ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Політико-інструментальні чинники

13. Принцип добору кадрів влади (канали рекрутування еліт)

17. Громадський контроль влади

Політико-психологічні чинники

21. Характер відносин усередині правлячої еліти

25. Особливості ухвалення державно-управлінських рішень

Ще одним викривленням демократії є неопатримоніальний режим, який,

за визначенням О. Фісуна, має дві універсальні риси: персоналізація влади лідера-вождя та клієнталізм як стосунки особистої залежності (на кшталт

«патрон – клієнт»), що виростають з асиметричного взаємообміну послугами і становищем сторін, кожна з яких має неоднакові ресурси [350, с. 489–490].

Неопатримоніалізм має низку спільних і водночас корінних визначальних рис:

–головним агентом політичного процесу постає держава;

–провідне місце у владі посідають представники державно-

бюрократичного комплексу;

– усі інші компоненти політичного поля (парламент, партії, групи інтересів, профспілки тощо) є структурно нерозвиненими або перебувають у зародковому стані;

254

–здебільшого відсутнє або діє обмежено правило альтернативності;

–представницькі органи, як правило, відсторонені від вирішення суттєвих питань [там само, с. 491 – 494].

Таким чином, під час проведеного аналізу встановлено, що попри конституційно проголошене спрямовання українського державотворення в напрямку європейської інтеграції, а отже і розбудови ліберально-

демократичного суспільства, поки що маємо ознаки як популістського (з огляду на особливості політичної діяльності Ю. Тимошенко) так і неопатримоніального

(з огляду на особливості політичної діяльності В. Ющенка) державно-

політичного режиму. Постає питання: що має робити українське суспільство,

щоб повернутись на омріяний шлях здобуття демократії? За якою моделлю здійснити таку бажану трансформацію тепер уже не тоталітарної, а

популістично-неопатримоніальної держави в сучасну демократичну, правову,

соціальну ets.? Вибір тієї або іншої моделі демократизації означатиме розбудову державного апарату та встановлення державно-владних відносин відповідного штибу. На нашу думку, подальший розвиток державно-політичного режиму в Україні має відбуватися у відповідності до менталітету українського народу, а

тому можна припустити, що народно-демократичний режим є більше придатним українському суспільству.

3. 5. «Авторитарний» державно-політичний режим як перехідний стан

на шляху до демократичної держави

Системний та порівняльний аналіз політичних режимів, що утворилися після розпаду комуністичної системи, дозволяє визначити, що з кінця XX

століття країни постсоціалістичного простору опиняються в епіцентрі величезних за своїми масштабами політичних змін.

Дефолт комуністичної ідеї призвів до потужних трансформацій, що мають планетарний характер. Перед новоствореними незалежними державами постало стратегічне завдання – створити наново політичні механізми державного

255

управління на загальнодемократичних засадах. Це – надзвичайно складне завдання, оскільки «демократичні цінності в масовій свідомості українців відіграють роль своєрідних ―ритуальних заклинань‖, але не глибинних настанов,

що виконують мотиваційну функцію» [351, с. 55]. Викликана цим перманентна криза, яка охоплює політичну, економічну, соціальну та духовну сфери людської життєдіяльності України як і багатьох країн колишнього СРСР,

актуалізує науковий пошук закономірностей та особливостей перехідного стану.

Зокрема, чи є прояви авторитаризму тимчасовим негативним наслідком радянської ментальної спадщини, чи це – обов’язкова перехідна форма політичного режиму на шляху від тоталітаризму до демократії? Інакше кажучи:

чи треба боротися з авторитаризмом, чи, навпаки, плекати його як ефективний механізм розбудови демократичного політичного устрою?

Провідною тенденцією роз витку сучасного світу є циклічний (хвильовий

– за С. Хантінгтоном) характер демократизації політичних режимів країн навздогінної модернізації. Спільною рисою демократичного транзиту цих країн є перманентна боротьба між авторитарними та демократичними методами владарювання. Однак, у науковому світі ще не склалося усталеної точки зору стосовно сутності та послідовності обов’язкових етапів (стадій) демократичного транзиту, зокрема дискусійним залишається питання місця і ролі авторитаризму в трансформаційних процесах.

Спробуємо розібратися в цьому в техніці «управлінської ментальності» Мішеля Фуко, що останнім часом конституювалася в особливий напрямок політичного аналізу, який «орієнтує на розкриття специфічних практик управління, пов’язаних з особливостями пізнання та ментальними факторами»

[352, с. 125]. Нас цікавитиме два питання. Перше – чи є авторитаризм самодостатнім політичним режимом, чи він – тільки певний перехідний стан між тоталітаризмом і демократією? Друге – чи відіграє авторитаризм позитивну роль у процесах переходу до демократії?

Вище було розкрито, що в основі найбільш поширеної, класичної типології політичних режимів перебуває дуалітет деспотії та демократії, уособлених в категоріях влади і свободи. На протилежних полюсах тут бачимо необмежену

256

владу (вождя, диктатора, групи, партії, інституту тощо), що придушує свободу громадян та суверенну волю громадянського суспільства, що повністю контролює державну владу. Інституйовані в механізмах державного управління ці два типи суспільних відносин відповідно називаються тоталітаризмом та демократією. Десь поміж ними перебуває авторитаризм, який за цією типологією визначається як перехідний тип політичного режиму, за якого встановлюється певний баланс між силою державної влади та рівнем суспільної й індивідуальної свободи. Цілком логічно, але чи є дійсно це так?

Тоталітарною в історії людства визнається досить незначна кількість країн,

переважно вже з минулого: сталінський СРСР та гітлерівська Німеччина, Італія часів Мусоліні та Іспанія Франко, Китай часів Мао та Кампучія Пол Пота.

Звідтоді Італія та Іспанія успішно перейшли до демократії, Китай лише злегка послабив лещата влади в позаполітичних сферах, а пострадянські держави застрягли на різних стадіях демократизації. З якої ж відправної точки суспільного розвитку в такому разі здійснюють свій рух до демократії країни Америки, Європи, Африки, що не зазнали страхіть справжнього тоталітаризму?

І якщо в сучасному світі фактично не залишилося тоталітарних політичних режимів, а більшість країн втілює національні механізми державного управління в авторитарних та демократичних режимах, то, можливо, більш закономірним було б визначення не тоталітаризму, а саме авторитаризму дійсною опозицією демократії (а не тимчасового перехідного стану)?

Як справедливо зазначає Е. Афонін, «авторитаризм – не випадковість. Він породжується всією логікою суспільно-політичного розвитку і виступає одним з його ймовірних результатів. Отже, авторитаризм зумовлений і закономірний. І

пізнати його витоки можна, справді, тільки осягнувши стан розвитку громадянських інститутів і соціально-політичну ситуацію» [353, с. 33].

Має право на існування точка зору, згідно з якою в рамках бінарного дискурсу «влада – свобода» тоталітаризм є ідеальною моделлю всеосяжності влади, повною протилежністю якому виступає абсолютна свобода – режим анархії. Адже ніхто з науковців ніколи не стверджував, що демократія є режимом тотального контролю громадянського суспільства над владою,

257

оскільки такий тотальний контроль і передбачає фактичну відсутність влади (у

викладенні класиків марксизму – «відмирання» держави на вищій – комуністичній фазі розвитку суспільства). Навіть у межах теорії поліархії Роберта Даля (яку сам дослідник вважає за недосяжний ідеал демократичного суспільства) державна влада обмежується громадянським суспільством тільки в семи провідних сферах, зокрема у: безпримусовій виборності влади в умовах,

коли кожен повнолітній громадянин має право обирати та бути обраним;

свободі слова, альтернативної інформації та самоорганізації [243].

Отже, більш коректним було б говорити, що в абсолютному вимірі тоталітарному режимові протистоїть не демократія, а анархія. Авторитаризм же і демократія є реальними стабільними та найбільш розповсюдженими політичними і державно-політичними режимами (але не тимчасовим перехідним станом).

Саме між авторитаризмом і демократією точиться боротьба за домінування влади або громадянського суспільства в окремих сферах життєдіяльності суспільства, що обумовлює існування (вже як певних перехідних станів) значної кількості «гібридних» режимів (див. Рис. 3.4). Якщо тверезо подивитися на історію, то практично ніде не знайдемо безпосереднього переходу до демократії від тоталітаризму, завжди спочатку відбувалося послаблення режиму,

встановлення певної авторитарної форми, від якої вже і започатковувалися процеси демократизації. Теоретично це пояснюється просто: громадянського суспільства як головної рушійної сили та соціальної бази демократії за тоталітаризму фактично не існує.

Рис. 3.4. Лінійний спектр політичних режимів

Перші паростки демократії з’являються за авторитаризму – політичного режиму, що «встановлений або нав’язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади, і знижує

258

роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об’єднань,

союзів тощо); формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що пов’язують державу і суспільство» [31, с. 513].

Авторитаризм є досить розповсюдженим (особливо в третьому світі) та відносно сталим політичним режимом з великою кількістю підвидів, наприклад:

теократичний (Іран), неототалітарний (Мексика), військово-бюрократичний

(Ірак), партійно-бюрократичний (Китай), персоніфікований (Туркменістан Туркменбаші), хунта (Чилі часів Піночета), султаністський (Бруней), анклавний

(Парагвай), Расистський (Південно-Африканська Республіка середини ХХ ст.),

популістський (Венесуела), конкурентно-олігархічний (Колумбія),

неопатримоніальний (Гана, Сомалі) тощо. Значна частина цих держав доволі довго існує в форматі зазначених автократичних режимів, і передумов повалення автократії в цих країнах дослідники поки що не бачать.

Сучасний європейський політолог Л. Вей пояснює це тим, що

«стабільність автократичних режимів посилюється, коли їх країни мають слабкіші зв’язки із Заходом і коли вони мають доступ до як мінімум одного з наступних джерел авторитарної організаційної влади:

–надзвичайно інституціоналізована правляча партія;

–сильний примусовий апарат, здатний вгамувати можливі конфлікти;

–здійснюваний на власний розсуд державний контроль над економікою,

через або де-юре державний контроль, або через захоплення головного природного багатства, наприклад нафти чи газу [288, с. 60].

Тяжіння до авторитаризму іманентно притаманне будь-якій політичній владі, оскільки саме виникнення феномена влади пов’язується з необхідністю організації механізму справедливого розподілу завжди дефіцитних ресурсів для задоволення інстинктів та потреб людей [18, с. 281].

Найчіткіше ця тенденція проявляється у діях виконавчої влади, в

розпорядженні якої перебувають матеріальні, фінансові, силові та інформаційні ресурси життєдіяльності суспільства. Таким чином, ресурси кожного суспільства регулює державна влада, і тип політичного режиму залежить від

259

того, на кого спрямована «справедливість розподілу ресурсів» – на більшість громадян (демократія) чи на панівну меншість (авторитаризм, тоталітаризм). З

такої точки зору правомірним виглядає висловлювання головного редактора російського журналу «Політичний клас» В. Третьякова, що демократія – це всього лише більш або менш вільне змагання тією або іншою мірою авторитарних інституціональних та не інституціональних форм, між якими інколи (за співпадіння інтересів) виявляється можливим компроміс» [354, с. 63].

До характерних рис сучасного авторитаризму професор політології колумбійського університету Ендрю Натан відносить:

–прагнення захистити публіку від негараздів економічної нестійкості

ринку;

–проведення підкупу прихильності серед головних соціальних секторів;

–контроль «поганих новин»;

–тяжіння до позаправової політичної мобілізації;

–намагання розділяти та переслідувати опозицію;

–здійснення постійного моніторингу громадянського суспільства;

–зазіхання на управління мережевими інструментами, такими як Інтернет

ісотова телефонія;

–постійне посилення поліцейської та воєнізованої міці;

–намагання утримувати власні внутрішні розбіжності та протиріччя поза суспільною увагою таким чином, що структурна можливість для соціальної мобілізації протидії авторитаризму залишається неперспективною [355, с. 39].

Серед науковців і політиків досить поширеною є висловлена А. Міграняном та І. Клямкіним думка про те, що глибокі суспільні перетворення на шляху від тоталітаризму до демократії можна здійснити лише за умов авторитарного режиму, тобто перейти від тоталітаризму до демократії можна тільки через авторитаризм, який дає змогу, зокрема, цілеспрямовано проводити реформи, мобілізувати необхідні для цього ресурси, підтримувати суспільний порядок тощо [199, с. 115].

Це пов’язано безпосередньо з ментальними особливостями народів, з

традиціями та звичками повсякденного та політичного життя. Два-три, а то й

260