Лекц_Мовна ситуац

Нинішній державний статус української мови відображає ступінь вияву піклування самої держави про її представницький вияв у колі цивілізованих країн. Державницький світогляд передбачає проведення активної, цілеспрямованої мовної політики, зорієнтованої на виховання національно свідомої мовної особистості. Водночас слід пам’ятати, що ніякий закон самої проблеми не вирішує, оскільки реалізація його принципів – це закономірності внутрішньодержавного влаштування. Сьогодні найважливішою проблемою у цьому напрямі постає розширення функці­онального тла української мови у різних сферах виробничо-професійного, навчально-прикладного, соціально-адміністративного життя.

Загалом на сьогодні маємо декілька основних проблем щодо вживання української мови на державницькому рівні: 1. Освітня проблема. У більшості шкіл формально навчання ведеться українською мовою, а у сфері спілкування між учителем та учнем продовжує домінувати російська, не кажучи вже про утримання великої кількості російських шкіл, які ще більше гальмують розвиток самосвідомості людини, ніж сучасні так звані українські школи. 2. Інформаційна проблема. Співвідношення українських і російських видань та інших ЗМІ в Україні не на користь нашої держави. Воно збереглося приблизно таким, яким було ще на початку 1917 року. Отже, основний потік інформації людина споживає російською мовою, тому саме так українцю набагато простіше відтворювати цю інформацію і робити з неї свої висновки, ніж займатися перекладом. 3. Офіційна проблема (найголовніша). Сучасний український паспорт, хоч він і синього кольору, і з тризубом, як і раніше, має двомовне написання всіх даних про людину. Це велика прогалина всіх канцеляристів, адже саме паспорт є своєрідною візитною карткою українця, а отже, й усієї нації.

Мовна політика як складова частина державотворення в Україні повинна спиратися на світовий досвід та міжнародне право, які виходять з того, що є держави багатонаціональні, тобто такі, до складу яких входять народи, що є автохтонами на своїх історичних територіях, проживають компактно, суцільною масою. Такою, наприклад, є Швейцарія, в якій німці, італійці та фран­цузи відповідають цим ознакам і тому статус їхніх мов у державній та громадських структурах однаковий – державний. Є й держави з багатонаціональним складом населення, де переважну більшість складає одна нація, що дає назву державі – титульна нація, мова якої й виступає в усіх державотворних і державно-представницьких функціях. Такою є Україна.

Заклики до уряду та Президента сформулювати нарешті базові принципи мовної політики звучать сьогодні від захисників обох мов. Захисники російської мови (русофіли) вимагають гарантій збереження status quo. Захисники української (українофіли) вимагають від влади, яка «нарешті є українською», повернення українській мові у власній країні тих прав і можливостей, яких вона була позбавлена.

При цьому і перша, і друга позиції – лише вершечки айсбергів. За закликами про посилення української мови шляхом державного примусу – пам’ять про те, що вживання української автоматично відносило до категорії «селюків», гірка образа на державу, але разом з тим дещо наївна віра у її всесильність. За закликами не допустити примусової українізації – пам’ять про комфортний статус (вищий за росіян статус у свідомості радянської людини мали хіба що прибалти), а також побоювання його втратити. Напевно, випадки насильницької українізації, хай і одиничні, все-таки були. Але їх було би явно недостатньо, якби не скандальні заяви самих українофілів про штрафи за вживання російської мови або негайне переведення всіх телеканалів на державну мову.

При цьому перші позиціонують себе як борці із двомовністю, а другі – як її, двомовності захисники. Перші бачать Україну державою, де українською говорить кожен українець, всі інші мову розуміють і поважають, а російськомовні – одна, хай і найбільша меншина – на зразок шведів у Фінляндії. Другі сподіваються, що російська безроздільно пануватиме всюди й скрізь, саме її знатимуть у кожному куточку країни. Тож, як бачимо, попри декларації та риторику боротьба йде не за двомовність, а за те, якій саме мові бути панівною.

Умова перша: визнання двомовності як об’єктивної риси українського соціуму. Упереджуючи обурення з боку українофілів (хоч, звісно, воно буде в будь-якому випадку), варто пояснити. Мається на увазі не закріплення за російською статусу державної/офіційної, а врахування того, що протягом найближчих десятиліть в Україні: а) існуватимуть дві мовні групи, розмір яких хоч і може мінятися внаслідок тих чи інших тенденцій, або дій, але які лишатимуться в одній «ваговій категорії»; б) обидві мови використовуватимуться усім суспільством, хоч і різною мірою, в різних обставинах та співвідношенні. І немає таких заходів, які в осяжній перспективі зробили наше суспільство одномовним.

Умова друга: мовна політика повинна передбачати максимальне задоволення прав окремого громадянина. Функція держави – гарантувати дотримання мовних прав своїм громадянам. За теперішніх умов найбільше порушуються права тих, хто говорить українською. І випадок, коли людина змушена через суд відстояти своє право отримати інструкцію до автомобіля українською – дуже наочний приклад. Разом з тим очевидно, що так само держава повинна реагувати й на порушення прав тих, хто говорить російською.

Умова третя: держави повинна підтримувати слабшого. Майбутньому російської мови, як вже неодноразово було сказано, наразі не загрожує нічого – цією мовою говоритимуть багато мільйонів не лише в самій Європі, а й в усьому світі. Водночас збереження української мови, а ще важливіше – її розвиток та повноцінне функціонування в усіх сферах життя українського суспільства – прямий обов’язок української держави. Але підтримувати українську мову, створювати умови для її поширення держава повинна не тільки і не стільки тому, що ця мова державна, а тому що вона з двох мов – слабша. Такий підхід – базовий і чи не єдино прийнятний у сучасній демократичній державі.

Умова четверта: орієнтуватися на інтереси мовних груп, а не політиків. Тим, хто розроблятиме принципи мовної політики із врахуванням різних точок зору, варто пам’ятати: інтереси україномовної та російськомовної спільнот України не дорівнюють інтересам політиків, які називають себе їхніми захисниками.

Спроектувавши всі проблеми, пов’язані зі вживанням української мови, на сьогодення, констатуємо потрібність існування російської мови в Україні як додаткової іноземної, яка б доповнювала рамки загальної освіченості людини, додаючи до них володіння ще однією іноземною мовою. На державному ж рівні існування в Україні російської мови неможливе, як і неможливе існування другої рідної матері на рівні міжособистісному.

Мовне питання не просто актуальне в нашому суспільстві, як і в багатьох інших, а є своєрідною «розмінною монетою». Дискусії про мову із новою силою спалахують при найменшій нагоді, а часто і без неї. Доводиться чути про «спекуляції у мовній сфері», що дуже часто є правдою.

Пожвавлення час від часу цього питання також можна розцінити як спекуляції. Водночас причина є й більш глибока – від влади чекають конкретних та чітких відповідей на те, як вона діятиме у тій чи іншій сфері. І якщо у сфері зовнішньої політики, боротьби з корупцією, енергетиці пріоритети справді змінювалися, то у мовній політиці все лишилося без змін. Тобто – ніяк. Гірше того, ніхто таку політику формулювати і не збирається.

Утім, як стверджує класик мовознавства Гарольд Шифман, «відсутність мовної політики – це також мовна політика», і в кожному випадку вона має своє пояснення.

Полеміка навколо правописних питань давно вже вийшла за рамки суто наукової й набула виразних ознак політичної, з гострими особистими випадами, із взаємним інкримінуванням політико-ідеологічних гріхів (прибічники радикальних змін у правописі, кваліфікуючи свої наміри як патріотичні, звинувачують своїх опонентів у тому, що ті нібито ніяк не хочуть «відступитися від так любої їм російської мови», не хочуть «знімати з себе більшовицької шинелі» тощо; противники ж змін протестують проти «діаспорного впливу на материкову мову»; з одного боку чути голоси про русифікацію, з другого – про полонізацію української мови). На практиці ж від початку 90-х рр. запанував правописний хаос – переважно з безсистемним змішуванням норм українських правописів 1960 і 1990 / 1993 рр., а також з наявністю в деяких виданнях норм правопису 1928 р. або частіше окремих для тих чи інших друкованих органів та електронних ЗМІ вимовно-правописних норм з елементами правопису 1928 р., прийнятих ними ж самими. Питання правописної реформи, вийшовши на рівень емоційного обговорення широких кіл громадськості, ввійшло вже до арсеналу великої політики, стало об’єктом зацікавлення найвищого державного керівництва.

Історія української мови сягає глибини віків. Частина вчених вважає, що ймовірно українська мова була ядром інших слов’янських мов, бо територія сучасної України є прабатьківщиною слов’ян.

Згадувалась українська мова і український народ уже з 14-15 ст. Деякі вчені вважають, що давньоукраїнська мовна система сформувалася у 6-7 ст.

Крім розуміння української мови як джерела усіх слов’янських мов, існує й інша точка зору – українська мова невипадково має спільні слова з давньоіндійською (санскритом), вони належать до однієї групи мов – індо-європейської.

Давність української мови підтверджують також фольклорні джерела, зокрема українські народні пісні – колядки, щедрівки.

Українська графіка бере свій початок від старослов’янського письма. У нинішньому українському алфавіті є тільки 2 літери, що їх не було в кирило-мефодіївській абетці – “ґ”, яка відома з кінця ХVІІ ст., та “ї”, яка спочатку вживалася замість колишнього “ь”. Своєрідним є і розрізнення літер “е” і “є”.

Староукраїнська мова існувала в писемному й усному варіантах за часів Київської Русі. Пізніше виникли давньоруська та давньоукраїнська мови.

У 14-15 ст. українська мова мала назву «руська» і була державною в Литві.

У 16-17 ст. називалася «проста мова» – розмовна. Останній представник давньоукраїнської мови – Г. Сковорода.

Український правопис бере початок з кінця ХІХ ст.

Від часу видання «Енеїди» виникла потреба в зміні традиційного письма, віддаленого від живої народної мови. Пошук нових засобів передачі був стихійним, тому від 1798 до 1905 нараховується близько 50 різних правописних систем.

Як бачимо, з’ясування питання походження будь-якої мови, і української зокрема, надзвичайно складне. Своє вагоме слово у роз­в'язанні цієї проблеми ще мають сказати порівняльно-історичне мо­вознавство, археологія, історія.

Багато дослідників лінгвістики намагалися віднайти історичні витоки такого занедбаного становища української мови і відповісти на питання: хто винен? Довго шукати не довелось, бо це – те, що лежить на споді тривалої політики російського імперіалізму щодо українського слова та подальших його заборон. Річ у тім, що українські землі за всіх часів мали надто сприятливе геополітичне розташування і надзвичайно зручні природно-кліматичні умови. Це і дало суб’єктивні підстави російським самодержавцям для нищення українського етносу (етноцид) протягом віків головним чином з метою його асиміляції і пристосування до потреб своєї політики.

Лінгвоцид (мововбивство) щодо української мови також має довгу історію. Українська мова у своєму розвитку пройшла тернис­тий шлях, адже від російського імператора Петра І і до відомого партійно-комуністичного ідеолога М. Суслова вийшло близько 30 указів, постанов, рішень про заборо­ну або дискримінацію української мови, культури.

Перші нападки на українську словесність відносяться до доби царювання Петра I. Оскільки поширення української мови, як і будь-якої іншої, здійснювалося головним чином через друк, то й цензурні заборони стосувалися здебільшого друку книжкових видань та часописів.

Уже 1769 року церковний синод заборонив друкувати книжки українською мовою переважно навчального (південноруські букварі) та загальнопопулярного характеру.

15 липня 1826 року було запроваджено новий цензурний статут (з подальшими жорсткими удосконаленнями), за яким передбачалося формування громадської думки таким чином, щоб царський уряд міг виліпити з неї все, що йому потрібно.

За статутом від 1828 року при Міністерстві народної освіти було засновано Головне управління цензури, якому підпорядковувалися цензурні комітети в університетських містах, що мали контролювати місцеву літературу та нові друковані надходження з-за кордону.

1838 рік поклав початок легалізації друкованих видань за допомогою дозволу самого царя. Відтоді найчастіше право на утримання друкарень надавалося перевіреним органам місцевої поліції, що були «найсвідомішими» прислужниками існуючого на той час політичного режиму.

У тому ж році у зв’язку зі збільшенням друкованої продукції Київського університету імені Св. Володимира Міністерство освіти прийняло постанову про відкриття при ньому Комітету внутрішньої цензури, який у своїх діях керувався особливим «Статутом про цензуру» 1842 року. На прохання керівництва університету пролити бодай якесь світло на невизначеність у видавничій справі 8 червня 1852 року на адресу Ради університету було надіслано документ, що містив витяги з цензурних постанов з 1843 до 1851 року і мав назву «Витяг з додаткових постанов, що можуть мати безпосереднє відношення до творів, які видаються від імені університету».

До того ж, 2 квітня 1848 року створено спеціальний комітет, який стежив за загальною тематикою та підтекстовою спрямованістю видань. Тепер для того, щоб надрукувати книжку, редакторам чи упорядникам потрібно було поступово пройти через «подвійне коло» імперської цензури: попереджувальної та каральної. Для надання важливих порад цензорам у розпізнаванні «особливо небезпечної» літератури та подальших їхніх діях написано перше зведення правил застосування друку, що мало назву «Витяги з правил цензурного комітету про роботу друкарень» і мало таємний характер.

Наближаємося до невиправданої для прибічників усього російського події – Валуєвського циркуляру від 18 липня 1863 року, який міністр внутрішніх справ П. Валуєв надіслав до Київського цензурного комітету. Циркуляр містив у собі заборону видавати книжки церковного та навчального характеру українською мовою, а дозволяв її використовувати лише в «галузі красного письменства». Вищезгадану постанову аж до 1917 року ніде не було надруковано. Тому російському урядові невдовзі знову довелося приструнювати українофільський рух, потужним джерелом якого стало «Юго-Западное отделение Императорского Географического общества». Задля цього за сприяння донощика М. Юзефовича було створено спеціальний комітет для розгляду питання про «українофільство», який в одному зі своїх документів зазначив, що мова завжди була основним критерієм відмінності або схожості націй. Тому дозволити вільний розвиток української мови – означало раз і назавжди зректися плодючих південноруських земель.

Трохи пізніше, 18 травня 1876 року, цар Олександр II, перебуваючи на відпочинку в місті Емсі, підписав ще один нищівний для української культури документ – Емський указ. Він забороняв:

– ввозити на територію Російської імперії будь-яку друковану продукцію, випущену за кордоном українською мовою;

– друкувати оригінальні твори українською мовою, крім художніх творів та історичних пам’ять, що мають друкуватися за всіма правилами вживання російського правопису;

– ставити вистави українською мовою і нею ж друкувати пісенні тексти під нотами;

– подальший випуск газети «Киевский телеграф».

Відчувши табу на випуск українськомовної літератури в Україні, у пошуках щастя М. Драгоманов їде до Щвейцарії і там, у Женеві, налагоджує українське видавництво, яке діяло до 1889 року і багато своєї продукції випускало для нелегального ввезення на територію України.

За Емським указом дуже плідним на цілу низку неопублікованих постанов видався рік 1881.

8 жовтня 1885 року вийшла чергова постанова, яка забороняла друкувати українські словники, влаштовувати малоросійські театри і формувати трупи, але дозволяла вже ставити вистави українською мовою і співати українськомовні пісні, дозволені цензурою. У 1892 році Головне управління у справах освіти нагадало необачним цензорам про незаконність перекладів з російської на українську мову. 1894 рік ознаменувався повторенням одного підпункту Емського указу, а саме – ще одна заборона ввозити українські книги з-за кордону. У 1895 році заборонено друкувати книжки для дитячого читання. Щодо існування українських шкіл на той час, то про це не могло бути й мови, бо це так само означало виховати принаймні одне покоління українців безвідносно до російського національного духу. Усі ці заходи були, звичайно, не на користь тогочасній українській еліті й знаходили гнівне образне відбиття у творах провідних українських письменників та політичних діячів. Один із них, Володимир Винниченко, у тритомній публіцистичній праці «Відродження нації» дуже гостро зреагував на сукупність цензурних заборон, звівши аспект нехтування мовою до причини загибелі нації: «Ніякої української мови не було, немає й бути не може», – сказав у 80-х роках минулого століття один з видатних російських могильщиків України, притоптуючи ногами землю на могилі. І, справді, за тих часів не могло з’явитись у літературі ні одного слова українською мовою. Щоб надрукувати українську народну пісню, її треба було перекласти на латинську або на французьку мову. Отже, ніби повна смерть нації. Край усім імперським утискам нашої мови було покладено лише 1905 року в Записці Академії наук «Про відміну утисків малоросійського друкованого слова», якою скасовано всі попередні заборони поширення українського слова. Відразу потому, 24 листопада 1905 року, у Петербурзі видано тимчасові правила про друк, які дозволяли видання періодичної літератури мовами народів Росії (зокрема – й українською). Водночас було ліквідовано попередню цензуру.

Однак, незважаючи на всі відновлені права та свободи, протягом 1905-1914 років в Україні виходили українською мовою лише граматики, але служби в церквах, як і раніше, проходили російською мовою. У цей період не було відкрито жодної української школи в Східній Україні. До того ж, 1907 року було видано особливий циркуляр, згідно з яким українськомовна література, що ввозилася з Галичини до Росії, обкладалася дуже, як на той час, високим митом – по 17 карбованців за пуд. Усе це робилося для того, щоб обмежити потік подібної літератури із Західної України. 1910 року було втілено в життя нові Столипінські реформи, які передбачали заборону «інородцям» створювати товариства, клуби та видавати газети рідною мовою. З поваленням царизму на початку 1917 року і запровадженням системи двовладдя ситуація в галузі української культури докорінно змінилася: українська мова стала мовою законодавства, адміністрації, війська і зборів; збільшилася кількість українських шкіл та гімназій; засновано два університети (у Києві та Кам’янці-Подільському) та Українську академію наук (24 листопада 1918 року); створено «Просвіту»; збільшилася кількість книг, виданих українською мовою. Велика заслуга у створенні сприятливих умов розвитку української культури належить гетьману П. Скоропадському, який уособлював найвищу владу в Україні з квітня до грудня 1918 року. Пізніше радянська влада визнала за українською мовою право існувати паралельно з російською. З 1923 до 1932 року радянське керівництво запровадило нову, нечувану раніше політику українізації, що характеризувалася:

– рішенням XII з’їзду РКП(б) у 1923 році про висування на керівні посади в республіках осіб корінної національності;

– уведенням навчання українською мовою у 80 % шкіл, 50 % технікумів і 75 % інститутів;

– виданням українською мовою 90% газет, половини всіх книг, кінофільмів, радіопрограм та введенням її в 65 % усієї сфери діловодства;

– створенням умов для розвитку національних меншин (у тому числі й української).

Так чи інакше, але до кінця 20-х років українська культура пережила свій найповніший розквіт за радянської доби. Натомість 30-ті роки були діаметрально протилежними і становили період деукраїнізації, що була своєрідним кривим дзеркалом у відображенні українізації, бо з українською мовою робили все те саме, що й раніше, тільки навпаки. Крім того, період деукраїнізвції ознаменувався: переслідуванням інтелігенції як джерела вільнодумства; саморозпуском літературних організацій (зокрема "ВАПЛІТЕ"); масовим винищенням української еліти на Соловках, яке дістало назву «Розстріляного відродження»; закриттям редакцій; гонінням на УАПЦ тощо. Основною мовою засобів масової інформації знову стає російська. Національні школи переведено на російську мову навчання з великою кількістю заполітизованих наук. Пізніше почали потроху видаватися твори українських класиків, хоча більшість із них все ж таки залишалася забороненою літературою; у російських школах запроваджено по кілька українських класів, навчання в яких вважалося менш престижним; викладачі української мови отримували заробітну платню набагато нижчу, ніж викладачі російської мови тощо.

«Руйнування мови – основи національної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед народом», – констатує А. Мокренко. Не дивина. Адже це була не наша держава.

Стиль мови – це різновид мови, що характеризується відбором таких мовних засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування.Поряд із функціональними стилями, враховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також: урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний.

Публіцистика є вершинним явищем журналістики, її серцевиною, стрижнем. Вона потребує особливо високого рівня оволодіння фаховим мистецтвом, найповніше задовольняє функції і завдання журналістики: бути історією сучасності, впливати на практику суспільно-політичного життя. Далеко не кожний журналіст може стати талановитим публіцистом, – для цього потрібний особливо яскравий талант, великий власний життєвий досвід, глибокі знання в різних сферах дійсності, блискучий, зрозумілий мільйонам стиль.

Публіцист не просто описує чи констатує факти, повідомляє про сучасні проблеми, – він роз’яснює й переконує, полемізує й викриває, закликає до дії, полемізує й агітує. У публіцистичних творах поєднується лексико-стилістичні особливості наукового дослідження та ораторського мовлення, невимушена жвавість розмовної говірки і чітка впорядкованість літературної мови.Зрозуміло, що газета чи журнал не можуть орієнтуватися лише на публіцистику – певне місце на їхніх сторінках мусить бути відведене й інформаційним жанрам, стислій, некомкнтованій інформації. Публіцистика – це ніби важка артилерія, що далеко не завжди використовується в бойових діях. Але в кінцевому рахунку успіх видання визначається майстерністю публіцистів, що працюють у ньому, адже саме вони здатні не лише ретранслювати зовнішню інформацію, а виробляти внутрішню, коментувати події, розкривати їх зміст, а саме цього прагнуть і сподіваються від журналістики читачі.

Засоби масової інформації – одна з наймолодших сфер нашої культури, де утверджує себе українська мова. А вік українського телебачення зовсім юний. Але нагромаджується досвід і форми його передачі, складаються певні традиції, виробляється політика виховання кадрів, їх добору. Усе це проходить у наполегливих пошуках. І в цьому напрямі, наприклад, багато зробило наше національне радіо.

Мова сучасних мас-медіа залежить не тільки від стану розвитку національної мови, складної взаємодії зовнішнього і внутрішнього в ній самій. Мовлення у сфері ЗМІ зазнає дії всіх чинників, які є породженням суспільно-політичної формації, зумовлені характером державних інституцій, взаємодією контактуючих мов, системою освіти, способом інтерпретації явищ природи і суспільного життя тощо. У цій сфері мова надзвичайно чутлива до різних соціальних змін, відбиває особливості державно-політичного життя суспільства. Це своєрідний барометр, що визначає стан погоди в Державі. У мовленні сучасних мас-медіа сильними є тенденції, пов’язані з демократизацією та лібералізацією суспільства.

При вивченні мови ЗМІ важливо усвідомити, чи в аналізованому проміжку часу відчутне прагнення охопити словом різноманітність життя, домінує конструктивне мислення. Отже, на цей тип мовлення значною мірою впливає морально-психологічний клімат суспільства та окремих його верств, які «диктують» мові соціально-естетичні координати, свою «естетичну міру».

Для мови сучасних ЗМІ характерне послаблення офіційності, ідуть пошуки нових засобів експресивного мовлення, вироблення раціональних стандартів. Йде розширення кількісного і якісного складу комунікації.

Слід зважати на те, що ЗМІ становлять особливу сферу для функціонування мови, і всі процеси, які тут проходять, не тільки відбивають мовленнєву ситуацію взагалі, а й впливають на структуру самої мовної системи, що, своєю чергою, вимагає всебічного знання мови, уміння користуватися нею і як засобом пізнання, і як знаряддям спілкування й передачі інформації, і як джерелом естетичного розвитку – невід’ємної ознаки освіченої, усебічно розвиненої людини, а особливо працівників ЗМК.

Особливо великої ваги це набуває у пресі, адже газета має велику аудиторію і часто служить мовним еталоном. З огляду на це підвищується відповідальність працівників ЗМІ за мовне оформлення газетних матеріалів, бо кожна помилка, помножена на тираж видання, проходить перед очима різних за віком і фахом людей при загальному довір’ї до друкованого слова, фіксується у сфері свідомого чи підсвідомого, заважаючи виробленню й закріпленню навичок грамотності. Все це дозволяє розглядати мову періодичного видання як явище, в якому відбуваються важливі динамічні процеси у зв’язку з її функцією бути засобом спілкування в умовах дальшої демократизації суспільства і піднесення рівня культури, в умовах усунення негативних явищ у багатьох сферах суспільного життя. Тому ЗМК повинні відігравати дедалі більшу роль у розвитку літературної мови, у збагаченні її словника. Адже професіоналізм і компетентність журналіста, його точність у поводженні зі словом, скрупульозність, його майстерність, під чим слід розуміти й вміння лаконічно, доступно, образно викладати думки, що забезпечує ефективність і правильність сприймання їх читачем. А правильному розумінню допомагає насамперед системність, нормативність мовних засобів, тобто мова газети і правопис тексту мають бути нормативними, літературними.

Проте у газетному мовленні, на жаль, трапляються численні відхилення від мовностилістичних норм на рівні лексики, фразеології, у системі граматики, що є показником певних тенденцій, які виникають в умовах білінгвізму та виявляють здатність до переходу в закономірності внаслідок складних соціопсихічних процесів, що постають через взаємодію двох контактуючих мов – української та російської. Аналіз причин таких відступів у лінгвістичному та екстралінгвістичному планах засвідчує, що вони зумовлюються, зокрема, недостатнім опануванням норм літературної мови, впливом просторічних елементів, усного мовлення, діалектного оточення, в якому перебуває чи з якого вийшов журналіст, міжмовною інтерференцією, особливо на лексичному рівні. Часом впадає в око мовна нерівність, коли один матеріал чи рубрика значно поступаються іншим.