Сегеда С. Антропологiя (2001)

2 7 2 Історична антропологія України

У IV — на початку III тис. до н. е. у Дніпровському Правобережжі та в деяких лівобережних районах Середньої Наддніпрянщини мешкали землеробсько-скотарські племена трипільської культури, у лісостеповій і, частково, степовій зонах Лівобережжя — середньостогівської культури, у степовому Причорномор'ї та в Криму —

кемі-обинської культури.

основних етапи: ранній (4— 3,6 тис. до н. е.), середній (3,6— 3,1 тис. до н. е.) та пізній (3,1—2,5 тис. до н. е.).

Ранній та середній етапи трипільської культури представлені лише поодинокими похованнями в межах поселень (Лука-Устин- ська, Солончени II, Верем'є, Незвіско, Ліпкани), з яких походять здебільшого фрагментарні матеріали. Заданими Г.Дебецята М. Герасимова,, черепи із Незвіско та Солонченів II характеризуються рисами протоєвропеоїдного типу — масивною будовою мозкового відділу, широким обличчям тощо.

Більш репрезентативними є краніологічні та остеологічні серії, що походять з пізньотрипільських могильників: Вихватинського, Більче-Злоте та Чапаєвського.

Під час розкопок Вихватинського могильника, розташованого на березі Дністра поблизу м. Рибниця (Молдова), було виявлено понад 60 кістяків, щоправда, досить поганої збереженості. Дослідження показали, що люди, поховані тут, характеризувалися середнім зростом (165,5 см у чоловіків і 157,7 см у жінок), помірним розвитком м'язового рельєфу, доліхокранною формою черепа, гарно профільованим обличчям з невисокими орбітами й середнім за шириною носом, що виразно видається з площини лиця. Подібне сполучення ознак загалом властиве південним європеоїдам — представникам

західного варіанта давньосередземноморського типу, що був досить поширений серед енеолітичної людності Балкан та деяких регіонів Центральної Європи. Поряд із цим у морфології «вихватинців» простежується й вплив протоєвропеоїдного компонента.

Цікаві спостереження у процесі дослідження вихватинської серії зробила М. Великанова: на її думку, чоловічі черепи належать до давньосередземноморського, а жіночі — до «пом'якшеного» варіанта протоєвропейського типу, поширеного серед східних сусідів трипільців. Ці розбіжності помітні і в будові скелета: кістки чоловіків порівняно тендітні, жіночі ж — відносно масивні. З цього можна зробити висновок, що між трипільськими племенами та їхніми сусідами-скотарями існували не лише господарські, а й шлюбні зв'язки.

Черепи з печери Більче-Злоте характеризувалися рисами давньосередземноморського типу.

2 7 4 Історична антропологія України

Вчені вважають, що у фізичному типі мезолітичного, неолітичного та енеолітичного населення Лівобережжя простежується певна генетична спадкоємність. Крім того, антропологічні матеріали дають підстави для висновку про досить тісні контакти між середньостогівськими й трипільськими племенами.

Чоловік із могильника

середньостогівської культури поблизу с. Олександрія

(реконструкція Т. Сурніної)

Окрему групу енеолітичних пам'яток Нижньої Наддніпрянщини та Степового Лівобережжя становлять могильники новоданилівського типу, походження яких остаточно не з'ясоване. Здебільшого вони невеликі за розмірами: одне-два, іноді п'ять-шість поховань. Новоданилівські пам'ятки були залишені людьми з типово протоєвропеоїдними рисами, притаманними попереднім неолітичним племенам окреслених регіонів, фізичний тип яких у свою чергу мав місцеве мезолітичне підґрунтя (І. Потєхіна). Це ж стосується й носіїв нижньомихайлівської культури, які наприкінці IV тис. до н. е. освоїли південну смугу степів .між Доном та Дунаєм.

У середині III тис. до н. е. в Криму, пониззі Дніпра та Південного Бугу поширилися племена кемі-обинської культури, походження якої багато дослідників пов'язують з Північним Кавказом. Кемі-обинці характеризувалися яскраво вираженою доліхокранією, значною висотою мозкового відділу черепа, розвинутим м'язовим рельєфом, вузьким і високим обличчям, різко профільованим у горизонтальній

2 7 6 Історична антропологія України

ямним племенам межиріччя Бугу та Інгульця, а також Нижньої Наддніпрянщини.

Ямне населення Північно-Західного Причорномор'я, півдня Херсонщини, басейну р. Молочної та деяких лівобережних регіонів Нижньої Наддніпрянщини визначалося доліхокранною формою черепної коробки, відносно вузьким та довгим обличчям, що свідчить про вплив одного з варіантів східносередземноморського типу, поширеного серед племен кемі-обинської культури.

Своєрідним поєднанням ознак (мезодоліхокранією, широким та середнім обличчям) характеризувались ямні племена верхів'їв Інгулу та Самарсько-Орільського межиріччя.

В окремих регіонах України простежуються риси брахікранного, широколицего та низькорослого типу, основним ареалом якого, за даними А. Шевченка, є Північно-Західний Прикаспій та Нижнє Поволжя.

Розмаїття морфологічних варіантів, властивих населенню ямної культури, зумовлене складністю етногенетичних процесів, що відбувалися на теренах України за енеоліту.

Наприкінці енеолітичної доби на теренах Північно-Західного Причорномор'я мешкали скотарські племена усатівської культури, антропологічний склад яких склався за участю кількох компонентів: серед черепів з Усатово простежуються типові протоєвропейські, середземноморські та змішані варіанти, для формування яких мало змінитися кілька поколінь. Висловлювалася думка, що морфологічні особливості «усатівців» склалися внаслідок взаємодії місцевого пізньотрипільського та прийшлого степового населення (/. Потс-

хіна).

На особливу увагу заслуговують племена культури кулястих амфор, що мешкали на теренах Волині наприкінці енеоліту. Це пояснюється дискусіями довкола їхньої ролі у формуванні індоєвропейської спільноти. На жаль, морфологічні особливості людності даної культури вивчені недостатньо: на сьогодні обстежено лише чотири чоловічих та шість жіночих черепів, які характеризуються мезокранією, середнім розвитком м'язового рельєфу, середнім за шириною обличчям. Існує припущення, що цей комплекс ознак склався під впливом населення південної групи культури лійчастого посуду, яка локалізувалась на теренах Польщі, Південної Німеччини, Чехії, Словакії, Західної України (Т. Кондукторова).

Загалом антропологічний склад енеолітичної людності України був досить строкатим. У його формуванні брали участь морфологічні складники, що мали різне походження: масивний протоєвропеоїдний тип, генетичні витоки якого пов'язані з неолітичними племенами; різновиди грацильного давньосередземноморського типу, представленого серед різних груп південних європеоїдів; помірно

масивний варіант, поширений у Центральній Європі, та ін. Ці компоненти інтенсивно взаємодіяли, що спричинювало появу змішаних антропологічних варіантів.

Доба бронзи (II тис. до н. е.)

На початку II тис. до н. е. на півдні Східної Європи розпочалася доба бронзи, підставою для виділення якої стало поширення бронзових виробів: знарядь праці, зброї, прикрас. У цей період сталися важливі зміни в соціально-економічному й етнічному розвитку давнього населення України, відбувся другий великий поділ праці — відокремлення ремесла від скотарства й землеробства, посилилася майнова диференціація членів первісних колективів, виникли союзи племен. Доба бронзи тривала близько тисячі років. За цей час в усіх регіонах України чотири рази змінювались археологічні культури.

В XI ст. до н. е. у Приазов'ї з'явилися найдавніші пам'ятки катакомбної культури, носії якої ховали своїх небіжчиків у підкурганних камерах-склепах — катакомбах. Є думка, що в її формуванні брали участь місцеві ямні племена та прийшлі північнокавказькі групи (С. Братченко). Протягом X— IX ст. до н. е. «катакомбники», принаймні частина яких належала до індоаріїв, поширилися спочатку на Лівобережжі, а згодом у багатьох регіонах степового та лісостепового Правобережжя. Окремі локальні варіанти катакомбної спільності набули таких своєрідних рис, що це дало змогу виділити в її межах кілька археологічних культур: донецьку, інгульську тощо.

Дослідження палеоантропологічних матеріалів із поховань катакомбної культури засвідчили розмаїття морфологічних варіантів, властивих окремим хронологічним та територіальним групам. Зауважимо, що на сьогодні найкраще вивчений антропологічний склад тих катакомбних племен, котрі мешкали у степовій смузі України від Дунаю на заході до Приазов'я на сході.

За даними С. Круц, населення раннього етапу катакомбної спільності характеризувалося високим зростом, видовженою формою черепа, порівняно вузьким і високим лицем; людності ж пізнього етапу були властиві дещо нижчий зріст, мезобрахікефалія, широке ортогнатне обличчя. Дослідниця наголошувала: «Різниця між «ранніми» та «пізніми» настільки суттєва, що мова може йти про зміну населення на другому, пізньому етапі існування катакомбної культури майже на всій території Північного Причорномор'я».

Морфологічні особливості племен раннього етапу катакомбної спільності склалися на основі антропологічних типів населення ямної та кемі-обинської культур, що у найбільш виразній формі

2 7 9 Найдавніша людність території України

властивий людності східних та південно-східних районів катакомбної «ойкумени»: Північно-Східного Приазов'я, Нижнього Поволжя, басейну Дону, Калмикії. Перевага віддавалася циркулярній деформації, коли голова набувала форми, витягнутої згори донизу; при цьому змінювались і пропорції обличчя, зокрема збільшувалася висота лоба.

У XVII— XVI ст. до н. е. степову та лісостепову зони між Доном та Прутом населяли індоіранські племена культури багатоваликової кераміки, назва яких пов'язана зі звичаєм прикрашати керамічні вироби наліпними джгутами-валиками (С. Березанська). Носії цієї культури ховали своїх небіжчиків у підкурганних прямокутних дощатих та кам'яних ямах, іноді в ямах з підбоями. Ці люди мали риси одного з варіантів давньосередземноморського типу, а саме: середній зріст (169,6 см у чоловіків), доліхокранію, вузьке й високе обличчя, вузький ніс (С. Круц).

У XVI ст. до н. е. на терени Лівобережної України зі сходу вторглися іраномовні племена зрубної культури, які ховали померлих під курганними насипами у рублених зрубах, кам'яних ящиках чи прямокутних ямах, перекритих деревом. Вони поступово відтіснили носіїв культури багатоваликової кераміки на захід або асимілювали їх. Протягом наступних століть «зрубники» займали величезні обшири Східної Європи — від Дністра на заході до Уралу на сході, від Ками, Середньої Оки й Десни на півночі до прикаспійських степів і Криму на півдні.

Носії зрубної культури, що мешкали на теренах України, характеризувалися високим зростом (174 см у чоловіків), видовженою формою мозкового відділу черепа, середньою шириною обличчя. За багатьма краніологічними ознаками (надто за шириною обличчя) вони займають проміжне становище між носіями культури багатоваликової кераміки та «зрубниками» Поволжя. Це добре узгоджується з висновками археологів про напрямки міграцій племен зрубної культури та їхніми взаєминами з місцевим населенням Дніпровського Лівобережжя та степової зони України (/. Шарафут-

дінова, В. Отрощенко).

У XV—XIII ст. до н. е. Північно-Західне Причорномор'я населяли племена сабатинівської культури, антропологічний склад яких поки що не з'ясований.

Північно-західним сусідом сабатинівців була осіла людність культури Ноуа, яка займала лісостепове Подністров'я. Вона була морфологічно неоднорідною: деякі черепи мають ознаки відносно широколицего масивного типу, інші — тендітнішого вузьколицего (М. Be-

ликанова, Т. Кондукторова, О. Некрасова). Ця історично-культурна спільність склалася внаслідок взаємодії місцевих землеробських та

2 8 0 Історична антропологія України

прийшлих скотарських племен, що й знайшло відображення в антропологічному складі її носіїв.

Сабатинівська культура й культура Ноуа, очевидно, були пов'язані зі фракійським світом.

У першій чверті II тис. до н. е. в північно-західних регіонах України мешкали племена культур шнурової кераміки, або бойових сокир: середньодніпровської, які заселяли лісову зону Верхньої та Середньої Наддніпрянщини; городоцько-здовбицької та стжижовської, що жили на півночі Волині, у верхів'ях та середній течії Західного Бугу; підкарпатської, котра локалізувалась у Прикарпатті й суміжних районах Поділля. На думку багатьох учених, культури шнурової кераміки, поширені також в інших регіонах Центральної, Північної та Східної Європи, належали північній групі індоєвропейських племен, до складу яких входили предки германців, балтів та слов'ян.

здовбицької та стжижовської культур характеризувались яскраво вираженою доліхокранією, середньою висотою мозкової коробки, вузьким обличчям, із площини якого різко виступав ніс. Аналоги такого поєднання ознак є серед племен шнурових культур Польщі та Словаччини.

Прямими нащадками «шнуровиків» в XVI—XI ст. до н. е. були

Дністра, Південній Білорусі. Вони визначалися середнім зростом (близько 168 см), доліхокранією, невеликими розмірами обличчя, вузьким носом. Отже, тшинецько-комарівські племена, з якими

2 8 1 Антропологічні особливості давнього населення України

багато дослідників пов'язують початковий період історії слов'ян, успадкували риси своїх попередників.

У XI—X ст. до н. е. лісостепову смугу Дніпровського Правобережжя населяли землеробські племена білогрудівської культури, яким була властива загальна грацильність, мезодоліхокранія, вузьке обличчя (Л. Литвинова). Це — пряме продовження генетичної лінії, започаткованої племенами культур шнурової кераміки.

Що ж до носіїв бондарихінської культури, поширеної у заполіській та лісостеповій зонах Лівобережжя (XIII—VIII ст. до н. е.), то їхні фізичні риси поки що невідомі. На думку дослідників, бондарихінці, яких пов'язують з фіно-уграми, були нащадками місцевих неолітичних племен ямково-гребінчастої кераміки.

Отже, в добу бронзи на теренах України активно взаємодіяли різні за походженням антропологічні типи, носії яких належали до основних етнічних масивів Східної Європи, а саме: східних гілок індоєвропейців — індоіранців та індоаріїв; прафракійського, фіноугорського та праслов'янського, що остаточно склалися в наступні історичні епохи.

АНТРОПОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ 1 ЛАВНЬОГО НАСЕЛЕННЯ І ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

І (доба раннього заліза — пізнє і середньовіччя)

Кіммерійці, скіфи, сармати

Початок І тис. до н. е. ознаменувався кардинальними змінами у господарстві, культурі та побуті людності степової зони Євразії, яка опанувала обробку заліза, освоїла їзду верхи та винайшла складний далекобійний лук «скіфського» типу. Кочові племена — іраномовні номади, основою господарства котрих було скотарство, створили ряд яскравих культур, які послідовно змінювали одна одну. В Північному Причорномор'ї та Передкавказзі вони представлені кіммерійською, скіфською та сарматською культурами.

Кіммерійці — перший народ Східної Європи, самоназву якого не поглинув морок часу. Найдавнішу звістку про них містить безсмерт-