mkr_zarlit

40. Роль і місце теорії літератури в контексті гуманітарних наук за Поль де Маном. теорія літ-ри як міждисциплінарна галузь: філософія + літ-ра + лінгвістика; розуміє мову як “граматику”, що легко підлягає декодуванню, і як “риторику”, що відчитується, але не декодується; теоретичне літ. теорія та практика (літ-во, критика, викладання літ-ри); епісемологічні (що стосуються пізнання) властивості мови як опозиції до риторичних; літературу не можна “генетично подати”, а історія літ-ри – це інтерпретація літ-ри; опірність теорії – внутрішні суперечності та проблеми теорії літератури; навчання літ-рі – це засіб виховання, маніпулювання з метою позбавлення свободи; літературність як противага естетичності, бо Л руйнує уявлення про те, що в естетичних об’єктах існує єдність звуку і значення, бо цей зв’язок є суто умовним; література – це надійне джерело інформації ні про що інше як про власну мову, яка створюється поза нашим контролем і окреслює людини.

41. Специфіка аналізу художніх текстів за постмодерніствьскої (постструктуралістською) методологією Постструктуралістські літературні критики виконують завдання деконстроювання тексту.Цей процес під назвою реконструкція можна означити як практичний пост структуралізм. «Читання тексту проти шерсті, читання тексту проти себе» з метою пізнати пізнати текст так як він сам не може знати себе. Деконструктивістське прочитання виявляє підсвідомий вимір тексту. Дерріда – деконструктивне прочитання прагне до певних неусвідомлених письменником взаємозвязків між тими використанними моделями мови якими він керує і якими не керує – зробити несвідоме доступним для зору. Д. прагне показати, що текст бореться сам із собою. Д. шукає докази лакун, розламів, тріщин та інших порушень цілісності. Постструктуралісти шукають : суперечності і парадокси, зсуви і розлами у тоні, точках зору, фізичному часі, граматичному часі, персонажах, позиціях.; конфлікти, недоліки, гру слів. Мета: показати роз’єднаність тесту. Постструктуралістська критика зосереджується на поверхових особливостях слів: звучання, етимологія, мертві метафори – і винсять іх на перший план, так, що вони стають визначальними для загального значення.

42.Дослідження Крістевою образу Діви Марії як культурного конструкту. Образ Діви Марії як культурний конструкт формувався дуже довго і має цілу історію доповнень, суперечок, віднайдення помилок та інтерпретацій, і , що дуже важливо, він має беззаперечний вплив на жінок світу. Цей конструкт є «формою абстракції, яку доповнювали різними атрибутами в процесі розвитку. Крістеву цікавить саме дискурс замовчуваности і не-сказаности навколо цього образу як психолінгвістична проблема». У християнстві жіночість проявляється через материнство і Ісус є людським тільки через матір. Чоловіки привласнюють Материнське через свій первинний нарцисизм. Монотеїзм християнства, яке саме створило найпотужніший конструкт Діви Марії зробивши помилку у перекладі (замінили «незаміжня» на «непорочна»). Конструкт розрісся у трьох напрямках: паралель між Матір'ю та Сином, надання ознак благородности (прого­лошена Матір'ю Церкви), стало «прототипом любовних стосунків і наслідувало два фундаментальні аспекти західної любові: лицарську любов і любов до дитини, - і тим включилось у діапазон, який іде від сублімації до аскетизму та мазохізму». «Завершення в імені Марії цілости, створеної із жінки і Бога, оста­точно удосконалюється уникненням смерти». Фройдової «Теми трьох скринь». (мати стає дружиною і дитиною свого сина), а «Схрещення цих трьох функцій є осно­вою непорушної і вічної духовості» Образ влади – «вона - жінка і матір - покликана пред­ставляти найвищу земну владу» «У постаті Марії сконцентрувалися основні аспекти західної любові» (благородна Дама і Пречиста Діва почали схрещуватись, поєднуючи прикмети жаданої жінки і святої матері у цілість = таємним двійником явно фалічної влади) Діва все ж таки стала віссю гуманізації Заходу загалом і гуманізації любові зокрема, створення земної кон­цепції цілком людської матері Така гуманізація християнства через культ Матері привела до зацікавлення людськістю чоловіко-батька Діва неминуче стає і покровителькою, й упривілейованим об'єктом (Матір та її сльози і молоко, нагадуючи про скорботну людськість, стають символом «повер­нення репресованого» у монотеїзмі.). Підпорядкування материнського лібідо досягнуло апофеозу, коли зо­середилося на темі смерті (мати, яка є джерелом життя проливає сльози над мерцем, але радість і навіть якийсь тріумф ідуть за її сльозами, немовби переконання, що смерти не існує, і це було ірраціональним, але непорушним материнсь­ким переконанням, на якому мав би триматися принцип воскресіння) = виклик смерті Діви-чо-Материнське є способом (і непоганим) з'ясування жіночої параної. Діва набуває форми свого жіночого заперечення іншої статі (чолові­ка), але долає його встановленням третьої особи: мене запліднив не Ти, а Він. Результатом є непорочне зачаття, (без чоловіка і без сексу), зачаття Бога, з існуванням якого жінка, звичайно, має щось робити, за умови, що вона визнає своє підпорядкування цьому існуванню. Діва набуває форми параноїдної пристрасти до влади перетворен­ням жінки у Королеву Неба і у Матір земних інституцій (Церкви). Але вона досягає успіхів у тамуванні тієї меґаломанії, ставлячи її на коліна перед Дитиною-Богом. Діва перешкоджає бажанню вбивати чи поглинати сильним ораль-ним органом (грудьми), облагороджуванням болю (ридання), і спону­канням заміни сексуального тіла вухом розуміння. Діва набуває форми параноїдальної фантазії бути вилученою з часу і смерти через надто прикрашуваний образ Успення. — Діва особливо погоджується із запереченням іншої жінки (що, без сумніву, враховує заперечення матері жінки) утвердженням образу Унікальної Жінки, єдиної серед жінок, єдиної серед матерів, єдиної серед людей, ще й тому, що вона безгрішна. Але підпорядкування цьому прагненню унікальности відразу ж стримує постулат, згідно з яким, унікальність досягається тільки підсиленням мазохізму: кожна жінка, гідна жіночого ідеалу, який втілює Діва як недосяжна мета, могла би бути тільки черницею, мученицею чи, якщо вона заміжня, тією, що веде такий спосіб життя, який міг би визволити її від «зем­них» умов і підготувати до найвеличнішої сублімації відчуження від власного тіла. І нагорода: обіцяний екстаз. Жіноче начало як культурна цінність – це архетип, загальнолюдський прообраз, який лежить в основі символіки сюжетів міфів, релігійних вчень, художньої творчості, творчості, ритуалів, сновидінь і комплексів, утворюючи «невидиме» ментальне підґрунтя нашого способу мислення.. Архетип жіночого (як і архетип чоловічого) формує підсвідому культуро-психологічну установку, яка, зрештою, задає гендер і визначає константні моделі поведінки у спілкування між статтями. Усі переконання, заблудження, забобони, страхи, відтак, можна розцінювати не тільки як вияви еротичних драйвів (З.Фрейд), але й як семантичні імпульси, народжені архетипами (К.Г. Юнг). Складність виявлення і оцінки останніх пов’язана із послабленням моменту критицизму у сприйнятті особистістю глибинних смислових рівнів культури., які виявляють схильність до самосакралізації.

43. Визначення жіночності, жіночого тексту, жіночого письма, жіночої мови за Е.Шовалтер. Елейн Шовалтер (1941) - відома американська дослідниця літератури, представниця феміністичної критики. Шовалтер ставить перед собою такі основні завдання, як нове відкриття історії жіночої літератури та культури, з'ясування нагальних проблем феміністичної критики, обґрунтування необхідності освітньо-педагогічних реформ для руйнування стереотипів. На думку Шовалтер, ці завдання спричинені тим, що жіноча культура є "німою" на тлі пануючої чоловічої культури. Шовалтер розрізняє поняття “Феміністична критика», яка на її думку, зосереджує увагу на жінці, як читачеві чоловічих текстів, і має обмежені можливості для створення своєї теорії (Така критика досліджує значення сексуальних кодів, розглядає "жінку-як-знак" в історичному та суспільному контексті), та «Гінокритика», яка зосереджується на постаті жінки-письменниці та шукає конструктивні засоби для аналізу жіночої літератури. Американська дослідниця називає й описує чотири провідні моделі жіночого письма: біологічну, лінгвістичну, психоаналітичну й культурну. Кожна з них є спробою визначити і диференціювати ознаки жіночого письма і жіночого тексту. Жіночність окреслюється як щось тривале і справжнє; це значущі відхилення, сукупна вага досвіду та винятків, якими позначена історія жіночого письма, що базуються на жіночих особливостях тіла, мови, психіки і культури. Жіночий текст - це текст, написаний жінкою, у якому можна вбачати прояви жіночності, що має свої лінгвістичні, концептуальні особливості, може вписувати жіноче тіло і жіночу різницю, можливі жіночі комплекси інферіоризації по відношенню до чоловіків. Але питання щодо жіночого тексту і досі відкрите, деякі дослідники вважають, що «ще не було жодного літ.твору, який би вписував жіночність». Жіноче письмо є відображенням жіночої фізіології, мови та культури. Жінки-письменниці також відрізняються одне від одного за такими критеріями як клас, раса, національність та історія , що формують жіночий колективний досвід. Тут можна застосувати принципи психоаналізу (Комплекс Електри, «відчуття відчуження від чоловіків-попередників пов'язані з її потребою мати сестринських предтеч та спадкоємців, її нагальною потребою у жіночій авдиторії разом із її страхом антагонізму читачів-чоловіків, її культурно зумовленою соромливістю щодо самодраматизування, її острахом перед патріархаль¬ною авторитетністю мистецтва, її занепокоєністю порушенням жіночої винахідливости», розщеплення я, заздрість через відсутність фалосу, зв‘язок мати-дочка, пережитий досвід материнства, «лікувальне сполучення тіла і розуму»). Жіноча мова – глибинне знання, приватна фора спілкування, мова (що має специфічну образність), яка була ще описана у фолькльорі та міфах, вона характеризується особливою таємничістю від чоловіків. Була втрачена, а жінки зараз користуються патріархальною мовою, де кожний знак є привласненням, бо цю мову збудували чоловіки. «Жіноча мова повинна своєю природою продовжувати працювати при­страсно, науково, поетично, політично, щоб зробити себе невразливою».

44. Специфіка аналітичної рецепції худ.текстів за методологією феміністичної критики. Одним з результатів руху за свободу жінок в кінці 60-х років XX стала феміністична літературна критика. Феміністичний літературний критицизм - це "інтелектуальна революція, пронизана збудженням від повалення існуючих парадигм та відкриття нової галузі бачення", яку підтримали як чоловіки, так і жінки. Однак аж до недавнього часу він не мав під собою жодних теоретичних підстав. На думку Е Шовальтер, феміністичний літературний критицизм був "емпіричної сиротою в теоретичному штормі" Він виник, за словами А. Колодний, "скоріше як набір взаємозамінних стратегій, а не як якась послідовна школа або орієнтація на певну мету". Причина, можливо, полягає в тому, що феміністичний критицизм не має якоїсь єдиної методології або концептуальної моделі, він плюралістичний як в теорії, так і на практиці. На відміну від інших сучасних шкіл критичної теорії, феміністичний критицизм процвітає, будучи скомбінірованим з будь-яким іншим критичним підходом, починаючи з формалізму і кінчаючи семіотикою, а також при розгляді будь-якого періоду літератури, починаючи з середньовіччя і кінчаючи епохою засобів масової інформації. Лінгвістика, психоаналіз, марксизм та деструктивізм, - всі вони надали феміністичних критицизму апарат критики та аналітичні інструменти. Критики-феміністи не зверталися до якоїсь єдиної системі мислення, щоб розробляти свої фундаментальні ідеї. Вони відштовхувалися від інших дисциплін, таких як історія, психологія, антропологія і т. п. Тому фем.критика використовувала інструментарій інших напрямків, але аналізувала тексти з точки зору 4х моделей генокритики: БІОЛОГ., ЛІНГВІСТ., ПСІХОАНАЛІТ., КУЛЬТУРНОЇ.Плюралістичний за своєю суттю, феміністичний критицизм, згідно Шоувальтеру, може бути розділений на дві течії: перше - це ідеологічне спрямування, орієнтоване на фемініст-читача, яке пропонує феміністичне прочитання текстів, присвячених зображенню стереотипів жінок в літературі, помилок і неправильним уявленням про жінок в критиці і "жінкам як символам" в семіотичних системах. По суті, це спосіб інтерпретації, зосереджений на дослідженні поганого поводження з жінками в літературі та критиці. Шоувальтер називає це протягом "феміністичним чтивом" або "феміністичної критикою". Другий напрямок - це спосіб аналізу жіночих характерів в літературних творах, за допомогою якого в романі, повісті, оповіданні виділяються безліч смислових рівнів (історичний, біографічний, соціологічний, психологічний, моральний, теологічний і т.д.), що в свою чергу використовується для більш повного дослідження жінки і жіночих проблем з точки зору гендеру.

45. Історизм поняття літератури. Історизм - поняття, яке склалося в літературі XIX ст. для позначення нового підходу до зображення минулого, коли письменник хоче зрозуміти і показати своєрідність більш або менш віддаленої епохи, чинники і наслідки тих подій, що відтворюються в творі, їхній вплив на особливості характерів або вчинків людей. Інакше кажучи, письменник намагається підійти до предмету свого зображення історично. Цей новий підхід приводить до створення нових жанрів: історичних романів, драм, поем. Історичний жанр виник у літературі на межі ХІІІ-ХІХ століть і був пов’язаний насамперед із естетикою романтизму. Найважливішою ознакою історизму в романтизмі вважалось відтворення місцевого колориту, своєрідності національних характерів і т. ін..Історизм виявляється в тому, наскільки вірно художник розуміє суть зображених ним соціально-історичних подій, в якій мірі він художньо відтворює закономірності суспільного розвитку. Історизм завжди тісно торкався літератури, адже є одним з дуже важливих аспектів останньої. Історичність притаманна літературі, літературному дискурсу, і, взагалі, будь-який текст знах.у контексті істор.періоду. Ми розрізняємо два типи історизму: історизм і новий історизм (за Грінблаттом+Фуко). Старий історизм базувався на ієрархічному розрізненні тексту та його нелітературного обрамлення, а новий історизм грунтується на паралельному прочитанні літературних і нелітературних текстів, які найчаст.належать до одного істор.періоду. Новий історизм бажає вивчати усі «текстуальні сліди минулого». Гол.метод нового істор. – обрамлення літ.твору нелітературним, який нагадує «свідчення очевидців», «архівний матеріал». Такий неліт.текст є «співтекстом», разом вони «трактуються як відображення одного історичного «моменту» і відповідно інтерпретуються» = герметичність методу. Архівний матеріал=історія-як-текст=історизм, бо ми всі знаємо відому тезу про те, що «не можна відновити справжні думки або почуття, наміри, etc.» Саме тому на відміну від простого історизму новий істор.використовує техніку повільного читання не тільки для літ.,а й неліт.тексту. Як результат, внаслідок використання нового істор.відбув.ще одна деформація минулого, бо він не зверт.уваги на будь-які інші дослідження цього ж тексту; це «спосіб зробити історію привабливою для неісториків». Тобто новий історизм зіставл.літ і неліт тексти, прочитуючі перші крізь призму других; відбувається «деавтоматизація»тексту, бо він розгляд. як новий текст. Прибічники нового історизму «зосереджуються на питаннях держ.влади та процедурах її здійснення, на патріархальних структурах і їхньому утвердженні чи на процесі колонізації з генезою відповідних йому «упереджень». Також вони (як і постструкт.) вважають, що кожен аспект реальності є текстуалізованим, і використовують концепцію соц.структур Фуко як визначених домінантними «дискурсивними практиками»».

46. Поняття література і літературність Поль де Ман висуває літературність як противагу естетичності, оскільки літературність руйнує так званий кратилівський «світський міт» (відповідність імені його сутності) щодо естетичних об’єктів, в яких присутня єдність звука і значення. Так, зв'язок між звуком і річчю не є феноменальним. Вороже ставлення до теорії літератури (її експозиція ідеологічних містифікацій). Література – надійне джерело інформації ні про що інше, як про власну мову (П. де Ман). А мова, у свою чергу, «створює речі поза нашим контролем». Однак, часто хибно припускають, що літературність – це інше слово чи інша форма естетичної відповіді. Вживання термінів із сильною естетичною конотацією (стиль, поезія тощо) у поєднанні зі словом «літературність» сприяє непорозумінню. Література містить в собі, радше, заперечення, аніж проголошення естетичних категорій. Поняття літературності введено російськими формалістами. Ц. Тодоров: Література є завжди вигадкою, навіть коли автор каже, що це правда.

47. Образна природа мистецтва слова. Вже Аристотель намітив різницю між наукою (історія) та мистецтвом (художня творчість): історик розповідає про щось конкретне, поет розповідає про щось загальне,використовуючи художній опис. Якщо наука пізнає буття за допомогою понять, то мистецтво – за допомогою образів. Літературні образи створюються за допомогою мови. Образ виступає тією ланкою, що пов'язує текст і твір в органічне ціле. Він виникає на основі текстуального мовлення і формує твір (як інтенціональний об'єкт) у свідомості (уяві) читача. Художник (письменник) малює картину, котра допомагає людині пізнати і світ, і себе. Термін «образ» у широкому розумінні означає відображення зовнішнього світу у свідомості людини або конкретно-чуттєве уявлення про щось. Художній образ є однією з форм створення художньої дійсності з позицій певного естетичного ідеалу в конкретній емоційно наснаженій формі. Від звичайного пізнавального образу художній образ відрізняється не лише наявністю узагальнення, а й властивою йому емоційно-естетичною оцінкою митця, його естетичним ідеалом і смаком. Мистецтво апелює в першу чергу до чуттєвої сфери людини, тоді як наука – до розумової. Безпосередність і потужність впливу художнього образу на психіку людини іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гасет висловив таким чином: „Кожен образ є наче моїм станом дії, актуалізацією мого „я". Виділяють такі види літературних образів: образи-персонажі, образи-картини природи (пейзажі), образи-речі, образи-емоції (ліричні мотиви), образи-колективи, образи-символи, зорові, слухові, смакові образи, образи дотику чи запаху тощо.

48 Взаємовідносини худ літ ті її реципієнта в історичній площині Р- слухач-глядач-читач, Рспочатку був слухачем (Гомер співі свої вірші), в європ традиції став глядачем, і нарешті став читачем, в деякій мірі залишився слухачем, глядачем. Різний рівень Р. елітарної літератури – з гуман. освітою чи зацікавлені літературою. Найрозповсюдженіший Р. белетристики (твен, Конан Дойль). Р. масової літри. Рецептивна естетика (лат. receptio — сприйняття) —.різновид естетичної теорії, яка зосереджується на проблемі сприйман­ня художніх творів, їх впливу на публіку (естетика впливу). Спираючись на праці естетиків-феноменологів (Н. Гартмана, Р. Інгардена), систему положень розробили німецькі філологи Г.-Р. Яусс і В. Ізер в 70-х XX ст. Це, власне, проблема читача, яка активно розроблялася і в українському1 літературознавст­ві ще в 20-ті. Вихіднатеза P.e. полягає в тому, що художній твір — не замкнута іманентна структура, а вся його багаторів­нева структура зумовлена орієнтацією на реципієнта. У системі "автор—твір—читач" прихильники P.e. зміщують акценти: від естетики самовираження автора з її біографіч­ним методом та естетики структуралізму з її методом повіль­ного, замкнутого читання вони перейшли до вивчення читацьких реакцій, оцінок. В. Ізер висловив плідну ідею про те, що в тексті твору від самого початку закладено функції послання, у ньому міститься "імпліцитний читач", а У. Еко обгрунтував положення про відкритий характер художнього твору. Увагу було привернуто до розбіжностей між/текстом і твором, До адекватності читацького сприймання та проблем інтерпретації тексту художнього твору, смислу художніх висловлювань. Такий естетико-функціональний підхід до вивчення художньої літератури давав можливість уникнути поверхового гносеологізму і вульгарного соціологізму, які довго панували у радянському літературознавстві. Проблема­тику адресата художнього слова, структури літературних творів по-своєму розробляв М. Бахтін, ідеї Р. е. застосовували у своїх дослідженнях російські вчені Ю. Борев, М. Гей. В Україні проблему читача в середині 60-х, спираючись на праці О. Потебні, І. Франка, О. Білецького, розробляли Б. Кубланов, Г. Сивокінь, Р. Гром'як, В. Брюховецький, М. Ігнатенко, а в історико-літературних дослідженнях на ідеї Р. е. спиралися М. Яценко, В. Смілянська, Г. Клочек та ін

60. Модернізм у художній літературі кінця 19-20 ст. Модернізм – сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл кінця 19-20 ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість, характеризуються розривом з традиціями реалізму. Модернізм починається зі символізму – імпресіонізм – авангард (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм) – екзистенціалізм – театр абсурду – течія нового роману. Класичний модернізм – література потоку свідомості. Риси модернізму: з’єднана / закрита форма; є певна мета; запланованість; ієрархія; контроль за текстом; закінчений твір; метафора; певний дип; параноїк (психотип доби); спирання на Бога Отця; метафізика (намагання зрозуміти основні цінності людства); трансцидентність. Причини виникнення модернізму: 1) Як реакція на суспільні проблеми. На рубежі ХІХ-ХХ ст. особливо після першої світової війни загострилась духовна криза. Свій внесок в руй­нування духовних засад культури внесли й революції. Почалася інтенсивна атеїзація свідомості значної частини людства. Утворився духовний вакуум, який потребував свого заповнення. 2) Причина криється у суто художніх субстанціях. Реалізм дещо “при­ївся” читачеві. От письменники-модерністи і шукали нових, не набридлих публіці змісту і форм художніх творів. 3) Особистісні. Згадаймо літературних велетнів-реалістів XIX ст.:Cтендаль, Бальзак, Діккенс, Флобер, Золя, Достоєвський, Толстой. Досить тяжко не вийшовши за межі реалізму створити щось “конкурентноспроможне”, водночас з ними чи після них. Молоді літератори стали тору­вати свої, нові "модерні" шляхи в літературі. Отже, поява модернізму зумовлена як соціально-політичними, так і су­то художніми (і навіть особистісними) причинами. Філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше, Анрі Бергсона, Зиґмунда Фрейда, Карла Густава Юнга і т.д. Їх роздуми про трагедію та крах традиційного гуманізму, історичний тупик, у якому опинилося людство, складний та суперечливий характер спілкування людини з навколишнім світом, її відчуженість від світу приму­сили людство багато в чому переглянути свої погляди на світ і місце люди­ни в цьому світі. Основні представники модернізму в літературі – Ф.Кафка, Джойс, Камю, в театрі Іонеско, Сартр, Беккет.

49 Основні функції художньої словесності Основна-ігрова, Задоволення – гедоністична, Литература доставляет людям наслаждение.Раскрывая правду о жизни, она доставляет людям величайшую радость постижения красоты. насичення знанням, пізнавальна (звичаї…), ознавательная информация, содержащаяся в искусстве (то есть и в литературе, как ведущем виде искусства) огромна. Оно существенно пополняет наши знания о мире. Сопрягая личный жизненный опыт с опытом других людей, искусство служит средством познания мира и самопознания личности. смислоутворююча, меморіальна, сугестивна(літ–ра щось навіює) Утешительно–компенсаторная функція (Читатель обладает способностью, вовлекаясь в действие воображаемого мира искусства, ставить себя на место героев любимых книг и проживать их жизни, как свою собственную.Так восполняется отсутствие в реальной жизни у фрустрированного современного человека любви, приключений, интриг, дорогих вещей, продвижения по служебной лестнице и многого другого.) Эстетическая функция. проявляется в способности литературы, во–первых, формировать эстетические вкусы, способности и потребности человека и, во–вторых, пробуждать творческий дух, творческое начало личности, желание и умение творить по законам красоты. То есть литература учит человека видеть жизнь сквозь призму образности. Она пробуждает в людях художников. Коммуникативная функция (литература как общение). Художественное общение позволяет людям обмениваться мыслями, дает возможность человеку приобщаться к историческому и национальному опыту, далеко отстоящему от него эпохально и географически. Тем самым литература повышает духовный потенциал и общность человечества. Художественно–концептуальная функция (литература как анализ состояния мира). Функция предвосхищения («кассандровское начало», искусство как предвосхищение). Внушающая функция (литература как суггестия, воздействие на подсознание). Литература – это всегда внушение определенного строя мыслей и чувств, почти гипнотическое воздействие на человеческую психіку Воспитательная функция.Литература формирует строй чувств и мыслей людей. Показывая героев, прошедших через тяжкие испытания, литература заставляет людей сопереживать им и этим как бы очищает их внутренний мир Общественно–преобразующая функция.Проявляется в том, что: 1) художественное произведение оказывает идейно–эстетическое воздействие на людей; 2) включая людей в направленную и целостно ориентированную деятельность, литература участвует в социальном преобразовании общества; 3) сам процесс творчества в литературе есть определенное преобразование с помощью воображения впечатлений, фактов, почерпнутых из действительности. Автор перерабатывает жизненный материал в образы, строя новую реальность – художественный мир.

50 Основні види худ літ в історичній площині й сучасної худ літ. Висока, канонічна класика; белетристика;масова – 19ст. Для греків масові вистави – поєд 3 видів мистецтва; з’являється друкарський станок – кожна людина може придбати книгу, освіта стає масова, всі вміють і хо читати, з’яв. висока, сер. і масова літ-ра. Теоретик французького класицизму Нікола Буало у віршованому трактаті "Мистецтво поетичне" (1674 р.) розглядає літературні роди з позицій раціоналізму. Буало вважав, що кожен рід має обмежену тематику і непорушні формальні ознаки. Він розділив види на "високі" (ода, трагедія, поема) і "низькі" (комедія, байка, роман, сатира). Змістом "високих", на його думку, має бути доля держави, героями — королі, знать. Змістом "низьких" — життя людей третього стану. Буало відстоював чистоту видів, виступав проти поєднання в одному творі комічного і трагічного Висока – світова класика (для європейців европ. класика); регіональна класика – національна клас., канон нац.. літ-ри, до фр лір-ри звертається японська; світова – рос- Толстой, достоєвський, Чехов – входять до світов класики+ Пушкін з Євгенієм Онєгіним і Піковою дамою+ Гоголь; Національна не пов’язана з програмою в школі, ун-ті Белетристика – 19ст з’яв. Значить літ-ра, яка друкується зараз, Бальзак. Діккенс, Твен, По, – заробляли літературою на життя, З’яв. жанри масової літератури – пригодницько-істор роман, жанр-детектив, істор тексти, фентезі, жіночий роман, на масовій лір-рі – заробляти! Найбільш розвин в Росії, Америці+ весь англомовний світ, Індії. Китаї, де є свій вн ринок, ; масова літ-ра – індустріальне виробництво, дуже часто колективна