Vse

Успіхтематичногоплануваннязалежитьвідтого, наскількичіткоучительуявляєсобі, щоповинніучніміцнозасвоїти, зчимпознайомитися, щовміти, знатиіт.д. Томутематичнеплануваннярозпочинаєтьсязретельноговивченнявчителемнавчальноїпрограмизпредме ту, освітніхстандартів, визначенняосновнихвиховнихірозвивальнихзавданьумежахнавчальногопредметувціломуізданоїтеми, зокрема. Тільки в результаті такої попередньої роботи можна зрозуміти значення кожного "народжуваного" в тематичному плані уроку. Інакше, замість системи взаємопов'язаних уроків отримаємо випадковий "набір" уроків.

Науково обґрунтовану схему тематичного планування запропонував відомий російський дидакт М.І.Махмутов, яка має такий вигляд [286,147].

Схема тематичного планування

1. Назва теми:

1)мета (загальна дидактична) уроку або системи уроків;

2)тип уроку (уроків);

3)спільні методи навчання (репродуктивні або продуктивні);

4)обладнання і основні джерела інформації;

5)види контрольних робіт на основі системи уроків.

2. Актуалізація:

1)опорні знання (поняття і факти) і способи дії;

2)типи самостійних робіт.

3.Формування нових понять і способів дії: 1) нові поняття і способи дії;

2) головні і другорядні проблеми та типи самостійних робіт.

4.Застосування (формування умінь та навичок):

1)типи самостійних робіт;

2)між-предметні зв'язки. 5. Домашнє завдання:

1)повторення (обсяг навчального матеріалу);

2)типи самостійних робіт.

Основою тематичного планування в даній схемі слугує дидактична структура уроку, компоненти якої містять елементи знань (понять) і способів дій, типи самостійних робіт, тобто зміст і способи навчання.

Розпочинаючи планування системи уроків з чергової теми, вчитель повинен чітко уявити якими опорними знаннями, уміннями і навичками уже володіють учні, які види наступних зв'язків

(предметних, міжпредметних) можуть і повинні на їх основі актуалізуватися. Тільки після цього можна розробляти конкретні програми роботи учнів з даної теми.

В цих програмах учитель чітко визначає якими основними знаннями, уміннями і навичками повинен оволодіти учень при вивченні матеріалу з даної теми. В програмі перелічуються основні поняття і закономірності, які вводяться в даній темі; найважливіші відомості про навчальні явища, процеси, події і т.д.; характеризуються типи задач, які учні повинні навчитися розв'язувати, а також очікуваний приріст у знаннях, уміннях і навичках учнів, що має відбутися в результаті вивчення теми.

Учитель планує також формування в учнів умінь навчально-дослідницької діяльності, накреслює основні завдання виховання відповідального ставлення їх до навчального матеріалу, до тих видів діяльності, які здійснюватимуть школярі в процесі вивчення даної теми.

Саме цілеспрямованість учителя при здійсненні тематичного планування, конкретизація ним найближчих завдань навчання і є власне управлінням процесом навчально-пізнавальною діяльністю учнів в системі уроків, основою його творчого підходу до поурочного планування структури і змісту майбутньої діяльності на уроці, до визначення системи та послідовності власних дій і дій учнів на кожному уроці. Тільки після визначення дидактичних завдань до кожної теми в цілому, можна розпочинати підготовку до кожного конкретного уроку.

Можна рекомендувати наступну схему плану-конспекту уроку:

Схема плану-конспекту уроку

1.Тема програми.

2.Тема уроку.

3.Мета уроку:

4.Завдання: а) освітні; б) виховні; в) розвиваючі.

5.Тип уроку.

6.Вид уроку.

7.Методи: а) навчання; б) викладання.

8.Матеріально-технічне і дидактичне оснащення уроку: 1) Обладнання. 2) Прилади. 3) Інструмент

(робочий, вимірювальний). 4) Еталони. 5) Заготовки, матеріали. 6) Наочні посібники. 7) Дидактичний матеріал. 8) Технічні засоби навчання.

9.Між-предметні зв'язки.

10.Передові методи праці.

11.Література.

Хід уроку по етапах

1. Актуалізація опорних знань і мотиваційних станів.

1)Завдання етапу.

2)Склад опорних завдань.

3)Склад опорних умінь.

4)Формування мотивів, інтересу, емоційного настрою. 2. Формування нових знань і способів діяльності.

1)Завдання етапу.

2)Введення нових понять.

3)Очікуваний приріст знань, умінь.

4)Способи спонукання.

3. Формування нових умінь і навичок.

1)Завдання етапу.

2)Склад формованих і розвиваючих умінь.

3)Самостійна робота.

4)Поточний інструктаж (індивідуальний, колективний). 4. Домашнє завдання.

19.Методика формування умінь учнів працювати з навчальною літературою з фізики.

Підручник - це короткий звід наукових відомостей. Він визначає обсяг, рівень і структуру мінімуму фізичних знань, що повідомляються учням. Робота з ним на уроці повинна стати одним з важливих методів навчання. На це націлений і методичний апарат підручника: шрифтові виділення в тексті, малюнки, фотографії і таблиці, питання до параграфів, система завдань і вправ, предметно-іменний покажчик, описи лабораторних робіт.

Підручник повинен бути використаний на уроках для засвоєння нового матеріалу, що сприяє активізації навчаються в процесі навчання.

Це може бути здійснено в таких випадках:

1. Робота з підручником може бути проведена у зв'язку з демонстрацією досвіду.

Наприклад, при вивченні вимушених коливань ставиться дослід для спостереження резонансу маятників і увага учнів звертається на те, що дане явище виникає, коли маятники мають однакову частоту. Як же його пояснити? Дається завдання: знайти пояснення в книзі.

2. Можна почати вивчення теми з самостійної роботи з підручником. Це можливо втому випадку, якщо учні мають запас знань, необхідних для правильного розуміння нового матеріалу.

За підручником готують відповіді на ці питання, після чого проводиться бесіда, в якій розбирається процес кипіння з молекулярно-кінетичної точки зору. Ставиться досвід з кип'ятінням води в колбі. Звертається увага на виникнення і стрімке підняття бульбашок, перевіряється сталість температури при кипінні рідини, зниження температури кипіння при зменшенні тиску (з тією ж колбою), кипіння розчину кухонної солі.

Така методика створює міцне засвоєння матеріалу, так як самостійна робота поєднується з активною розумовою діяльністю, що спрямовується педагогом.

1.Оснащеність уроку наочними посібниками, дидактичними матеріалами.

2.Обґрунтованість застосованих методів.

3.Організаторська, управлінська діяльність вчителя. Робота з різними групами учнів.

4.Діяльність вчителя як консультанта та координатора навчання.

VIII. Характер діяльності учнів:

1.Самостійна робота. Робота в групах.

2.Диференціація та індивідуалізація.

3.Активність мислення.

3.Активізація пізнавальної діяльності.

4.Використання методів проблемного навчання.

5.Поєднання фронтальної, індивідуальної та групової форм роботи.

6.Самостійна робота учнів.

7.Методика контролю та обліку знань.

V. Засвоєння нового:

1.Добір матеріалу для формування умінь та навичок. .

2.Самостійна робота під час закріплення.

3.Зворотній зв'язок. Оцінювання відповідей.

VI. Завдання додому:

1.Обсяг, характер і доступність матеріалу.

2.Наявність та характер інструктажу.

3.Наявність диференційованих завдань.

4.Місце домашнього завдання на уроці.

VII. Характер діяльності вчителя:

1.Рівень педагогічних вимог до роботи учнів, розвитку їхніх мови, мислення.

2.Мова вчителя та загальний стиль його поведінки.

4. Розвиток психічної сфери учнів.

IX. Результати уроку:

1.Підбиття підсумків.

2.Виконання плану.

3.Рівень досягнення мети.

4. Рівень якості знань, умінь, навичок, виявлених на уроці.

Приклад:Аналіз уроку з фізики в 11 класі

На тему: "Механічні коливання"

Аналізуючи цей урок можна сказати , що урок пройшов динамічно та продуктивно. Тема уроку є актуальною і повністю розкритою за чинною програмою. Вчитель доцільно використав всі методи , форми і прийоми в викладенні уроку.

Були наглядно показані приклади механічних коливань і обгрунтоване пояснення їх виникнення

.Вчитель вдало використав інші джерела для наглядного прикладу механічних коливань.

Можна точно сказати , що вчитель добре володіє матеріалом по даній темі ,

Навіть деякими термінами з інших предметів , використовуючи їх для порівняння. Учні в свою чергу приймали активну участь у ході уроку , конспектували саме головне , перевіряли отриманні знання біля дошки рішаючи задачі з даної теми, якщо виникали труднощі в ході вирішення задачі , вчитель допомагав , так як матеріал викладений тільки що , учні ще не оволоділи тими поняттями і вміннями без домашньої підготовки і самостійного аналізу уроку , і завдань які вони отримали від вчителя.

Завершуючи свій аналіз можу сказати одне , що недоліків в цьому уроці я не бачу. Виконано все добре , все що вимагалося від вчителя він зробив далі справа за учнями як вони закріплять цей матеріал в голові , вчитель звісно в цьому допоможе.

21. Методика вивчення основних кінематичних понять

Кинематика — раздел механики, изучающий движение тел без учета причин, вызвавших это движение. Основной задачей кинематики является нахождение положения тела в любой момент времени, если известны его положение, скорость и ускорение в начальный момент времени.

Механическое движение — это изменение положения тел (или частей тела) относительно друг друга в пространстве с течением времени.Для описания механического движения надо выбрать систему отсчета.

Тело отсчета — тело (или группа тел), принимаемое в данном случае за неподвижное, относительно которого рассматривается движение других тел.

Система отсчета — это система координат, связанная с телом отсчета, и выбранный способ измерения времени (рис. 1).

Рис. 1

Положение тела можно определить с помощью радиуса-вектора или с помощью координат.

Радиус-вектор точки — направленный отрезок прямой, соединяющий начало отсчета О с точкой (рис. 2).

Рис. 2

Координата x точки — это проекция конца радиуса-вектора точки на ось Ох. Обычно пользуются прямоугольной системой координат. В этом случае положение точки на линии, плоскости и в пространстве

определяют соответственно одним (x), двумя (х, у) и тремя (х, у, z) числами — координатами (рис. 3).

Рис. 3

В элементарном курсе физики изучают кинематику движения материальной точки.

Материальная точка — тело, размерами которого в данных условиях можно пренебречь.

Этой моделью пользуются в тех случаях, когда линейные размеры рассматриваемых тел много меньше всех прочих расстояний в данной задаче или когда тело движется поступательно.

Поступательным называется движение тела, при котором прямая, проходящая через любые две точки тела, перемещается, оставаясь параллельной самой себе. При поступательном движении все точки тела описывают одинаковые траектории и в любой момент времени имеют одинаковые скорости и ускорения. Поэтому для описания такого движения тела достаточно описать движение его одной произвольной точки.

В дальнейшем под словом "тело" будем понимать "материальная точка".

Линия, которую описывает движущееся тело в определенной системе отсчета, называется траекторией. На практике форму траектории задают с помощью математических формул (y = f(x) — уравнение траектории) или изображают на рисунке. Вид траектории зависит от выбора системы отсчета. Например, траекторией тела, свободно падающего в вагоне, который движется равномерно и прямолинейно, является прямая вертикальная линия в системе отсчета, связанной с вагоном, и парабола в системе отсчета, связанной с Землей.

В зависимости от вида траектории различают прямолинейное и криволинейное движение.

Путь s — скалярная физическая величина, определяемая длиной траектории, описанной телом за некоторый промежуток времени. Путь всегда положителен: s > 0.

Перемещение тела за определенный промежуток времени — направленный отрезок прямой, соединяющий начальное (точка ) и конечное (точка М) положение тела (см. рис. 2): ,

где — радиусы-векторы тела в эти моменты времени.

Проекция перемещения на ось Ox: , где — координаты тела в начальный и конечный моменты времени.

Модуль перемещения не может быть больше пути .

Знак равенства относится к случаю прямолинейного движения, если направление движения не изменяется.

Зная перемещение и начальное положение тела, можно найти его положение в момент времени t:

Скорость — мера механического состояния тела. Она характеризует быстроту изменения положения тела относительно данной системы отсчета и является векторной физической величиной.

Средняя скорость — векторная физическая величина, численно равная отношению перемещения к промежутку времени, за который оно произошло, и направленная вдоль перемещения (рис. 4):

Рис. 4

В СИ единицей скорости является метр в секунду (м/с).

Средняя скорость, найденная по этой формуле, характеризует движение только на том участке траектории, для которого она определена. На другом участке траектории она может быть другой.

Иногда пользуются средней скоростью пути , где s — путь, пройденный за промежуток времени . Средняя скорость пути — это скалярная величина.

Мгновенная скорость тела — скорость тела в данный момент времени (или в данной точке траектории). Она равна пределу, к которому стремится средняя скорость за бесконечно малый

промежуток времени . Здесь — производная от радиуса-вектора по времени.

В проекции на ось Ох:

Мгновенная скорость тела направлена по касательной к траектории в каждой ее точке в сторону движения (см. рис. 4).

Ускорение — векторная физическая величина, характеризующая быстроту изменения скорости. Оно показывает, на какую величину изменяется скорость тела за единицу времени.

Среднее ускорение — физическая величина, численно равная отношению изменения скорости ко времени, за которое оно произошло:

ВСИ единицей ускорения является метр на секунду в квадрате (м/с2).

Вобщем случае мгновенное ускорение направлено под углом к скорости. Зная траекторию, можно определить направление скорости, но не ускорения. Направление ускорения определяется направлением

равнодействующей сил, действующих на тело.

При прямолинейном движении с возрастающей по модулю скоростью (рис. 6, а) векторы сонаправлены и проекция ускорения на направление движения положительна.

При прямолинейном движении с убывающей по модулю скоростью (рис. 6, б) направления

Рис. 6

Вектор при криволинейном движении можно разложить на две составляющие, направленные вдоль скорости и перпендикулярно скорости (рис. 7), — тангенциальное ускорение, характеризующее быстроту изменения модуля скорости при криволинейном движении, — нормальное ускорение, характеризующее быстроту изменения направления

22. Методика вивчення теми “ Основи кінематики”.

Перед вивченням розділу «Основи кінематики» у IХ класі потрібно виходити із педагогічних цілей, що мають бути реалізовані на основі відповідного змісту навчального матеріалу та організованого навчально-виховного процесу, і, керуючись ними, формулювати конкретні завдання, що розв'язуватимуться під час вивчення окремих питань теми.

Основними освітніми цілями, що повинні бути реалізовані, є забезпечення учнів знаннями про:

–механічні явища – поступальний рух тіла, рівномірний та рівноприскорений прямолінійні рухи, вільне падіння тіл, криволінійний рух та його окремий випадок – рух по колу. Учні повинні знати характерні ознаки кожного явища, основні величини, що його характеризують, умови його перебігу, зв'язок з іншими явищами, а також досліди, які його відтворюють, приклади його використання на практиці;

–основні поняття кінематики – матеріальна точка, система відліку, відносність механічного руху, траєкторія руху. Учні мають знати явища чи об'єкти, які характеризуються даним поняттям, ознаки чи умови, за якими його можна (або не можна) застосувати, давати його означення;

–кінематичні величини – шлях, переміщення, час, швидкість (миттєва, середня, кутова, лінійна), прискорення доцентрове. При цьому від учня вимагається означення величини, яке включає родові й видові ознаки: векторна величина чи скалярна, мірою яких властивостей є; знання способу та методу її вимірювання, формул, що розкривають зв'язок величини з іншими, одиниць вимірювання, приладу (якщо він є) для вимірювання.

Переважна більшість зазначених знань у міру навчання повинна переходити у відповідні вміння:

–спостерігати механічні явища в природі й техніці, відтворювати їх у досліді;

–вимірювати та підраховувати за формулами фізичні величини;

–будувати і пояснювати графіки залежності кінематичних величин для рівномірного та рівноприскореного рухів;

–зображати схематично і в певному масштабі напрям і довжину векторів переміщення, швидкості, прискорення та їх проекції на вибрані осі координат;

–виконувати схематичні малюнки до фізичних задач;

–розв'язувати нескладні фізичні задачі з кінематики.