Розділ 9

В зв'язку з цим, слід також заперечити проти категоричності точки зору на користь офіційного вико­ристання на Русі титулу «цар» («цісар»)⁹². Справді, під 1054 р. серед графіті є дуже важливий запис: «В лето 6562 месяца феврари в 20-е успения царя нашего...» (про Ярослава Мудрого). Низку відомостей про «царів» на Русі містять літописи XII ст., але всі вони лише відбивають панегіристичне ставлення їх авторів до своїх володарів і не можуть вважатися доказом офіційного використання цього титулу на Русі⁹³. На Русі визнавали владу лише одного «царя» – візантійського імператора, хоча це визнання не принижувало міжнародного авторите­ту країни і її князів і мало суто «книжковий» характер⁹⁴.

В літературі поширена думка, що на Русі головним титулом глави держави був титул «великий князь» або «великий киевский князь»⁹⁵. Але, як доводить польський дослідник А. Поппе, титул «великий князь» став офіційним лише за князювання владимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича⁹⁶. Визнаючи ймовірність такої позиції, необхідно зазначити, що, по-перше, погляд польсько­го вченого дещо категоричний: титулатура носіїв державної влади в інших країнах, у тому числі і у Візантії, не мала чіткої системи; по-друге, в силу специфіки київського княжіння на Русі його володар не мав потреби в особливому визначенні в ієрархічно-титулярній «табелі про ранги» давньоруських князів. Ця проблема постала в удільну добу, коли володарі потужних земель-князівств вимагали для себе особливого визначення у порівнянні з іншими князями. Тоді ж у взаєминах між князями саме до таких князів стала використовуватися дефініція «старійшина». Зокрема, при описі історії першого зіткнення Русі з монголами в 1223 р. літописець називає «старійшинами» київського, чернігівського та галицького князів⁹⁷.

Дослідники не мають джерел, де чітко визначалися б титули представників феодальної ієрархічної східнослов'янської держа­ви. Але можна припустити, що в офіційному церемоніалі київські та деякі інші князі використовували титул «князь руський» або «князь Руси». На користь такого припущення свідчать офіційні документи – русько-грецькі договори Х ст. й матеріали сфрагіс­тики. Так, на печатках давньоруських князів часто зустрічається назва «архонт Росіі» («αρχωυ Ροσιας»), тобто «руський князь». Цей титул, запозичений з візантійського офіційного церемоніалу, цілком задовольняв володарів Русі, тому що тут значення мала не основа «архонт», а її предикат «руський»⁹⁸, так само, як у згаданій вище болгарській формулі «від бога архонт». Щодо Тмутаракані, то тут також зустрічається назва «архонт», з іншим предикатом — «архонт Матрахії, Зіхії і всієї Хазарії (αρχωυ Ματραι Ζιχας χαι πασης αξαριας)»⁹⁹.

Дуже важливим для визначення міжнародного становища і престижу Русі є питання про сприймання східнослов’янської держави західноєвропейськими хроністами. Автори західних хро­нік постійно використовують щодо монархів Русі титул «rex» – «король». Такий підхід, на думку В. П. Шушаріна, озна­чає, що Русь сприймалася ними як самостійна суверенна держа­ва – «королівство». Проте щодо володарів Польщі ті ж джерела використовують виключно титул «dux» («князь», «герцоґ»)¹⁰⁰. Як довів німецький історик М.Хельман, критерієм при найменуванні володарів у германських хроністів завжди була одна обставина: чи був той чи інший володар залежним від германського імператора¹⁰¹. В польських джерелах також, незважаючи на численні факти конфронтацій Русі і Польщі, володарі східнослов'янської держави часто іменуються «королями».

Для розгляду цієї теми важливим є розгляд обставин перебування в 1073 – 1076 рр. поза Руссю в країнах Центральної Європи князя Ізяслава Ярославича разом з дружиною Олісавою-Гертрудою та сином Ярополком. Ця подія сталася внаслідок серйозних конфліктів, що мали місце наприкінці 60-х – в 70-х роках ХІ ст. в князівській династії Русі. У зв’язку з цим згаданий Ізяслав, старший нащадок Ярослава Володимировича Мудрого, вічі втрачав владу в столиці. Причому, якщо в першому випадку ця втрата володарського столу сталася внаслідок поразки від половців та заворушень у столиці при відносному нейтралітеті братів Ізяслава – Святослава і Всеволода, то в другому, які втрьох були у певній мірі співволодарями на Русі (тріумвірами), то в другому випадку конфлікт виник саме між Ізяславом і згаданими братами. Внаслідок цього зіткнення Ізяслав вимушений був шукати притулок у польського князя Болеслава ІІ Сміливого спочатку у Польщі (до зими 1074 – 1075 рр.), а в січні марно домагався прихильності у германського імператора Генріха ІV, а його син відвідав авторитетного римського папу Григорія VII.

Історія вигнання Ізяслава і його родини не пройшла поза увагою дослідників¹⁰². При розгляді цієї теми вчених перш за все цікавили взаємини Ізяслава з Болеславом, Генріхом та Григорієм, а також вплив цих контактів на релігійну ситуацію на Русі (Подорож сталася через двадцять років після розколу церков в 1054 р.). Щодо останнього аспекту не зайвим буде нагадати, що тривале мандрування по чужих краях Ізяслава серйозно турбувало печерських ченців¹⁰³.

Для нас важливим є питання про офіційно-протокольне ставлення на Заході до руських князів. Про перебування Ізяслава Ярославича в Германії декілька цікавих фраґментів збереглося в хроніці Ламберта Герсфельдського . Зокрема, цей автор повідомляє, що в січні 1075 р. до Майнцу до імператора Генріха прибув «король руський Димитрій»¹⁰⁴. Зазначимо, що Димитрій – це християнське ім’я Ізяслава. Дещо пізніше, розповідаючи про наслідки переговорів посольства імператора Генріха на чолі з графом Бурхардом, Ламберт титулом «король» називає на той час справжнього київського князя (а не князя-вигнанця, як було у випадку з Ізяславом) Святослава¹⁰⁵. Тісні взаємини Русі із західноєвропейським світом виключає випадковість застосування титулатури. Отже, можна зробити висновок, що Русь на Заході розглядалася як королівство, а її володарі, що правили у Києві сприймалися як королі. Ще більш конкретні уявлення про ставлення у католицькому світі про Русь дає листування папи Григорія VІІ. Зокрема, у своєму посланні до Ізяслава та його дружині («Димитрія, короля Русі, та королеви, дружині його») папа відзначав, що передає «управління Вашим королівством як часткою володінь св. Петра» Ярополку¹⁰⁶. Отже, Русь цілком у дусі тодішньої ідеології розглядалася як частина всесвітньої конфесійної держави на чолі з папою і мала офіційний статус королівства. Ця подія не дає підстав для твердження, що переговори Ярополка та папи несли серйозну загрозу суверенітету Русі, що можна інколи прочитати в літературі¹⁰⁷. Перш за все всі монархи західноєвропейських держав, згідно тодішнім ідеологічним уявленням, що активно насаджувалися римською курією, вважалися підданими римських понтифіків, проте це не означало фактичного підкорення означених держав курії. До цього слід зазначити, що вказаний поодинокий епізод взаємин руського княжича з папою не мав якихось серйозних зовнішньополітичних наслідків для Русі.

Децентралізація Русі в середині XII ст. вносить певні коректи­ви в титулатуру її князів. Так, Оттон Фрейзінгенський називає численних давньоруських князів специфічним титулом «regulis» («корольок»)¹⁰⁸. Цим, з одного боку, як і в назві «rex» («ко­роль»), підкреслювався суверенітет князів Русі до імператорської влади, а з іншого – вказувалось, що ці монархи були володарями невеликих держав. Проте і в період феодальної роздробленості щодо наймогутніших князів традиційно застосовувався титул «rex» («король»). Королями, наприклад, в західноєвропейських хроні­ках названо перемишльського князя Володаря Ростиславича і галицько-волинського Романа Мстиславича¹⁰⁹.

Через десять років після смерті Романа (1205 р.) на Русі з'явля­ються «справжні» (короновані) королі, що було значною мірою наслідком втручання потужного Королівства Угорщина та римської курії в справи західноруських князів. В 80-х роках ХІІ ст. в одному з церковних документів король Бела ІІІ (1172 – 1196 рр.) називається «славетним королем Угорщини, Далмації, Рами та Галації»¹¹⁰. В 1206 р. син Бели ІІІ Андрій ІІ включив землі Південно-Західної Русі до свого титулу, а саме оголосив себе «королем Галичини і Волині»¹¹¹. В 1215 р. королем Галичини та Волині був коронований Коломан, син угорського короля Андрія II, а в 20-х роках його брат Андрій, зятя галицького князя Мстислава Мстиславича. Цікаво, що в Угорщині, не дивлячись на претензії власних монархів на Галичину, королем задовго до коронації у 1253 р. сприймався князь Данило Романович. Зокрема, в одній з угорських грамот, де розповідається про битву 17 серпня 1245 р. під Ярославом, Данило названий як «король Русі (rex Ruthenorum)», а його суперник князь Ростислав лише як «князь Галичини (dux Galliciae)»¹¹². Вірогідно, що таке сприйняття було наслідком тривалої традиції, яка стала оформлятися в Центральній Європі ще в другій половині ХІ ст., під впливом подорожі сюди Ізяслава Ярославича та його сина Ярополка. В грудні 1253 р. в Дорогичині відбулася коронація галицько-волинського князя Данила, який став першим визнаним західним світом офіційним королем Русі (докладно про це див. розд.7).

Таким чином, у внутрішньому житті давньоруського суспільства титулатура носіїв державної влади не досягла розвинутої форми. Водночас під впливом візантійських, а з XIII ст. західноєв­ропейських ідеологічних теорій та уявлень в дипломатико-політичному вжитку на Русі використовується іноземна титулатура.

Давня Русь та хрестові походи. Відмінності у віросповіданні за доби середньовіччя мали величезний вплив на розвиток міжнародних відносин. В той час фактично сформувалися угруповання держав, що сповідували одну релігію, та відбувався поділ світу за конфесійним принципом за системою «своїх» і «чужих». Конкретніше, для народів Європи світ ділився на християнський та нехристиянський, де серед останніх в силу впливу та потуги особливе місце займали мусульманські держави. З наростанням протиріч між католиками і православними останні («схізматики») попали для перших до команди «чужих».

Хрестові походи – величезний тривалий конфлікт християнських держав з «іновірцями» в історіографії Росії та СРСР довгий час трактувалися спрощено. На трактування діянь хрестоносців істориками Російської імперії природно впливав релігійно-ідеологічний фактор, перш за все позиція православної церкви. За радянський час хрестові походи представляли як грабіжницькі війни європейських феодалів проти вільнолюбних народів Сходу.

Зрозуміло, що в тих умовах сама постановка питання про участь Русі в хрестових походах не могла довгий час не розглядатися спочатку як крамольна, а пізніше в часи певної «відлиги» – сприймалася з певним «патріотичним» скепсисом. На це впливала і та обставина, що тодішній православний «старший брат» Русі – Візантія – представлявся в нашій літературі не як один з активних учасників хрестоносного руху, а лише як країна, що постійно потерпала від хрестоносців та зазнала жахливих втрат внаслідок проведення четвертого хрестового походу. Це ж саме слід говорити і про християнську Кілікійську Вірменію, якій прийшлося в цей час вести жорстоку боротьбу з країнами мусульманського світу, перш за все з турками-сельджуками.

Однозначно необхідно зазначити, що «класичні» хрестові походи, так як вони частіше всього трактуються в історіографічній традиції, і за часом, і за територією проведення є значно меншими, ніж загальний комплекс конфліктів під релігійними прапорами європейських країн з країнами та народами, що сповідують іншу релігію¹¹³. І тут, що цікаво, попадають у серйозні колізії географічні та історико-політичні орієнтири типу «Схід-Захід», оскільки найбільш тривалий конфлікт християн з мусульманами відбувався на крайньому заході Європи – на Піренейському півострові. Разом з тим, боротьба західноєвропейських країн з мусульманами в ХІ – ХІІІ ст. досить швидко переросла у тривалий конфлікт перших проти Османської імперії, який в християнському світі також розглядають в хрестоносному дусі боротьби вірних з поганими.

Традиційно при розгляді обставин, що призвели до виникнення хрестових походів перш за все називають прагнення мешканців католицької Європи визволити «святі місця», а також невдоволення, що виникло на Заході внаслідок численних конфліктів мусульман з християнськими паломниками, які відвідували Близький Схід. До цього необхідно додати, безумовно, також деякі історичні обставини, що стосувалися конкретних християнських країн того часу. На Піренеях в 1085 р. кастильський король Альфонс VI Хоробрий розбив арабів біля Толедо, в чому йому допомагали загони французьких та германських рицарів, а дещо пізніше на боці іспанських християн у війні з мусульманами візьмуть участь майбутні відомі учасники першого хрестового походу Раймунд Тулузький та Гійом Шарпант’є. Жорстокі зіткнення відбувалися в цей час між католицькими рицарями та арабами на півдні Італії та в Сицилії¹¹⁴.

Одним з найважливіших механізмів хрестоносного руху був союз папства та рицарства. Саме римська курія, використовуючи зростання свого впливу в середині ХІ ст., стала ініціатором походів на Схід, за наслідками яких папство прагнуло посилитись не тільки там, а й у самій Європі. Крім цього, римські понтифіки намагались підкорити язичників та православних престолу святого Петра. Так, наприклад, 17 квітня 1075 р. папа Григорій VIІ у відомому листі до київського князя Ізяслава Ярославича висловив свої претензії на світове панування¹¹⁵. Цей же папа і був першим ініціатором проведення хрестових походів, ідею проведення яких він висловив 1074 р.¹¹⁶, проте реалізувати цей задум йому завадила боротьба з германськими імператорами. Тема допомоги західних християн візантійцям проти турків піднімалася візантійським посольством під час церковного собору, який скликав в 1093 р. папа Урбан ІІ в Італії в місті П’яченца.

Дійсно, з середини ХІ ст. одна з найбільших християнських країн Візантійська імперія починає все більше і більше потерпати на зовнішньополітичній арені, оскільки з півночі та зі сходу на неї постійно тиснуть кочовики. Мова перш за все йде про племена, які називалися огузами, що мешкали наприкінці ІХ ст. в північно-східному Прикаспії (див. розд.3). Протягом Х ст. відбувається поступове переселення основної маси огузів на захід, внаслідок чого спостерігається процес розкладу єдиного огузького етнічного масиву. Основна частина їх частина мігрувала через Іранське нагір’я у Малу Азію, де утворилася у другій половині ХІ ст. держава турків-сельджуків, а згодом саме ці турки стали чи не головними суперниками хрестоносців на Сході. Інша група огузів, яка отримала назву торків, на початку ХІ ст. проникла в причорноморські степи, більшість з яких згодом попрямувала на Балкани¹¹⁷. Можна думати, що значно пізніше саме перебування цих торків на Балканах полегшило проникнення сюди їх одноплемінників, які прийшли сюди з Малої Азії.

Таким чином, візантійцям прийшлося вести війну «на два фронти» – на півночі та на сході – фактично з одним і тим же за етнічним походженням кочовим народом. Дещо раніше торків у першій половині ХІ ст. на Балкани стали проникати значні за чисельністю угруповання печенігів. Зазначимо, що останні були серйозною загрозою для греків у другій половині ХІ ст., тобто в час, коли на Русі про них, як про серйозного ворога, вже почали забувати. Нарешті, вже під кінець ХІ ст. через Дунай починають здійснювати напади половці¹¹⁸.

В таких умовах константинопольський двір, не маючи достатньо сил для протистояння нападникам, з надією дивиться на «єдиновірні» християнські країни Західної Європи, де посилювалися в цей час ідеї «священної» війни з язичниками. Але плани та наміри Константинополя та Рима в цьому за багатьма показниками не збігалися. Головний ініціатор та рушійна сила хрестоносного руху – римська курія – фактично боролася за створення великої теократичної держави від егідою папства. Cаме в ХІ ст. ідеологічне обґрунтування ідеї «папоцезаризму», тобто підкорення папству всіх світських монархів, знайшло відбиття у відомому трактаті «Dictatus papae»¹¹⁹. Ясна річ, що така концепція розвитку католицизму суперечила тенденції до розвитку національних централізованих держав, які в ті часи починають поступово виникати на карті Європи. Суперечності між римським та константинопольським релігійними центрами призводять 1054 р. до офіційного розколу християнського світу, коли посланці папи Лева Х на чолі з кардиналом Гумбертом привезли до Константинополя і поклали біля святого престолу в храмі св.Софії грамоти, в яких відлучили від церкви всіх послідовників патріарха Михаїла Керуларія¹²⁰.

З цього часу західні і східні церковники починають вести полеміку з питань віри, в яку поступово було втягнено духовенство всіх християнських країн, в тому числі і Русі. Проте у перші десятиліття після «розколу» теологічні розбіжності не створювали нездоланних перешкод між православними та католицькими державами: теологічна полеміка часто вичерпувала себе, загасала. І починалися переговори по відновленню єдності християнського світу. Ініціаторами останніх частіше всього були грецькі політики та ідеологи, що було зв’язано з тяжким внутрішньо- та зовнішньополітичним становищем Імперії. Зазначимо, що нова хвиля значних протиріч між Візантією та західним світом виникла на більш практичній ниві внаслідок проведення хрестових походів, оскільки грекам прийшлося у повній мірі відчути на «власній шкурі» наслідки перебування у Візантії чисельних та погано керованих військ хрестоносців. Ясна річ, що і в питаннях проведення військових акцій у ватажків хрестоносців та у візантійських монархів було багато розходжень.

Характерним явищем для розвитку давньоруської церкви цієї доби була наявність елементів релігійної терпимості. Так, один із найбільш видатних релігійних діячів Русі Феодосій Печерський в розмові з князем Ізяславом не тільки піддав всебічній критиці «латину», а і наголошував: «Милостив же буди, христолюбче, не токмо до своих домочадець, но и до чюжих, и аще видиши нага, одежи и, или гладна или бедою одержима, помилуй и. И аще ти бужеть от которыа веры еретик и Латинин, всякого помилуй и от бед избави»¹²¹.

Аналогічні прояви терпимості щодо західного варіанту християнства характерні і для твору чернігівського ігумена Данила, незабаром після першого хрестового походу здійснив подорож до Ієрусалиму (1107 р.), який жив при дворі «охоронця гроба господня» та володаря Ієрусалимського королівства Балдуїна Фландрського¹²². Разом з рицарями останнього Данило подорожував по містах, що контролювали хрестоносці. В розповіді про мандрівку автор показав своє добре ставлення до хрестоносців, які визволили від мусульман «святі землі». Але у творі автора вже відчутні і певні антилатинські мотиви, а головною метою своєї місії давньоруський паломник вбачав уславлення Русі: «Аз поставил кандило на гробе святемь от всея Русьския земли»¹²³.

Як доводить французький історик В.Гулдсдофф, виключний прийом Данила королем хрестоносців, дозвіл оглянути фортецю в Ієрусалимі, відвідати фортеці на підході до Бейруту, пов’язані з тим, що давньоруський ігумен вів переговори з Балдуїном про участь у хрестоносному русі норвезького короля Сігурда. Дійсно, в 1111 р. велика армія хрестоносців з Норвегії (біля 10 тис. воїнів) прибула до Акри, що допомогло Балдуїну завоювати Бейрут¹²⁴.

Зацікавленість Русі ідеєю хрестових походів була викликана не лише абстрактними релігійними причинами. Вона обумовлювалася напруженою боротьбою східних слов’ян з новою хвилею кочовиків, що накотилася на причорноморські степи у другій чверті ХІ ст. Розповідаючи про розгром коаліцією давньоруських князів кочовиків-торків, київський літописець наголошує, що останні «божьим гневом гонимы от зимы, друзи же гладом, ини же мором и судом божьим. Тако бог избави хрестьяны от поганых»¹²⁵. У такий спосіб на сторінках давньоруських політичних трактатів при оцінці подій міжнародного життя з’являються і поширюються ідеї боротьби християн з язичниками, тобто фактично ідеї хрестових походів, які викладаються у типовій для середньовіччя церковно-релігійній формі.

Ще більш напруженою у другій половині ХІ – на початку ХІІ ст. була боротьба Русі з половцями. Необхідно зазначити, що тоді кочовики вдиралися в глиб східнослов’янських земель, грабували околиці південноруських міст, перш за все Києва та Переяславля, виводили у степ численних полонених і захоплювали велику воєнну здобич. Одночасно половецькі хани здійснили наприкінці ХІ ст. серію широкомасштабних походів на захід, завдавши великої шкоди польським та угорським землям¹²⁶.

Велика загроза для Русі експансії половецьких орд вимусила на початку ХІІ ст. князів Святополка Ізяславича та Володимира Всеволодовича Мономаха організувати серію виправ у степ. Характеризуючи переможні походи давньоруських князів 1103, 1109, 1110, 1111 рр., під час яких давньоруські дружини завоювали половецькі міста на Сіверському Донці, доходили до Азовського моря, Б.О.Рибаков охарактеризував ці військові кампанії як «хрестові походи», оскільки вони здійснювалися як типові для того часу релігійні війни, в яких активну участь приймало православне духівництво¹²⁷. На думку А.М.Сахарова, саме тоді Русь перетворилась «на східний фланг виступу християн проти агресії Сходу». Виправу 1111 р. князів проти половців вчений вважає, «руським хрестовим походом на схід»¹²⁸. Перемога давньоруських князів у цій боротьбі на довгий час ліквідувала половецьку загрозу як для Русі, так і для її західних сусідів. Не випадково, описуючи перемогу руських дружин над половцями, київський літописець підкреслює, що звістки про неї дійшли до багатьох країн, навіть до віддаленого Риму¹²⁹.

Розгляд обставин виникнення та проведення першого хрестового походу дає підстави зробити висновок, що хрестові походи як явище в самому широкому розумінні необхідно розглядати в контексті загального розвитку суспільства в добу середньовіччя, взаємин, які тоді склалися між державами та народами. Ці суперечності значно посилювалися між державами та народами, що сповідували різні світові релігії, набували під впливом останнього фактору своєрідної форми. Саме ця обставина дає підстави з певними застереженнями розглядати тривалий конфлікт між різними за релігійними ознаками державами та народами як конфлікт глобальних систем держав та народів. Проте цей конфлікт розвивався на кожному конкретному хронологічному зрізі з великими відмінностями, на його розвиток в конкретних обставинах впливали місцеві особливості. Саме в тому в загальній історії боротьби християнського світу з нехристиянським, в історії хрестоносного руху ХІ – ХІІІ ст. необхідно окремо розглядати походи військ хрестоносців на Схід, боротьбу християнських держав на Піренейському півострові проти арабів, конфлікти християнських володарів з арабами в Південній Італії та Сицилії тощо. Однозначно, що боротьба Русі проти половців мала всі ознаки релігійно-ідеологічного та релігійно-політичного конфлікту, який за змістом та формою можна порівнювати не з подіями на Близькому Сході, а з багатолітньою війною на Піренейському півострові, яка отримала назву «реконкіста (відвоювання)».

Для розуміння подій кінця ХІ – початку ХІІ ст. та історії наступних хрестових походів важливою обставиною є те, що для самої християнської релігійно-політичної наддержавної системи були притаманні серйозні протиріччя. Це перш за все протиріччя між католицьким Заходом, з усіма державами, що сповідували католицизм, та православною Візантією та іншими державами, де поширювалося візантійське християнство. В самій західній Європі стрижневим був конфлікт двох тенденцій. З одного боку, римська курія прагнула створити загальноєвропейську (а згодом і загальносвітову) конфесійну супердержаву на чолі з папою, а з іншого – поступово викристалізовувався процес створення централізованих національних держав.

Головним союзником папства та католицької церкви в хрестоносному русі було рицарство. Одночасно християнські монархи не дуже охоче підтримували ідею проведення походів, оскільки їх участь в них шкодила національним інтересам їх держав, об’єктивно в разі успіху в першу чергу посилювала папство. Останнє по мірі посилення своєї могутності прагнуло поширювати свій вплив не тільки на Близький Схід, а на країни та народи, де взагалі не була поширена католицька релігія. Важливим знаряддям в цьому процесі перш за все були монахи-місіонери, які задовго до початку хрестових походів розпочали активну діяльність серед «невірних».

Вже в ході першого хрестового походу стало зрозумілим, що недисципліноване західноєвропейське рицарство само по собі не є достатнім знаряддям для реалізації планів папства. До цього слід додати те, що воно було частиною світської частини панівного класу, на чолі якого стояли суверени держав, противники посилення папства – королі. Саме тому невдовзі на землях, захоплених на Сході хрестоносцями, виникли військово-чернечі ордени тамплієрів та іоаннітів, що були симбіозом місіонерів та воїнів. На Піренейському півострові виникли ордени монахів-воїнів – Калатрава, Алькантара та Сант’яго. В добу хрестових походів навіть склався ідеальний тип воїна, яким був рицар-монах¹³⁰.

В середині ХІІ ст. в полі зору курії опиняються нехристиянські народи Європи, з якими до цього не одне століття воювали східнонімецькі феодали. В тому ж році, коли розпочався другий хрестовий похід, Рим проголосив, що боротьба з полабськими та прибалтійськими народами є також частиною загального хрестоносного руху, тим самим папство фактично перехоплює ініціативу в боротьбі з європейськими «невірними» у східногерманських герцоґів. Цікаво, що в другому хрестовому поході проти прусів у 1147 р. разом з польськими рицарями взяли участь і руські дружини. У зв’язку з цим Магдебурзькі аннали повідомили, що польський князь Болеслав IV «з величезним військом виступив проти прусів, безжальних варварів, а в поході його підтримували руси, хоч і в меншій мір, але відзначені іменем християн»¹³¹. З приводу учасників походу з руського боку в історіографії існують певні суперечності. Польський історик Б.Влодарський відзначає, що стан джерел не дозволяє з’ясувати це питання¹³². В.Т.Пашуто вважає, що в поході брали участь смоленські та волинські дружини¹³³. Автор цих рядків висловив погляд, що руський військовий контингент до Прибалтики було направлено київським князем Ізяславом Мстиславичем та його братом смоленським князем Ростиславом¹³⁴. На думку білоруського науковця Г.Сагановича, в поході проти прусів союзниками поляків були волинські та західноруські дружини¹³⁵. Цікаво, що в 1149 р. під час свого перебування на запрошення волинського князя Ізяслава Володимировича у місті Луцьку польський князь Болеслав Високий посвятив у рицарі («пасаше… мечем») багатьох місцевих дружинників¹³⁶.