5_ІСТОРІЯ_УКРАЇНИ_СЛОВНИК

Історія України: Словник-довідник

підлягали воєводам, що знаходилися в слобідських полкових містах. З 1708 р. підпорядковувалися азовському генерал-губернатору, з 1718 р. – київському і воронізькому, з 1726р. – Військовій колегії. В 1765 р. були реорганізовані в регулярні – гусарський та уланський полки.

СЛОБІДСЬКО-УКРАЇНСЬКА ГУБЕРНІЯ – адміністративна одиниця,

утворена згідно з маніфестом Катерини ІІ від 28 липня 1765 р. на території ліквідованих п'яти Слобідських полків із центром в м. Харкові. Поділялася на провінції з центрами в Охтирці, Ізюмі, Острозьку Сумах. Існувала до 29 вересня 1780 р.

СЛОВ’ЯНОФІЛИ − представники одного з напрямів суспільнополітичної думки 40-60-х рр. XIX ст., які відстоювали особливі шляхи розвитку історії та культури слов’янства, нібито кардинально відмінні від шляхів розвитку народів Заходу. Закликаючи всі слов’янські народи до єднання, спільної культурної діяльності, вони, проте, відводили керівну роль у цьому процесі російському цареві.

Слов’янофілів піддавали критиці революціонери-демократи, зокрема Т. Шевченко, за те, що вони далекі від народу, не враховують реальних інтересів покріпаченого люду.

СЛОВ’ЯНИ − спільнота, яка належала до індоєвропейського етносу, її прабатьківщина − Балкани, Подунав’я (так вважали П. Шафарик, Б. Рибаков, О. Трубачов та ін.). Наріжним каменем балканської (дунайської) теорії походження слов’ян було твердження літопису «Повісті минулих літ».

У питанні про історичне походження слов’ян склалися дві основоположні теорії: міграційна і автохтонна. Остання визнає слов’ян відносно постійними жителями заселеної ними території з давніх часів (можливо, з II тис. до н.е.),

161

Історія України: Словник-довідник

Східні слов’яни досягли значних успіхів у економічному розвитку. Відбувались соціальні зміни в суспільстві. З глибокими соціальними змінами і були пов’язані етнонаціональні та етнополітичні зрушення.

Зараз слов’яни − найбільша в сучасній Європі група споріднених народів (їх чисельність − майже 300 млн. чол.), яка охоплює східних слов’ян (українців, білорусів і росіян), західних слов’ян поляків, чехів, словаків, лужичан), південних слов’ян (болгар, сербів, хорватів, словенців, македонців, чорногорців і боснійців).

СЛОВ’ЯНСЬКІ АРХЕОЛОГІЧНІ КУЛЬТУРИ − зарубинецька (III ст.

до н.е.-II ст. н.е.), черняхівська (II ст.-V ст. н.е), празько-пеньківська (кін. V- перша полов. VІ ст. н.е.).

СМЕРДИ (або «люди») − селяни-обшинники в Київській Русі ІХ-ХІV ст., залежна від князя верства селянства. У XII ст. поширеною назвою тимчасово залежного селянина був закуп. Це був селянин, змушений звертатися за допомогою до феодала і отримувати від нього купу − позику грішми або у вигляді реманенту, насіння чи тяглової сили. Феодал мав право примушувати закупа до виконання повинностей, вдаючись до тілесного покарання. Спроба закупа втекти від феодала перетворювала його згідно закону в холопа.

Іншою верствою залежних людей були рядовичі, тобто люди, вимушені укладати з феодалом договір − ряд − і за його умовами виконувати різні роботи у вотчині феодала. Існували й такі категорії селян, як ізгої (селяни, які втратили свою соціальну належність); холопи (близькі за соціальним станом до рабів); пущенники, прощенники − відпущені на волю раби та ін.

СОБОРНА УКРАЇНА − ідея і практичне об’єднання в одне державне утворення всіх етнічно-історичних українських земель. Постала водночас із християнством і час від часу набувала актуальності в релігійній чи світській

163

Історія України: Словник-довідник

походу перевозилася з сотнею. Після ліквідації автономного устрою в Слобідській Україні цю посаду було ліквідовано.

СНД – 8 грудня 1991 р. у Мінську лідери Росії, України та Білорусії (країн-засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між тепер вже незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть − у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в межах єдиної наддержави − СРСР − до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв’язки. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулювався спільністю стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД, пріоритетними серед яких були:

-вихід із соціально-економічної кризи;

-проведення ефективних ринкових реформ;

-реструктуризація та модернізація економіки;

-збереження територіальної цілісності та юридичне визнання відмови від взаємних претензій;

-досягнення внутрішньої соціально-економічної та політичної стабільності, запобігання виникненню руйнівних внутрішніх конфліктів, блокування спроб

повернути розвиток історії у зворотному напрямі.

СОЛЯНИЙ ШЛЯХ – сухопутний торговий шлях, що з’єднував Київську Русь з узбережжям Чорного моря.

165

Історія України: Словник-довідник

СТАТИСТИЧНІ МАТЕРІАЛИ – це масові кількісні дані про важливі покажчики життя суспільства та співвідношення між ними. Статистичними є дані переписів населення, збирання податків, обрахунку земель тощо.

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ (1938-1985 рр.) – поет, один із найяскравіших представників руху «шістдесятників». Народився в с Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в сім’ї колгоспників. Закінчив Донецький педінститут (1959 р.). Після служби в армії вчителював, навчався в аспірантурі. В 60-ті роки стає одним з активних учасників руху за українське національне відродження. У 1972 р. засуджується на ув’язнення. З 1979 р. – учасник Гельсінського руху, за що у 1980 р. знову засуджується. Перебування в таборі особливо суворого режиму спричинило передчасну смерть поета. 19 листопада 1989 р. перепохований з табірного цвинтаря на Байковому кладовищі м. Києва. Під час другого ув’язнення в 1985 р. Стус став лауреатом Нобелівської премії, яку так і не вручили йому (Бойко О. Історія України. –

К., 2002. – C. 553. ).

СУБЕТНОС (ЕТНОГРАФІЧНА ГРУПА) – частина народу (етносу) зі специфічними рисами культури, яка виникла внаслідок територіального відособлення (наприклад, лемки, бойки)

СУВЕРЕНІТЕТ − верховенство народу, нації, держави у внутрішній та зовнішній політиці, що забезпечує незалежність та самостійність розвитку суспільства і відповідний міжнародний статус суверенної держави.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (Конституція України, ст. 5).

167

М.В. Яцюк, Л.М. Жванко, О.Л. Рябченко, Г.Г. Фесенко

Т

ТАРТАК – лісопилка в XVI-XIX ст.

ТЕРЕЩЕНКИ – українські промисловці, землевласники та меценати середини XIX – початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської обл.). Відомі глава родини Артем Якович (?-1873 рр.) та його сини Микола (1819-1903 рр.) та Федір (1832-1893 рр.). Родина Терещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, гуральному, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещенків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн крб. У 1911 р. їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн крб. У 1872 р. Терещенкам було надано дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887 р.), рафінадного (1903 р.) синдикатів та Всеросійського товариства цукрозавод-чиків (1897 р.). Один із нащадків Терещенків – Михайло Іванович (1886-1956 рр.) обирався до IV Державної думи (1912 р.), після Лютневої революції 1917 р. був міністром фінансів, а згодом міністром іноземних справ. Емігрував за кордон. Родина Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили майже 5 млн крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба – «Прагнути до громадських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці (Бойко О. Історія України. –

К., 2002. – С. 261.).

168

Історія України: Словник-довідник

ТЕТЕРЯ (МОРЖКОВСЬКИЙ, МОШКОВСЬКИЙ) ПАВЛО ІВАНОВИЧ (прибл. 1620 - 1671 рр.) – гетьман Правобережної України в 16631665 рр. Один з найвизначніших дипломатів в урядах Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, переяславський полковник (1653-1658 рр.). Походив зі шляхетського роду, мав добру освіту. Перед 1648 р. був канцеляристом Бродського суду м. Луцька, з 1649 р. – писар Переяславського полку. Протягом 50-х років брав участь майже в усіх міждержавних переговорах, що відбувалися в Чигирині, виїжджав з дипломатичними місіями до інших країн. Один з авторів «Березневих статей» (1654 р.), Гадяцької угоди (1658 р.), Слободищенського трактату (1660 р.). У ранзі гетьмана підтримував похід Яна Казимира на Лівобережжя (1663-1664 рр.), намагаючись об’єднати Україну під єдиною булавою і зверхністю польського короля. (Бойко О. Історія

України. – К., 2002. – С. 170.).

Зазнавши поразки від повстанців на чолі з Василем Дрозденком (1665 р.), зрікся гетьманства і виїхав до Польщі, захопивши військову скарбницю, державний архів і гетьманські клейноди, перейшов у католицтво й дістав звання стольника полоцького та старости брацлавського, ніжинського, чигиринського. Але незабаром у Павла Тетері почалися суперечки й процеси за маєтки з польськими магнатами. Пограбований єзуїтами у Варшаві і не діставши підтримки польського уряду, Тетеря схилився на бік Туреччини, виїхав до Молдавії (Яси), а звідти до Адріянополя, де, мабуть, готував якусь антипольську акцію на боці Туреччини, але незабаром помер (у кінці 1670 р. або на початку 1671 р.) (отруєний кольськими агентами).

ТМУТАРАКАНЬ (ТАМАТАРХА) − давньоруське місто на Таманському півострові (сучасна станиця Таманська). Вперше згадується в літописі у 988 р. як центр Тмутараканського князівства. Залишками міста є городище. Виявлено також залишки церкви св. Богородиці, збудованої

1023 р. Мстиславом Володимировичем. Наприкінці XI ст. Тмутаракань

169