Зеров копія 2
.docxОчима темними, мов вереснева ніч,
Округлістю тьмяних алябастрових пліч
Ти невідступно скрізь з моїми почуттями.
Проміння слів твоїх стоцвітними огнями,
Стожарами мені горять у далені.
Ти давню праосінь нагадуєш мені:
Широколанний степ, бліді свічада ставу,
Берегових грабів грезет і златоглави,
Повітря з синього і золотого скла
І благодатний дар останнього тепла…
Дослідник творчості поета Федір Кропив’янський писав: «Крім класичної досконалості в будові віршу, є артистичне використання багатства епітетів, поруч з найвишуканішими прикметниками, що їм немає рівних в українській літературі».
«Болотяна Лукроза», як жартома називав Баришівку Зеров (від латинського Iucrum – бариш), стала на той час «культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть до Києва»
У вересні 1923 року Микола Зеров дістає довгоочікуване запрошення на роботу професором української літератури до Київського інституту народної освіти, так називався тоді колишній університет. З 1 жовтня він починає свої лекції, про які згодом ходитимуть легенди. Одночасно Зеров – професор української літератури в Київському кооперативному технікумі, викладав також у Київському археологічному інституті, Інституті лінгвістичної освіти та інших учбових закладах. Український письменник Дмитро Чуб (Нитченко) писав: «Микола Зеров був неперевершений майстром у читанні лекцій…він вкладав у лекції всю свою душу. Проводив їх з піднесенням і, володіючи прекрасною мовою, залишав у кожного слухача «враження довершеності і незрівняної краси…». За любов до античної історії та літератури студенти любовно називали М.Зерова «Наш Юлій Цезар».Українська письменниці Докія Гуменна, яка вчилася у М.Зерова згадує: «На його лекціях в найбільшої аудиторії ІНО завжди було повнісінько: сходилися студенти з усіх факультетів. Він просто магічно зачаровував своїм майстернім викладом історії української літератури. Навіть про маловідомі, забуті постаті української літератури він оповідав із почуттям безмежної закоханості, розгортав їхні повнокровні характеристики, сипав цитатами – пам’ять у нього була феноменальна! –переплітав з дотепами, тонким гумором…Це було дійсно щастя почути красну мову Миколи Зерова».
У 1923 році відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим. Листи цього палкого прихильника «азіатського ренесансу», які збереглися засвідчують, яким плідним було спілкування двох поетів. Їх спільна праця була спрямована на згуртування мистецьких сил, на спрямування їх у русло конструктивної праці. Багаточисельні диспути, змагальність між «Новою громадою» і «Глобусом» положили початок відомої літературної дискусії 1925-1928 роках. Ця літературна дискусія виникла навколо гасла Зерова «до джерел», що перший, ще до дискусії, відкрито підніс це гасло орієнтації на Західну Європу, - тобто: «Геть, від Москви!». Він застерігав: «Ми повинні засвоїти найвищу культуру нашого часу не тільки в її останніх вислідах, а і в її основах …
Освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо її знати, щоб не залишитися назавжди провінціалами»..Євген Сверстюк писав про Миколу Зерова: «Літературну традицію від грецьких і римських класиків до корифеїв рідної літератури він вважав тією артерією, поза якою не можна уявити собі народження і життя нового». Миколу Зерова вважали провідником неокласичного напрямку в літературі. Автори цього напрямку твердили, що українська традиція середземноморська і європейська, південна, отже виросла на зразках Еллади, зовсім чужа півночі. Максим Рильський вважає, що термін «неокласики» було «прикладено випадково і умовно до невеличкої групи поетів і літературознавців…хоч і пишеться…ніби українські неокласики проголосили культ «чистого мистецтва», заявляю з повною відповідальністю, що ніхто з учасників групи ніде й ніколи такого гасла не підносив, - ні Зеров, ні Пилипович, ні Драй-Хмара, ні тодішній Рильський…»..
Микола Зеров довго і вперто боронив свої погляди на українських письменників, на їхню творчість. Більше того він завзято бере в оборону Миколу Хвильового, який свого часу писав, що: «молоді, замало творів Леніна, нехай іде на виучку до Зерова». Порівнюючи творчість Маяковського і Дем’яна Бєдного з творчістю М.Хвильового Микола Зеров говорив на лекціях: «Творчість Маяковського та Дем’яна Бєдного має не мистецьке, а лише агітаційно - пропагандивне значення і розрахована виключно для естрадної декламації…». В той же час М.Зеров відкидав визначну роль І.П.Котляревського, як зачинателя нової української літератури, а його «Енеїду» вважав «забавкою дрібно маєткового українського шляхтича» (Б.Антоненко-Давидович).
, Як літературознавець Зеров був широко відомий своїми працями: «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929). Всі прислухалися до його голосу. Навіть найбільші вороги називали його «академічним авторитетом», що «провадить планову війну проти марксизму» (Ф.Якубовський).
Як провідний представник течії неокласицизму та академізму в літературі й літературознавстві Микола Зеров весь час був об’єктом офіційних атак і морального терору. З провокаційною метою його було виставлено стороною офіційного обвинувачення підсудних на процесі Спілки Визволення України в ролі «свідка-експерта», який мав подати судові фахову й ідейну критику літературної та літературознавчої творчості підсудних-літераторів. Але виступаючи на процесі, Зеров обмежився виключно до об’єктивної фахової критики і був притиснутий речниками офіційного обвинувачення вимогою сказати «так чи ні», на питання про шкідливий, з офіційного погляду влади, напрям творчості підсудних. Оскільки відповідь Зерова на цю вимогу була висловлена неясно й нерішуче, цей його виступ у ролі свідка мав фатальний для нього наслідок.
Безперечно, що і сміливий виступ в обороні М.Хвильового, багато разів засудженого партійною критикою і представниками окупаційного уряду поету не простять. Адже це був 1933 рік! Розгром української культури був уже в повному розпалі: щоночі зникали з приміщень цілі групи письменників, мистців, професорів, інженерів – їх забирав енкаведівський «чорний ворон».. Тож недивно, що цькування професора М.Зерова ще більше посилилось. Найбільшу активність у цьому виявляв колишній учень баришівської школи, доцент університету Петро Колесник. З журналом, виданим за редакцією М.Зерова за часів УНР, з портретом Симона Петлюри, комуністичний активіст Петро Колесник виступав на студентських зборах, і розмахуючи ним, закидав М.Зерову націоналізм, петлюрівщину, контрреволюцію. Цікаво що в своєму вірші Інкогніто, Микола Зеров передчував катастрофу і дав якнайточніший портрет «людини майбутнього» - сексота, зрадника. Лицедія:
Його стріваю я – і мало не щодня! –
В студентській постаті на темних коридорах,
В повазі лекторській і в круглих окулярах,
Де тиша темних книг, де збори й метушня
…
Ще вчора він слова точив мені медові,
І скільки приязні було в облесній мові!
Ти утиральничок скрашав поважну стать.
Він бачить наперед годину злої страти,
А руки прийдеться від крови обмивать,
Тож ліпше рушника напохваті держати.
Скоро М.Зерова звільняють з університету і він, рятуючись від репресій, виїжджає у 1934 році до Москви. Працює у видавництві «Академія», перекладає античних поетів, зокрема Горація. Але він сумує за Україною, йому сняться степові дороги, які ведуть на Полтавщину:
Я бачу їх. Заломами поволі
Вони сповзаються, за шляхом шлях,
В розлогих і закурених полях
Там, де стрункі шикуються тополі.
Крізь жовтий пил, що осідає долі,
В яру з явився черепичний дах
І димарями по сухих горбах
Полтава їжиться на виноколі.
Я знаю їх – мов спомин ранніх літ,
Мов Гоголя невитравлений слід,
Мов співи давнини повноголосні.
У балки пливучи з розмитих круч
В моїх ушах відрипуються й досі
Тягучі ритми опішнянських «куч».
В ніч із 27 на 28 квітня 1935 року він був заарештований під Москвою, на станції Пушкіно. 20 травня його відпровадили до Києва для слідства. Обвинувачення: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936 року, без участі обвинуваченого й захисту, розглянув судову справу № 0019-1936. Миколі Зерову інкримінувалося керівництво українською націоналістичною організацією, і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією належного йому майна.
На початку червня 1936 року етап із засудженими прибув на Соловки. І як тут не згадати вірш , написаний Миколою Зеровим у 1933 році:
Суд і заслання…Мука самоти…
О, як у сяйві небо розкололось!
А тиша мертва і нема мети.
Враз бубонці: далеко рипнув полоз,
І крізь сніжок, здається, чути голос:
«Ще не покаявся? Не виправився ти?»
Хоча вірш був присвячений Чернишевському, але він як би передбачував свою долю при більшовицькій владі..
У короткі хвилини вільного часу Зеров повністю віддавався улюбленій справі – перекладу. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія (рукопис цього перекладу не знайдений)
Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та інших» була переглянута особливою «трійкою» УНКВС по Ленінградської області 9 жовтня 1937 року; М.Зеров, П.Филипович ,М.Вороний і Б.Пилипенко були засуджені до розстрілу. Усі вони полягли 3 листопада 1937 року.
Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року постанова особливої «трійки» була скасована і справа припинена «за відсутністю складу злочину». Микола Костянтинович Зеров реабілітований посмертно.
У 1966 році в світ вийшла книга М.Зерова «Вибране». Український поет Ф.Джеря у своєму вірші «Пам’яті М.Зерова « писав:
Роки йшли. Вийшла в Києві збірка:
«Вибрані твори Миколи Зерова»
З передмовою Рильського в ній.
І читати її так гірко –
В ній не згадано й словом,
Що Поета втоптали в гній,
У проклятій землі чужій…
Минуло багато часу, і до українського читача почали повертатися незаслужено забуті твори митців – жертв сталінського терору. Серед них була і творча спадщина людини, що стала символом справжнього національного відродження – Миколи Зерова.
Поет Євген Маланюк присвятив М.Зерову такі строки:
Ти не любив приблизних рим,
Суровий майстре, - тільки стислі.
Крізь грім доби, крізь хаос гри
Мінливих хвиль, ти бачив Рим
І все державну владу мислі.
І, може, добре, що твій день
Накрила ніч незупинима –
Підтята дисонансом рима
.
…А ранок? Ранок він гряде
Неспішним кроком пілігрима.
Про великого майстра словесності Семен Підгайний згадував у своїх «Соловецьких портретах»: через два чи три місяці Миколу Костьовича влаштували «по блату» в соловецькій бібліотеці, згодом він навіть пробував читати доповіді. Залюбки ділився думками, охочим допомагав вивчати латинь. Інколи читав свої переклади, з-поміж них – «Енеїду» Вергілія. «Люди подивляли незламний дух поета й ученого, який на краю світу міг творити. Творити захоплено і наполегливо, – писав Підгайний. – Не можу твердити, що роботи Зерова загинули, але що рукопис у нього забрано – це безперечно (переклад пропав або знищений – про це писав з табору дружині сам поет. Дата останнього його листа – 19 вересня 1937 року. – Авт.). – На «Морсплаві» групу, що з нею відплив Зеров, ще раз обшукали, відібрали власні, нетаборові речі, одягли всіх лише в таборовий одяг, пообрізали ґудзики та позабирали пояси. З посиленим конвоєм поїздом кудись вивезли. Уже в січні 1938 року, коли я був на тому самому «Морсплаві», відібрані у в’язнів речі розкрадали «урки» та вільнонаймані енкаведисти»...
Тільки через шість десятиліть у глухому закутку карельської землі знайдуть немилосердно ранні могили кращих синів України. З шести фігурантів «справи Зерова, Вороного та інших» дивом виживе й повернеться зі СЛОНу-СТОНу в Україну лише один – педагог Леонід Іванович Митькевич («згодом мешкав у Чернігові», напише про нього історик Сергій Білокінь).
Миколу Зерова реабілітовано 1958 року. Водночас перевіркою було встановлено, що колишнього співробітника НКВД УРСР Федора Овчинникова, який брав участь у розслідуванні справи, за порушення соцзаконності засуджено, а ще одного його колегу за фальсифікацію слідчих матеріалів звільнено з органів держбезпеки за фактами, що дискредитують звання офіцера.
...На Лук’янівському кладовищі в Києві, де похований Котик Зеров, стоїть гранітна плита, на якій вигравіювано й ім’я його репресованого батька та роки життя поета (1890-1937). Тепер уже відомо, що справжня остання адреса Миколи Костьовича – на розстрільному полігоні НКВД у Карелії...
А в Україні, в Зінькові на Полтавщині, як зауважує харківський історик Вадим Джувага, батьківська хата Зерових, з незрозумілої іронії долі, стоїть і досі на вулиці Дзержинського – керманича ВЧК-ГПУ, чиї вірні учні вкоротили віку Миколі Зерову й добряче попсували крові решті.
Восени 2007 року на цій родинній хатині відкрито меморіальну дошку з іменами видатних людей, які вийшли в широкий світ і багато зробили для добра України. Це, звичайно, брати Зерови – Микола і Дмитро (славетний ботанік, академік АН УРСР, двічі лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки). А от третьому братові Михайлові Оресту (поет, перекладач, педагог), який емігрував до Німеччини й за кордоном видав твори брата-неокласика, чомусь не пощастило: місця на дошці йому, на жаль, не знайшлося...
Не дивно, що в нові підлі часи, в листопаді 1934-го, Миколу Зерова звільнили з наукової роботи в університеті. Переживши ще й непоправну втрату – 1 листопада помер його 10-річний єдиний син Котик (Костик) – Зеров у хвилини розпачу напише вірш «Finale», що передає невимовний душевний біль поета:
...Осінній день, тепло
і сонце ясне
Побачили мене сухим
стеблом.
Стою німий і жити
вже безсилий:
Вся думка – з білим
і смутним горбом
Немилосердно ранньої могили.
У січні 1935-го професор мусив податися до столиці СРСР шукати замовлень на переклади. Там улаштувався на якусь роботу в кінематографі. А вночі проти 28 квітня його заарештували на станції Пушкіно в Підмосков’ї. У травні справу надіслали до Києва й туди ж відправили спецконвоєм трьох громадян, нібито причетних до «контрреволюційної націоналістично-терористської організації»: Миколу Зерова, Миколу Руденка та Григорія Тарасевича. Дружина професора Софія Федорівна Зерова ходила на побачення з чоловіком до колишнього Інституту шляхетних дівиць – у тому будинку містилася установа НКВД.
На перших допитах Микола Костьович заперечував будь-яку свою причетність до контрреволюційної діяльності. Але ж методи й способи допитів бувають різні...
Чистий четверг, Фінале, Сон