2. Історичні витоки ступеневої освіти

Як зазначалося вище, на сучасному етапі однією із системних тенденцій розвитку закордонної освіти є прийняття у більшості країн світу трьохступеневої системи вищої освіти (бакалаврат – магістратура – докторантура). Важливим є висвітлення історії ступеневої освіти, адже йдеться про європейські традиції та здобутки, які складалися віками.

Бакалавр (поняття не зустрічається в класичній латині, значення його неодноразово та сильно змінювалося з плином часу) в розумінні академічного звання ввійшов у практику з XIII ст. в західноєвропейських університетах. Уперше це звання було введено на богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм IX (1227-1241 pp.) для визначення тих студентів, які витримали відповідний іспит та блискуче захистили диспут і, як наслідок, отримали право носити червону камилавку.

З часом це звання почало застосовуватися на інших факультетах і розповсюдилося по всій Західній Європі. Після вивчення риторики, граматики та діалектики (так званий «трівіум») на факультеті «вільних мистецтв»⁵ студентам присвоювали ступінь «бакалавр» (з лат. baccalaureus, baccalaurieus – старший студент). Зазвичай, зі 100 студентів бакалаврський ступінь здобували приблизно 30-35, що пояснювалося не лише рівнем знань, а й значними матеріальними витратами мати понад 14 років та пройти 2-річний курс логіки. Однак, на богословських факультетах бакалаврат не був ступенем у власному розумінні слова, а означав лише положення та служив для означення взагалі всіх тих, хто перестали бути студентами, але ще не стали професорами. На цих факультетах розрізняли «baccalarii formati» або «daspositi» та «baccalatii cursores» або «currentes». Першими називали осіб, які закінчили повний курс богословських наук і дістали шанс для отримання вищих наукових ступенів. Другими – тих, які ще не закінчили повний курс навчання, проте мали право трактувати Святе Письмо та погляди (sententia) Петра Ломбарда, тому вони називалися також baccalarii biblici» або «sententiarii».

Проте згодом, поняття «бакалавр» стало повсюдно означати перший ступінь, який отримують після закінчення курсу основ наук на богословському, юридичному, медичному та інших факультетах. І в цьому значенні бакалаврат зберігся до наших днів. А в Англії ще й із вищезгаданим підрозділянням на «formati» та «currentes» аж до кінця XIX ст. та з деякими вдосконаленнями з XX ст., про що мова піде пізніше.

В Англії з давніх-давен існувало звання «бакалавра музики» як ступінь, який передував ступеню «доктор музики» та надавався не стільки музикантам-практикам, скільки теоретикам після відповідного іспиту. Першими бакалаврами музики були Сейт та Генрі Габінгтон із Кембриджа, які жили в XV ст. У 1506 р. Гед отримав цей ступінь за складену ним месу. У XVIII ст. бакалаврат подібного роду зникає, але згодом знову впроваджується в університетах.

В Оксфорді для отримання ступеня «бакалавр музики» необхідно було скласти письмові чи усні іспити з гармонії та контрапункту, а також написати вокально-музикальний твір. Через деякий час складався другий іспит з гармонії, контрапункту, фузі, канону, історії та естетики музики.

У Кембриджі та в Дублінському Трітіні-коледжі дотримувалися майже таких самих правил. Ступінь «бакалавр музики» дозволяв обійняти посаду капельмейстера чи регента в церковному хорі.

В університетах Німеччини «бакалавр» мав значення наукового ступеня, який передував ступеню «доктор».

Французька революція відмінила ступеневу систему освіти, проте, згодом (з 1808 р.) усе стало на свої місця. Бакалаврат було відновлено як нижчий науковий ступінь на кожному з п'яти факультетів університету. Крім того, кожний, хто бажав здобути ступінь «бакалавра» природничих наук, права, медицини чи богослов'я, мав попередньо отримати звання бакалавра філології (bachelier en let-tres). Цей філологічний, а точніше загальноосвітній класичний бакалаврат, здобувався після успішного закінчення курсу класичних наук. Він набув у Франції особливого значення, оскільки надавав право на отримання вищої освіти та можливість обійняти більшість цивільних посад. Поряд із ним стояв фізико-математичний бакалаврат (bacalaureat en sciences), який також був санкцією і надавався після завершення середнього курсу математичних наук та успішного складання іспиту з провідних дисциплін у наукових відділеннях ліцею.

В Україні та Росії ступінь бакалавра проіснував до 1869 р.

Ліценціат (з лат. licenciatus – допущений). У середньовічних університетах – бакалавр, який отримував дозвіл на читання лекцій. Пізніше для цього необхідно було скласти особливий іспит. Нині цей науковий ступінь прийнято у французькій системі вищої освіти, а також в університетах Фінляндії, Швейцарії та деяких латиноамериканських країнах. У французьких університетах – це перший науковий ступінь. Розрізняють ліценціата літератури, науки та педагогіки. Він дає право обіймати посаду помічника викладача в ліцеї або продовжувати освіту в університеті.

Магістр (від лат. magister – учитель, викладач, начальник). У західноєвропейських університетах старшим студентам, які успішно засвоїли арифметику, геометрію, астрономію, теорію музики (так званий «квадріум») на факультеті «вільних мистецтв», присвоювали ступінь «магістр мистецтв». Це дозволяло вступити на один із трьох вищих факультетів університету, а також викладати «сім вільних наук» (magister atrium liberalium). Із 30-35 старших студентів університету магістрами ставали не більше 5-6, адже для цього потрібні були не лише знання, а й значні матеріальні кошти.

Згодом, ступінь «магістр» присвоювали випускникам філософських факультетів, а в XIX ст. його було витіснено ступенем «доктор філософії». Хоча в ряді країнах, як Англія, Україна, Росія та деяких інших він продовжував використовуватися і на інших факультетах, а ступінь «магістр фармації та ветеринарних наук» був вищим у своїй галузі.

Ступінь «магістр» отримувала особа, котра після закінчення університетського курсу складала усний іспит у відповідній галузі знань і публічно захищала схвалену факультетом дисертацію. В особливих випадках факультет міг допустити до іспиту на здобуття ступеню «магістр» особу, яка подала докторський диплом іноземного університету. Особа, котра витримала магістерський іспит, але не захистила дисертацію, називалася магістрантом. За особливі здобутки магістерської дисертації факультет міг клопотати про присвоєння звання «доктор».

В Україні та Росії магістри могли претендувати на зарахування до спадкоємних почесних громадян, а вступаючи на цивільну службу, мали право на чин IX класу. їх також призначали екстраординарними професорами університетів, яким вручали такі ж академічні знаки як і докторам, але не золоті, а срібні. Православному духовенству академії надавався ступінь «магістр богослов'я».

Доктор (від лат. doctor – учитель) спочатку виступав як первосвященик у древніх римлян, а в середні віки – як викладач. Із ХП ст. термін почав застосовуватись і як науковий ступінь для вчених. Як науковий ступінь уперше почав надаватись Болонським університетом у 1130 p., після чого імператори дарували університетам право надавати ступінь «doctor legum» особам, які вивчали римське право, а папи – «doctor cano-num et decretalium». Згодом, коли обидва права стали вивчатись одночасно римське та канонічне – обидва ступені злились в один – «doctor utriuque juris» («доктор обох прав»).

Ступінь «доктор богослов'я» («doctor theologiae») почав надавати Паризький університет у 1231 p., після чого стали традиційними також Doctores medicine, ysicae, grammaticae, notariae та ін.

«Доктор» набув характеру вищого наукового ступеня й отримати його можна було лише після попереднього досягнення ступенів «бакалавр» і «ліцензіат». Спочатку ступені «доктор» і «магістр» були рівнозначними. Лише з XVI ст. за юридичному, медичному та богословському факультетах першість отримав ступінь «доктор», тоді як філософи надавали перевагу ступеню «магістр». Із кінця XVIII ст. філософські факультети більшості університетів також визнали докторство вищим науковим ступенем.

Імператори, вдарувавши університетам привілей зводити у ступінь «доктор», самі роздавали через своїх придворних пфальцграфів дипломи на ступінь «доктор». Через прив'язану до них печатку в капсулі (bulla), особи, котрі отримували їх, називались Doctores bullati, на відміну від Doctores rite proinoti, котрі удостоювались ступеня «доктор» в університетах. За імперськими німецькими законами особи, які отримували ступінь «доктор», прирівнювалися дворянського стану. Часто західними університетами, а іноді й українськими та російськими, за особливі заслуги видавалися почесні (honoris causa) лекторські дипломи. Роздача почесних докторських ступенів (per diploma) здійснювалися за вибором університетських рад під час великих академічних свят та ювілеїв. У новітню добу ступінь «доктор» почали присуджувати і жінкам.

Вимоги, які висувались університетами різних країн для отримання ступеня «доктор» були різними. Здебільшого, складали університетський екзамен у формі письмового твору на задану тему (klaudur) чи співбесіди щодо написання твору й іспит із різних дисциплін (examen rigorosum). Після цього докторант мав представити дисертацію, яку в деяких університетах вимагали публічно захистити. На богословському факультеті надавалися лише honoris cause. У Німеччині довгий час практикувався promotion in absetia без іспиту, на основі надісланої дисертації, часто навіть ненадрукованої. За ініціативи професора Момсена від такої практики згодом відмовилися.

В Україні та Росії для здобуття ступеня «доктор» достатньо було попередньо отримати ступінь «магістр», за винятком медичного факультету де вимагали докторську дисертацію з публічним захистом нової наукової проблеми, представленої та розробленої в ній.