Ист. укр. культ. Т.2

291

відомого реформатора слов’янської писемності, прихильника вчення ісихазму. Найвідомішими з них були київські митрополити — Кипріян та Григорій Цамблак. Вони привезли з собою чимало книг богословського та філософського характеру, в тому числі ісихастського змісту. Крім цього, у своїй повчальній та проповідницькій творчості вони самі розробляли ісихастську тематику. Так, ісихастською ідеологією пронизаний, зокрема, твір Кипріяна "Житіє митрополита Петра", присвячений київському митрополитові Петрові Ратенському, вихідцеві з Галицько-Волинського князівства 46. До ісихастських можна віднести і деякі твори Григорія Цамблака, зокрема його "Слово на божественноє преображеніє...", в якому розглядається проблема фаворського світла 47.

Можна без перебільшення сказати, що аскетична ідеологія ісихазму заполонила майже всю українську писемність другої половини XIV — початку XV ст. Популярні в епоху середньовіччя в Україні літературні збірники типу "Ізмарагда", "Маргарита", "Діоптри", "Пчоли" та інших були переповнені різними "словами", "тлумаченнями" і "повчаннями" візантійських богословів-ісихастів 48.

Етичні принципи ісихазму наповнювали і житійну літературу XIV — XV ст., в якій на перший план виходить не героїчна і чинна людина (князь, чернець-подвижник, воїн), як це було в агіографії давньокиївської доби, а святець-мученик, аскет і юродивий 49. Особливо це стосується монастирського книгописання, в якому проблема святості набуває вкрай аскетичного змісту. Навіть у людинолюбних вчинках героїв Києво-Печерського патерика, заново відредагованого в 1460 — 1462 рр., відчувається крайня відчуженість від тих, на кого вони спрямовані. Необхідність добрих справ для святця-подвижника лежить не в сфері земного людського буття, а в небесних сферах. Аскетика монастирської агіографії творить не "добру" людину, а внутрішньо прекрасну, і святим подвижникам властиве не творення добра, яке притаманне і світським людям, навіть і грішним, а духовна краса...50 Тим самим земне тут приноситься в жертву духовному.

Зрозуміло, що такий потужний потік містично-аскетичної ідеології не міг не вплинути на формування в Україні відповідних світоглядних рефлексій, особливо в середовищі тодішньої основної книжної верстви — білого й чорного духовенства. Можемо навіть сказати, що аж до середини XV ст. ісихазм служив основним ідейним субстратом української духовності — філософії літератури, монастирської ідеології 51.

46Див.: Прохоров Г. М. Повесть о Митяе. Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. — Ленинград, 1974

47Див.: Бычков А. Ф. О материалах к библиографическому словарю П. М. Строева // СОРЯС. — 1882.

—Т. 29. — № 183. — С. 117—122.

48Строев П. Рукописи славянские й российские, принадлежащие И. Н. Царскому. — Москва, 1848.

—№ 50, 53. — С. 25 — 26; Семенов В. Древняя русская Пчела по пергаментному списку // СОРЯС. —

1892. — Т. 54. — № 4. — С. VII — XIV.

43 Лихачев Д. С., Панченко А. М., Понырко Н. В. Смех в Древней Руси. — Ленинград, 1984.

50Флоренский П. Столп и утверждение истины. — Москва, 1914. — С. 99.

51Див.: Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 5, кн. 1. — С. 22 — 30; Чижевський Д. Історія української літератури. — Нью-Йорк, 1956. — С. 213 — 215; Паславський І. В. До питання про роль візантійського ісихазму в розвитку духовної культури східнослов’янських народів // З історії міжслов’янських зв’язків (Зб. наук. праць). — Київ, 1983. — С. 54 — 67; Його ж. Исихазм в украинской философской мысли // Православие в Древней Руси. — Ленинград, 1989. — С. 54 — 60; Історія філософії на Україні: У 3 т. — Київ. 1987. — Т. 1. — С. 150 — 157; Senyk S. L’hesychasme dans le monachisme ukrainien // Irenikon. Revue des Moines de Chevetogne. — 1989. — T. 62. — № 2. — P. 172 — 212.

При цьому, однак, необхідно зазначити, що в українській писемній традиції того часу майже відсутній інтерес до раціонально-теоретичних аспектів ісихазму. Наприклад, немає жодних писемних даних про те, щоб українські книжники цікавилися природою фаворського світла чи вченням Григорія Палами про божественну енергію. Натомість

292

практично весь книжковий репертуар XIII — першої половини XV ст. перекладного й оригінального характеру переповнений аскетично-споглядальними повчаннями родоначальників і теоретиків ісихазму.

Яскравим зразком творчого засвоєння аскетичних ідей ісихазму на українському ґрунті є писемна пам’ятка кінця XIII ст., так зване "Поученіє" Зарубського чорноризця Георгія, тобто ченця Зарубського монастиря, що діяв тоді на правому березі Дніпра навпроти Переяслава. Чорноризець Георгій написав це повчання для одного із своїх юних вихованців. Основна ідея твору — втеча від світу; в дусі ісихастської аскези автор закликає юнака цілком віддатися мовчазному спогляданню, відректися від усякого "суєтного веселія", помінявши "гуслі на псалтир" 52. "Поученіє" Георгія Зарубського було популярним і в наступні століття, про що свідчить включення його в різні рукописні збірники, як правило, з іншою ісихастською літературою. Так, XVI століттям датується список твору Георгія Зарубського з Мілецького монастиря на Волині, який можна розглядати як доповнення до "Слів" Єфрема Сирина 53. "Поученіє" чорноризця Георгія знаходимо також і в українському списку творів Єфрема Сирина з 1492 р. 54

Провідну роль у поширенні та адаптації ісихастського вчення в Україні відігравав Києво-Печерський монастир. Один з його архімандритів на ім’я Досифей наприкінці XIV ст. жив якийсь час на Афоні і привіз так званий Устав святої гори, який став використовуватися як керівництво для організації внутрішнього життя українського чернецтва. Крім того, печерський архімандрит був автором аскетичного повчання, адресованого якомусь ченцеві одного північного монастиря. Писання Досифея Печерського пронизані ісихастським духом. У них особливо наголошується на необхідності для монахів, а також усіх, хто прагне духовного вдосконалення, "держати молчаніє" і "бЂгати молвы, мятежа мирская" 55.

Про характер духовної атмосфери, яка панувала в Києво-Печерському монастирі в XV ст., якоюсь мірою свідчить і зміст знаменитої "Ліствиці" — аскетичного твору, що був укладений там 1455 р. на зразок однойменної книги Іоанна Синайського 56.

Відчутний вплив ісихастської ідеології виразно простежується і в деяких істотних нововведеннях, здійснених при складенні нової редакції Києво-Печерського патерика в 1460 — 1462 рр. печерським книжником Касіяном. Новою тут, зокрема, була оповідка про перебування преподобного Антонія, засновника Печерського монастиря, на Афоні, постриження його там в "чернечеський образ", одержання благословення від святогорського ігумена і повернення до Києва 57.

52Срезневский И. Сведения и заметки о малоизвестных и неизвестных памятниках // СОРЯС. — 1861.

—Т. 1. — №1 (VII). — С. 51-57.

53Петров Н. И. Описание рукописных собраний, находящихся в городе Києве. — Москва, 1892. — Вып. 1. — №110. — С. 184.

54Вяадимиров П. В. Обзор южнорусских памятников письменности от XI до XVII ст. — С. 120.

55Див.: Никольский H. K. Материалы для истории древнерусской духовной письменности // СОРЯС.

—1907. — Т. 82. — № 4. — С. 143; Возняк М. Історія української літератури. — Кн. 1. — С. 275.

56История Києва. — Киев, 1982. — Т. 1. — С. 244 — 245.

57Абрамович Д. И. Исследования о Киево-Печерском Патерике как историко-культурном памятнике // ИОРЯС. — 1903. — Т. 7. — Кн. 1. — С. 256 — 261.

Зцього можна зробити висновок, що для Касіяна було дуже важливо пов’язати перші сторінки церковно-монашого життя Києва зі святою горою і довести таким чином духовну залежність Києво-Печерського монастиря від теорії і практики Афону.

Зістерико-філософського погляду поширення ісихастської літератури в Україні важливе тим, що в досить широкому обсязі знайомило українську книжну верству з ідеями пізньоантичного неоплатонізму. Можна навіть сказати, що завдяки культурній

293

діяльності ісихастів неоплатонізм став основним компонентом української філософської культури середніх віків. Правда, неоплатонізм цей приходив в Україну не в чистому вигляді, як вчення безпосередніх учнів і послідовників Платона, а в інтерпретаціях та переробці візантійських вчених-богословів, які надали йому виразно містичноспоглядального характеру. Основну роль в поширенні змістифікованого неоплатонізму відіграли твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, які прийшли в Україну разом з іншою ісихастською літературою. Їх привіз до Києва згадуваний вже митрополит Кипріян у копії, переписаній з південнослов’янського перекладу, що його здійснив на Афоні сербський чернець Ісая 1371 р.58 З того часу так звані Ареопагітики активно вивчалися й переписувалися в Україні, і були основною філософською лектурою українських книжників аж до початку XVII ст.59

Необхідно зазначити, що неоплатонізм залежно від того, яке мав логіко-історичне підґрунтя, відігравав неоднозначну роль у розвитку духовної культури. Наприклад, в інтерпретації європейських гуманістів XIV — XV ст. він служив ідейною платформою для подолання дуалізму між небесним і земним, духовним і тілесним, абсолютним і відносним, божественністю потойбічного буття і божественністю творіння 60. Тим часом неоплатонізм ісихастської редакції все більше віддаляв дух від матерії, духовність від світу і вів по платонівських торах у бік дематеріалізованої, безтілесної духовності, коли найвищим моральним ідеалом ставало умертвлення плоті задля спасіння душі. Зрозуміло, що такий неоплатонізм у кращому разі впливав лише на формування особистості монахаподвижника, що проводив життя в молитвах та побожних роздумах.

Філософська культура українських православних книжників другої половини XIII — середини XV ст. — це культура переважно контемплятивного характеру, тобто культура способу філософствування, спрямованого не на пізнання світу, а на само- і богопізнання. Це, безумовно, позитивно впливало на утвердження та зміцнення моральних устоїв суспільства, однак цього було замало для повнокровного культурного розвитку. Потрібні були радикальні зміни суспільно-політичного й церковного характеру, щоб збудити інтерес до нових віянь у царині науки й філософії. І такі зміни настали в середині XV ст., про що йтиметься у наступних розділах.

58Клибанов А. И. Реформационные движения в России в XIV — первой половина XV вв. — Москва, 1960. — С. 316; Рукопис цього твору з передмовою перекладача Ісаї належав колись Дерманському монастиреві, а тепер зберігається в Харкові.

59Див.: Паславський І. В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI — першій

третині XVII ст. — Київ, 1984. — С. 21 — 26.

60 Див.: Баткин А. М. Онтология Марсилио Фичино в связи c общей оценкой ренессансного неоплатонизма // Традиция в истории культуры. — Москва, 1978. — С. 136.

294

Я. Д. Ісаєвич

3.1. Загальна характеристика періоду

Третій розділ присвячено розвиткові української культури впродовж століття — приблизно з середини XV ст. до третьої чверті XVI ст. Застереження "приблизно" тут особливо істотне: хронологічні межі можна визначити по-різному, залежно від того, які ознаки взяти за основні, а також залежно від того, на яких регіонах України зосередити увагу. Якщо говорити про політичні події і зміни суспільних структур, то початок періоду можна пов’язати з такими подіями, як остаточне впровадження польського права в Галицькій Русі (1432), включення до Польщі Белзького князівства на правах воєводства (1461), врешті, ліквідація удільних князівств Волинського (1452) та Київського (1471). Останні дві події особливо важливі, оскільки разом із згаданими двома князівствами сходять з історичної арени державні утворення, типові для останнього етапу княжої доби. Залишилися тільки нечисленні дрібні князівства, які формально вважалися удільними, але аж ніяк не могли претендувати на статус напівдержав. Додатковим чинником, що позначився на зміні умов для розвитку культури, було остаточне відновлення Київської митрополії як окремої одиниці церковного управління для православних України й Білорусі. Це сталося шляхом розподілу 1458 р. колишньої Київської митрополії на дві — Київську, що репрезентувала українсько-білоруську церкву, і Московську, до якої належала церква Московського князівства, та інших етнічно російських земель 1.

1 Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Київ, 1997. — С. 102.

Якщо глянути на історію доби в міжнародному контексті, то в середині XV ст. найважливішою подією була ліквідація 1453 р. Візантійської імперії внаслідок захоплення Константинополя турками. З того часу Константинополь, перейменований в Стамбул (Істанбул), став столицею Османської імперії, яка очолила протистояння ісламських держав з християнськими країнами Європи, особливо Східної і Центральної. 1453 рік часто називають як умовну дату, що визначає завершення середніх віків і у загальноєвропейському масштабі. Для Європи в цілому вона дуже важлива, бо перелом відбувався в різних сферах: зміни в політичній ситуації, переміщення торговельних шляхів, зрештою, зникнення Візантії з арени культурного життя. Належить, проте, пам’ятати, що зникнення це не було повним: ті країни, які раніше були під впливом Візантії, залишилися у сфері так званої поствізантійської культури. Зрозуміло, що в підневільних умовах остання не могла розвиватися так, як це було у незалежній Візантії: йшлося швидше про те, щоб зберегти, що тільки було можна, з минулої величі, ніж про культурну творчість у попередніх масштабах. "Велика церква у турецькому полоні" — так називають цей період в історії поствізантійського православ’я. З глибоким занепадом релігійного життя був пов’язаний занепад культурної активності не лише у Греції, але й у всіх країнах, для яких авторитетом був Константинополь та пов’язані з ним релігійноосвітні осередки. Для України, церква і культура якої розвинулися на фундаменті, сформованому актом прийняття християнства з Візантії, це не могло не мати дуже безпосереднього й істотного впливу.

295

Існує думка, що розглядуваний період мало відображений в джерелах, тому що було мало подій, які могли залишити істотний слід у документах. Вірогіднішим видається протилежний погляд: життя було значно багатшим, різнобічнішим, ніж це зафіксувалося у тих джерелах, що до нас дійшли.

Кордони, які визначали поділ українських земель між кількома державами, залишалися майже незмінними, лише Чернігівщина з початку XVI ст. перейшла від Великого князівства Литовського до Московського князівства, яке на той час завершило підпорядкування собі етнічно російських земель і почало експансію поза їхні межі.

Зміни в соціальному устрої були вкрай повільними, але вони були. Хоча влада Великого князівства Литовського, до якого належала більшість земель України, декларувала "ми старини не рухаємо, а новини не вводимо", певні зміни зверху запроваджувалися, а головне, ситуація мінялася внаслідок змін статусу різних соціальних верств і угруповань і співвідношення їхніх впливів. Тривало формування шляхти як замкненого стану, основою політичної переваги якого було привілейоване землеволодіння. Істотним компонентом, серцевиною нововитвореної шляхетської спільноти у Центральній Україні ставала найдавніша частина руського боярства, паниотчинники, до становища яких піднялися боярські низи і був спущений здрібнілий князівський елемент 2.

2Яковенко H. M. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна).

—Київ, 1993. — С. 266 — 267.

Звичайно, не зменшилася потужність впливових княжих фамілій, яка визначалася їхнім величезним землеволодінням, а також схилянням решти суспільства перед династичними правами найстарших і найавторитетніших родів.

Тривав процес злиття різних прошарків селянства у той стан, який був найчисленнішим і залишався на найнижчому щаблі соціальної драбини. У Західній Україні вже у XV ст. виникають панські фільварки, на яких працюють кріпаки; з часом такий спосіб господарювання поширюється і на центральні українські землі, спершу ще досить повільно. Паралельно з цим у Західній Україні розпочиналося прикріплення селян до землі, а грошові чинші і натуральні данини все більше доповнювалися панщиною.

Замкнутим станом було і міщанство, причому кожна міська громада мала свої привілеї. Виділення міщанства в окремий прошарок було особливо помітним у містах магдебурзького права. Досить диференційованим було духовенство: верхівка його наближалася за впливами до магнатів, а низове, парафіяльне, залишалось близьким до загалу сільської людності, або, принаймні, до заможної верхівки селянства чи міщанства. При цьому привілеї католицького духовенства були незрівнянно ширшими, ніж духовенства православного; основна маса православних сільських священиків була зведена до рівня, наближеного до селянського. І у містах, і в селах були також так звані люди "люзні", без своїх постійних осель, часто без постійного заняття. Це той рухливий елемент, що був поставлений поза межі соціального ладу.

Нагадаємо найважливіші з подій, які можна зарахувати до політичної історії. Це, поперше, князівське повстання 1481 р., очолене сином останнього удільного київського князя Михайлом Семеновичем, повстання 1508 р. під проводом князя Михайла Глинського, яке часто розглядають як останню спробу протидії місцевої князівської верхівки володарюванню Великого князівства Литовського, сполученого персональною унією з Польським королівством, в українських землях. Важливим чинником внутрішньої і зовнішньої політичної ситуації стає Кримське ханство, яке в останній чверті XV ст. визнало васальну залежність від Османської імперії. 1475 р. генуезька колонія Кафа була захоплена Туреччиною, щоправда, найчисленніше на той час вірменське населення

296

залишилося на місці. Того ж року до Османської імперії увійшли й інші найбільші міста на південному березі Криму. Перестало існувати Мангупське князівство (Феодоро), 1482 р. було приєднано до Туреччини також Аккерман (Білгород). 1482 р. військо кримського хана Менглі-Гірея зруйнувало Київ, що сильно похитнуло політичне та економічне становище давньої столиці. 1498 р. татарське військо разом з військом молдавського господаря страшенно спустошило Поділля і Галичину, аж до крайніх західних меж українських земель. Тривали татарські напади і у наступні роки. Проте в окремі періоди політика Великого князівства Литовського була спрямована швидше на умиротворення ханства, ніж на реальне протистояння набігам. За таких умов оборона українських земель стала першочерговим завданням самого населення.

Прийнято вважати, що перша джерельна згадка про козаків належить до 1492 р. Проте якісь зародки того соціального феномену, яким стало козацтво, сягають глибшої давнини, водночас упродовж розглядуваного періоду козацтво як стан ще тільки зароджувалося.

1493 р. відбувся похід черкаського старости Богдана і звільнення ним Очакова від татар 3. Це і була, по суті, перша з відомих нам акцій активної протидії татарським нападам. Коли з часом завдання захисту від татарського лихоліття стали брати на себе козаки, це здобувало їм авторитет у народі і було одним з чинників формування структур козацтва, перетворення його на вагому політичну силу.

3 Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ, 1993. — Т. 4. — С. 337.

Значним за масштабами, хоч мало висвітленим у джерелах, було повстання 1490 р. під проводом Мухи. Його базою стали Буковина і Покуття, де під прапором боротьби з тодішньою Польщею об’єдналися якісь рештки боярства і маса селян. Повстанці спиралися на підтримку молдавського господаря Стефана. Оскільки Стефан був православний і в Молдавському князівстві широко вживалася українська мова, є підстави вважати, що у повстанні поєднувалися мотиви соціальні з політичними і релігійнонаціональними. Продовженням руху було повстання 1491 р., менше за масштабами. Його керівником називають русина Андрія Барулу. Закономірно, що рух з національнорелігійним забарвленням розпочався у Галичині, де права православної церкви були найменшими і де місцеве боярство було позбавлене політичного впливу. Проте й у Великому князівстві Литовському не обходилося без національно-релігійних конфліктів. За словами М. Грушевського, "урядові і двірські круги Литви, Польщі, двір віленський і краківський вагалися між бажанням прихилити і прив’язати до себе православну білорусько-українську стихію, відновити її ухил в литовський бік, як це було за Витовта,

— і політикою нищення і гнетення цієї стихії як безнадійно ворожої католицизму і Польщі" 4.

4 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 5 — С. 141.

Другу орієнтацію, ворожу щодо православ’я, відбиває, зокрема, відома польська хроніка Яна Длуґоша. Значна частина керівництва католицької церкви навіть Флорентійську унію вважала надто великою поступкою православ’ю. Пов’язаний з цими колами ієрархії краківський професор Ян Сакран підготував трактат з осудом православної релігії як повністю єретичної, з якою небезпечно йти на будь-які компроміси.

Позбавлене державної опіки православ’я було ослаблене, але і в його середовищі існували сили, що прагнули до консолідації церковних структур; за тих умов саме

297

консолідація церкви могла бути підставою для збереження релігійної, отже й культурної тотожності. Показовим щодо цього був собор, скликаний митрополитом Йосифом II Солтаном 1509 — 1510 рр. Він відбувся у Вільні, але учасниками стали єпископи як з білоруських, так і з українських земель. У соборних ухвалах єпископи ставили вимогу обмежити втручання в церковні справи панів-патронів, аристократії, навіть самого великого князя, перетворити єпископський собор у постійний орган церковної адміністрації.

Унауковій літературі, що значною мірою базується на оцінках з джерел наступного періоду, прийнято характеризувати весь перехідний як час застою, повної стагнації в церковному, а отже й культурному житті. Без сумніву, були поширені негативні явища у церковній адміністрації, вияви корупції, симонії тощо, хоча важко сказати, наскільки їх було більше, ніж у попередні й наступні періоди. Якщо окремі ієрархи не завжди відповідали своєму покликанню (до речі, таке траплялося у всі часи), в цілому, церква як інституція витримала випробування. Вона збереглася як основна національна установа, навколо котрої інтегрувалося суспільство за відсутності власної держави. В цьому сенсі вона була своєрідним духовним царством, яке, хай недосконало, але зберегло релігійнокультурну тотожність людності. Церква сприяла контактам з усією православною Слов’янщиною, хоч пізні візантійські і післявізантійські культурні течії, такі як ісихазм, приходили з великим запізненням і вплив їх був найчастіше поверховим. Можна припускати також впливи із заходу — від гуситів, богомилів і західних братств флаґелантів (бичівників). Відомо, що вплив цих течій був інтенсивнішим в сусідніх з Україною регіонах, натомість є лише непрямі докази, що вони відбилися і в українській культурі, зокрема в фольклорі та в деяких писемних пам’ятках.

Уряді міст Галичини вже наприкінці XV — на початку XVI ст. розгортаються виступи проти економічних та політичних обмежень українських ремісників і торговців, за право участі українських міщан в магістраті та цехах. Ці виступи були спрямовані насамперед проти верхівки патриціату і тим самим відповідали інтересам поспільства — загалу ремісників і всіх трудових низів міського населення. 1497 р. перемишльські українці протестували проти того, що міська рада вважає їх неповноправними міщанами, стягає незаконні оплати, змушує дотримуватися католицьких свят 5. У Львові в 20-х рр. XVI ст. розпочався процес "представників усієї української громади в місті і на передмістях" з патриціанською радою міста, що порушувала права некатоликів. Тривалою була і боротьба львівських міщан за відновлення у Львові православного єпископства, щоби позбутися принизливої залежності від католицьких архієпископів. Зберігся датований 1538 р. лист, де львів’яни описують, яких зусиль їм "і їх прадідам, і дідам, і отцям" довелось докласти, щоб здобути дозвіл на відновлення православної єпископії. Доводилось посилати хабарі (кількасот волів) довіреним особам королеви Бони і королю, захищати свого кандидата на єпископство із зброєю в руках, "боячися, аби арцибіскуп або котрий лядський пан єго догонил, а не казал єго забити". Саме в цей час до патриціанської ради міста надійшов донос, що деякі міщани "влаштовують таємні збори, де обирають з- поміж себе українських бургомістрів та радних і багато іншого замишляють проти... уряду ради". Характерно, що такі звинувачення були висунуті саме перед тим, як українським міщанам пощастило вирватися з-під залежності від архієпископа-католика 6.

1523 р. українські міщани Красностава добились визнання за ними права належати до цехів і бути обраними до ради й лави 7. Того ж року українське населення Дрогобича домоглося "привілею" про розширення свого представництва в магістраті з двох до п’яти чоловік. Щоправда, незважаючи на неодноразові підтвердження цього привілею (1530, 1550, 1570, 1578), він так і не набув реальної сили. Відстоюючи свої законні права, дрогобицькі "українські міщани влаштовували збори в певних господах, на яких приймали постанови, що порушують громадський спокій... піднімаючи бунт проти всіх жителів міста й передмістя римської віри" 8.

298

5 АЮЗР. — Ч. 10, т. 1. — С. 8 — 12.

6Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури епохи феодалізму. — Київ, 1966. —

С.26 — 27.

7 АЮЗР. — Ч. 10, т. 1. — С. 18-19.

8 З історії західноукраїнських земель. — Київ, 1960. — Т. 5. — С.12.

Переплетіння соціальних та національних мотивів у виступах міського населення пояснюється ще й тим, що католицьке духовенство, яке було основним натхненником національного гноблення, не лише чинило всілякі насильства над православними, а й дошкуляло всій людності різними повинностями. Гострі виступи проти католицького духовенства і його покровителів відбувалися у зв’язку з заборонами будівництва православних церков у Городку, Самборі, Дрогобичі (середина і друга половина XVI ст.).

Природно, що на Волині, Поділлі, Київщині таких обмежень православної церкви, як у Галичині або тим більше в Закарпатті, не могло бути: місцеві панівні еліти були там православними, а кількість католиків — мінімальною. Проте католицька церква мала непропорційно багато майна як на незначну кількість вірників, до того ж майно це внаслідок щедрих надань швидко зростало і це не могло не непокоїти православних. Ще більше їх непокоїли звістки про утиски православних міщан у низці галицьких міст, про важку боротьбу православних за свої права. У містах Великого князівства Литовського діяла королівська заборона будувати нові православні храми, і хоч ця заборона не виконувалася, сам факт її наявності засвідчував принижене становище релігії, яку сповідувала переважна більшість населення.

Писемні пам’ятки другої половини XV — першої половини XVI ст. відображають збереження професійного рівня тодішніх книжників. Навіть такі суто практичні тексти, як грамоти митрополитів, засвідчують добре володіння літературним стилем. Його вдосконаленню сприяло засвоєння, починаючи з середини XV ст., певних досягнень тодішньої південнослов’янської літературної школи (так званий другий південнослов’янський вплив). Києво-Печерська лавра як культурний осередок променювала далеко поза межі Київської землі. Виявом цього, зокрема, було утворення Супрасльського монастиря як своєрідної філії Лаври на заході білоруських земель.

Є всі підстави вважати, що в розглядуваний період інтенсивно розвивалася усна народна творчість, причому попри все багатство локальних варіантів, чимало тем, жанрів, стилістичних засобів властиві фольклорові всіх українських і білоруських земель. Це частково було пов’язано зі спільними джерелами творів, а частково з контактами і взаємовпливами. Про те, що культурне життя не завмерло, свідчить і створення у тому часі справжніх високомистецьких творів, зокрема ікон і настінних розписів у церквах. Збереглися лише нечисленні зразки пам’яток мурованої архітектури тієї доби і зовсім немає пам’яток архітектури дерев’яної, але дерев’яні будівлі наступного періоду засвідчують їх давню традицію. Досягнутий рівень сакральної архітектури та іконопису є ознакою достатньо високого рівня церковно-культурного життя впродовж всього періоду.

Розглядувана доба, хоч це і мало відбилося в джерелах, була, без сумніву, часом дальшої християнізації суспільства, поглиблення і поширення впливу церковної традиції і більшого, ніж у попередній період, забарвлення дохристиянських вірувань не тільки новими християнізованими формами, але й новим змістом, сприйняттям поглядів і звичаїв як загальнохристиянських, так і специфічних для східного поствізантійського християнства.

Як згадувалося, культура українських і білоруських земель розвивалася, особливо на рівні професійної та елітарної культури, в єдиному руслі. Але була і певна специфіка країн та регіонів. Такі великі культурні центри, як Вільнюс і Полоцьк домінували насамперед у культурному русі білоруських земель; Київ, Львів, Луцьк, Перемишль, Кам’янець були

299

осередками передовсім для українських реґіонів. Не випадково на якомусь етапі, зокрема у першій половині XVI ст., білоруське культурне життя було порівняно інтенсивнішим. Це пов’язане з тим, що державність Великого князівства Литовського створювала у цей час кращі умови для політичних впливів місцевих магнатів на білоруських землях і для утвердження тут позицій православного міщанства. Тут не було такого негативного фактора, як часті спустошення ординців для східних українських земель, натомість становище православного міського населення і шляхтичів у Білорусі не було таким дискримінованим, як у Галичині, не кажучи вже про Закарпаття. Тому, в цілому, в межах першої половини XVI ст. умови для культурного розвитку православного населення були сприятливішими на білоруських землях, і, мабуть, не випадково саме з цими землями пов’язана діяльність білоруського друкаря і визначного освітнього діяча Франциска Скорини.

Для формування своєрідності культури українців істотне значення мали культурні зв’язки як з православними єдиновірцями, так і з іншовірними колоністами (католиками, мусульманами), а також зв’язки України із сусідніми східними і західними країнами. Привілейоване становище католицької церкви спричинялося до нерівноправного характеру цих зв’язків з католиками. Водночас із Заходу надходили нові культурні віяння загальноєвропейського характеру. Окремі досягнення культури доби ренесансу і ранньої реформації поширювалися в Україні, її відвідували відомі свого часу вчені-гуманісти, зокрема з Італії. Вихідці з України також відвідували провідні у Західній Європі центри ренесансної культури. Все це засвідчує різноманітність чинників, які впливали на характер культури українського народу впродовж другої половини XV — першої половини XVI ст. Без сумніву, нові яскраві явища в культурному житті наступного періоду виникли внаслідок нагромадження в цей час культурних досягнень, на перший погляд, непомітних, що стали надійним фундаментом для дальшого розвитку.

50 — 60-ті рр. XVI ст. були здебільшого продовженням попереднього періоду, проте для цих десятиріч слід відзначити і нові важливі явища, такі як активізація реформаційних рухів і проведення адміністративних реформ у Великому князівстві Литовському. Все це було провісником нової доби. Значно швидші, ніж раніше, темпи соціальних змін знаходили відображення у світогляді й культурі, і навпаки, зміни у світосприйманні й культурі не могли не відбитися на соціальній активності різних верств, а отже, і на структурі суспільства.

300

Н. М. Яковенко

3.2. Політична культура еліт

Формування шляхти та її статус. Поняття політичної культури надто полісемантичне, тому варто застерегти, що тут йтиметься переважно про її суб’єктивні прояви, а саме: уявлення про функції тих чи інших соціальних груп у публічному житті та про мотиваційні установки в сфері "політичного", тобто в сприйнятті інститутів влади й підпорядкування. Стосовно другої половини XV ст. обидва ці аспекти здаються особливо важливими, бо власне тоді започаткувалися кардинальні переміни в структурі й ментальності українських еліт, що потягли за собою далекосяжні наслідки. Адже, з одного боку, це розвертало український світ "обличчям на Захід", а з іншого — світоглядні новації призводили до втрат у царині питомої культури, підштовхуючи відплив еліти від попередньої традиції на користь того-таки "Заходу".

За нижню часову рамку спостережень служитиме тут: для Галичини — Єдлинський привілей 1434 р., яким боярство-рицарство Галицької Русі звільнялося від юрисдикції короля, могло віднині, нарівні з польською шляхтою, користуватися "коронним правом" через систему органів "земського", себто шляхетського самоврядування і судочинства; для Волині й Центральної України — зведення 1440 р. на престол Великого князівства Литовського Казимира Яґайловича, що завершило громадянську війну, а українським землям, хоч і ненадовго, повернуло статус удільних князівств під берлом Свидриґайла на Волині (1440 — 1452) та Олельковичів на Київщині (1441 — 1470). Верхньою часовою межею умовно можна вважати 1569 р., коли, відповідно до ухвал Люблінського унійного сейму, Велике князівство Литовське і Корона Польська злилися у федеративну Річ Посполиту, а всі українські території Великого князівства (Волинь, Київщина, Брацлавщина, Підляшшя) були передані до складу Корони Польської, у такий пасивний спосіб "об’єднавшись" з Галицькою Руссю у рамках однієї владної системи.

Завдяки авторитетові Михайла Грушевського століття, про яке йдеться, отримало в українській історіографії статус "фатального процесу", "періоду упадку не тільки політичних, але й суспільних сил українського народу" 1. Вважаючи це твердження надто категоричним, мусимо, однак, погодитися, що впродовж окресленого проміжку часу ми дійсно не побачимо в житті українців ані великих зовнішніх потрясінь, ані виразнішої внутрішньої реакції на політичні та соціальні переміни. Тож перед нами справді — пауза "сонної тиші", коли новації нагромаджуються малопомітно, не викликаючи гострих подразнень аж доти, доки не дійде до кризової смуги потрясінь внаслідок зіткнення критичної маси нового зі старою системою вартостей. Щодо темпу просування новацій, то найсприятливішою на їхнє щеплення виявилася сфера соціального побуту, а передовсім ті її ділянки, де або взагалі не було історично виробленої авторитетної норми, або вона виявилася вочевидь застарілою в нових реаліях життя, або лише частково задовольняла потреби соціуму.

Переміни в свідомості, про які йтиметься, звичайно ж, не народжувалися самі з себе. Їхній появі передувало утвердження незнаних доти соціальних практик, запозичених від західних сусідів: угорців, чехів, поляків, німців-хрестоносців. Чільну роль, як здається, відіграла станова структуризація суспільства, що в XV ст. з доволі аморфної спільноти, регульованої звичаєм, стало поволі уподібнюватися до решти суспільств ЦентральноСхідної Європи, де впродовж XIII — XIV ст. окреслилися чіткі правові ніші для кожної з груп населення відповідно до походження й характеру занять.