Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Теорія держави і права

суспільстві система цінностей підтримується й розвиненою інфраструктурою правової та політичної соціалізації, як засобом відтворення демократичної культури. Ця система у головних її рисах декларативно приймається й Україною, як владою, так і більшістю населення держави.

Проте не будь-яка правова ідеологія здатна створити сприятливі умови для розвитку і функціонування громадянського суспільства. Від вибору правової ідеології залежить те, яка саме модель взаємодії громадянського суспільства та держави реалізується в кожному конкретному випадку. Це може бути модель «раціонального способу співіснування людей і держави, заснованому на розумі, свободі, праві і демократії» [Про засади внутрішньої і зовнішньої політики: Закон України від 1 липня 2010 року ғ 2411VІ [Текст] // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – ғ 40. – Ст. 527.], або модель єдності демократичної держави і громадянського суспільства, за якої жодна з частин ніколи не поглинає іншу , або це модель абсолютного протистояння держави і громадянського суспільства, в якій нормою є правова дикість, деградація права й закону до звичайних засобів насилля над громадянином [Румянцев О. Г. Основы конституционного строя России (понятие, содержание, вопросы становления) [Текст] / О. Г. Румянцев. – М.: Юрист, 1994. – 285 с.].

Отже, громадянське суспільство України не може успішно функціонувати і розвиватися за відсутності відповідності цілей соціально-економічним і соціальнополітичним умовам, культурним традиціям та ідеології. Ідеологія зміцнює та надійно скріплює громадянське суспільство України, забезпечує політичну та соціальну стабільність нашої держави.

Економічна несформованість української нації тільки підсилює історично складені в Україні культурно-мовні і регіональні відмінності, що породжує в суспільстві кілька ліній протистояння: лінія культурно-мовного протистояння (між російськомовними й україномовними); міжрегіональне протистояння (поляризація між Сходом і Заходом України, ріст сепаратизму); міжконфесійне протистояння (конфронтація між УПЦ МП і УГКЦ, УПЦ МП і УАПЦ, УПЦ МП і Київським патріархатом) [Луцький А. І. Місце правової ідеології в розбудові соціальної і правової держави в Україні [Текст] / А. І. Луцький // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. – 2014. – ғ 7. – С. 27-30.].

Національний інтерес повинен відображати фундаментальні цінності та прагнення Українського народу. Він зумовлюється конкретною ситуацією, що складається в державі та за її межами. Це означає, що національно-державні інтереси України є об’єктивним чинником, зумовленим усією сукупністю її життєвих потреб. їх зміст визначає, якою має бути ідеологічна політика держави, щоб її цілісність та добробут громадян були надійно забезпечені та захищені. Це зумовлює стратегічний характер національних інтересів, який полягає в тому, що вини є фундаментальними пріоритетами будівництва і розвитку державності, мають своє ідеологічне забезпечення.

Таким чином, завдання вироблення консолідуючих і мотивуючих ідеологічних засад є надзвичайно актуальними для становлення громадянського суспільства в Україні, які перевершують подальше можливе економічне піднесення з причини, що економічний успіх завжди буде вторинний щодо ідеології держави. Тому Україні потрібно вибудувати суто свою ідеологічну систему, яка б надавала змісту змінам, що відбуваються в суспільстві, пояснювала і схвалювала їх, розкриваючи зв’язки з національними і загальнолюдськими цінностями.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Кармаліта М.В.

50

Теорія держави і права

Олеся Падалко

Університет державної фіскальної служби України, Навчально-науковий інститут права студентка 1 курсу

Механізми взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування з інститутами громадянського суспільства

Активне, впливове та розвинене громадянське суспільство є важливим елементом будь-якої демократичної держави та відіграє одну з ключових ролей у впровадженні нагальних суспільних змін та належного врядування, в управлінні державними справами і вирішенні питань місцевого значення, розробці і реалізації ефективної державної політики у різних сферах, утвердженні відповідальної перед людиною правової держави, розв'язанні політичних, соціально-економічних та гуманітарних проблем.

Революція Гідності відкрила новий етап в історії розвитку громадянського суспільства, продемонструвала вплив громадськості на суспільно-політичні перетворення, стала поштовхом для оновлення та переформатування влади.

Однак взаємодія органів державної влади, органів місцевого самоврядування з громадськістю залишається малоефективною через недостатню прозорість діяльності цих органів та забюрократизовані процедури такої взаємодії, низький рівень взаємної довіри.

Також негативний вплив на розвиток громадянського суспільства та забезпечення прав, свобод людини і громадянина в Україні справляє зовнішня агресія стосовно неї та у зв'язку з цим перешкоди в утворенні і діяльності організацій громадянського суспільства на відповідних територіях.

Недосконалість чинного законодавства створює штучні бар'єри для реалізації громадських ініціатив, утворення та діяльності окремих видів організацій громадянського суспільства, розгляду та врахування громадських пропозицій органами державної влади, органами місцевого самоврядування.

Сучасний рівень гармонізації законодавства України із законодавством Європейського Союзу та врахування кращого міжнародного досвіду у сфері розвитку громадянського суспільства є недостатнім.

Для сприяння саморозвитку громадянського суспільства з боку органів публічної влади (органів державної влади та органів місцевого самоврядування) потрібно передбачити:

1)створення системних, у першу чергу, правових та фінансових умов діяльності організацій і структур громадського сектора;

2)реалізацію політики громадської консолідації для вирішення соціально значущих проблем, спрямованої на забезпечення добробуту громадян;

3)визначення і втілення принципів, на яких будується взаємодія органів публічної влади зі структурами ділового і громадського секторів, створення інститутів взаємодії владного, ділового і громадського секторів;

4)удосконалення існуючих і розробка нових форм соціального партнерства та форм співробітництва органів публічної влади зі структурами ділового і громадського секторів;

5)вироблення ефективних механізмів підтримки діяльності недержавних організацій

уреалізації ними соціально-значимих програм [Гордієнко В. Рольові практики українських неурядових організацій та їх вплив на прийняття політичних рішень

51

Теорія держави і права

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.varianty.org.ua/projects/total/2015/ civil_society/Hoidiyenko.htm].

Також для покращення механізму взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування з інститутами громадянського суспільства ведеться так званий соціальний діалог. В Україні, згідно з проектом закону «Про соціальний діалог в Україні», передбачено формування порядку утворення, склад та організацію роботи Національної тристоронньої соціально-економічної ради та територіальних соціальноекономічних рад у регіонах. Однією з їх характеристик є розвиток демократії в основних сферах соціально-економічного життя держави, систематична участь громадян у розробці пріоритетних для регіону рішень та контроль за їх реалізацією у важливих, з погляду інтересів громадян, напрямах діяльності.

Отже, концепція взаємодії держави з громадянським суспільством спрямована на посилення процесу демократизації органів влади, розвиток і зміцнення інститутів громадянського суспільства, посилення їхнього зв'язку та є виразом бажання органів влади і громадянського суспільства налагодити співробітництво з метою подальшого удосконалення і розвитку партнерських відносин.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Кармаліта М.В.

Максим Пендюра

Національна академія внутрішніх справ, канд. юрид. наук, доцент

Ольга Старицька

Національна академія внутрішніх справ, канд. юрид. наук, доцент

Унія як форма державного устрою

Питання форм державного устрою безумовно є одним із основних складових частин державознавства. Під час опанування тематики форм державного устрою ми зупиняємося лише на характеристиці декількох її складових, оминаючи при цьому питання історичного існування такого її виду як унія. Загальновідомо, що історію вивчають не лише для наявності певних знань, а й для отримання життєвого досвіду та споглядання на перспективу побудову майбутнього очима минулого. Саме тому, на наше переконання, із урахуванням процесів політичних змін та державотворення, особливої актуальності набуває питання юридичної природи унії як форми державного устрою.

Відтак, унія – це об'єднання декількох монархічних держав, очолюваних єдиним монархом. Із цього визначення стає зрозумілим, що це правове явище є подібним до конфедерації, однак на відміну від останнього має декілька відмінних ознак. По-перше, конфедерації виникають за участю як республік, так і монархій; унія ж завжди є об'єднанням монархії. По-друге, конфедерація створюється на основі договором між державами, а унія виникає в силу належності одному монарху права на престол у двох і більше державах. При цьому, договір може бути укладений учасниками унії, але не є обов'язковою умовою її існування.

Монарх стає володарем суверенних прав водночас у декількох державах, а учасники унії в повній мірі зберігають свою державність [Теорія держави та права : підручник (за вимогами кредитно-модульної системи навчання) / Є.О. Гіда, Є.В. Білозьоров, А.М. Завальний, А.О. Осауленко та ін..; за заг. ред. Є.О. Гіди; Національна академія внутрішніх справ. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2011. – С. 142 – 143].

52

Теорія держави і права

Унауковій літературі також ведеться дискусія щодо кількості видів уній. Відтак, автори, в ослоном, виокремлюють особисту, реальну та церковну унії.

Особиста або персональна унія встановлюється між державами, в яких умови й порядок престолонаслідування різні. Наприклад, в одних державі жінки відсторонені від спадкування трону, а в інших вони мають таке право. Такі унії виникають випадково, в результаті того, у різних державах одна й та ж особа стає спадкоємцем водночас двох монархій. Рано чи пізно хтось із нащадків спільного монарха в одній з країн займе престол, тоді як за законом другої держави його царювання не відбудеться. Так, наприклад, у XIX ст. відбувся розпад унії між Англією та Ганновером. Основою цього стало те, що за законами Англії королева Вікторія мала право володарювати в Ганновері, але за законами останнього особи жіночої статі займати престол не могли.

Уреальних уніях дещо інакше. Законодавство держав проголошує єдиний порядок престолонаслідування. Відтак, спадкоємець трону в одній країні водночас є спадкоємцем

вусіх інших державах, із яких складається унія. Саме тому, у реальних уніях існує висока ймовірність встановлення союзницьких взаємовідносин. Наприклад, АвстроУгорщину об'єднувала не лише династія Габсбургів, але й засновницькі документи, що закріплювали політичний союз, що були схвалені окремо австрійським та угорським парламентами [Теорія держави та права : підручник (за вимогами кредитно-модульної системи навчання) / Є.О. Гіда, Є.В. Білозьоров, А.М. Завальний, А.О. Осауленко та ін..; за заг. ред. Є.О. Гіди; Національна академія внутрішніх справ. – К. : ФОП О. С. Ліпкан,

2011. – С. 142 – 143].

Попре сказане, у наукових джерелах також можна знайти такий вид як церковна унія. За своєю сутністю вона є об'єднанням православної церкви з католицькою, на умовах визнання східною церквою католицької еклезіології та догматики (включаючи папський примат), але при збереженні нею східного літургійного обряду, богослужіння рідною мовою, відсутність обітниці безшлюбності для білого духовенства та ін. Відтак, прикладам такого виду існування були Флорентійська, Брестська та Ужгородська унії [Унія; церковна унія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/ wiki/%D0%A3%D0%BD%D1%96%D1%8 F].

Таким чином, із викладеного, можемо зробити висновок, що питання історичного існування унії є вагомим внеском та досвідом у процесі сучасного розвитку державотворення. Поняття унії можна охарактеризувати як договірне об’єднання декількох держав із монархічною формою правління під керівництвом одного із монархів. В залежності від національного законодавства кожної із країн, а також особливостей престолонаслідування, у науковій літературі виокремлюють: особисту, реальну та церковну унії.

Дмитро Перов

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 2 курсу

Соціально-політичні виклики сучасності. Проблема правосвідомості

Nil novi sub luna

Біблія

В умовах нових соціально-політичних викликів, що постали перед українською державою та суспільством у ХХІ століття важливим постає питання з’ясування сутності й походження не стільки держави як основного політичного інституту суспільства, як її

53

Теорія держави і права

комплексного значення і сприйняття в свідомості твірного для неї елементу, а саме суспільства в цілому і окремих його представників зокрема.

В розрізі цього питання особливо актуальним є дослідження правової свідомості, як такої, що слугує вихідним орієнтиром уявлень суспільства про соціальну та правову справедливість, механізмів її реалізації та забезпечення.

Існує три взаємозалежні та взаємопов’язані між собою рівні правосвідомості: - індивідуальна, - групова, - суспільна.

При цьому суспільна правосвідомість не існує поза групою та поза індивідуальною, а існуюча на даний момент суспільна правова свідомість у багатьох випадках передує груповій і завжди – індивідуальній[Лазарев В. В., Липень С. В. Теория государства и права Учебник для вузов М., 2000].

Слід зазначити, що на сьогодні проблеми типології суспільної правосвідомості належним чином не досліджені в науці, що пов’язано з усією багатоманітністю різновидів даного явища. Виокремлюють два крайніх варіанта відношення до права та до всієї юридичної дійсності. Перший – це визнання непересічної цінності права як засобу впорядкування та розвитку суспільних відносин, другий – байдуже, скептичне та, навіть, вороже ставлення до права. Умовно, ці два підходи можна звести до понять юридичного світогляду та правового нігілізму[Теорія держави і права: Навч. посіб. / Ведєрніков Ю.А., Папірна А.В. — К., 2008. — 333 с.].

Виходячи з такого поділу правосвідомості як комплексного явища суспільної дійсності, слід виокремити дві основоположні проблеми українського суспільства – ідеалізм та активний правовий нігілізм. Щодо першого, то він знаходить своє відображення у загальних тенденціях прийняття заздалегідь нездійсненних нормативноправових актів. Проблема тут далеко не у відсутності шляхів реалізації задуманого, а теоретичній відірваності нпа від явищ об’єктивної дійсності – численні закони приймаються за аналогією з передовими європейськими державами, чий ментальний і етно-культурний контекст значно різниться із тутешнім.

Природа активного правового нігілізму в українському суспільстві має глибоке корінне підґрунтя. Вона постає у вигляді своєрідної тектонічної плити, матриці світогляду минулих епох. Справа в тому, що протягом тривалого історичного процесу формування українського суспільства, право як таке не знаходило практичної реалізації з різних причин: в ім'я самодержавства чи анархії, в ім'я духовних лідерів чи червоних проповідників, в ім'я вищих духовного цінностей або матеріальної рівності. Зневіра в праві як головному інституті захисту основоположних прав людини і громадянина поколіннями формувала негативне відношення до нього в цілому і до держави як гаранту такого права, зокрема.

Низька правова культура населення стала особливо помітна з розвитком процесів демократизації політичного життя суспільства, лібералізації економіки. Пересічний українець, як це б прикро не звучало, на якій посаді б він не працював, інколи обходить і порушує закон і в окремих випадках так само вчиняє й уряд.

Проте, не слід ототожнювати правовий нігілізм із антигромадською правосвідомістю. Різниця між цими поняттями полягає в тому, що остання ґрунтується на свідомому порушенні правових норм за мотивами корисливості, жорстокості і т. д., Тут негативною виступає не тільки юридична сутність, а й моральне усвідомлення.

Отже, оскільки до юридичних явищ відносяться як явища суто правові, так і явища державні (порядок утворення, компетенція, форми діяльності різних державних органів і т. д.). Ми можемо говорити про необхідність уточнення понять, що має відбуватися в

54

Теорія держави і права

індивідуальній свідомості, як підґрунті комплексної суспільної правосвідомості. Звідси й бере свій початок невиправданість сподівань покладених на виконавчий інструмент держави в сфері правового регулювання. ЇЇ провідну роль нівелює уявлення про систему як цілісність, що в свою чергу призводить щонайменше до прогалин в праві, невизнання позитивної ролі права, байдужості до нього, а щонайбільше - до проявів активного правового нігілізму - усвідомленого негативного ставлення до нього.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Теремцова Н.В.

Тетяна Пікуля

Національна академія внутрішніх справ, канд.юрид.наук, доцент кафедри теорії держави та права

Міжнародні та європейські стандарти діяльності правоохоронних органів

Актуальність дослідження міжнародних та європейських стандартів формування та реалізація державної політики саме у сфері внутрішніх справ проявляється на тлі триваючої в Україні реформи всього сектору безпеки і оборони держави, складова якої – правоохоронна система.

Необхідність приведення структури та діяльності органів внутрішніх справ України у відповідність до вимог міжнародних та європейських конвенцій (рекомендацій) з’явилася ще у 1995 році, коли Україна приєдналася до Ради Європи і взяла на себе відповідні зобов’язання. Після завершенням Революції гідності на початку 2014 р. реформа правоохоронної системи є однією із 62 реформ та програм розвитку держави Україна, одна із дев’яти «за вектором безпеки» та одна з 10 за першочерговістю, які передбачені Указом Президента України «Про Стратегію сталого розвитку «Україна2020»».

Нормативне закріплення міжнародні та європейські стандарти знаходять у міжнародно-правових договорах. Україною ратифікований ряд міжнародних договорів, що визначають стандарти у сфері внутрішніх справ, зокрема, відбір і підготовку кадрів, правове становище працівників і їх взаємини з населенням, забезпечення прав людини, реалізацію правоохоронних функцій та поведінку працівників правоохоронних органів в різноманітних ситуаціях, пов'язаних із боротьбою з правопорушеннями, затриманням правопорушників, утриманням під вартою, виконанням покарань тощо.

Більшість норм міжнародних договорів, ратифікованих Україною, знайшла свій відбиток у Конституції України, законах і підзаконних актах, що регламентують діяльність державних органів у сфері внутрішніх справ. Окрім того, держава Україна має систему міжнародних договорів, які були укладені на міждержавному, міжурядовому та міжвідомчому рівнях у рамках ООН та інших міжнародних організацій. До таких міжнародно-правових документів належать:

Загальна декларація прав людини. Прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. Прийнятий 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН. Україна ратифікувала 19 листопада 1973 р.

Міжнародний пакт про громадянські й політичні права. Прийнятий 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН. Україна ратифікувала 19 листопада 1973 р.

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують їхню гідність, видів поведінки чи покарання. Прийнята 10 грудня 1984 р. Україна ратифікувала 14 березня 1989 року.

55

Теорія держави і права

Конвенція про боротьбу із захопленням заручників. Прийнята 17 грудня 1979 року Генеральною Асамблеєю ООН. Україна приєдналася 08 травня 1987 р.

Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод. Прийнята 04 листопада 1950 р. Україна ратифікувала 17 липня 1997.

Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку. Прийнята 17 грудня 1979 р. Генеральною Асамблеєю ООН та ін.

Аналіз міжнародних та європейських стандартів діяльності у сфері внутрішніх справ приводить до висновку, що як таких стандартів, у повному розумінні цього слова, не існує. Існує певний перелік принципів, підходів, порад, які ґрунтуються на міжнародних конвенціях, деклараціях, резолюціях і рекомендаціях відповідних міжнародних та європейських організацій. Метою даних рекомендацій є забезпечення дотримання прав людини, а також поваги до таких загальних принципів як верховенство права, підзвітність суспільству і партнерські відносини з громадськістю, акцентування уваги на запобіганні та попередженні правопорушень тощо.

На нашу думку, коли говориться про запровадження міжнародних та європейських стандартів формування та реалізації державної політики у сфері внутрішніх справ, мова повинна йти в першу чергу про дотримання міжнародних та європейських принципів функціонування правоохоронних органів, які базуються на міжнародних та європейських цінностях. В свою чергу до міжнародних та європейських цінностей фактично відносяться основоположні принципи функціонування демократичної держави, які відображені і в Конституції України. Ними перш за все є: принцип верховенства права, відповідальності уряду і держави перед населенням, дотримання і захисту основних свобод і прав людини, дотримання балансу між інтересами суспільства і конкретної особи.

Таким чином, можна зробити висновок, що міжнародні та європейські стандарти діяльності правоохоронних органів – це основоположні норми та принципи функціонування, які забезпечують міжнародні та європейські цінності їх діяльності: верховенство права; прозорість діяльності та підзвітність суспільству; дотримання балансу між інтересами суспільства, зокрема захисту громадян та інтересами окремого громадянина; захист свобод і основоположних прав людини та громадянина. Враховуючи специфіку поліцейської діяльності, ці принципи стосуються в першу чергу застосування запобіжних заходів, які обмежують права громадян (затримання, арешт, обшук тощо), застосування сили та зброї; попередження тортур та іншого негуманного ставлення; організації роботи з громадянами та підзвітності. Основним же критерієм дотримання міжнародних та європейських стандартів в діяльності правоохоронних органів є наявність у громадян відчуття комфорту та захищеності, впевненість у тому, що вони завжди можуть звернутися за допомогою і одержати якісну та високопрофесійну допомогу у разі потреби [Реформування органів внутрішніх справ у відповідності до європейських стандартів: зб. матер. – К., 2012. – 338 с.].

56

Теорія держави і права

Людмила Радовецька

Національна академія Служби безпеки України, канд .юрид. наук., доцент кафедри теорії та історії держави і права

Взаємодія органів держави та інститутів громадянського суспільства у забезпеченні безпки України

Конституція України фундаментальним приписом ч. 1. ст. 17 закріпила: захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу, а приписом ч.3 ст.17 встановила: забезпечення державної безпеки і захист державного кордону покладаються на відповідні військові формування і правоохоронні органи держави .

Зміст цих концептуальних приписів дозволяє зробити принциповий висновок про правову природу забезпечення державної безпеки – взаємозв’язок держави й Українського народу (громадянського суспільства) у забезпеченні державної безпеки. Цей взаємозв’язок може проявлятися на різних рівнях (аспектах) взаємодії. Першим є інституціональний аспект – тобто рівень взаємодії елементів загальнодержавної структури забезпечення державної безпеки. На цьому рівні слід говорити про взаємодію держави в особі уповноважених суб’єктів – державних органів з одного боку (для яких забезпечення державної безпеки є функцією, тобто обов’язками), та громадянським суспільством: народом, громадянами (або його інституційними утвореннями – інститутами), для яких діяльність із забезпечення державної безпеки може розглядатися: по-перше, як обов’язок, тобто міра належної поведінки і, по-друге, як міра можливої поведінки, що виражається у реальних можливостях брати участь у вирішенні державних справ (тобто розглядатися з позиції партисипаторної демократії – демократії участі народу у здійсненні суто державних функцій). У цьому взаємозв’язку суб’єктів діяльності слід говорити про їх зміст та обсяг повноважень при здійсненні того чи іншого виду діяльності, відповідно, форми діяльності, а також про форми (способи) взаємодії у спільній діяльності – забезпеченні безпеки держави.

Другий аспект взаємодії – процесуальний, тобто діяльнісний. На цьому рівні слід говорити про цілеспрямовану діяльність усіх органів держави та громадянського суспільства, об’єднаних спільною метою – захистом об’єктів держави (суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, недоторканості, обороноздатності). Оскільки взаємозв’язок держави і громадянського суспільства знаходить свій прояв ще й

удержавному режимі, то об’єднуючим началом цього взаємозв’язку є принцип забезпечення прав і свобод людини, який одночасно є демократичною засадою взаємозв’язку держави і громадянського суспільства та основоположною ознакою концепції правової держави, а також життєво-важливою цінністю. Принцип забезпечення прав і свобод людини і громадянина, є фундаментальними принципом забезпечення безпеки.

На нормативному рівні (юридичному) взаємозв’язок держави і громадянського суспільства проявляється по-перше, в створенні державою в особі державних органів норм-засад функціонування громадянського суспільства, і, по-друге, їх реалізації у взаємозв’язку громадянського суспільства та держави.

Інституційний рівень передбачає аналіз системи забезпечення безпеки через її внутрішню будову – структуру забезпечення державної безпеки, її елементів, їх функцій

узабезпеченні державної безпеки у їх взаємодії. Так, «структура» як загальнофілософська категорія потребує свого описання через іншу парну категорію –

57

Теорія держави і права

«елемент» Так само як співвідносяться категорії діалектики «явище і сутність», «форма і зміст», «ціле і частина» тощо. Структура та елементи не можуть існувати окремо один від одного, а тому не можуть розглядатися ізольовано. Тобто структурованість як ознака діяльнісного підходу щодо забезпечення безпеки дозволяє описати її як систему, через встановлення структури – комплексу зв’язків і відносин у системі, зумовленість поведінки не тільки поведінкою його окремих елементів, скільки властивостями структури. Кожен елемент структури має чітко визначений смисл та виконує конкретну роль в ній. Так, забезпечення безпеки держави є складним явищем, яке має власну структуру, і складається із елементів, які взаємопов’язані між собою та перебувають у взаємодії.

У загальній системі суб’єктів забезпечення безпеки держави особливе місце належить державі загалом, та окремим державним органам зокрема. Ця функція притаманна і забезпечується різними державними органами, такими як Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, міністерствами, відомствами, судами тощо, які також наділені певними законодавчо закріпленими владними повноваженнями. Забезпечення державної безпеки реалізується цими органами поряд з іншими властивими їм функціями.

Інститути громадянського суспільства як суб’єкти системи забезпечення державної безпеки в межах, визначених нормативними документами, статутами об’єднань, взаємодіють з відповідними органами держави і таким чином сприяють їм у забезпеченні безпеки України.

На процесуальному рівні об’єднуючим правовим началом для держави і громадянського суспільства є права і свободи людини і громадянина. Взаємозв’язок держави і громадянського суспільства у забезпеченні державної безпеки, на процесуальному рівні можна простежити у формах участі громадян, українського народу

– первинного суб’єкту державної влади та інститутів громадянського суспільства, змістовно визначених можливостями брати участь у вирішенні питань, пов’язаних із забезпеченням державної безпеки (з позиції партисипаторної демократії). Правовим фундаментом участі громадськості до процесу прийняття управлінських владних рішень є, передусім, Конституція України. Зокрема, у ст. 38 визначено право громадян на участь в управлінні державними справами, а у ст. 40 зафіксовано право на письмові та колективні звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Сутність взаємозв’язку громадянського суспільства і держави проявляється також і в такому явищі сучасної Української держави як громадський контроль, який набуває нових форм, а також нових якісних характеристик у зв’язку із розвитком та укріпленням демократичного режиму та утвердженням ознак концепції правової держави в Україні.

Катерина Рахуба

Приватний вищий навчальний заклад «Фінансово - правовий коледж», студентка 1 курсу

Особливості реалізації законів в Україні

Настання таких визначних подій в історії Української держави, як проголошення України суверенною, незалежною державою, прийняття Конституції України, становлення конституційного ладу зумовило стрімке реформування системи Українського законодавства шляхом прийняття як нових законів, так і внесення змін до вже діючих

58

Теорія держави і права

нормативно-правових актів, з метою врегулювання «нових» суспільних відносин, які виникають в результаті розвитку суспільно-політичних та державно - правових інститутів. З огляду на природу суспільних відносин, а саме їх динамічний розвиток, дія законів значно відстає від прискореного розвитку останніх і тому не в змозі забезпечити досконалого ефекту правового регулювання. Саме це і спонукає проведення детального аналізу системи чинного законодавства з метою приведення у відповідність діючих механізмів правового регулювання до існуючих на сьогодні суспільних відносин. Безперечно, реформування законодавчої основи повинно базуватися на прийнятті нових законів, які будуть реалізовуватися в повному обсязі, висвітлюючи своє функціональне призначення, адже в іншому випадку закон буде лише сукупністю ідей і не буде спроможним виконувати функції соціального регулятора суспільних відносин. Таким чином, питання стосовно реалізації законів в Україні стає одним із ключових, як в теорії так і на практиці.

Реформуючи українську систему права законодавець повинен звертати увагу на те, що законодавство має розвиватися не лише за рахунок прийняття нових законів, а переважно завдяки підвищенню якості вже діючих нормативно – правових актів, посилення їх соціальної віддачі [Мельник О.М. Фактори ефективності законодавства // Держава і право.

– 2008. – ғ41. – С. 28–35]. Але нажаль, на сьогоднішній день в результаті стрімких реформ реалізація законів в Україні далеко не на вищому рівні. В цьому легко переконатися звернувшись до праць видатних вчених-правників, адже більше половини нинішніх досліджень присвячені різним проблемам реалізації окремих законів та підзаконних нормативно - правових актів. Незважаючи на проведені дослідження, питання про ефективність реалізації закону не можна вважати до кінця вирішеним. На думку Кравченка М. для покращення практики реалізації законів в Україні необхідно в першу чергу поглиблено дослідити сам процес реалізації законів, відмежувати закономірне від випадкового в даному процесі, визначити його особливості [Кравченко М., Особливості реалізації законів в Україні (теоретичний аспект) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2011 – С. 93-97]. Погоджуючись з автором слід наголосити, що для того щоб визначити ефективність та доцільність існування того чи іншого закону в правовій системі України необхідно звернути увагу на його реалізацію, а саме чи повністю дія закону охоплює предмет правового регулювання та не потребує додаткових змін, чи не містить закон колізійних норм які створюють перешкоди у його реалізації, чи створює прийняття того чи іншого закону конкуренцію правових норм.

Також слід зазначити, що реалізація того чи іншого закону обумовлена певними особливостями. Однією із найпоширеніших особливостей реалізації закону є складність предмету та ефективність методу правового регулювання. Це насамперед обумовлене тим, що кожна галузь права має власний предмет правового регулювання, тобто певну частину однорідних суспільних відносин, які врегульовані за допомогою права, метод правового регулювання, принципи відповідної галузі права, суб'єктний та об'єктний склад. Саме ці чинники в більшості випадків впливають на реалізацію відповідних законів. Також існують і інші критерії для визначення особливостей реалізації законів. Слід звернути увагу на те, що певну специфіку реалізації мають закони залежно від їхньої юридичної сили. Так, про таку специфіку можна говорити по відношенню до реалізації норм Конституції України. Частина 3 статті 8 Конституції України закріпила правило, відповідно до якого норми Конституції є нормами прямої дії. Закріплення даної норми створило передумову для безпосередньої реалізації норм Конституції без їх деталізації у законах та підзаконних нормативно–правових актах. Окрім того, норми Конституції України можуть

59