Політологія екзамен

ЇЇ ознаки: повноваження центральних керівних органів є строго визначеними й обмеженими владою суб’єктів конфедерації; загальні рішення приймаються обов’язково за згодою всіх членів конфедерації; відсутні єдина для всіх суб’єктів конфедерації територія, громадянство, правова й податкова система; правовою підвалиною конфедерації є договір, ане конституція; бюджет складається з внесків членів конфедерації.

54. Назвіть не менше 5 держав, формою правління в яких є монархія.

Мона́рхія — форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі — спадкоємному монархові.

Види монархії:

Абсолютна монархія (самодержавство) грунтується на зосередженні всієї державної влади в руках одного монарха (Саудівська Аравія,Оман). Для цього виду монархії характерна відсутність будь-яких представницьких установ у державі.

Конституційна монархія існує у двох видах:

1)дуалістична конституційна монархія;

2)парламентарна конституційна монархія.

Дуалістична конституційна монархія передбачали два рівноправних політичних установи в державі: монархію і парламент, які ділять між собою державну владу. Монарх ніяк не залежить від парламенту у сфері виконавчої влади, він самостійно призначає членів уряду, які несуть відповідальність тільки перед ним. Монарх має повне право обмежити парламентські законодавчі повноваження.

Парламентарна конституційна монархія існує в тому випадку, коли влада монарха обмежується одночасно в кількох областяхуправління державою: у сфері законодавства, державного управління, контролю над урядом. Право призначення глави уряду та міністрів зберігається за монархом тільки юридично і тільки відповідно до пропозицій лідерів партійної фракції, які займають більшість місць впарламенті. Уряд держави несе відповідальність за свою діяльність тільки перед парламентом.

В даний час існують держави, в яких панує монархічний лад. Абсолютний вид реалізований в Саудівській Аравії, Катарі, Брунеї та Омані. Конституційна дуалістична представлена в Марокко, Ліхтенштейні, ОАЕ, Люксембурзі, Кувейті, Монако і Йорданії.

Конституційна парламентарна проявлена в Невісе, Сент-Кітса, Гренадіни, Сент-Вінсенте, Ямайці, Тонга, Новій Зеландії, Великобританії, Бельгії, Камбоджа, Японії, Данії, Таїланді, Норвегії, Канаді, Швеції, Бутані, Іспанії, Андоррі та ін

55. Назвіть не менше 5 держав, формою правління в яких є республіка.

Респу́бліка (від лат. res publica — справа громади) — форма державного правління, за якої верховні органи державної владиобираються на певний термін, з окресленими законами повноваженнями; існує поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову.

Республіці властиві такі риси:

Існування одноосібного і колегіального глави держави — президента і парламенту.

Парламент представляє законодавчу владу.

Завдання президента — очолювати виконавчу владу, але це характерно не для всіх типів республік.

Виборність на певний термін голови держави і інших верховних органів державної влади. Так, президент і парламент повинні обиратися народом на певний термін.

Юридична відповідальність голів держави. Наприклад, згідно із більшістю конституцій, у парламенту є право звільнення від посади президента за тяжкі злочини проти держави (імпічмент).

У випадках, передбачених конституцією, право представляти і виступати від імені держави має президент.

Існують три основних різновиди республіканської форми правління:

президентська республіка;

парламентська республіка;

республіка змішаного типу.

У президентській республіці президент обирається непарламентським шляхом — прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія, Іран, Ірак). Класичною президентською республікою вважають США. Глава держави (президент) особисто або з

наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом.

У парламентській республіці глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або ширшою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія,ФРН, Чехія, Угорщина)

Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана (парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська)форма республіканського правління. Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентської республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної республіки визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду. Президент має право головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом. Класичним зразком змішаної республіканської форми правління є Франція за конституцією 1958 року. В Європі — Австрія, Румунія, Польща, Фінляндія, Україна та ін..

57. Назвіть не менше 5 держав, формою держ устрою в яких є унітарна держава.

Уніта́рна держа́ва — це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень

іне володіють суверенними правами.

Централізована унітарна держава характеризується тим, що управління на всіх суб-національних (нижчих загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється адміністрацією, що призначається вищим органом виконавчої влади.

Децентралізована унітарна держава характеризується тим, що місцеві органи формуються незалежно від центральних органів влади (обираються населенням і т. п.) та користуються значними повноваженнями у вирішенні місцевих питань.

Відносно децентралізована унітарна держава характеризуються поєднанням прямого державного управління на місцях із місцевим самоврядуванням: на вищому (область) та середньому (район) субнаціональних територіальних рівнях одночасно функціонують органи виконавчої влади загальної компетенції та органи місцевого самоврядування.

Сербія,Словаччина,Словенія, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Чорногорія, Швеція Грузія, Ємен, Ізраїль, Індонезія, Іран Ботсвана Буркіна-Фасо Бурунді Габон Гамбія Гана Гвінея Болівія Еквадор Колумбія Парагвай Гватемала Гондурас Гренада Домініка Домініканська республіка Коста-Ріка Куба Вануату Кірібаті Маршаллові острови Науру Нова Зеландія

58. Назвіть не менше 5 держав, формою держ устрою в яких є федерація.

Федерація – це союзна держава, що складається з кількох відносно самостійних державних утворень (штатів, земель, кантонів, провінцій тощо). Державна влада тут розподілена між федеральними органами, які репрезентують державу в цілому, й органами автономій, що входять до федерації. Суб’єкти федерації мають право видання власної конституції та законів, можуть мати власну правову і судову систему, власне громадянство, урядові і законодавчі органи. Але обов’язково діє принцип субординації, тобто відповідності законів суб’єктів федерації союзним законам, пріоритету федеральних законів. Як правило, суб’єкти федерації не мають права на сецесію, тобто вихід із складу федеративної держави.

Федерація може будуватись за територіальним (США, Німеччина, Австралія й ін.) або національно-територіальним (колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина) принципом. В останньому випадку суб’єкти федерації є зародками національної державності, і тому в певний час можуть зробити кроки до самостійності. У деяких державах ці два принципи співіснують (Канада, Росія).

Австрійська Республіка, Боснія і Герцеґовина, Королівство Бельгія, Федеративна Республіка Німеччина, Швейцарська Конфедерація, Ісламська Республіка Пакистан, Малайзія, Об'єднані Арабські Емірати, Республіка Індія, Канада, Мексиканські Сполучені Штати, Сполучені Штати Америки, Федеральна Республіка Бразилія.

59. Назвіть органи місцевого самоврядування в Україні.

Згідно із цим Законом, а також ХІ Розділом Конституції України, місцеве самоврядування – це право територіальних колективів громадян та вибраних ними органів самостійно розв’язувати всі питання місцевого значення в межах Конституції і законів держави. Від органів місцевої державної виконавчої влади місцеве самоврядування відрізняється тим, що утворюється безпосередньо громадянами і не знаходиться у прямому підпорядкуванні вищим державним органам. Формою безпосереднього здійснення місцевого самоврядування можуть бути місцеві референдуми.

Органи місцевого самоврядування в Україні утворюються в селах, селищах, містах (ради та голови), а також в районах і областях (ради) з метою розв’язання багатьох місцевих проблем, оскільки центральна державна влада не завжди може врахувати місцеві умови. Розподіл повноважень між органами державної влади і місцевим самоврядуванням визначається законом. Економічну основу місцевого самоврядування становлять комунальна власність і місцевий бюджет (який складається з відрахувань від загальних податків, а також із передбачених законом місцевих податків та зборів) і позабюджетні надходження.

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах: -народовладдя; -законності; -гласності; -колегіальності;

-поєднання місцевих і державних інтересів; -виборності;

-правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; -підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; -державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; -судового захисту прав місцевого самоврядування.

60. Назвіть шляхи прийняття конституції.

Форма правління та форма державного устрою, порядок організації і компетенції органів влади й управління в центрі та на місцях, організація й основні принципи правосуддя,виборчої системи,правовий стан особистості – все це визначається основним законом держави – конституцією.

Конституція та інші закони держави ґрунтуються на певних принципах,які становлять конституційний режим,тобто основні засади політико-правового устрою держави.

У Конституції України визначені такі принципи,як верховенство права;народовладдя;розподіл влади;взаємодія державного управління й місцевого самоврядування;пріоритетність прав і свобод людини;політична,економічна багатоманітність суспільного життя тощо.

Шляхи прийняття конституцій – Установчими зборами, парламентом, затвердження референдумом, октроювання(введення виконавчою владою-монархом або президентом). У деяких країнах основи конституційного режиму досить стабільні, що досягається, зокрема, особливими умовами внесення змін та поправок до конституції

61. Хто є автором теорії правової держави?

Термін «правова держава» входить до наукового обігу в першій третині ХІХ ст. у німецькому державознавстві (К. Т. Велькер, Р. фон Моль та інші). Ідея правової держави набула розвитку в працях Геґеля, Є. Бентама, Б. Констана, які відстоювали доктрину невтручання держави у приватне життя людини, а також учених Росії й України (Б. Чичерін, Вол. Соловйов, П. Новгородцев, Б. Кістяківський та інші). Зокрема, Б. Кістяківський, протиставляючи правову державу деспотичній, визначав такі її принципи, як обмеженість державної влади визнанням невід’ємних і недоторканних прав особистості; підпорядкування законові органів державної влади; забезпечення політичної свободи; зверхність народу (але не його самодержавство); розвинута правосвідомість народу.

62.Назвіть основні принципи правової держави. До принципів правової держави відносять:

1)панування права в усіх сферах суспільного життя та зверхність закону;

2)підкорення держави, всіх її органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян законові;

3)непохитність свободи особистості, її прав та інтересів, честі й гідності, захист і гарантії цих прав;

4)взаємна відповідальність держави та особистості;

5)поділ влади;

6)існування ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів, у першу чергу – незалежної судової влади.

Необхідно підкреслити, що суть правової держави не стільки у виконанні законів, скільки в пануванні саме правових законів. Право – не батіг, за допомогою якого держава поганяє громадянина, це – своєрідний буфер, гарантія від замаху на особистість громадянина, на його свободу та гідність, хто б цей замах не робив

–чи інші громадяни, чи влада.

Найважливішим моментом правової держави є незалежність та достатні повноваження судової влади. Найвищим проявом політичної, владної ролі суду як

соціальної інституції є контроль законодавчого процесу, або конституційний нагляд. Він полягає в тому, що суд може кваліфікувати якісь державні закони або їх окремі положення як такі, що суперечать конституції, і позбавляти їх юридичної сили.

63. Чим правова держава відрізняється від неправової?

Термін «правова держава» входить до наукового обігу в першій третині ХІХ ст. у німецькому державознавстві (К. Т. Велькер, Р. фон Моль та інші). Ідея правової держави набула розвитку в працях Геґеля, Є. Бентама, Б. Констана, які відстоювали доктрину невтручання держави у приватне життя людини, а також учених Росії й України (Б. Чичерін, Вол. Соловйов, П. Новгородцев, Б. Кістяківський та інші). Зокрема, Б. Кістяківський, протиставляючи правову державу деспотичній, визначав такі її принципи, як обмеженість державної влади визнанням невід’ємних і недоторканних прав особистості; підпорядкування законові органів державної влади; забезпечення політичної свободи; зверхність народу (але не його самодержавство); розвинута правосвідомість народу.

Останніми роками ідея правової держави сприймається як зразок сучасної політичної системи, що існує на Заході. До принципів правової держави відносять:

1)панування права в усіх сферах суспільного життя та зверхність закону;

2)підкорення держави, всіх її органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян законові;

3)непохитність свободи особистості, її прав та інтересів, честі й гідності, захист і гарантії цих прав;

4)взаємна відповідальність держави та особистості;

5)поділ влади;

6)існування ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів, у першу чергу – незалежної судової влади.

Необхідно підкреслити, що суть правової держави не стільки у виконанні законів, скільки в пануванні саме правових законів. Право – не батіг, за допомогою якого держава поганяє громадянина, це – своєрідний буфер, гарантія від замаху на особистість громадянина, на його свободу та гідність, хто б цей замах не робив

– чи інші громадяни, чи влада.

Найважливішим моментом правової держави є незалежність та достатні повноваження судової влади. Найвищим проявом політичної, владної ролі суду як соціальної інституції є контроль законодавчого процесу, або конституційний нагляд. Він полягає в тому, що суд може кваліфікувати якісь державні закони або їх окремі положення як такі, що суперечать конституції, і позбавляти їх юридичної сили. Існує два способи такого нагляду:

1.Функція конституційного контролю належить усім судам загальної юрисдикції (США, Аргентина, Мексика, Данія, Норвегія, Канада, Австралія, Індія, Японія). При цьому політична роль вищої судової влади полягає не тільки в застосуванні права, а ще й у його творенні.

2.Конституційний нагляд здійснюють спеціальні судові органи конституційні суди (Німеччина, Австрія, Італія, Франція, Росія, Україна).

Правова держава — суспільно-політичний устрій, найважливішими принципами якої є законність і справедливість. Все, що прямо не заборонено нормативними актами, дозволено і доступно для людини. Якщо будь-які закони суперечать загальноприйнятим нормам права і явно зачіпають інтереси людини (наприклад, податок на повітря або на бездітність), то включаються природні механізми щодо їх скасування.

Неправове держава — суспільно-політичний устрій, при якому формально закріплені норми і правила не дотримуються, відсутня рівність суб’єктів перед законом, існує концепція «понять», які не зафіксовані в письмових джерелах, але обов’язкові для виконання. У суспільно-політичному житті панує нерівність, яка існує лише умоглядно. Правитель приймає будь-які закони, без оглядки на історію та культуру народу.

У чому різниця між правовим і неправовим державою?

Отже, у правовій державі саме закон превалює над чиїми-небудь бажаннями та інтересами. У такому суспільстві у політичної групи, яка отримала владу, практично немає шансів перекроїти соціальний устрій без оглядки на історико-культурні особливості людей. Механізми, які задіюються для усунення порушень закону, працюють без оглядки на статус порушника.

Неправове держава — це повний антипод: тут не доводиться говорити про рівноправність, так як закони не дотримуються, існують соціальні групи, що стоять «поза законом». Це люди, в руках яких зосереджена влада, або ті, хто може відкупитися від правосуддя. Подібні принципи життя діють в Латинській Америці, а також на значній частині пострадянського простору.

У правовій державі правила ведення бізнесу та політичної гри відкриті і зрозумілі для всіх. Діють механізми руху по соціальних сходах, для активації яких потрібно повністю розділяти і поважати загальноприйняті цінності. У неправовій державі система працює інакше. Діють неписані правила, які стосуються і політики, і економіки. Так, щоб організувати своє виробництво, відкрити велику торговельну точку, необхідно платити посадовим особам, наділеним владою. За недотримання неписаних законів неодмінно настає покарання.

відмінність правової держави від неправового полягає в наступному:

Принципи життя. У правовій державі вся система суспільства і влади підпорядкована стабільним, логічним і грамотним законам. Вони неухильно дотримуються всіма інститутами влади і громадянами. У неправовій державі в законодавстві панує хаос і анархія. Право або є свідомо репресивним і несправедливим, або не дотримується суспільством та інститутами влади.

Джерела походження норм і правил. У правовій державі панує писане право, яке прийнято у відповідному порядку. У неправовій державі домінують неписані закони, які негласно приймаються всіма суб’єктами соціальних відносин.

Наслідки порушення правил. У правовій державі закони є імперативними, за їх недотримання передбачена цивільна, адміністративна, кримінальна відповідальність. У неправовій державі за порушення неписаних правил настає неадекватна по своїй суворості відповідальність: тривалі тюремні терміни, конфіскація майна, позбавлення прав, позбавлення життя.

Рівність суб’єктів правовідносин. У правовій державі панує справедливість і законність. Усі суб’єкти наділені рівним колом прав та обов’язків. У неправовій державі існують соціальні групи, свідомо що знаходяться в привілейованому становищі — вище закону.

64. Чи існують сьогодні правові держави? Якщо так, то наведіть приклади.

Самими правовими державами світу є Скандинавія, Австралія, Нова Зеландія, Японія, Австрія.

Пряме закріплення ідея правової держави знайшла, наприклад, в Конституції Іспанії 1978 р., проголошує у п. 1 ст. 1, що Іспанія - це «соціальна, правова і демократична держава, вищими цінностями якого є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм» Вона закріплюється в Основному законі ФРН 1949 р., у ст. 20 і 28 проголошує, що «Федеративна Республіка Німеччини є демократичною і соціальною федеративною державою» і що «конституційний устрій земель має відповідати основним принципам республіканського, демократичного і соціально-правової держави в дусі справжнього Основного закону». Непряме закріплення ідея правової держави отримала в конституціях Австрії, Греції, Італії, Франції, Швеції, Швейцарії та ряду інших високорозвинених капіталістичних держав.

65. Назвіть основні принципи соціальної держави.

Подальшим розвитком теорії і практики правової держави стала соціальна, або соціально-правова, держава. Ідея доповнення юридичних і політичних прав соціальними правами людини та відповідними державними гарантіями поширюється в Європі наприкінці ХІХ ст. На межі ХІХ–ХХ століття засадничу для концепції соціальної держави ідею гідного існування людини обґрунтовують Вол. Соловйов та П. Новгородцев. Розвиненого практичного втілення соціальна держава («wellfare state» – «держава загального добробуту») набуває в західних країнах після Другої світової війни. Вона не обмежується захистом прав людини, а бере на себе відповідальність за створення соціальних гарантій, протидіє узурпації політичної влади владою економічною. Основними принципами соціальної держави є соціальна справедливість, соціальна безпека, соціальні гарантії прав людини і гуманних умов життя. Такій державі притаманні широко розгалужена система соціальних послуг, безкоштовна освіта, охорона здоров’я, доступ до різних сфер культури, спорту, допомога держави слабким верствам суспільства.

На відміну від соціалістичної держави, соціальна держава не відкидає пріоритет прав і свобод людини, а лише доповнює його системою державних соціальних гарантій. Якщо в понятті правової держави підкреслюється захист свобод і прав індивідів, то поняття соціальної держави наголошує на забезпеченні їх гідного існування. Ця мета досягається за допомогою солідарної ринкової економіки (тобто створення сприятливих умов уключення до ринкових відносин усіх верств населення); соціальної демократії (тобто поєднання громадянського самоврядування з представницькою демократією) та соціальної етики (тобто орієнтації на досягнення згоди, взаємодії на основі визнання автономного права кожної людини захищати свою гідність). Отже, соціальна правова держава виявляється найбільш справедливою сучасною формою взаємоузгодження громадянського суспільства і політичної організації, до якої прагнуть цивілізовані країни.

66. Чи існують сьогодні соціальні держави? Якщо так, то наведіть приклади.

Після Другої світової війни концепція соціальної держави одержала закріплення в конституціях ряду країн Західної Європи (ФРН, Іспанія та ін.). Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 р. зазначає, що Іспанія є соціальною, правовою та демократичною державою, вищими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм. Стаття 20 Конституції ФРН 1949 р. говорить про те, що ФРН є демократичною і соціальною федеративною державою. У Конституції Франції записано, що вона є демократичною і соціальною республікою.

Згідно зі ст.1 Конституції 1996 року, Україна є соціальною державою. Безперечно, таке проголошення відображає не реальну дійсність, а лише прагнення та орієнтацію молодої Української держави, є декларацією її намірів. Це конституційне положення поставило на порядок денний актуальне завдання перед суспільними науками і, в першу чергу, теорією держави та права – визначити й дослідити сутність, ознаки і функції соціальної держави, науково обґрунтувати її загальнотеоретичну характеристику, накреслити шляхи побудови такої держави в Україні.

Ліберальна модель соціальної держави застосовується у англомовних країнах: США, Великій Британії, Канаді, Австралії; Rонсервативна модель — в Австрії, Німеччині, Франції, Італії, Греції;

Cоціал-демократична соціальна держава — у Швеції.

Серед сучасних прикладів реалізації ідеалу соціальної держави зазвичай призводять країни Скандинавського півострова (тобто «шведська модель»), Фінляндію, Нідерланди, Канаду, Швейцарію, Німеччину, Бельгію, а також іноді Великобританію, Францію, Австрію, Нову Зеландію, Австралію, США, Італію , Грецію, Португалію, Японію, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Естонію, Литву, Латвію, країни Перської затоки, Лівію та інші країни.

67. Назвіть основні ознаки політичної партії.

Політична партія (лат. pars, partis – частина, сторона; об’єднання індивідів навколо спільного інтересу) – це добровільна організація громадян, об’єднаних спільними ідеалами, яка виражає інтереси частини народу, певного класу чи соціальної верстви і прагне їх реалізувати шляхом участі в здобутті та здійсненні державної влади.

Політичні партії відрізняються від неполітичних об’єднань громадян (творчих, професійних, аматорських тощо) за такими ознаками:

–особливий правовий статус, як правило, визначений в нормах конституції та/або в спеціальному законодавстві;

–наявність політичної мети і програми, що відображає бачення партією перспективних напрямів розвитку суспільства;

–наявність партійної ідеології, тобто системи певних політичних цінностей та ідеалів, і її дотримання в практичній діяльності партії шляхом активної пропаганди серед населення, відстоювання та компромісного узгодження ідеологічних засад у відносинах з іншими партіями та при здійсненні політичної влади;

–безпосередня участь у боротьбі за владу в державних та самоврядних органах, здійснення такої влади або активний вплив на політичні процеси;

–наявність постійної соціальної бази, яка формується засобами пропаганди і агітації серед певних верств суспільства і соціальних груп, особливо в період виборчих кампаній;

–складна, розгалужена форма організаційної побудови, наявність внутрішньопартійної та загальнодержавної структур (від центральних органів до місцевих осередків);

–постійно діюча система управління, регулярні внутрішні та суспільно інтегровані зв’язки.

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

1.вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;

2.бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.

3.Члени партії:

Øактивні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять до складу бюрократії;

Øпасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть участі у житті організації, не сприяють реалізації партійної програми;

Øсоціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної бази партії, яка не тільки підтримує її програму, але постійно голосує за неї на виборах, називається електоратом даної партії.

68. Що означає слово «партія»?

Партії (від лат. рars – частина, група) відомі зі стародавніх часів –або як групи прибічників вождя, або як певні соціальні прошарки, що відстоюють власні інтереси. Політичні партії в сучасному розумінні формуються поряд із розвитком громадянського суспільства. За визначенням М. Вебера, їх генезис мав три етапи:

1)партії як аристократичні угрупування в парламенті – віґі і торі в Англії XVІІ–XVІІІ ст., які в ХІХ ст. перетворились на ліберальну (нині лібералдемократичну) та консервативну партії;

2)партії як політичні клуби – жирондисти та якобінці часів Великої Французької революції, федералісти та антифедералісти у США;

3)масові партії. Виникнення масових партій у другій половині ХІХ ст. пов’язане із залученням до політики широких мас населення, трудящих (тому це були в першу чергу соціал-демократичні партії – наприклад, у Німеччині в 1869 р.), із упровадженням загального виборчого права. Але масовість мала в собі й небезпеку, яку німецький політолог Р. Міхельс відобразив у «залізному законі олігархії». А саме – такі партії схильні до перетворення в олігархічні, авторитарні структури з причин технічних: унеможливлення безпосередньої демократії внаслідок розширення організації і необхідності професійного управління; і з причин психологічних –політичної інертності мас та прагнення лідерів до влади.

Утім, у подальшому розвитку вплив партій усе більше визначається не стільки їх чисельністю, скільки організаційною та ідеологічною гнучкістю, фінансовою опорою і здатністю використовувати засоби масової інформації. Тому сучасні політичні партії переважно вже не такі масові.

За визначенням Ла Паламбари, партія – це організована політична сила, що об’єднує громадян однієї політичної тенденції з метою мобілізації громадської думки на певні цілі та участі в органах влади або орієнтування влади на досягнення цих цілей. Партії відрізняються від інших організацій громадянського суспільства саме своїм переважно політичним характером, тобто безпосередньою участю у боротьбі за владу та її розподіл. Тому конститутивними ознаками партії як певного типу суспільної організації можна вважати:

• наявність організаційної структури, яка визначена статутом;

• наявність певної ідеології, що відображена у програмі;

• діяльність, спрямована на завоювання підтримки народу;

• діяльність, спрямована на здобуття та здійснення влади.

В Україні політи́чна па́ртія — це зареєстроване згідно з Законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Термін «партія» (лат. pars/partis — частина, галузь, відділ) існує ще з давньоримських часів, поняття «політична партія» як ми розуміємо його зараз — витвір новітньої доби. Звичайно, різноманітні політичні групи, клуби та кліки такі ж старі, як і сама політика, але політичні партії у сучасному їх значенні тісно пов'язані зі становленням і розвитком представницької демократії та основного її елементу — парламентаризму як форми і методу організації та здійснення влади.

Функції партій 1. Представництво інтересів.

2. Комунікативна функція.

3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація.

4. Розробка політики та здійснення політичного курсу.

5. Функції соціальної інтеграції.

69. На які види поділяються партійні системи? Партійні системи

Сьогодні політичні партії існують у переважній більшості країн світу, за винятком кількох абсолютних монархій. Конфігурація політичних партій, що визначається їх кількістю, параметрами, взаємодією, а також виборчою системою та прихильністю виборців, має назву партійної системи. Її характер значною мірою впливає на характер політичної системи суспільства загалом. Існує кілька класифікацій партійних систем. Так, М. Дюверже на основі кількісного критерію поділяє їх на двопартійні, багатопартійні й однопартійні; Ж. Блондель виходить із кількості партій і їх місця в політичній системі: двопартійна, двох з половиною партійна, багатопартійна з домінуючою партією, багатопартійна без домінуючої партії; Дж. Сарторі враховує кількість партій та ідеологічну дистанцію між ними– система домінуючої партії, двопартійна система, помірно поляризована і

гранично поляризована багатопартійні системи. Основними типами партійних систем є однопартійні, двопартійні й багатопартійні.

Однопартійні системи будуються партією авангардного типу, яка, по-перше, виключає з політичного життя своїх опонентів, а по-друге, перетворюється на партійно-державну структуру. Роль єдиної партії як основи політичної системи може бути закріплена в Конституції. Фактично партія втрачає характер громадської організації, а партійна система перетворюється у партократичну (СРСР, фашистська Німеччина, Північна Корея). У деяких однопартійних за суттю системах зберігалась формальна багатопартійність (НДР, Китай).

Багатопартійні системи не обмежують створення партій ідеологічними умовами (за винятком деяких крайніх угруповань) та не створюють партійнодержавних структур. Різновидами багатопартійності є:

•гранично поляризована система (допускає існування позасистемних партій і двобічну опозицію – Італія, Франція);

•помірно поляризована система (відсутність крайностей, тяжіння до центру, двополюсні коаліції – Швеція, Німеччина);

•система з домінуючою партією (яка не має конституційного закріплення своєї ролі і в будь-який час може втратити своє домінування –Мексика, Індія);

•мультипартійна – фактично перехідна (численність партій, як правило, невеликих та маловпливових – Україна, Росія).

В англосаксонських державах поширені двопартійні системи, які є своєрідною модифікацією багатопартійності. Двопартійність гарантує більшу стабільність і передбачуваність політичного життя, яке розвивається за принципом маятника. Деякі політологи вважають цю систему найкращою, але спроби її штучного впровадження не мають успіху. Втім, і в країнах традиційного поширення (Великобританія, США) двопартійність усе частіше ставиться під сумнів.

Французький політолог М. Дюверже сформулював гіпотезу про взаємозв’язок між числом партій у країні та її виборчою системою. «Закон Дюверже» полягає в тому, що мажоритарна виборча система сприяє формуванню двопартійності, у той час як пропорційне представництво сприяє багатопартійності. Утім, у деяких країнах бачимо стійке існування максимум 3–4 партій при пропорційній системі (Австрія, Німеччина), а в інших – фактично трипартійну конкуренцію при мажоритарній (Велика Британія). Стабільності партійної системи може сприяти державне фінансування партій, які пройшли до парламенту. У Росії Закон «Про політичні партії» (2001 р.) вимагає від партії мати регіональні відділення не менше ніж у половині суб’єктів Російської Федерації і не менше 50 тис. членів – таким умовам відповідають близько 40 зареєстрованих партій.

Окремим явищем, притаманним деяким партійним системам, є утворення регіональних партій. Як правило, це стосується держав із федеративним устроєм або автономіями (Канада, Індія, Іспанія).

70. Наведіть приклад країн з багатопартійною системою.

Багатопартійні системи не обмежують створення партій ідеологічними умовами (за винятком деяких крайніх угруповань) та не створюють партійнодержавних структур. Різновидами багатопартійності є:

•гранично поляризована система (допускає існування позасистемних партій і двобічну опозицію – Італія, Франція);

•помірно поляризована система (відсутність крайностей, тяжіння до центру, двополюсні коаліції – Швеція, Німеччина);

•система з домінуючою партією (яка не має конституційного закріплення своєї ролі і в будь-який час може втратити своє домінування –Мексика, Індія);

•мультипартійна – фактично перехідна (численність партій, як правило, невеликих та маловпливових – Україна, Росія).

71. Наведіть приклад країн з двопартійною системою.

В англосаксонських державах поширені двопартійні системи, які є своєрідною модифікацією багатопартійності. Двопартійність гарантує більшу стабільність і передбачуваність політичного життя, яке розвивається за принципом маятника. Деякі політологи вважають цю систему найкращою, але спроби її штучного впровадження не мають успіху. Втім, і в країнах традиційного поширення (Великобританія, США) двопартійність усе частіше ставиться під сумнів.

Французький політолог М. Дюверже сформулював гіпотезу про взаємозв’язок між числом партій у країні та її виборчою системою. «Закон Дюверже» полягає в тому, що мажоритарна виборча система сприяє формуванню двопартійності, у той час як пропорційне представництво сприяє багатопартійності.

Утім, у деяких країнах бачимо стійке існування максимум 3–4 партій при пропорційній системі (Австрія, Німеччина), а в інших – фактично трипартійну конкуренцію при мажоритарній (Велика Британія). Стабільності партійної системи може сприяти державне фінансування партій, які пройшли до парламенту. У Росії Закон «Про політичні партії» (2001 р.) вимагає від партії мати регіональні відділення не менше ніж у половині суб’єктів Російської Федерації і не менше 50 тис. членів – таким умовам відповідають близько 40 зареєстрованих партій.

Окремим явищем, притаманним деяким партійним системам, є утворення регіональних партій. Як правило, це стосується держав із федеративним устроєм або автономіями (Канада, Індія, Іспанія).

72. Наведіть приклад країн з однопартійною системою.

Однопартійні системи будуються партією авангардного типу, яка, по-перше, виключає з політичного життя своїх опонентів, а по-друге, перетворюється на партійно-державну структуру. Роль єдиної партії як основи політичної системи може бути закріплена в Конституції. Фактично партія втрачає характер громадської організації, а партійна система перетворюється у партократичну (СРСР, фашистська Німеччина, Північна Корея). У деяких однопартійних за суттю системах зберігалась формальна багатопартійність (НДР, Китай).

73. Яка партійна система в Україні? Багатопартійна(Мультипартійна-фактично перехідна)

До початку 90-х років ХХ ст. в Україні,як і в Радянському Союзі загалом діяла однопартійна система. Ст.6 Конституції СРСР закріплювала керівну і спрямовуючу роль КПРС як основи політичної системи. Комуністична партія України (КПУ) була республіканською організацією КПРС і самостійності не мала. Власне, сама відміна 6-ї статті та впровадження багатопартійності стало одним із провідних гасел демократичної опозиції під час горбачовської перебудови. Починається швидка ерозія,а згодом відбувається розпад однопартійної системи.

До моменту проголошення незалежності України однопартійна система фактично була зруйнована. Втім, це ще не означало автоматичного виникнення багатопартійної системи. Молоді партії були ще занадто слабкі, щоб узяти на себе відповідальність за владу і переконати народ у своїй спроможності володарювати. Тому склалася ситуація, коли за умов існування багатьох політичних партій головні державні посади як виконавчої, так і законодавчої влади обіймали переважно безпартійні. Протягом наступних років в Україні тривав процес формування багатопартійності.

Суттєвий вплив на формування багатопартійності в Україні здійснює розширення виборчих прав політичних партій. До 1997р в Україні діяла мажоритарна виборча система, яка надавала політичним партіям лише право висувати своїх кандидатів в одномандатних мажоритарних округах. На виборах до Верховної Ради 1998р вперше була застосована змішана виборча система, яка перетворила політичні партії на безпосередніх суб’єктів виборчого процесу – половина депутатського корпусу тепер обиралась у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за пропорційним принципом від політичних партій. При цьому був визначений 4-відсоткоий виборчій бар’єр.

74. Чим відрізняються масові політичні партії від кадрових?

Організаційна структура передбачає організаційні принципи побудови партії, статус її органів, взаємозв’язки між структурними ланками. У світовій політології виділяються декілька підходів до класифікації партій за їх організаційною структурою. М. Дюверже встановив бінарну класифікацію — кадрові та масові партії. Кадрові партії виникли на початку ХХ ст. на основі електоральних комісій «у низах» та парламентських груп «у верхах». Кадрові партії не мають інституту фіксованого членства і членських внесків, діють переважно під час передвиборчих кампаній через професійних і громадських активістів.

Кадрові партії — це передусім партії впливових людей, котрі мають авторитет і можуть розраховувати на підтримку. Первинними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району, які намагаються залучити під час виборів якомога більше своїх прихильників. Кадрові партії слабко ідеологізовані, тобто мало займаються розробкою ідеологічних доктрин, а здебільшого керуються виборчим прагматизмом. До типових кадрових партій належать Республіканська і Демократична партії США.

Масові партії об’єднують велику кількість людей, що гуртуються у первинних структурах, мають фіксоване членство. Основне джерело їх фінансування — членські внески. Діяльність цих партій має здебільшого ідеологічний характер і відзначається активною виборчою боротьбою. Керівництво в масових партіях здійснюють професійні політики та постійні управлінські партійні кадри. Ці партії вимагають у своїх членів пристрасності і лояльності, а також активної участі у партійному житті. За структурою серед масових партій розрізняють соціал-демократичні, комуністичні (ленінські) і фашистські. Масові партії, як правило, збюрократизовані, спостерігається сильний розрив між партійними масами і партійною елітою.

75. Чим відрізняється політична партія від громадської організації?

Типовими інститутами громадянського суспільства можна вважати профспілки, спілки та асоціації підприємців, культурні товариства, спілки національних меншин, правозахисні організації, благочинні фонди, органи самоврядування у вищих та середніх школах і ЗМІ. Деякі вчені у структуру громадянського суспільства включають партії, які ще не задіяні в механізмах влади. Таку позицію не можна вважати точною оскільки вона суперечить принципу розмежування політики і громадської діяльності, політичної системи і громадянського суспільства. Крім цього партії і громадські організації вирізняються за метою, масштабом і формою діяльності, а також кількістю членів. Якщо метою партії є здобуття, використання і утримання політичної влади, то метою громадської організації — вплив на владу є реалізація інтересів і прав передусім своїх членів а також і представників інших соціальних категорій. Партії, як правило, виражають загальні інтереси (національні, регіональні та місцевих громад), то громадські організації — специфічні інтереси, які стосуються окремих видів діяльності та соціальних умов життя. Також партії мають набагато складнішу організаційну структуру та потужніші засоби і інструменти інформаційного впливу на суспільний процес.

76. На які групи поділяють громадські організації за своєю спрямованістю?

Громадські організації – це об’єднання громадян із метою задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національнокультурних та інших спільних інтересів. Формально такі організації не є складовими частинами політичної системи. Але остільки, оскільки вони виражають соціально значущі інтереси (це передусім профспілки, об’єднання підприємців, жінок, ветеранів, молоді тощо), вони набувають певної політичної ролі. Інша справа, якщо організації задовольняють приватні інтереси громадян – тоді, як правило, вони зовсім не втручаються у політику (товариства філателістів, мисливців, рибалок тощо).За своєю спрямованістю громадські організації розподіляються на

такі групи:

•професійні (профспілки, напр. Федерація незалежних профспілок України, Всеукраїнський союз робітників, асоціації фермерів тощо);

•економічні (об’єднання підприємців, банкірів – Українська спілка промисловців і підприємців, Рада товаровиробників і роботодавців та ін.);

•соціально-демографічні (ветеранські, жіночі, молодіжні – Союз Чорнобиль, Українська студентська спілка й ін.);

•конфесійні (церкви, релігійні общини, релігійні об’єднання мирян);

•культурологічні і просвітницькі (напр., «Просвіта», «Знання»);

•творчі (об’єднання письменників, артистів, художників);

•спортивно-туристські та оздоровчі;

•наукові та науково-технічні;

•оборонні (напр., Добровільне товариство сприяння обороні України);

•національно-культурні (зокрема, організації етнічних меншин або їх об’єднання, напр., Асоціація національно-культурних об’єднань України);

•екологічні (напр., Зелений світ).

Громадські об’єднання є інститутами громадянського суспільства, тією ланкою, що пов’язує його з державою. Такі громадські об’єднання в політології нерідко називають «групами інтересів». Відповідно групи інтересів визначаються як «добровільні об’єднання людей, створені для вираження і задоволення їхніх інтересів у відносинах із різними політичними інститутами, насамперед із державою» (П. Шляхтун). Іншими словами, групи інтересів функціонують як політичні об’єднання тоді, коли вони або розв’язують суто політичні завдання, або вступають у взаємодію з державою. Вони мають політичний вимір, але здебільшого не є суто політичними об’єднаннями. Від політичних партій групи інтересів відрізняються тим, що не прагнуть до політичної відповідальності, не ставлять собі за мету оволодіння державною владою, а обмежуються лише впливом на неї.

Німецький політолог Ульріх фон Алеман пропонує таку типологію груп інтересів залежно від п’яти різних суспільних сфер діяльності:

1.Організовані інтереси в економічній сфері та у сфері праці: підприємницькі об’єднання й об’єднання самостійних категорій працівників; профспілки; споживчі спілки.

2.Організовані інтереси в соціальній сфері: об’єднання захисту соціальнихправ (на зразок товариства сліпих); об’єднання соціальних досягнень

(наприклад,благодійні громадські спілки та заклади); групи самодопомоги.

3.Організовані інтереси у сфері дозвілля й відпочинку: спортивні спілки та об’єднання; гуртки для спілкування і реалізації хобі.

4.Організовані інтереси у сфері релігії, науки і культури: церкви, секти; наукові асоціації; загальноосвітні гуртки, клуби мистецтва.

5.Організовані інтереси в суспільно-політичній сфері: духовні, етнічні, правозахисні об’єднання; громадсько-політичні об’єднання (екологічні, за роззброєння, емансипацію жінок тощо).

До громадсько-політичних організацій належать перш за все рухи, тобто широкі об’єднання громадян різних політичних переконань, спрямовані на досягнення конкретної мети або розв’язання конкретної суспільно-політичної проблеми. Від політичних партій вони відрізняються відсутністю розгорнутих ідейно спрямованих програм; відсутністю фіксованого членства або дозволом подвійного членства; короткочасністю існування; відсутністю або аморфністю організаційних структур; тиском на владу замість прямої участі у владі. Втім, межа між партією й рухом досить гнучка, і в колишніх соціалістичних країнах такі рухи, які виконували завдання руйнування колишньої системи, як правило, чи розпадались, чи перетворювались у політичні партії (Солідарність у Польщі, Саюдіс у Литві, Народний Рух України та ін.). Сьогодні створення громадсько-політичних організацій або рухів в Україні юридично неможливе, оскільки

об’єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до Закону України «Про об’єднання громадян» (ст. 1) визнається політичною партією або громадською організацією.

На Заході останніми десятиріччями набули поширення більш сталі масові демократичні рухи (екологічні, антимілітаристські, жіночі, молодіжні, антиглобалістські). Їм притаманна відсутність постійних лідерів; швидка ротація депутатів, відкритість і гласність внутрішнього життя, практична відмова від професійного апарату.

Окремо слід сказати про громадські організації, які утворюються при політичних партіях, – як правило, молодіжні. Це, наприклад, відтворена Ленінська Комуністична Спілка Молоді України, Соціалістичний Конгрес Молоді (1994 р.), що об’єднує низку молодіжних організацій лівого напряму; Молодіжний Союз Наша Україна (2005 р.) та ін.

77. Чим відрізняється безпосередня демократія від представницької?

Відомі два головних історичних типи демократії – безпосередня й представницька. У безпосередній демократії вищим законодавчим органом є народне зібрання. При цьому управлінські функції здійснюють посадовці, які безпосередньо обрані народом. У представницькій демократії вищим законодавчим органом стає представницький орган – зібрання обраних народом представників, – який призначає функціонерів державного управління.

1.Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні

іприйнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм.

2.2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. передбачає прийняття владних рішень представницькими органами, що обираються та оновлюються безпосередньо народом, соціальними спільностями та колективами. Суб'єктами (носіями) представницької демократії є перш за все парламенти, місцеві представницькі органи, установчі збори тощо.

78. Назвіть історичні типи демократії. Поняття демократії та її історичні форми

Слово демократія (δημοκρατία) має давньогрецьке походження і перекладається як «народовладдя». Зараз демократія як політичне явище означає політичний режим, за котрого народ є джерелом влади на засадах рівності, свободи і солідарності, та відповідні характеристики політичних відносин, політичної культури, політичного лідерства тощо.

Відомі два головних історичних типи демократії – безпосередня й представницька. У безпосередній демократії вищим законодавчим органом є народне зібрання. При цьому управлінські функції здійснюють посадовці, які безпосередньо обрані народом. У представницькій демократії вищим законодавчим органом стає представницький орган – зібрання обраних народом представників, – який призначає функціонерів державного управління.

Первісна військова демократія відома у багатьох племен ще з часів переходу від родоплемінного до державного устрою. Першими історичними формами демократії були античні держави. Зокрема, в Афінах (V–ІV ст. до н.е.) майже повною мірою був реалізований принцип самоврядування, коли публічна державна влада ще не настільки відчужена від народу, щоб набути самодостатнього значення. Але філософи того часу дорікали цій демократії за некомпетентність, неналежний принцип відбору посадових осіб, схильність демосу до тиранічного панування. Демократичні інститути влади, що побудовані на принципах безпосередньої демократії та місцевого самоврядування, мали розвиток також у феодальних республіках Пскова й Новгорода, де вищим органом влади були народні збори – віче (відоме як один з органів влади і в Київській Русі). Окремою формою демократії слід вважати комунальне самоврядування міст середньовічної Європи. Ця система під назвою «магдебурзьке право» існувала у XV–XVІІ ст. також у містах України – Києві, Львові, Кам’янці та ін. Крім того, в історії України велику роль відігравала військово республіканська організація Запорозької Січі, яка створила своєрідні демократичні механізми. Сучасна західна, або ліберальна, демократія як особлива історична форма базується на ідеях, що були висунуті і розроблені європейськими мислителями XVІІ– XІX ст., зокрема А. де Токвілем («Демократія в Америці», 1835–40 рр.), який убачав у демократії принцип соціальної організації сучасного суспільства, хоча й попереджав проти небезпек її розвитку.

79. Назвіть принципи демократії. Принципи демократії

Основними демократичними принципами, що забезпечують функціонування сучасного цивілізованого суспільства, є такі:

1.Зверхність права, правового закону, тобто існування закону для людини, а не людини для закону, гарантії прав особистості від свавілля політичної влади.

2.Плюралізм (від лат. рluralіs – множинний), тобто можливість існування різних думок, партій, організацій, ідеологій тощо. Згідно з цим принципом суспільнополітичне життя має складатися з діяльності численних взаємозалежних і водночас автономних соціальних та політичних груп, партій, організацій, ідеї й програми яких вільно порівнюються і змагаються між собою. Проявом плюралізму в політичній системі є багатопартійність. Плюралізм гарантує існування свободи думки, совісті та віросповідання, громадсько-політичних об’єднань і ініціатив.

3.Поділ влади, тобто відокремлення виконавчої влади від законодавчої та незалежність судової влади, а також існування системи «стримувань і противаг».

4.Принцип представництва. Залишком безпосередньої демократії в сучасних державах є лише референдуми.

5.Принцип взаємозв’язку свободи і відповідальності, прав і обов’язків.

6.Забезпечення інтересів більшості при гарантуванні прав меншості відстоювати власну позицію, відігравати свою роль у суспільному житті. Організована меншість у демократичному суспільстві виступає як політична (парламентська) опозиція, яка бере на себе функції контролю і критики діючої влади.

7.Гласність та врахування громадської думки. Гласність передбачає відкритість держави і державних діячів для критики з боку суспільства; доступність інформації, що має суспільне значення; розвинену й налагоджену систему засобів масової інформації, перш за все незалежних, тобто вільних від державнополітичної цензури. Гласність не може бути всеохоплюючою – її межі визначаються морально-правовим рівнем суспільства та стосуються сфери державних таємниць, які повинні бути чітко фіксовані законом; особистої честі й гідності, приниження яких також повинно каратись законом; загальноприйнятих норм моралі та відносин між людьми, зокрема таких порушень цих норм, як порнографія, насильство, заклики до національної, релігійної та соціальної ворожнечі й т. ін. Свобода слова можлива, лише якщо є відповідальність за це слово.

80. Назвіть демократичні процедури. Демократичні процедури

Утілення демократичних принципів забезпечується відповідними демократичними процедурами, найважливішими серед яких є:

1.Вибори. Загальну або часткову сукупність виборців називають електоратом – від лат. elector, тобто виборець.

2.Голосування. Воно може бути відкритим або таємним (останнє застосовується, як правило, на виборах). Кількісні принципи голосування: відносна більшість, проста або абсолютна більшість, кваліфікована більшість, консенсус.

3.Референдум – загальнонародне голосування з приводу якогось важливого питання державного і суспільного життя.

Різні демократичні країни мають різні традиції щодо проведення референдумів. Рекордсменом за їх кількістю є Швейцарія, в якій вони проводяться з найрізноманітніших питань кілька разів на рік (перший референдум відбувся у швейцарському кантоні Берн у 1439р.). Проте, наприклад, у Великій Британії та Німеччині референдуми практично не проводяться. Остання має досвід кількох народних волевиявлень 30-х років, які легітимізували тоталітарно-фашистський режим А. Гітлера. І сьогодні в окремих країнах референдуми використовуються для зміцнення й пролонгації авторитарної влади.

У Радянському Союзі єдиний референдум був проведений 17 березня 1991 р., і 80 % жителів України, які взяли в ньому участь, висловились за входження республіки в оновлену федерацію. Проте вже 1 грудня 1991 р. в Україні відбувся інший референдум, і 90 % тих, хто голосував, підтримали Акт проголошення незалежності України. Квітневий референдум 2000 р. стосувався внесення змін до Конституції України, але не мав політико-правових наслідків, оскільки Верховна Рада, котра, за Основним Законом, тільки й може вносити поправки до Конституції, цього не зробила. Згідно Конституцією, в Україні може бути проголошений референдум за народною ініціативою (на вимогу не менше ніж 3 млн. громадян) із будь-якого важливого питання, крім питань податків, бюджету та амністії.

4.Опонування та змагальність, тобто відкрите обговорення кандидатур на виборах, питань референдуму або інших важливих суспільно політичних проблем.

5.Делегування повноважень. Застосовується практика як вільних, так і імперативних мандатів.

6.Вивчення громадської думки, наприклад – соціологічні дослідження.

Таким чином, сучасна демократія – це не «самодержавство народу», а механізм здійснення його зверхності, що забезпечує водночас права і свободи особистості. Необхідно зрозуміти, що в питанні про демократію центр тяжіння давно змістився з питання про те, хто керує, на питання про те, яким чином здійснюється керування. «Влада народу» – це, за винятком невеликих общин, позбавлена змісту фраза або лицемірне прикриття диктатури, якщо не працюють відповідні механізми зверхності народу. Демократія сьогодні – не влада народу, а механізм здійснення державної влади, який забезпечує виконання волі більшості населення.

81. Які переваги та недоліки має мажоритарна виборча система?

Мажоритарні, або системи виборів за більшістю поданих голосів, є найдавнішими, найпростішими і доволі поширеними (існують майже у 80 країнах). Обраним вважається кандидат, що здобув більшість голосів (абсолютну чи відносну). При цьому можуть застосовуватися одномандатні й багатомандатні виборчі округи, один або два тури голосування. Різновидом мажоритарної системи є преференційна система, коли виборець виводить рейтинг усіх кандидатів, після чого із списку послідовно вилучаються кандидати, які вибрали найменшу кількість «перших місць» (застосовується в Австралії).

Така система повинна забезпечити обрання найбільш популярних в народі кандидатів і, як правило, сприяє стабільності парламенту та уряду. Але вона має й суттєві недоліки: переважну більшість може здобути партія, кандидати якої в сумі набрали незначну більшість або навіть меншість голосів; не репрезентованими можуть залишитись національні меншини тощо.

82. Які переваги та недоліки має пропорційна виборча система?

Пропорційна система вперше застосована в Бельгії в 1889 р. і зараз існує приблизно у 60 країнах. Ця система гарантує представництво політичних сил суспільства на національному рівні та забезпечує відповідне співвідношення цих сил у парламенті, оскільки розподіл депутатських мандатів здійснюється пропорційно кількості голосів, поданих за кожну з партій (блоків партій) у багатомандатних виборчих округах. Виборці голосують за партійними списками, тому під час виборчої кампанії значна увага надається ідеології політичних партій, а не вивченню осіб кандидатів. Повне пропорційне представництво має місце тоді, коли вся територія країни становить єдиний виборчий округ (Ізраїль, Нідерланди, Україна), але в більшості країн використовується обмежене пропорційне представництво, коли вибори відбуваються в декількох багатомандатних округах, що вносить певну різницю між кількістю отриманих голосів та кількістю отриманих місць. Застосовується також «виборчий бар’єр» (тобто мінімальний відсоток голосів виборців, який повинна набрати політична організація, щоб мати право на розподіл депутатських мандатів), покликаний запобігти проникненню до парламенту малих партій. Але загалом пропорційна система має тенденцію до розпорошення політичних сил та ослаблення стабільності парламенту, вона також віддаляє виборця від кандидатів, списки яких формуються політичними організаціями.

83. За якими виборчими системами відбувались вибори президента та парламенту України в 2014 році?

Вибори Президента України відбуваються за мажоритарною системою, при цьому для перемоги в першому турі потрібна абсолютна більшість, а в другому – відносна більшість голосів виборців. Вибори сільських, селищних та сільських голів, а також сільських і селищних рад відбуваються за мажоритарною системою відносної більшості. Парламентські вибори в Україні 2014 — позачергові вибори народних депутаті Верховної Ради України, які відбулися 26 жовтня 2014 року відповідно до ст. 90 Конституції України.

Вибори Президента України 2014 — позачергові вибори Президента України, що відбулися 25 травня 2014 року. Спочатку були заплановані як чергові на 2015 рік, але призначені на раніший термін у зв'язку з усуненням Верховною Радою Віктора Януковича з поста Президента 22 лютого 2014 року[2][3].

Орієнтовна кількість виборців, які мали право голосу на президентських виборах 2014, становить 35,5 млн осіб, орієнтовна кількість виборчих дільниць — 33 580[4].

За офіційними даними, після опрацювання 100,00% протоколів: Петро Порошенко набирає 54,70% серед тих, хто взяв участь у голосуванні, Юлія Тимошенко набрала 12,81%, Олег Ляшко — 8,32%, Анатолій Гриценко — 5,48[1].

Законом «Про вибори народних депутатів України» було встановлено 5%-ий прохідний бар'єр і змішану систему: 225 депутатів обираються в загальнодержавному багатомандатному окрузі за виборчими списками від політичних партій, а інші 225 — за мажоритарною системою в одномандатних округах.

Карта виборчих округів.Відповідно частини п'ятої статті 8 закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» вибори на території Автономної Республіки Крим (округи 1-10) і Севастополя (округи 224, 225) не проводилися. Також не відбулися вибори в 9 округах Донецької (41-44, 51, 54-56, 61) і 6 округах Луганської (104, 105, 108–111) областей.