Документ Microsoft Word

ІV. Період занепаду (117 – 476 рр. н.е. від смерті Траяна до падіння Римської імперії. Література демонструє розвиток поезії (Авсоній, Клавдіан), епосу (Рутілій Намаціан), ораторської прози (Сіммах), філософії (Амміан, Боецій), християнської прози (Тертуліан, Мінунцій Фелікс, Кіпріан, Лактанцій, Єронім Августин, Венанцій Фортунат), юриспруденції (Юстініан).

40)

Найпоширенішим жанром була новоаттична комедія. Термін античний, греки хотіли показати відмінність між Аристофаном і цими комедіями. Новоаттична комедія звертається до побуту, до типового, пересічного, сімейного. Знаходить популярність. З'являється афоризм: "Я людина й думаю, що ніщо людське мені не чуже". Це з комедії Теренція, римлянина, що використав багато комедій Менандра.

Відмінності:

1) відсутність високого суспільного звучання, політичної злободенності;

2) зникають фантастичні елементи;

3) до мінімуму зведене особисте глузування;

4) нова комедія звертається до загальнолюдського змісту й відходить від злободенних проблем.

Кращими комедіографами були Тит Макк Плавт і Публій Теренцій Афр. Плавту приписують 120 комедій, до нас дійшла 21. Вони дуже вплинули на комедії 17-18 століття. Плавт працював у жанрі моторної комедії. Головна дійова особа, що веде інтригу - раб. Одна комедія так і називається "Раб-ошуканець". Завжди позначав, яку комедію він брав й у кого. З'єднано зазвичай кілька сюжетів. Його комедіям притаманний елліністичний погляд на життя. Забирав філантропізм Менандра, наповнював шаржами, карикатурами. Кращою комедією вважається комедія "Скарб". Вона особливо вплинула на 17-18 століття. Запозичив її, зокрема, Мольєр. Плавт показує тут себе і як психолога. Скупа людина знаходить горщик із золотом. Плавт показує, як багатство впливає на психіку людини.

Прийом "фі про кво" - йому говорять одне, але він не чує.

На противагу Плавту був Теренцій, що не користувався славою при житті. Він був рабом, негром з Карфагена, звідки його вивезли Сціпіоны. Сціпіоны рано помітили його здібності, вивчили, виховали, дали йому своє ім'я. Його переслідувала поголоска двох планів: що всі його комедії написав Сціпіон, і що його прозвали напівменандр. Він дуже багато запозичить не тільки сюжетів, але й ідей. Він проповідує еллінський спосіб життя, культуру, виховання. Але він не робить це відкрито, іде на компроміс.

"Брати" - проблема виховання. Один брат селянин (Демія), другий - міський житель. Змагання - чиє виховання краще. Старший син далекий від батька, другий живе душу в душу. Теренцій написав 6 комедій. Психологічна обробка образів, уводиться момент таємниці.

41)

Найталановитіший з гурту неотериків Гай Валерій Катулл (87 – 54 р. до н.е.) – автор епіліїв, послань та любовних елегій. Передусім, любовні елегії, присвячені коханій, оспіваній поетом під ім’ям Лесбії, прославили ім’я Катула. Цим псевдо¬німом поет виразив свою прихильність до творчості грецької поетеси Сапфо, яка жила на о. Лесбос. Він наслідував її поетичні прийоми й мотиви і спочатку цілком в дусі Сапфо передавав сентиментальний характер своїх любовних переживань. Для жанра любовної елегії, що лише почав формуватися, характерне не лише безпосереднє, щире відображення любовного переживання, а й деяка сюжетність, оповідь про перипетії історії кохання. Саме присутність сюжетних деталей дозволяє встановити картину стосунків Катулла і Лесбії і сприяє об’єднанню певної кількості віршів у цикл.

Катулл успадкував від Сапфо невеликий обсяг вірша, камерну, інтимно-нсихологічну тематику, увагу до маленьких гарних пред¬метів, а також щирість поетичного тону, емоційно-психологічну відкритість. Як і Саифо, він кожний свій вірш присвячує комусь. Відмінність полягає хіба що у мові. У Сапфо мова вишукана, а Катулл не нехтує розмовними інтонаціями, нерідко застосовує брутальні вирази. Ще одна суттєва відмінність від Сапфо – це подекуди різкуватий гумор. Любить він закінчувати твір яскравим і винахідливим дотепом.

У любовній ліриці Катулл виступав учнем грецьких елліністичних поетів(Філета,Мелеагра,Філомеда та ін.), але його лірична героїня суттєво відрізняється від їхніх героїнь, і саме ставлення Катулла до неї принципово інше. Якщо героїнями александрійських поетів звичайно були гетери або, навпаки, вигадані зідеалізовані «пастушки», і ставлення до них у цих авторів було злегка іронічним, то героїнею Катулла є жінка з вищого середовища — Клодія (Лесбія), а ставлення до неї набуває трагічного відтінку. Лесбія викликає в Катулла роздвоєність почуття: «І ненавиджу я її, і кохаю. Чому ж? — ти спитаєш. Сам я не знаю, але так відчуваю я все, від того й томлюсь». Катулл відкриває нову якість у психології любові — піднесено-духовне ставлення до коханої. Відкриття «духовної любові» — величезне новаторство й своєрідність Катулла, що вирізняє його з усієї античної поезії і робить близьким до поезії Нового часу: в античності він не мав попередників і послідовників. Античність не знала ідентичного європейському поняття «платонічна любов», воно виникло лише завдяки любовній ліриці провансальських трубадурів. Відкривши духовну любов, Катулл так і не знайшов словесного оформлення своєму почуттю, називаючи його то «союзом святої дружби», то «любов'ю, як у батька до дітей». Роздвоєність почуття любові психологічно тонко передано Катуллом у його відомому вірші:

Любовна лірика Катулла сповнена виразами й зворотами, властивими поетам поетам-александрійцям. Але його відрізняє від них найголовніше — надзвичайна щирість почуттів. Без усяких жартів чи двозначності александрійців він розповідає про найінтимніше почуття, що охопило його. У цій любовній сповіді немає й натяку на сором'язливість поета, лише відвертість, що підкоряє і переконує в чистоті його переживань. Любовна лірика Катулла завдяки цьому перекликається з кращою лірикою нових часів. Вона безперечно вплинула на пізнішу літературу «віку Августа», але незабаром ця класична література відтіснила Катулла на другий план, і вже з кінця ІІ -початку ІІІ ст. н. е. його твори майже втратили свою колишню популярність.

З такою ж психологічною глибиною розкривається тема любові й у великих розповідних віршах Катулла («Елегія до Аллія», «Весілля Пелея й Фетіди», «Аттіс»), написаних на міфологічному матеріалі.

42)

Золоте століття римської літератури.

Цей період збігається із правлінням принципату Августа. Август прийшов до влади після громадянських воєн. Після смерті Цезаря перемагає Октавіан, Август - прізвисько, "священний", тому що приніс на римську землю мир. Державі була потрібна ідеологія. Початок - роздача орних земель ветеранам своїх військ, тому що вважав, що праця на землі облагороджує. Август розумів, що без культури немає ідеології. У нього був багатий друг - Меценат. Він створює умови для бідних поетів, а ті підтримують Августа. У цей гурток входили: Вергілій, Горацій, Проперцій, Варій Руф, Азінній Палліон. Вони ніби поділили жанри літератури. На противагу цьому гуртку створюється коло Корвіна Мессала: Тібул і Овідій.

43)

Публій Вергілій Марон (70 – 19 рр. до н.е.) – найвідоміший давньоримський поет. Головним здобутком поетичної творчості Вергілія є героїчна поема «Енеїда».

Вергілій по суті пише на замовлення Августа всі три поеми. "Буколіки" - вівчарські вірші, "Георгіки" - землеробські. "Енеїда" - героїчний епос. Поєднує їх ідея, відмінна від грецької, - Вергілій відрікався від минулого і закликав до відродження в майбутньому.

Виходець із середньої родини, але одержав непогану юридичну освіту.

Творчість Вергілія перебувала під впливом греків. Насамперед, олександрійська "учена" лірика, творчість Феокріта, Гесіода. Також Тит Лукрецій Карр "Про природу речей" і римські поеты-неотерики ("новенькі").

"Буколіки" написано в наслідування Феокріту. Вергілій називає їх еклогами. Вергілій починає свій твір фразою: "Все скоряє любов, і ми скоримося любові" - це відправний пункт для міркування. Він показує, що безрозсудна пристрасть призводить до загибелі. Серед еклог особливе місце займає четверта еклога. Там йдеться про народження незвичайної дитини. Любові-пристрасті протиставляється любов материнська. Ця еклога написана на весілля Антонія й Августа й на народження сина. Дія "Буколік" відбувається в Аркадії. Це глухомань, а Вергілій робить із неї утопію. Уперше ця "благословенна Аркадія" з'явилася тут.

Початком своєї літературної діяльності сам поет вважав «Буколіки». Вони складаються з 10 еклог («обраних віршів»), з яких 6 є діалогами між пастухами; найчастіше пастухи змагаються між собою в співі (еклоги 3, 5, 7, 8), вимовляючи при цьому або цілі вірші (екл. 5 і 8), або перекидаючись репліками в 2 (елк. 3) або 4 (екл. 7) вірша. Ці короткі пісеньки, відтворюючи іноді прийоми народного стилю (паралелізм членів, приспів), були досить придатним матеріалом для реформи поетичної мови, зробленої Вергілієм, і яка стала основою для всього подальшого розвитку римської поезії. Довгі і заплутані періоди стародавньої римської поезії (іноді до 20 віршів) Вергілій замінив короткими реченнями з ясним членуванням на частини і без накопичення підрядних, переніс таким чином у поетичну мову навички античної художньої прози. Кожна еклога — складна мозаїка мотивів і окремих висловів, запозичених з різних віршів Феокріта. Проте, в той час коли у грецького поета іноді ще зустрічаються жанрові картинки, у Вергілія побутовий матеріал відіграє незначну роль. Центр ваги — у переживанні пастухів, що віддаються любові і поезії; охоче вводяться і народні повір'я. Пастухи Вергілія — цілком умовні фігури для проголошення плавних віршів у «ніжному» стилі з гостро відточеними сентенціями, котрі поет найчастіше більше цінує, ніж сувору витриманістю ситуації цілого вірша.

Події громадянської війни, що почалася після вбивства Цезаря, служать матеріалом для діалогів між пастухами в еклогах 1 і 9; у 1 еклозі до вуст пастуха Тітіра вкладена хвала божественному юнаку, що дозволив йому залишитися на своїй ділянці, у той час як усі сусіди вигнані. Зовсім особливе місце займає знаменита 4 еклога, що є хвалою новому політичному порядкові, убраною у форму оракула, котрий провіщує близьке народження нового бога, що врятує світ. Древні християни бачили в цьому хлопчику Христа; 4 еклога дійсно ґрунтується на тих самих релігійних уявленнях еллінізму, з яких згодом виросло християнство. «Буколіками» Вергілій звернув на себе увагу Октавіана і його сподвижника Мецената, що були зацікавлені в літературній пропаганді ідеологічних основ нового ладу. Цей лад вимагав нової державницької ідеології, пофарбованої в романтичне преклоніння перед римською стародавністю.

Успішно зображена «золота доба» дуже нагадує текст Біблії, і насамперед через це Вергілія згодом назвали «християнином до Христа». Порівняймо:

IV еклога «Буколік»: «Хлопчику любий! Надійдуть часи, і побачиш ти небо… Зразу ж родюча земля принесе тобі перші дарунки: Ладан поземний та кручений плющ, зростить без насіння, Лотосом все поцвіте, засміється веселим аконтом Кози самі понесуть молоко з полонини додому, Смирна худоба без страху на лева глядітиме в полі. Квіти ласкаві, рясні проростуть край своєї колиски. Згине і ворог твій — змій, і все зілля отрутне загине…»

Біблія. Книга пророка Ісаії. 11.6-9 «…І замешкає вовк із вівцею, І буде лежати пантера з козлям, І будуть разом телятко й левчук… І буде бавитися немовлятко над діркою гада, І відняте від перс дитинча Простягне свою руку над нору гадюки,- Не вчинять лиха та шкоди не зроблять…»

Еклоги Вергілія мали потім вплив на нову європейську літературу. «Буколіки» стали зразком для так званої «пасторальної» поезії, в якій зображувалось безжурне життя пастухів і пастушок на тлі чарівної сільської природи.

44)

I. Передумови створення Вергілієм "Енеїди". (Найвидатніший поет епохи Октавіана Августа — Публій Вергілій Марон — жив і творив у останнє століття до нашої ери. Найкращим його твором вважається епічна поема "Енеїда", написана на прохання самого Октавіана Августа. Писав її поет у зрілому віці упродовж десяти років — до смерті.)

II. Мета написання поеми "Енеїда". (Поема мала досягти кількох цілей: по-перше, створити в римській літературі твір, подібний до героїчного епосу Гомера; по-друге, художньо відтворити історію заснування войовничої держави — Риму; по-третє, показати історію роду, до якого належав Октавіан, і довести божественне походження влади Октавіана Августа. Вергілій повністю впорався із поставленими завданнями і створив найкращий твір римської літератури.)

Спочатку Вергілій планував написати воєнно-героїчну поему про подвиги Августа. Але згодом він залишив цей свій задум і взявся за епопею, яка, зв'язуючи міфічні розповіді з новим політичним ладом — принципатом, прославила б увесь римський народ, його легендарних предків і історію та водночас підносила б і заслуги імператора та всього роду Юліїв. Ідеальним для такої мети здавалась історія мандрів і воєн троянського героя Енея, що начебто заснував на латинській землі царство, яке стало основою Римської держави. Так була взята легенда про родовід римлян від поєднання італійців з нащадками троянців.

Робота над "Енеї́дою" зайняла ціле десятиріччя (29 - 19рр. до н.е.), аж до смерті поета. Працював Вергілій дуже ретельно, спочатку склав план, потім написав епопею прозою, і аж потім, став надавати віршованої форми найкращим її епізодам. Можливо, саме через цю ретельність завершити "Енеї́ду" він так і не встиг. Незадовго до своєї смерті Вергілій наказав спалити своє творіння, але Август не міг цього дозволити, адже саме Октавіан запросив у мецената написання цієї поеми. Після смерті Вергілія "Енеї́ду" нашвидкуруч дописали інші поети та письменники.

"Енеї́да" дозволили Вергілію дорівнятися до Гомера, і самому стати Гомером Риму. Хоча були і ті, що звинувачували його у запозичені в Гомера не лише задуму і форми, а й цілих рядків "Іліади" й "Одіссеї"(і ці рядки називалися). На такі звинувачення Вергілій відповів мудро, запропонувавши критикам самим що-небудь запозичити у Гомера: мовляв, це не легше, ніж підняти палицю Геркулеса або відібрати блискавку у Юпітера.

Історичною основою появи «Енеїди» був грандіозний ріст Римської республіки і надалі Римської імперії, ріст, що вимагав для себе як історичного, так і ідеологічного обґрунтування. Але одних історичних фактів у подібних випадках буває мало. Тут завжди на допомогу приходить міфологія, роль якої в тому і полягає, щоб звичайну історію перетворювати в чудо [5, с.201]. Таким міфологічним обґрунтуванням усієї римської історії і з'явилася та концепція, яку використовував Вергілій у своїй поемі. Він не був її винахідником, а тільки деякою мірою реформатором, а головне, її талановитішим виразником. Мотив прибуття Енея в Італію зустрічається ще в грецькій ліриці VI ст. до н.е. Стесіхора. Грецькі ж історики Гелланік (V ст.), Тимей (III ст.) і Діонісій Галікарнаський (I ст. до н.е.) розвинули цілу легенду про зв'язок Риму з троянськими переселенцями, що прибули в Італію з Енеєм. Римські епічні письменники і історики теж не відставали в цьому відношенні від греків, і майже кожний з них віддавав ту чи іншу данину цій легенді (Невій, Енній, Катон Старший, Варрон, Тит Лівій). Вийшло так, що Римська держава заснована представниками одного із самих поважних народів стародавності, а саме троянцями, тобто фригійцями; при цьому Август, як усиновлений Юлієм Цезарем, восходив до Іулу, сину Енея. А вже відносно Енея весь античний світ ніколи не сумнівався, що він був сином Анхісу і самої Венери. Так Рим обґрунтовував свою могутність. І міфологія тут як не можна до речі, оскільки враження від грандіозної світової імперії придушувало розуми і не хотіло миритися з низьким і, так сказати, «провінційним» походженням Риму.

Звідси випливає і весь ідейний зміст «Енеїди». Вергілій хотів у самій урочистій формі прославити імперію Августа; і Август дійсно виходить у нього спадкоємцем древніх римських царів і має своєю прародителькою Венеру. В «Енеїді» (VI) Анхіс показує Енею, який прийшов до нього в підземний світ всіх славних нащадків, що будуть керувати Римом, царів і суспільно-політичних діячів.

«Енеїда» є не просто похвалою Августові й обґрунтуванням його імперії, але і твором патріотичним та глибоко національним. Звичайно, не існує ніякого патріотизму без усякої соціально-політичної ідеології; і ця ідеологія в даному випадку є прославляння імперії Августа. Проте прославляння це дається в «Енеїді» в настільки узагальненому виді, що відноситься вже до всієї римської історії і до всього римського народу. По думці Вергілія, Август є тільки самим ярким представником і виразником усього римського народу [6, с.109].

Помітимо, що з формальної точки зору ідея троянського походження Риму знаходиться в повному протиріччі з італійською ідеєю. По одній версії, римські царі походять від Енея і, отже, від Венери, а за іншою версією, вони — від Марса і Реї Сильвії. Додамо до цього, що в самій «Енеїді» чисто італійський патріотизм представлений надзвичайно виразно. Сила, могутність, хоробрість, загартованість у боях, відданість батьківщині у італійців різко протипоставлені в передсмертній мові Нумана фрігійської зніженості, схильності до естетичних задоволень, млявості і лінощам. Сам Юпітер і в пісні I і в пісні XII має намір створити римську державу на основі змішання італійців і троянців, але з явною перевагою італійців, тому що ні вдач і звичаїв, ні мови, ні імені троянців римський народ не сприйме, а сприйме, за словами Юпітера, тільки їх кров. (Грубість і загартованість італійців вдало демонструється, наприклад, тим, що італізований грек Євандр укладає Енея спати на сухе листя і ведмежу шкіру.) Отже, в остаточному виді ідеологія Вергілія робить римських царів теж від Марса і Реї Сильвії, але розуміє це останнє вже як нащадок Енея, а не як споконвічну італійку (слідом за Невієм і Еннієм, що роблять Рею Сильвію навіть не віддаленим нащадок Енея, та прямо його дочкою). Тим самим Вергілій хоче об'єднати здорову, міцну, але грубу італійську народність на чолі з Марсом зі шляхетним, витонченим і культурним троянським світом на чолі з Венерою [5, с.204].

45)

1. Відмінність "Енеїди" від гомерівських творінь. ("Енеїда" — своєрідна міфологічна поема, у якій відображено історичні етапи створення Римської імперії. Це твір не лише про заснування Риму, але й про його історичну місію, призначену долею і богами. Відмінність її від гомерівських творів полягає в тому, що у Гомера люди не завжди погоджуються з волею богів; намагаються чинити на свій розсуд, а у Вергілія це взагалі неможливо. Так Еней завжди виконує накази богів, бо він представник майбутньої великої військової імперії і для нього воля богів дорівнює наказам воєначальників.)

Сюжет поеми складається з двох частин: перші шість піснею поеми присвячені мандрам Енея від Трої до Італії, а другі шість — війнам Енея в Італії з місцевими племенами. Вергілій дуже багато в чому наслідував Гомеру, так що першу половину «Енеїди» цілком можна назвати наслідуванням «Одиссеї», другу ж — «Іліаді» [4, с. 362].

Пісня I після короткого вступу розповідає про переслідування Енея Юноною і про морську бурю, в результаті якої він зі своїми супутниками прибуває в Карфаген, тобто до Північної Африки. Венера просить Юпітера допомогти Енею затвердитися в Італії, і той їй це обіцяє. У Карфагені Енея підбадьорює сама Венера, що з'явилася йому у виді мисливиці. Меркурій спонукує карфагенян люб'язно прийняти Енея. Еней являється перед Дідоною, царицею Карфагена, і та влаштовує урочистий бенкет на честь прибулих.

Пісня II присвячена розповідям Енея на бенкеті у Дідони про загибель Трої. Еней докладно оповідає про підступництво греків, що не могли протягом 10 років захопити Трою і зрештою прибігли до небувалої хитрості з дерев'яним конем. Троя була спалена грецькими воїнами, що вийшли вночі з нутра дерев'яного коня. Пісня насичена безліччю драматичних епізодів.

Пісня III — продовження розповіді Енея про його мандри. Еней попадає у Фракію, на Делос, на Крит, на Строфадскі острови; але під впливом різних застрашливих подій він ніде не міг знайти для себе пристанища. Тільки на мисі Акції були улаштовані ігри на честь Аполлона, і тільки в Епірі він був зворушливо зустрінутий Андромахою, що вийшла тепер заміж за Гелена, іншого сина Пріама. Різні обставини заважають Енею затвердитися в Італії, хоча він благополучно минає Сциллу і Харибду, а також циклопів. У Сицилії вмирає Анхіс.

Пісня IV присвячена знаменитому роману Дідони й Енея. Дідона, захоплена подвигами Енея, прагне вступити з ним у шлюб, у чому їй допомагає Юнона. Енею же має бути велике майбутнє в Італії, куди його направляють самі боги, і він не може залишитися в Дідони. Коли флот Енея відпливає від берегів Африки, Дідона, із прокльонами Енею і передвіщаючи майбутні війни Рима з Карфагеном, кидається в палаюче багаття і простромлює себе мечем, що подарував їй Еней.

У пісні V Еней вдруге прибуває в Сицилію, де проводять ігри на честь померлого Анхіса. Однак Юнона не припиняє свого підступу у відношенні до Енея і через Іриду спонукує троянських жінок підпалити його флот; по молитві Енея до Юпітера ця пожежа припиняється. Заснувавши в Сицилії місто Сегесту, Еней направляється в Італію.

Пісня VI зображує прибуття Енея в Італію, зустріч його з пророчицею Сивілою у храмі Аполлона в Кумах і одержання від неї поради для спуску до підземний світу, щоб довідатися там від Анхіса пророцтво про своє майбутнє. Скерований Сивілою Еней спускається в підземний світ, що зображений у Вергілія дуже докладно. Їх зустрічають спочатку різні чудовиська, потім Харон, страшний перевізник через ріку Ахеронт, потім їм приходиться приспати Цербера і зустріти незлічиму безліч тіней, і між іншим тіней добре відомих померлих. У Тартарі, найглибшому місці підземного царства, випробують вічні мучення знамениті міфологічні грішники такі, як зухвалі Титани, бунтівники Алоадів, безбожник Салмоней й інші. Минаючи палац Плутона, Еней і Сивіла попадають у Елісіум, тобто в область, де блаженно проводять своє життя праведники і де Еней зустрічає Анхіса, що показує всіх майбутніх нащадків його і дає поради щодо війн в Італії. Після цього — повернення Енея на поверхню землі.

Друга частина «Енеїди» зображує війни Енея в Італії за своє твердження там заради заснування майбутньої римської держави [4, с. 363].

У пісні VII Еней, що вступив у Лаціум, дістає згоду царя цієї країни Латина на шлюб з його дочкою Лавинією. Однак Юнона, постійна противниця Енея, руйнує цей шлюб і відновлює проти Латина інше італійське плем'я, рутулов, з їх вождем Турном. Латин іде від влади, а через підступ Юнони відбувається розрив між Енеєм і жителями Лаціума, на сторону яких переходять ще 14 інших італійських племен.

У пісні VIII Турн укладає союз з Діомедом, грецьким царем в Італії, а Еней — з Євандром, греком з Аркадії, що заснували місто, якому призначено було стати згодом Римом. Син Євандра Паллант разом з Енеєм просить допомоги в етрусків, що повстали проти свого царя Мезенція. На прохання Венери її чоловік Вулкан виготовляє для Енея блискуче озброєння і щит високомистецької роботи з картинами майбутньої історії Риму.

Пісня IX — опис війни. Рутули під очоленням Турне уриваються в троянський табір, щоб спалити кораблі, але Юпітер перетворює ці кораблі в морських німф. Дуже важливий епізод із двома троянськими воїнами — друзями Нісом і Євріалом, що хоробро захищають вхід у троянський табір, але гинуть після розвідки, зробленої ними в таборі рутулів. Після цього Турн знову уривається в троянський табір і після жорстокої битви непошкодженим повертається додому.

У пісні X — новий жорстокий бій між ворогами, вже з участю Енея, що до цього часу знаходився в етрусків. Бій не в силах припинити навіть Юпітер. Турн пручається висадженню Енея на берег і вбиває Палланта. Турна захищає його покровителька Юнона. Та Еней вбиває Мезенція і його сина.

У пісні XI — поховання убитих троянців, нарада і сварка Латина і Турна. В результаті войовничий Турн бере верх над Латином, що пропонували перемир'я з троянцями. Далі — виступ амазонки Камілли на стороні рутулів, що кінчається її загибеллю і відступом рутулів.

Пісня XII в основному присвячена єдиноборству Енея і Турна, що зображується в урочистих тонах, з різними уповільненнями і відступами. Юнона припиняє переслідувати Енея, і Турн гине від руки останнього.

Ставлення Енея до життя далеко не таке активне, як у гомерів¬ських персонажів. Його «веде» фатум, доля, і всі більш-менш значні його вчинки зумовлені велінням богів. Ця своєрідна пасивність, нова риса римської «доблесті», і втілена в образі героя. На відміну від гомерівських героїв Еней завжди відчуває себе людиною обов'язку й історичної місії.

Відходить Вергілій і від «спокійності» гомерівського епосу. Основний тон «Енеїди» — патетика високих почуттів; дійові особи найчастіше виступають у стані емоційного збудження. Одним із за¬собів розкриття емоційного стану, а, отже, й моральності героїв, є сильні й стислі промови та монологи.

Епос має яскраво виражене лірико-драматичне забарвлення. Уся система стилістичних засобів спрямована на те, щоб уразити читача яскравими, подеколи жахливими картинами; кожній деталі відведено певне місце в художньому полотні твору.

Поема складається з епізодів, кожен з яких є драматичним цілим – із зав'язкою, перипетіями сюжету й розв'язкою. Низка та¬ких оповідей об'єднується не тільки сюжетом, а й загальною цілеспрямованістю, суть якої полягає в неухильному слідуванні долі. Саме з веління долі Енеєві належить заснувати нове царство в латинській землі, а його нащадкам – здобути владу над світом.

Вергілій дотримувався в поемі піднесеного тону, старанно уни¬каючи всього, що могло б здатися «низьким», «ницим». Особливо ця тенденція виявляється в трактовці богів. Римський поет усунув ті грубі і примітивні риси, які нерідко надають комічного відтінку «олімпійським» сценам грецького епосу. У Вергілія фактично діє одна божественна сила — доля.

«Енеїда» – одне з найвищих досягнень римської поезії. Стис¬лий, відточений стиль, за якого окремі вирази перетворюються на «крилаті слова», поєднується в поемі з високою досконалістю плав¬ного і звучного вірша. Поетові вдалось остаточно подолати важку¬ватість старовинного римського гекзаметра. Вергілій став визна¬ним майстром вправних словосполучень, «звукопису», які, на жаль, важко передати іншою мовою (звичайно, переклад не пов¬ністю відбиває красу оригіналу).

Ще у вступі до третьої книги «Георгік» Вергілій обіцяв написати но¬вий твір, що прославляв би перемогу Августа над ворогами Риму. Але війни скінчились, і почалась «ера миру», яка вимагала вирішення но¬вих проблем і, у першу чергу, обгрунтування законності імператорсь¬кої влади, її божественної обумовленості. Вергілій змінює первісний задум і вирішує створити епос, який мав би бути водночас римською «Іліадою» та «Одіссеєю». Так виник задум «Енеїди» — поеми, що стала своєрідним синтезом найважливіших тем та ідей епохи.

46)

Значення образу Енея. (Образ Енея у поемі має важливе значення. Міфологічний герой втілює основні ідеали римської доблесті епохи Октавіана Августа. Це і вірність своєму обов'язку, і сімейні чесноти, і мужність, і відвага, і почуття дружби. За міфічним походженням Еней є сином Анхіза та Венери, а його син Іул стає родоначальником роду Юліїв, до якого належить як Юлій Цезар, так і Октавіан Август. Цим доводиться основна мета твору — божественне походження римських імператорів. Через образ Енея проводиться думка, що заснована Енеєм держава є найбільшим благом для навколишніх земель.

Люди в їх взаємовідносинах з богами — це головний предмет художньої дійсності в Гомера — у Вергілія завжди зображені в положеннях, повних драматизму. Еней недарма часто називається тут «благочестивим» чи «батьком» [8, с.229]. Він цілком знаходиться в руках богів і творить не свою волю, але волю долі. У Гомера боги теж постійно впливають на життя людей. Але це не заважає гомерівським героям приймати власні рішення, що часто збігаються з волею богів, а часто і суперечать їм. У Вергілія ж усе лежить ниць перед богами; а складна психологія героїв, якщо вона зображується, завжди в розладі з богами. Історичні картини Риму на щиті, виготовлені Вулканом, доставляють Енею задоволення, але, по Вергілію, самих подій він не знає. Еней іде з Трої в напрямку, що йому зовсім невідомий. Він попадає до Дідони, не маючи ніяких намірів зустрітися з карфагенською царицею. Він прибуває в Італію — невідомо для чого. Тільки Анхіс у підземному світі розповідає йому про його роль, але і ця роль аж ніяк не робить його щасливим. Йому хотілося залишитися в Трої; а коли він потрапив до Дідони, то йому хотілося б залишитися в Дідони; коли він потрапив до Латину, то йому хотілося залишитися в Латина і женитися на Лавинії. Однак самою долею визначено, щоб він був засновником Риму, і йому залишається тільки запитувати оракули, підносити моління і робити жертвоприношення. Еней проти власної волі підкоряється богам і долі. Поет одночасно показує, наскільки в його часи була загублена проста і безпосередня релігійна віра. Він насильно на кожному кроці змушує свого читача визнавати цю віру і бачити її ідеальні зразки [8, с.230].