л. Кучми – шляхом ухвалення численних законів та видання указів президента. Друга хвиля – з приходом «помаранчевої» влади 2004 року, була спрямована на швидкий перегляд вже прийнятих нормативно-правових актів, й отримала назву «гільйотина дерегуляції». Третя хвиля почалася в 2011 році (за уряду

139