У наш час продовжують своє існування дві найстародавніші цивілізації

У серпні 1947 р. англійський парламент затвердив Закон про незалежність Індії. На місці британської колонії створювалися Індійський Союз і Пакистан ("Держава чистих", тобто прибічників ісламу). Опівночі 15 серпня 1947 р. голова першого індійського уряду Джавахарлал Неру підняв національний прапор країни над історичним Червоним Фортом у Делі. Індія ступила на шлях незалежного розвитку. Одержавши незалежність формально, вона зіштовхнулася з багатьма проблемами на шляху її фактичного досягнення.

Серед наслідків колоніального минулого можна зазначити певний вестернізуючий вплив з боку європейців, але він не зміг похитнути цивілізаційних основ Індії. Разом із тим тривалий колоніальний період суттєво послабив в індійському суспільстві відчуття власної вищості і сприйняття інших як "варварів". Із здобуттям незалежності індійці добре зрозуміли і з готовністю сприймають необхідність адаптації різних типів світового досвіду до власних умов.

З іншого боку, індійцям непросто будувати відносини з іншою цивілізацією - мусульманською. Від самого початку незалежного існування ці відносини різко загострилися. Розділення країни за релігійним принципом і встановлення кордонів нових держав супроводжувалося масовим переселенням індуїстів та сикхів із Пакистану до Індії, а мусульман - до Пакистану. Лише протягом серпня - вересня 1947 рр. загальна чисельність переселенців з обох сторін склала 2 млн осіб. Це викликало посилення релігійно-общинної ворожнечі по обидва боки кордону. Особливо кривавий характер мали події в Пенджабі, де вбивства, пограбування, руйнування осель біженців перетворилися на масові явища. Згідно з приблизними підрахунками, тільки вбитих було понад 500 тис, приблизно 12 млн осіб постраждали матеріально. Шовіністичні індуїстські та мусульманські організації в Індії та Пакистані підігрівали релігійну ненависть, закликали до розправи з тими, хто виступав за примирення між двома спільнотами. Оскільки Махатма Ганді був найвпливовішим поборником такого примирення, то його позиція викликала найбільше розлючення. 30 січня 1948 р. "Батько нації" загинув від руки індуїстського фанатика Н. Годзе. Апостол ненасильства став жертвою насильницького акту.

У жовтні 1947 р. було спровоковано конфлікт між Індією та Пакистаном через Кашмір. Частина цієї історичної області належить до індійського штату Джамму і Кашмір, а частина контролюється Пакистаном. Навесні 1948 р. тодішній конфлікт було врегульовано. Однак питання й досі залишається нерозв'язаним. Цей конфлікт віддзеркалює глибинні протиріччя. Спільність історії не відіграє в індійсько-пакистанських відносинах такої позитивної ролі, як у взаєминах Індії з іншими країнами Південної Азії. Суто психологічно у суспільній свідомості обох країн сусідня держава асоціюється не з існуванням у минулому єдиної держави на Індостані і спільною боротьбою з колоніалізмом, а з кривавими подіями 1947 й інших років. При цьому в Пакистані Делі сприймається як центр, звідки постійно управляли мусульманськими територіями. А в Індії Пакистан асоціюється з місцем, через яке протягом останнього тисячоліття здійснювалися незліченні набіги і завоювання (тюркські завойовники-мусульмани XI-XIV ст., монгольські орди в XIV ст., війська Тимура в XIV- XV ст., мусульманські напади із Середньої Азії й Афганістану тощо).

Індійсько-пакистанські відносини в наш час відіграють основну роль у системі міжнародних відносин у Південній Азії. До основних причин належить найбільша політична, економічна і військова вага цих двох країн та практично постійне їх протистояння. Наявність різних національних інтересів, політичних систем і політичних культур, релігійна гетерогенність (гетерогенність - неоднорідність за складом) доповнюються геостратегічним фактором. Пакистан знаходиться на стику з мусульманським регіоном, звідки він здатен одержувати додаткові економічні та військові засоби посилення своїх позицій проти Індії. Від самого початку пакистанська влада розглядала Індію як свого основного стратегічного противника. І хоча потенціал Пакистану у вісім разів нижчий економічного, територіального і демографічного потенціалу суперниці, він є достатньо могутньою державою, яка може поставити під сумніви позиції Індії. Особливо негативно на двосторонні відносини впливає культурно-цивілізаційний фактор. У цій сфері відмінності Індії та Пакистану існують у небезпечнішій формі: певна міра культурно-цивілізаційної схожості при різних релігіях. За умов глобальної тенденції до посилення релігійного ревайвалізму, або відродження, протиріччя між двома державами можуть лише зростати. З цим явищем, окрім усього іншого, пов'язане посилення фундаменталізму та шовінізму. А вони, у свою чергу, значною мірою зумовлюються новими тенденціями в житті людей, а саме:

o надзвичайне ускладнення сучасного життя;

o небачене прискорення усіх процесів;

- "стискання" земної кулі завдяки новітнім засобам комунікації;

o зростання у геометричній прогресії обсягу інформації.

Усі ці обставини ставлять у надзвичайне становище людину як біологічну істоту.

Людина виявилася неготовою до швидкої адаптації: упродовж XX ст. у світі відбулося більше змін, ніж за весь попередній історичний період. З огляду на це людина знову і знову підсвідомо прагне ізоляції від чужорідних елементів і єднання з духовно близькими. Релігія ж найбільшою мірою відображає духовну близькість (або відчуженість) регіонів, країн, націй і груп населення, оскільки саме в ній віддзеркалюються основні цивілізаційні особливості тих чи інших етносів і національностей. Цим зумовлюється і сучасне посилення індуїстського фундаменталізму1. Попри наявність конфліктогенних факторів в Індії саме її цивілізаційні фактори - особливо традиційна цінність толерантності - досі дозволяли країні не поринути в безодню громадянських війн.

Коли Індію було розділено на дві держави, то це відразу викликало серйозні економічні складнощі. Так, 90 % видобувної та переробної промисловості залишилося на її території. У Пакистані ж вироблялося більше сільськогосподарської продукції, тобто продовольства і сировини для легкої і харчової промисловості. Райони вирощування бавовнику і джуту відійшли до "Держави чистих", а майже всі текстильні фабрики знаходилися в її сусідки. Така ситуація разом із напруженими відносинами послаблювала і без того невисокий потенціал обох держав. В Індії відразу відчули нестачу сировини і продовольства. Виявилися розірваними єдині іригаційна і транспортна системи.

Уряд Дж. Неру енергійно почав діяти, намагаючись подолати вікову відсталість країни і створити багатоукладну сучасну економіку. У 1947-1949 рр. були ліквідовані і включені до загальної території держави 555 раніше формально незалежних князівств. Цей процес завершився реформою 1953-1956 рр., яка призвела до перетворення штатів за національно-мовним принципом. Урядова резолюція про промислову політику 1948 р. закріпила курс на розвиток змішаної економіки, який передбачав створення державного сектору у провідних галузях економіки при збереженні і заохоченні національного приватного підприємництва. Починаючи з кінця 1940-х рр., у країні розпочалося проведення аграрних реформ, які ліквідували велике феодальне і напівфеодальне землеволодіння. І хоча реформа супроводжувалася сплатою викупу, вона все ж таки дала певні вигоди 20 млн селянських господарств. Провідними принципами зовнішньої політики ШК на своєму з'їзді у 1948 р. визначив антиколоніалізм, мирі нейтралітет, неучасть у воєнних блоках. Завдяки цьому Індія стала однією з країн - засновниць Руху Неприєднання. 26 січня 1950 р. Індію було проголошено суверенною республікою. В ухваленій Конституції країни були закріплені найважливіші досягнення національно-визвольної боротьби: демократичні свободи, заборона дискримінації за мотивами релігійної, расової та кастової належності, статі і місця народження.

Цивілізаційне поле, у якому відбувається суспільний розвиток, е дуже широким - від індивідуалізму (визнання пріоритетів особистих інтересів), основи західної цивілізації до колективізму (пріоритету групових інтересів над індивідуальними), притаманному традиційному східному суспільству. Для індійської цивілізації характерний серединний шлях - розвиток, далекий як від суто колективістського, так і від індивідуалістського векторів. Попри всі суттєві відмінності від західної моделі цивілізації саме певна близькість до неї дозволила Індії встановити політичну систему, яка порівняно майже з усіма країнами Півдня найбільше відповідає значній частині західних параметрів. Індія подає приклад досить успішної демократизації. І тут теж визначальну роль відіграють особливості її цивілізації. За умов низького рівня соціально-економічного розвитку в цій країні не могли б прижитися елементи західної демократи, якщо б підвалини для них не були закладені в індійській цивілізаційній моделі. Наприклад, уже 3 тис. рр. тому в Індії існували "панчаяті" - самоврядні общини. Подібні структури існували в багатьох країнах, але ніде, як зазначають дослідники, втручання держави в їхні справи не виявилися такими обмеженими, як тут.

У 1951-1952 рр. відбулися перші загальні вибори до парламенту та законодавчих зборів штатів (у наш час в Індії нараховується 25 штатів). Вибори показали, що переважна більшість населення на той час підтримувала ШК. Результати виборів закріпили за IHK право на здійснення програми економічних і соціальних реформ, яка одержала назву "Курс Неру". Відповідно до цього курсу передбачалися: орієнтація на переважний розвиток державного сектору; сприяння різним формам державного контролю та регулювання приватного сектору; підтримка дрібного підприємництва в різних галузях господарства; здійснення антифеодальних соціально-економічних перетворень на селі; зменшення економічної нерівності і скорочення розриву у прибутках, аби не допустити "соціального вибуху". Попри здійснення аграрних реформ сільське господарство країни все ще не забезпечувало її потреб у продовольстві і деяких видах сировини. Задля розв'язання цієї проблеми уряд розпочав "зелену революцію", тобто запровадження нових прогресивних агротехнічних методів з використанням сортового насіння, добрив, засобів малої іригації тощо. "Зелена революція" дала суттєве зростання врожаїв. Індія досягла самозабезпечення продовольством, а потім ще розплачувалася ним за постачання радянської зброї.

У 1964 р. Джавахарлал Неру помер. Після його смерті Індія вступила у смугу конфліктів, як внутрішніх, так і зовнішніх. Усередині ШК теж посилилися суперечки і протиріччя. Перемогу в партії одержали прибічники подальших перетворень на чолі з донькою Дж. Неру Індірою Ганді, яка стала прем'єр-міністром у 1966 р. Під час реформ, які проводив очолюваний нею уряд, було здійснено:

o націоналізацію найбільших банків і загального страхування;

o скасовано пенсії та привілеї колишніх правителів індійських князівств;

o ухвалено законодавство про зниження максимуму землеволодіння та розподіл надлишків серед безземельних тощо.

У 1973-1975 рр. консервативні сили, частина яких зазнала збитків від проведення реформ, розгорнули антиурядову кампанію, що супроводжувалася великим безладом, зокрема закликами до поліції й армії не виконувати накази уряду. У відповідь на це уряд запровадив у країні надзвичайний стан (1975-1977). Водночас було проголошено Програму 20 пунктів, що передбачала проведення невідкладних соціально-економічних заходів, спрямованих, окрім усього іншого, і на поліпшення становища міської та сільської бідноти. Так, у переважній більшості із 500 тис. індійських селищ значною мірою було здійснено загальнодержавну програму забезпечення нагальних потреб населення, а саме: чиста питна вода, електрика, початкові школи та медичні пункти. Однак через певний час з'ясувалося, що коштів на грандіозні перетворення не вистачає. Реформаторська політика поступово пішла на спад. А закони надзвичайного стану часом використовувалися проти пересічних громадян. Особливо гостре незадоволення викликала спроба поліпшити демографічну ситуацію за допомогою стерилізації.

На парламентських виборах 1977 р. IHK зазнав поразки. До влади прийшло об'єднання партій на чолі із Бхаратійя Дманата парті (БДП - Індійська народна партія). Проте через внутрішні суперечки воно в 1979 р. розпалося. На позачергових парламентських виборах на початку 1980 р. перемагає IHK на чолі з Індірою Ганді. Тепер правляча партія здійснює поміркованішу реформаторську політику. Економічні проблеми не зникли. На їх тлі у першій половині 1980-х рр. посилилися радикальні рухи всередині країни. Екстремістські сикхські організації висунули гасло відокремлення Пенджабу від Індії і створення священної сикхської держави Халістан. У червні 1984 р. урядовим військам довелося силою зброї вибивати сикхських терористів з їхньої святині - Золотого храму у м. Амритсарі, перетвореного на фортецю. Штурм Золотого храму сикхи сприйняли як опоганення своєї святині. Відповідальність за це вони поклали на прем'єр-міністра. 31 жовтня 1984 р. пенджабські терористи, які входили до особистої охорони Індіри Ганді, убили її. Цей злочин мав наслідком спалах погромів проти сикхів в інших штатах і терористичні дії у відповідь. Син Індіри Ганді - Раджив Ганді, який став прем'єром після загибелі матері, зміг покласти край погромам і взяв курс на політичне розв'язання пенджабської кризи мирним шляхом, що виявилося дуже складним. Однак у 1991 р. під час виборчої кампанії він був убитий тамільською терористкою-шахідкою. Новим прем'єром став Нарасимха Рао.

Чимало експертів звертають увагу на зростання етнонаціонального сепаратизму в Індії. Дійсно, останнім часом спостерігається акцентування субнаціональної ідентичності. Індійські штати створені за лінгвістичним принципом без серйозного врахування інших параметрів, що може призвести до політичних суперечностей. Між штатами також існують відмінності у загальній кількості населення. При цьому економічне зростання найбідніших індійських штатів в останню третину XX ст. і досі виявляється нижче середнього показника по країні, а найбагатших - вище. Усе це призводить до появи суперечливих вимог регіонів до центру. Разом із тим міжрегіональний розрив не такий уже й великий: найбагатший штат (Пенджаб) перевершує за ВВП на душу населення найбідніший (Біхар) лише в 4 рази. Головне - це те, що само-ідентифікація в Індії здійснюється на цивілізаційній, а не на національній основі. Окрім цивілізаційної єдності, розвитку регіонального сепаратизму перешкоджають:

o помітне посилення держави впродовж її незалежного існування та втягування всіх регіонів до загальнонаціонального розподілу праці;

o створення значного багатонаціонального прошарку підприємців, які ведуть операції в усій країні;

o існування величезного прошарку державних службовців, що зацікавлені у збереженні єдності країни;

o безкомпромісне використання силових структур у разі підтримки сепаратистів зовнішніми силами.

З огляду на це загроза цілісності країни може виникнути лише за особливо несприятливого збігу обставин. "Єдність у багатоманітності", яку багато хто вважає основою індійської цивілізації, утримує країну від дезінтеграції, що є дуже складною справою.

6 грудня 1992 р. у невеликому індійському містечку Айодх'я (штат Уттар Прадеш) сталася подія, що стала віхою в історії сучасної Індії. Натовп індуїстських фанатиків зруйнував мечеть імені Бабура, що призвело до кривавих зіткнень між індуїстською та мусульманською общинами в самій Індії, відгомін від яких прокотився по Пакистану, Бангладеш і країнах, що мають численні індійські діаспори. Основний мотив, який рухав вандалами, - відновлення "історичної справедливості". За їхніми твердженнями, збудована в XVI ст. мечеть займала місце, на якому в доісторичні часи народився бог Рама, головний персонаж епічної поеми "Рамаяна", і де колись існував присвячений йому храм. Глибинний сенс подій полягав у тому, що наочною стала гострота проблем міжконфесійних відносин, які поставили під сумнів міцність підвалин світської держави і секуляризму1, закладених "Курсом Неру".

Основними ініціаторами походу на Айодх'ю були провідні діячі Бхаратійя Джаната парті, яка дотримується фундаменталистських цінностей. Через кілька років на тлі послаблення позицій IHK вона створює Національний демократичний альянс (НДА), до якого увійшли ще 23 союзні партії, і виграє на дострокових парламентських виборах 1999 р. Головною лінією стає поширення релігійно-общинної ідеології та політики. За роки правління НДА здійснювалися систематичні атаки проти неіндуїстів. Релігійні меншини - мусульмани, християни і даліти-буддисти - зазнавали залякувань і прямих нападів. З іншого боку, значно погіршилася ситуація в економіці: темпи її зростання помітно знизилися, а гострота соціальних проблем зросла. Як підкреслювали у своїй критиці НДА ліві партії, ніколи раніше у політиці незалежної Індії не було зроблено так багато для багатих і так мало для бідних. Понад 380 млн індійців одержували прибуток, менший 1 долара на день, а 160 млн не мали доступу до чистої питної води.

Проте, йдучи на парламентські вибори 2004 р., урядова коаліція на чолі з БДП висунула гасла "Відчуйте себе добре" та "Сяюча Індія", які подавали існуючу ситуацію у прикрашеному вигляді. Головний документ НДА мав назву "Програма розвитку, гарного управління, миру і гармонії". У ньому підкреслювалося, що під "мудрим керівництвом" прем'єр-міністра Атал Біхарі Ваджшї на виборах 2004 р. НДА буде прагнути одержати новий мандат не управління країною, аби служити народу наступні роки.

Головним конкурентом цій силі виступив IHK, який у своєму передвиборчому маніфесті проголосив, що парламентські вибори 2004 р. є не просто вибором між тією чи іншою партією, а зіткненням діаметрально протилежних ідеологій та гострою боротьбою між різними системами цінностей: "Наступні вибори - це боротьба між Конгресом, який завжди спирався на славне минуле Індії та використовував її традиції, щоб побудувати сучасну Індію, і БДП, яка систематично підривала суть індійської цивілізації і руйнувала саму ідею незалежної Індії". Своєю метою Конгрес проголошував завдання поразки силам обскурантизму і фанатизму в особі БДП, яка загрожує "переписати наше минуле і знищити наше майбутнє". Конгрес заявив, що він разом із союзниками виступить альтернативою БДП і "поверне Індію на шлях економічного зростання та соціальної гармонії". На парламентських виборах 2004 р. БДП разом зі своїми союзниками поступилася місцем об'єднанню політичних партій на чолі з ШК (лідером партії є вдова Раджива Ганді Соня Ганді). Прем'єр-міністр нового коаліційного уряду Індії Манмохан Сингх заявив: "Ми взяли на себе зобов'язання проводити економічні реформи. Проте в цих реформ має бути людське обличчя".

Соціальне становище Індії завжди було непростим. Попри певні позитивні зрушення, яких удалося досягти в попередні періоди правління IHK, часи керівництва БДП загальний стан справ погіршили. У країні існує безліч складних проблем. В Індії проживає найбільше бідноти серед усіх країн світу - 36 % від загальної кількості населення, що складає на нинішній час понад мільярд. Це у 9,43 разів більше, ніж усе населення України або в 1,44 рази більше усього населення СІЛА. В антисанітарних умовах проживає 71 % індійців, а 25 % позбавлені можливості одержати медичну допомогу. Попри те, що за Конституцією дискримінація за приналежність до раси, релігії, касти і статі заборонена, вона постійно дає про себе знати в дійсності. Наприклад, становище жіноцтва майже таке саме, як у XVIII і XIX ст. І досі трапляються випадки виконання обряду "саті", тобто самоспалення вдовиць. Індія своїм досвідом підтверджує, що суспільна свідомість - найскладніший і найнепоступливіший матеріал для реформування. Головною метою реформування сучасний уряд Індії вважає поліпшення соціального становища найзлиденніших верств населення. Звичайно, для цього необхідний успішний розвиток економіки.

Попри певний розвиток промисловості Індія залишається аграрною країною, що відповідає типу традиційної цивілізації. У сільському господарстві працює 75 % населення. Середньорічне зростання ВВП коливається: у 1980-1990 рр. воно складало 5,8% на рік, 1995-2000 - 6,5, 2001-2004рр. - 4%. Від 2004р. цей показник тримається близько позначки у 8%. Експерти розходяться в оцінках перспектив індійської економіки. Індійська влада розуміє, що в умовах глобалізації її економіка має включитися до світових процесів, проте їй важко конкурувати з більш розвиненими країнами, тому при вступі до Світової організації торгівлі (СОТ) було обумовлено 10 пільгових років. Індія може запропонувати світу тільки "споживацьку привабливість", тобто величезний ринок, який відкривається для іноземних товарів, а не конкурентоспроможність власних.

Як свідчить історичний досвід, у сучасному світі вражаючих соціально-економічних успіхів країна може досягти тільки у тому випадку, коли в ній обирається стратегія розвитку, що застосовує досягнення і досвід Півночі, але при використанні та суворому враховуванні цивілізаційних особливостей даної країни. За часів колоніального минулого під впливом англійців відбувалася певна вестернізація Індії, проте цього хотіли небагато її мешканців. Традиція ніколи не переривалася. Махатма Ганді організовував ІНК і боровся за невідомі раніше індійській цивілізації форми демократії через посередництво добре відомих кожному індійцю релігійно-філософських постулатів. Існував парадокс: конгрес виступав за демократію, про яку як про феномен азіатське суспільство не мало жодного уявлення, однак оперував пре цьому архетипами національної свідомості. Зерна демократії, її ідеали, а не інститути існували в індійській релігійно-філософській спадщині. Ось чому з'явилися сили, готові добиватися демократії за допомогою традиційних концепцій, зокрема концепції ненасильства.

Узявши курс на демократичний розвиток країни після одержання нею незалежності, ШК прагнув зберегти зв'язок із суспільством, з величезним масивом соціальних низів. Політичне керівництво Конгресу не могло вчинити інакше. Тільки це забезпечувало йому легітимність у суспільній свідомості і, відповідно, можливість залишатися при владі. Традиція збереження тісних зв'язків з народом, з його історико-цивілізаційним корінням продовжувала залишатися важливою частиною політичної культури Індії. Звичайно, і в ній відбувалися суттєві зміни, пов'язані з розширенням ринкових відносин, посиленням індивідуалізму. Однак традиційні, групові, общинні цінності не втратили свого значення. Більшість відомих політичних діячів Індії, у тому числі й ШК, зуміли ідентифікувати себе через масову свідомість, використовуючи зазначені цінності. Проте це не означало, що керівники ШК залишалися лише традиціоналістами або що їм були чужими нові віяння у сфері економіки, ідеології і політики. Завдяки зв'язкам індійської правлячої еліти, або принаймні більшої її частини, із Заходом, що склалися історично, вона виявилася відкритою для впливу різних ідей. Проте ніколи не запозичувала їх сліпо, а завжди пристосовувала до умов своєї країни.

В Індії жорсткими методами придушувалися страйки, припинялася діяльність революційний угруповань, які орієнтувалися на китайську модель розвитку. Індії вдалося уникнути великомасштабних соціально-політичних експериментів, пов'язаних із ломкою традиційних життєвих укладів мільйонів людей, політичними потрясіннями, подібними до китайської "культурної революції". Проводилися деякі експерименти - кампанія боротьби з народжуваністю, націоналізація великих банків, але при цьому величезна маса сільського населення Індії зберігала звичний лад життя. Традиції общинної організації життя, що існували протягом тисячоліть, не були зруйновані. Це стало найважливішим джерелом політичної і соціальної стабільності. Проте за сучасних обставин консервація життя сільських общин на етапі напівнатурального господарства навряд чи можлива на тривалий період часу. Із проникненням досягнень науково-технічного прогресу до аграрного сектору обов'язково виникне питання розорення і безробіття, що ще більше може погіршити соціальне становище мільйонів і мільйонів.

Одним із наслідків кастової спадщини є "елітарна" цивілізаційна парадигма (модель) Індії, яка сприяла вищій, порівняно з переважною частиною країн, що розвиваються, сприйнятливості до досягнень новітньої технології й умінню користуватися ними. Це забезпечує можливість здійснити анклавну, тобто обмеження у просторі, економічну модернізацію в країні. Існує можливість не тільки освоювати імпортні високі технології, але й самостійно розвивати наукові дослідження. З іншого боку, величезного некваліфікованого неписьменного населення (40 %) не дозволяє республіці застосовувати багато моделей розвинених країн. Наприклад, немає необхідності в упровадженні нових ресурсозберігаючих технологій, бо наявні вкрай низька вартість ручної праці, необхідність забезпечувати роботою колосальну кількість населення тощо.

Прикладом здатності індійців приймати виклики науково-технічної революції може бути історія зі створенням власних комп'ютерів. У 1980-х рр. США запровадили обмеження на продаж Індії передових технологій, зокрема комп'ютерних. У відповідь на таку політику індійці створили в м. Пуні (штат Махараштра) Центр високих технологій. Талановитим індійським науковцям й інженерам знадобилося лише п'ять років, аби налагодити виробництво вітчизняних комп'ютерів. У 1998 р. з'явився суперкомп'ютер "Парам - 10 000", здатний виконувати трильйон математичних операцій за секунду. Він "катапультував" Індію на орбіту елітних країн, здатних випускати подібну техніку. У тому ж 1998 р. Індія здійснила випробування власної ядерної зброї.

Останнім часом Індія досягла значних успіхів у розвитку системи вищої освіти, особливо в математиці (давня характерна риса цієї цивілізації - високий рівень розвитку математичних знань і шанобливе ставлення до освіченості). У країні активно розвиваються інформаційні технології, програмне забезпечення і комп'ютерна техніка. Своя Силіконова долина з'явилася в Бангалорі (штат Карнатака). Про успіхи Індії в цій сфері свідчить той факт, що 140 із 500 найбільших компаній світу використовують індійське програмне забезпечення. У 2010 р. в Індії працювало 850 тис. програмістів, а експорт програмного продукту щорічно приносить цій країні 30 млрд дол. Для порівняння: Україна - одна з перших країн, де розвиток комп'ютерних наук було започатковано кілька десятиріч тому, а фахівці вважаються одними з найкращих у світі, продовжує витрачати величезну кількість сировини, енергії, робочої сили на виплавку чорних металів, що дають щорічно тільки 7 млрд дол. при найсприятливішій кон'юнктурі світового ринку. Показовим є той факт, що флагман української металургії - "Криворіжсталь" у 2007 р. придбав індійський мільярдер Лакшмі Міттал.

Отже, попри уявлення про Індію як про державу інертну, скуту традиціями, переобтяжену численними проблемами, вона демонструє здатність до розвитку в непростих умовах сучасного світу. Показовим є приклад подолання країною негативних наслідків "цунамі" фінансової кризи 1997-1998 рр., що вразила більшість країн Азіатсько-тихоокеанського регіону. Завдяки слабкій залученості Індії в систему світового ринку і незначній ролі іноземного капіталу в портфельних інвестиціях вплив кризи виявився для неї не таким руйнівним, як для інших держав. Можливо, саме через це Індія змогла вистояти в тій кризі. Країна й досі має величезну інерційну масу, яка не дозволяє їй досягти приголомшливих успіхів, проте робить її економіку менш ризикованою.