Учебное пособие(философия)

Відповідно ще до однієї типології, яку використовують у сучасному суспільствознавстві, за кількістю рівнів управління та ступенем розшарування всі суспільства поділяють на прості та складні.

81

Е. Гідденс запропонував свою типологію. Він розрізняє ранні (досучасні) та сучасні суспільства. Перші поділяють на суспільства мисливців і збирачів, скотарські, аграрні, традиційні держави (цивілізації).

Суспільства мисливців і збирачів. Такі суспільства виникли приблизно 50тис. років тому, існують донині, але знаходяться на межі повного зникнення. Складаються з невеликого числа людей, об’єднаних у локальні родинні групи. Добувають собі засоби до прожитку полюванням, риболовством та збиранням їстівних рослин. В них майже відсутнє соціальне розшарування, нерівність обмежується віком і статтю. Ведуть бродячий спосіб життя. Маршрути міграції залежать від сезонного дозрівання плодів, нересту риби та переміщення тварин. Таким суспільствам властивий простий розподіл праці.

Скотарські суспільства. Ці суспільства виникли приблизно 1214 тис. рр. тому. Сьогодні існують переважно в Африці, на Середньому Сході й у Центральній Азії. За розмірами – від кількасот до багатьох тисяч осіб. Джерело матеріального існування – одомашнення тварин та розведення худоби. Спосіб життя – кочовий. Члени таких суспільств не нагромаджують великих матеріальних статків, але соціальна нерівність чітко виражена. Управління здійснюється вождями або царями-воєначальниками.

Аграрні суспільства. Суспільства такого типу виникли приблизно 1214 тис. рр. тому, раніше за все – на Близькому Сході, в Північній Африці та існують дотепер. Спосіб життя – осілий. Джерело матеріального існування – обробка землі та вирощування різних видів їстівних рослин, полювання та збирання. Ці суспільства утворюються з сільських поселень. Починається

82

перехід від екстенсивного до інтенсивного ведення господарства. В них чітко виражена соціальна нерівність. З’являються заможні люди, які мають великий вплив в суспільстві. Існує декілька рівнів управління, але розгалуженого управлінського апарату немає.

Традиційні держави (цивілізації). За версією Е. Гідденса, ці суспільства виникли приблизно 6-8 тис. рр. тому. Вони великі за розмірами, деякі нараховують мільйони людей. Більшість населення живе в сільській місцевості.

Воснові матеріальної культури цих суспільств – переважно сільськогосподарське виробництво, але виникає і несільськогосподарська спеціалізація, наприклад, ремесло. Знаряддя праці прості. В процесі виробництва як джерело енергії використовується головним чином фізична сила людей і тварин.

Всуспільствах такого типу виникають міста, де концентрується торгівля, ремесло та з'являються перші мануфактури.

Значна частина населення вперше в історії людства не бере безпосередньої участі у виробництві засобів існування.

З'являється сфера дозвілля, розваг, професіоналізується мистецтво. Розширюється сфера товарно-грошових відносин, але переважає

натуральний обмін, бартер.

Започатковується розвиток професійних армій.

Існує окремий спеціалізований апарат управління на чолі з правителем (царем, імператором). Високі державні посади мають право обіймати виключно представники «правлячого класу». Чітко виражений поділ на аристократію та решту населення. В соціальній структурі переважають приписані (аскриптивні) статуси.

Сучасні суспільства Е. Гідденс поділяє на суспільства «першого світу», «другого світу», «третього світу» та нові індустріальні країни.

Суспільства «першого світу» виникли у ХVІІІ ст. та існують дотепер. До них належать США, країни Західної Європи, Японія, Австралія, Нова Зеландія. Вони базуються на промисловому виробництві та здебільшого вільному підприємництві.

Суспільства «другого світу» виникли після жовтневої революції 1917 р.

вРосії і проіснували до початку 1990-х рр.. Вони включали в себе СРСР, країни Східної Європи. Засновані на індустрії та централізованому плануванні економіки.

83

Суспільства «третього світу» існують від ХVІІІ ст., коли вони переважно були колоніями, дотепер. До них належать африканські та південноамериканські країни, Індія.

Нові індустріальні країни (нещодавно індустріалізовані країни) існують від 70-х рр. ХХ ст. Включають Гонконг, Південну Корею, Сінгапур, Тайвань, Мексику, Бразилію.

У другій половині ХХ ст. західними соціологами, зокрема Д. Беллом, було запропоновано типологію, яка складалася з трьох стадій у розвитку суспільства: доіндустріальної (аграрно-ремісної), індустріальної та постіндустріальної.

Доіндустріальні суспільства мають економіку, основану на первинному виробництві: полюванні, рибальстві, городничестві, скотарстві. В таких суспільствах визначальним фактором розвитку виступало сільське господарство, а головними соціальними інститутами були церква та армія.

В індустріальних суспільствах економіка базується на машинних технологіях, а тенденції розвитку визначає промисловість.

Вони виникли в XVIII ст. в Європі в результаті промислової революції. За розмірами більші ніж доіндустріальні. В них виникає машинне виробництво. Розповсюджується виробництво товарів масового споживання, яке поєднується із складною системою розподілу праці серед членів суспільства. Відкриті до інновацій. Починається активне застосування знеособлених джерел енергії (пари, електрики, атому тощо). Досягнення науки застосовуються для покращення методів виробництва. Ускладнюються технології. Процес виробництва та управління механізується і автоматизується.

Вже на перших етапах індустріалізації виробничі процеси знайшли мілітаризоване застосування, що докорінно змінило характер і спосіб ведення війн. Високий рівень розвитку засобів зв'язку і транспорту, які стають набагато швидшими та ефективнішими.

Виникає класова система стратифікації. В соціальній структурі переважають досягнуті статуси. Спостерігається високий рівень соціальної мобільності.

Відбувається урбанізація – зростання долі населення міст та поширення міського способу життя на всі верстви населення. Міста стають самодостатніми утвореннями.

З’являються десятки тисяч нових професій. Зростає престиж промислової праці, а сільськогосподарської праці – знижується.

84

Розширюється економічна самостійність та політичні свободи громадян. Окрема людина стає самостійним суб'єктом політичного життя. Індивіди одночасно є включеними до декількох соціальних спільнот та організацій. Рольовий набір особистості стає поліваріантним.

Особливу роль у життєдіяльності суспільства починають відігравати засоби масової інформації.

Індивідуалізм, прагматизм, утилітаризм стають принципами, що визначають поведінку та вчинки

Для індустріальних суспільств характерним є сучасний тип сім'ї.

Для постіндустріального суспільства особливого значення набуває теоретичне знання, інформація та університети, наукові центри, дослідницькі лабораторії як місце, де знання виробляють. Виникли такі суспільства, на думку багатьох фахівців, у 70-ті рр. ХХ ст. у найбільш розвинених країнах, наприклад, США та Японії.

Ідея постіндустріального суспільства вперше була сформульована ще на початку ХХ ст. А. Пенті, а у науковій обіг її ввід Д. Рісмен у другій половині ХХ ст.. Визнання ж ця ідея набула завдяки роботам Д. Белла, Р. Арона,

А. Турена.

З погляду теоретиків постіндустріального суспільства перехід до цього типу суспільства обумовлювався цілою низкою чинників.

По-перше, це переорієнтація з економіки, що базується на товаровиробництві, на обслуговуючу економіку. Так, у США вже в 1990-х рр. більше ніж 65% робочої сили було сконцентровано у сфері послуг і тільки 35% у виробництві та 5% у сільському господарстві. Змінилася і структура сфери послуг – почали активно розширюватися види послуг, пов’язані з дослідною, науковою діяльністю, зросла питома вага інформаційних послуг.

По-друге, це зміни у соціальній структурі суспільства: класове розшарування суспільства поступається професійному.

Третій чинник – підйом «інформаційного сектору економіки», розвиток сектору знань та інформації. Елементами інформаційного сектору економіки є виробництво знань та інновацій; наукові дослідження та розробки; поширення інформації і комунікації; індустрія переробки та транслювання інформації; справ очне та бібліотечне обслуговування; надання страхових, фінансових, консалтингових послуг, реклама тощо.

Отже, у постіндустріальному суспільстві переважає інформатика та сфера послуг. Великого соціального значення набуває теоретичне знання, виступаючи в якості головної направляючої сили соціальних змін.

85

Власність як критерій соціальної стратифікації поступово втрачає свої позиції, вирішальним стає рівень освіти та знання. Знання та технічна компетентність стають обов’язковою умовою входження до еліти суспільства.

Соціальний конфлікт у постіндустріальному суспільстві проявляється у боротьбі між знанням і некомпетентністю.

Ворганізації та обробці інформації центральну роль відіграють комп’ютерні технології. Відбувається поєднання комп’ютерної та комунікаційної технологій.

Показником рівня економічного розвитку вважається відсоток наукових та технічних працівників до загальної кількості робочої сили, а також обсяг затрат на науково-дослідницькі розробки.

Широкого визнання дістала ідея Д. Белла про виникнення на основі постіндустріального суспільства нової реальності – інформаційного суспільства. Поняття «інформаційне суспільство» активно розробляється представниками сучасних філософсько-соціологічних та футурологічних концепцій для характеристики стану та перспектив суспільно-економічного розвитку. Хоча можна констатувати, що чіткого розмежування понять постіндустріальне та інформаційне суспільство не спостерігається.

Інформаційному суспільству властивий високий рівень розвитку інформаційних технологій. З розвитком інформаційного сектора багатство поступово втрачає своє матеріальне втілення (земля, капітал), виникає символічний капітал – знання. Воно стає головним джерелом влади.

Зменшується роль економіки як виробництва матеріальних благ, відбувається дестандартизація та індивідуалізація у сфері виробництва та споживання. Створення суспільного багатства пов’язане із використанням розумових здібностей людини. Змінюється характер праці у напрямку його автоматизації, роботизації, впровадження безлюдних технологій. Через впровадження електронної техніки виникає база для створення домашніх робочих місць.

Вінформаційному суспільстві зростає важливість вищої освіти. Новий тип економіки винагороджує людину за її пізнавальні та творчі здібності та здатність швидко пристосовуватися до змін, що постійно відбуваються.

Знання й доступ до інформації стають головним джерелом здійснення влади. А головними чинниками соціальної диференціації стають рівень освіти, професіоналізм та кваліфікація.

Свої варіанти суспільного розвитку пропонували багато відомих науковців. Наприклад, Е. Тоффлер виклав концепцію «першої», «другої» та

86

комп'ютерного суспільства, Ж. Фураст'є – концепцію «цивілізації послуг». Ці концепції стали реакцією на структурні зміни в економіці та культурі найбільш розвинених країн світу – замість індустріального сектора економіки головною стає сфера обслуговування, зростає роль знань та інформації, в соціальній структурі суспільства збільшується питома вага тих верств населення, які займаються інтелектуальною діяльністю, змінюються ціннісні орієнтації населення.

Іноді суспільство, яке приходить на зміну індустріальному, називають постмодерним, посткапіталістичним, постбуржуазним, постринковим тощо.

Однак деякі вчені не погоджуються з тим, що реальність, яка нині формується в західних країнах, слід визначати в термінах, що ґрунтуються на використанні префікса «пост-». Е. Гідденс, автор концепції «високої (або пізньої) модерності», вважає, що суспільство розвивається не у бік постмодерності (постсучасності), а наближається до періоду, в якому особливості сучасності ще більш загостряться, набудуть універсалізму. Але саме радикалізація сучасності є якісно новим явищем, що докорінно змінює сучасний світ. Серед таких особливостей (рис) він виокремлює віру, ризик, непрозорість та глобалізацію. На погляд Л. Туроу, в наш час немає назви для цього нового етапу розвитку. Але це, на його думку, не буде епоха, яку можна буде позначати як «пост-» щось.

А. М. Голдман досить ясно висловився, що використання терміну «пост» стало якимось анахронізмом. Він не вважає, що західне суспільство дійсно знаходиться в постіндустріальній ері. Причиною є те, що промислове виробництво залишається не тільки досить значущим, але в певній мірі стає дедалі більш важливим.

В соціології поширеним також є поняття сучасне суспільство, яке охоплює індустріальне та постіндустріальне суспільства, і розглядається як таке, що приходить на зміну традиційному суспільству. Треба зазначити, що саме поняття «сучасність» не тотожне поняттю «наш час». Сучасність розуміється як певна якісна характеристика життєдіяльності людей, щодо змісту якої між вченими немає консенсусу. Для одних сучасність є характеристикою сьогоденної практики західних суспільств, для інших вона пов’язується з проблемою виклику існування чи можливості розвитку суспільств, що належать різним культурно-історичним контекстам (регіонам, країнам, епохам).

87

Організуючими принципами сучасності вважаються: індивідуалізм (індивід виконує у суспільстві центральну роль); диференціація (багатоманітність стилів життя, можливостей вибору бажаних продуктів, послуг, велика кількість професій тощо); раціональність (цінність наукового пізнання, що визначається у суспільстві, зменшення значущості магії та релігійної віри та зростання значущості ідей та правил, що ґрунтуються на аргументах, розрахунках); економізм (економіка домінує над іншими сферами суспільного життя); експансія (тенденція до розповсюдження сучасності як у географічному сенсі, так і охоплення нею приватних сфер повсякденного життя (сексуальна поведінка, дозвілля тощо).

Російський дослідник В. Іноземцев запропонував власну періодизацію історії людства, в основу якої покладено два критерії – тип людської діяльності та характер співвідношення інтересів особистості та суспільства. Виходячи з цього він виокремлює три історичні епохи – доекономічну, економічну та постекономічну.

Вдоекономічному суспільстві діяльність людини мотивується переважно інстинктами, оскільки в людині тієї епохи переважає біологічна складова. Колективні інтересу домінують над індивідуальними.

Векономічному суспільстві діяльність набуває усвідомленого характеру, а її головною рисою стає цілеспрямованість, тобто її можна розглядати як працю. Індивідуальні інтереси домінують над суспільними і так чи інакше пов’язані із збагаченням, матеріальним успіхом. Члени суспільства розглядають один одного як потенційного конкурента на шляху задоволення матеріальних потреб.

Постекономічне суспільство характеризується діяльністю нового типу – творчістю. Люди в такому суспільстві зацікавлені в розвитку своїх здібностей і талантів, в особистісному зростанні. Боротьба індивідуальних інтересів втрачає свою актуальність, оскільки інтереси окремих людей не протиставляються, а доповнюють одні одних. В постекономічному суспільстві виникає принципово новий тип протистояння – між представниками інформаційної, інтелектуальної еліти та тими, хто до неї не входить. Шляхом до подолання такого протистояння може бути власне бажання людини перетворити себе у члена еліти через особистісний розвиток, набуття знань, високого рівня кваліфікації.

Іще однією спробою проаналізувати сучасність є використання поняття масове суспільство. Характерною ознакою масового суспільства є ослаблення традиційних соціальних зв’язків під впливом промисловості та бюрократії. Люди починають сприймати одне одного або відповідно до професії, або як

88

незнайомців. Засоби масової інформації (ЗМІ) – газети, телебачення, радіо, комп’ютерні мережі – підміняють собою безпосереднє спілкування. ЗМІ підтримують загальнонаціональну культуру, яка ослабляє традиційні регіональні відмінності.

Автори теорії масового суспільства побоюються, що незважаючи на всі досягнення у галузі прав і свобод людини, незважаючи на підвищення толерантності у ставленні до інших культур, релігій тощо, існує небезпека перетворення людей, що мають різне оточення, у єдину масу. Наслідком цього може стати дегуманізація.

4.3 Тенденції розвитку суспільства

Серед найважливіших тенденцій у розвитку сучасного суспільства слід відзначити модернізацію, урбанізацію, інформатизацію та глобалізацію.

4.3.1 Модернізація

Спроба визначити і проаналізувати тенденції розвитку суспільства призвели до виникнення теорії модернізації, згідно з якою всі суспільства втягнуті в єдиний, універсальний процес сходження людства від дикості до цивілізації.

Модернізація – це процес соціальних змін, який розпочався під впливом індустріалізації. Модернізація передбачає перехід від доіндустріального до індустріального та постіндустріального суспільства, що розтягнутий в часі та поширюється на всі сфери суспільного життя.

Модернізацію поділяють на органічну та неорганічну.

Органічна модернізація є момент власного розвитку суспільства і підготовлена попереднім ходом його еволюції. Вона починається не з економіки, а з культури, із змін в суспільній свідомості, світогляді, способі життя людей, і відбувається за рахунок внутрішніх резервів суспільства. Органічна модернізація властива країнам так званого «першого ешелону капіталізму» – більшості країн Західної Європи та Північної Америки (США, Канада).

Неорганічна модернізація являє собою відповідь на виклик ззовні, з боку більш розвинених країн. Вона здійснюється з метою подолання відсталості шляхом купівлі закордонного обладнання, технологій, запрошення фахівців, реорганізації виробництва, системи управління на зразок закордонних. Неорганічна (або навздогінна) модернізація властива країнам

89

«другого ешелону капіталізму» – Японії, Південній Кореї, Бразилії, Аргентині, Туреччини, Греції, Чилі, країнам Центрально-Східної та Південно-Східної Європи.

До можливих чинників неорганічної модернізації зазвичай відносять конкуренцію на світовому ринку, військову загрозу, поразку у війні, суперництво суспільно-політичних систем, прагнення політичної еліти вирішити внутрішні конфлікти шляхом підвищення якості життя населення.

Приналежність країни до модернізації неорганічного типу не означає, що вона ніколи не зможе стати на шлях органічної модернізації.

П. Бергер, досліджуючи соціальні зміни, вказав на певні наслідки модернізації.

По-перше, це ослаблення невеликих традиційних спільнот (наприклад, сільських громад), завдяки яким в доіндустріальних суспільствах люди отримували відчуття значимості та солідарності.

По-друге, це розширення особистого вибору, тобто людина почала розглядати життя як вибір із низки варіантів. У доіндустріальному суспільстві люди вважали, що їхнє життя залежить від позалюдських чинників, наприклад, богів або долі.

По-третє, модернізація пов’язана із посиленням соціального різноманіття

– виникненням в результаті індустріалізації різноманітних форм поведінки, переконань, вірувань тощо. В доіндустріальному суспільстві заохочувалась однаковість, схожість моделей поведінки.

По-четверте, орієнтація на майбутнє та зростання ролі часу. В доіндустріальну епоху людина була сконцентрована на минулому, а час до виникнення годинника вимірювала сходами та заходами сонця. Сучасна людина залюбки планує майбутнє, а її повсякденне життя розписане по хвилинах.

На думку Дж. Масіоніса, ще одним очевидним результатом модернізації стало виникнення соціології, яка на початку свого становлення займалась аналізом можливих позитивних та негативних наслідків індустріальної революції.

Ф. Тьонніс, який із очевидною симпатією ставився до традиційних суспільств, розглядав модернізацію як прогресуючу втрату Gemeinschaft («Гемайншафт»), тобто людської спільності. Результатом модернізації стає знеособленість соціальних взаємодій, наявність «штучних» зв’язків, властивих життю у великому місті. У минулому залишаються природні, органічні стосунки між людьми, характерні сільському способу життя.

90