prisuhin_s_i_filosofiya

тощо. Ця свідомість забезпечує суспільний порядок, регулює суспільні відносини на основі сформульованих і затверджених правовими інститутами вимог обов’язкового, необхідного з погляду закону (норми). Право не може керувати всіма суспіль­ ними відносинами, воно регулює лише найважливіші з позиції держави суспільні відносини. Усі інші відносини регулюються мораллю, традиціями, ритуалами, що частково стають склад­ никами моралі.

Моральна свідомість — це побутові й теоретичні уявлення про методи й засоби морального регулювання поведінкою людей у праці, побуті, політиці, родинних, особистих та інших відноси­ нах. Вона охоплює дійсність у формі моральних норм — вимог, яких має дотримуватися людина згідно з нормами та вимогами суспільства з позицій власного розуміння добра та зла. Вимоги моралі не закріплюються певними соціальними інститутами та законами. Вони підтримуються громадською думкою, звичаями, нормами та оцінками суспільства й соціальних груп. Моральна свідомість на рівні суспільства — це вимоги, що адресуються ін­ дивіду, які він має виконувати як свої соціальні обов’язки. Отже, суспільна мораль є способом адаптації окремої людини до суспіль­ ного середовища (сфера суспільної необхідності).

Естетична свідомість — це відображення дійсності в образ­ но-художній формі. Специфіка естетичної свідомості визначаєть­ ся її предметом, художньо-образним способом відображення дій­ сності та її функціями. Естетична свідомість складається зі смаків, уявлень, ідеалів, поглядів і теорій, що відбивають естетич­ ну цінність предметів та явищ об’єктивної дійсності, а також предметів і явищ, створених самою людиною. Відображення дій­ сності в естетичній свідомості досягається за допомогою таких понять, як прекрасне й потворне, комічне й трагічне, величне й нікчемне тощо. Це відображення здійснюється на ідеологічному та побутово-психологічному рівнях.

Релігійна свідомість охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію, що ґрунтуються на вірі в існування надприродного.

Релігійна ідеологія — це більш-менш чітка система релігійних ідей і поглядів на світ. Цю ідеологію зазвичай розробляють і роз­ вивають теологи. Релігійна психологія формується стихійно, у процесі відображення побутових умов життя людей. Вона міс­ тить несистематизовані релігійні почуття, настрої, уявлення то­ що, що ґрунтуються на вірі в існування надприродного. Істотну роль у побутовій релігійній свідомості набуває процес організації спілкування зі світом трансцендентного (Богом) — релігійний

культ. Процес такого спілкування набуває специфічних духовноемоційних відтінків.

Наука як форма суспільної свідомості відображає діяльність людей, спрямовану на виробництво знань про природу, суспільст­ во й сам процес пізнання з метою досягнення істини й відкриття о б ’єктивних законів. Вона систематизує об’єктивні знання про дійсність інтелектуально-понятійним раціональним способом. Наука має теоретичний та емпіричний рівні дослідження й орга­ нізації знань. Вона спирається на спеціально створену систему наукових методів пізнання та передачі знань людям.

Деякі дослідники до структури свідомості відносять також площину несвідомого, що містить інстинкти, рефлекси, снови­ діння, комплекси тощо (докладніше про несвідоме див. розділ 2, §7 «Фрейдизм і неофрейдизм»), та площину надсвідомого — ін­ туїцію, прозріння, совість (концепція К. Станіславського).

Висновки

Свідомість є продуктом суспільно-історичного розвитку, функ­ ціональною здатністю мозку, ідеальним віддзеркаленням дійс­ ності, регулятором діяльності та вчинків людини. Вона є систем­ ним і складним утворенням, що містить знання, емоції, волю, ми­ слення, самосвідомість (рефлексію), які роблять людину істотою, яка сама себе оцінює, контролює й удосконалює. Свідомість ви­ конує такі функції: пізнавальну, акумулятивну, цілеспрямованос­ ті, творчу, комунікативну, регулятивну, самоконтролю.

Залежно від типу суб’єкта свідомість може бути індивідуаль­ ною або суспільною. У структурі суспільної свідомості виокрем­ люють певні рівні (побутову свідомість, суспільну психологію, теоретичну свідомість, ідеологію), а також форми суспільної сві­ домості, до яких належать мораль, політика, право, естетика, ре­ лігія, наука та філософія. Єдність й взаємодія рівнів і форм інди­ відуальної й суспільної свідомості відтворює цілісність людської діяльності.

Питання для самоперевірки

1.Що таке відображення як усезагальна властивість матерії?

2.Що означає поняття «свідомість» та як воно співвідноситься з поняттям «матерія»?

3.Проаналізуйте співвідношення біологічного та соціального в походженні свідомості.

4.Охарактеризуйте визначальну роль соціальності у виникнен­ ні свідомості.

5.Дайте коротку характеристику структури свідомості.

6.Що таке самосвідомість?

7.Назвіть головні функції свідомості.

8.Індивідуальна та суспільна свідомість. Структура суспільної свідомості.

Список рекомендованої літератури

1.Арлычев А. Н. Саморегуляция, деятельность, сознание. — СПб.,

1992.

2.Велихов Е., Зинченко В., Лекторский В. Сознание: опыт дисцип­ линарного подхода // Вопр. философии. — 1988. — № 2.

3.ДельгадоX. Мозги сознание. — М., 1991.

4.Дубровский Д. И. Проблема идеального. — М., 1983.

5.Жуков Н. И. Проблема сознания. — Минск, 1987.

6.Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.

7.Марголис Дж. Личность и сознание. — М., 1986.

8.Мамардашвши М. К. Сознание как философская проблема // Вопр. философии. — 1990. — № 10.

9.Морозов К. М. Природа интуиции. — Минск, 1990.

10.Проблема сознания в современной западной философии. — М.,

1989.

11.Тайны сознания и бессознательного. — М., 1998.

12.Тейяр де Шарден. Феномен человека. — М., 1985.

13.Фрейд 3. Психология бессознательного. — М., 1990.

14.Фромм Э. Душа человека. — М., 1992.

15.Юнг К. Г. Архетип и символ. — М., 1991.

ОЗД1Л ГНОСЕОЛОГІЯ

§ 1 > С у т н іс т ь і с т р у к т у р а п із н а в а л ь н о г о п р о ц е с у

Схема 16

Гносеологія (теорія пізнання) пропонує варіанти вирішення проблем дже­ рела знання, способів отримання знання, критеріїв істинності знань

Пізнання — це процес активного відображення об’єктивної дійсності у свідомості людини.

Мета пізнання — здобуття істинного знання з метою його практичного використання

омана

оцінювання

практика чуттєве пізнання

раціональне пізнання інтуїтивне пізнання

процесу пізнання, то під час критичної інтерпретації здобу­ тих знань агностицизм указує на неможливість досягнення об’єк­ тивної істини. Елементи агностицизму були в різних філософсь­ ких системах. Серед найвідоміших фундаторів агностицизму слід насамперед назвати Іммануїла Канта, який уважав, що пізнати можна лише явища, а сутність є завжди «річчю в собі», що ніколи не стане «річчю для нас» (вона є непізнаною для людини). Від­ мінність «речі в собі» від «речі для нас» саме в позитивній чи не­ гативній відповіді на запитання про можливості її пізнання.

Ще один різновид агностицизму пов’язаний з іменем Давида Юма, який уважав, що людина в процесі пізнання пізнає тільки власні відчуття, тобто лише те, що належить суб’єкту пізнання. У результаті вчений дійшов висновку, що людина пізнає не об’єктивний світ, а тільки результати свого відчуття. Наприкінці XIX ст. відомий філософ Р. Авенаріус також зробив висновок про неможливість пізнання світу, уважаючи, що суб’єкта пізнання взагалі немає («без суб’єкта немає об’єкта, без об’єкта немає суб’єкта»). Подібні елементи агностицизму зустрічаємо в бага­ тьох сучасних філософських системах як ідеалістичного, так і матеріалістичного напряму. Серед причин, які лежать в основі агностицизму, називають складність (суперечливість) пізнаваль­ ного процесу, суб’єктивізм мислення, об’єктивну наявність хиб­ ного знання в мисленні тощо.

Скептицизм не заперечує можливості пізнання, але його представники висловлюють сумнів щодо можливості отримання людиною достовірного знання (істинного та однозначного). На практиці скептицизм тяжіє до агностицизму. Як зазначалося ра­ ніше, скептиками в Давній Греції називали філософів, які обсто­ ювали позицію, згідно з якою будь-яку тезу можна довести як «за», так і «проти»: кінцеве оцінювання знання залежить від суб’єктивного бажання людини, її вміння вести дискусію, обсто­ ювати або заперечувати істину. Сучасний скептицизм загалом увібрав у себе сутнісну оцінку античних скептиків у вирішенні гносеологічних проблем і спричинив появу такого його різнови­ ду, як релятивізм. Згідно з релятивізмом, процес пізнання і його результати є відносними, умовними, суб’єктивними, у релятиві­ змі абсолютизується момент відносності в людських знаннях.

Сьогодні дослідників дедалі частіше приваблює стан умовної рівноваги, за якого будь-яка випадковість стає причиною непрогнозованого руху або розвитку. Водночас не відкидається можли­ вість пізнання явища або процесу, але заперечується спромож­ ність людини пізнати його закономірності. А пізнання, яке не

фіксує закономірність, заперечує можливості пізнання світу зага­ лом. У сучасному світі агностицизм і скептицизм репрезентовано такою філософською течією, як конвенціоналізм. Згідно з конвен­ ціоналізмом, наукові положення, які визнаються всіма членами наукового співтовариства, є результатом певної домовленості, а не логічного доведення їх істинності.

Протилежну позицію щодо агностицизму й скептицизму посі­ дає діалектичний матеріалізм, який послідовно обстоює можли­ вість адекватного пізнання об’єктивного світу (здобуття істинних знань). Матеріалісти декларують, що пізнання є процес, у резуль­ таті якого матерія (завдяки своїй здатності відображення — свідомості) може пізнати саму себе. Важливим аргументом, що свідчить на користь ідеї про можливість адекватного пізнання світу, є розвиток духовної культури, уся історія людської цивілі­ зації та її ефективне практичне перетворення на основі істинних знань.

В основі сучасної теорії пізнання (гносеології) лежать кілька принципів1. Назвемо їх.

Принцип о б ’єктивності — визнання самостійного існування предметів, явищ, процесів як об’єкта пізнання, їх незалежності від волі та свідомості суб’єкта пізнання.

Принцип пізнавальності — це визнання можливості пізнання; пізнанню людини немає меж, хоча на кожному конкретноісторичному етапі пізнання воно обмежене рівнем розвитку люд­ ської практики.

Принцип активності — визнання того, що процес пізнання є творчим актом відображення навколишнього світу в свідомості людини.

Принцип діалектики визнає необхідність застосування до процесу пізнання основних законів, категорій і принципів діа­ лектики.

Принцип практики виходить з того, що практика як діяльність людини з перетворення довколишнього світу та самої себе є го­ ловною рушійною силою, метою пізнання.

Принцип історизму вимагає досліджувати всі предмети та явища навколишнього світу в контексті їх історичного розвитку (що було, що є та що буде).

1 Принцип (лат. ргіпсіріит — початок, основа) — першооснова, те, що лежить в ос­ нові певної сукупності фактів, теорії, науки. Щодо теоретичного знання поняття «прин­ цип» означає вимогу до розгортання самого знання в систему, де всі теоретичні поло­ ження логічно пов’язані між собою та певним чином випливають одне з одного. Будьяка теорія (система знань) грунтується на принципах, пов’язаних між собою.

Принцип конкретності істини орієнтує дослідника на пошук індивідуальності, достовірності знання (істини) залежно від кон­ кретних умов його отримання.

Структура процесу пізнання. Оскільки процес пізнання є складним і системним явищем, то є всі підстави виокремити й розглянути основні елементи його структури — суб’єкт пізнання, об’єкт пізнання, істина, омана, оцінювання, практика, чуттєве, раціональне та інтуїтивне пізнання.

Суб ’єкт пізнання (той, хто пізнає) — це людина, якій при­ таманний розум та яка засвоїла головні методи й засоби пі­ знання, акумульовані суспільством у процесі його історичного розвитку, а також суспільство загалом, яке в процесі історич­ ного розвитку акумулювало велетенський об’єм соціокультурної інформації1.

О б ’єктом пізнання (тим, що пізнається) є природа, суспільс­ тво, сам процес пізнання і свідомість. Інакше кажучи, об’єкт пі­ знання — це все те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта пізнання. Об’єкт пізнання конкретизується поняттям

«предмет пізнання».

Істина ■— адекватне відображення суб ’єктом пізнання предметів, явищ і процесів о б ’єктивного світу. Питання про істину є центральним у гносеології, тому розглянемо його більш поглиблено.

Історико-філософський аналіз проблеми істини свідчить про те, що впродовж історичного розвитку філософських знань її ви­ рішення не було однозначним. Наприклад, Платон уважав, що іс­ тина — це незмінна якість ідеальних об’єктів; Арістотель заува­ жував, що істина є співвідношення наших знань та об’єктивної дійсності; Геґель зазначав, що істина є момент досягнення Абсо­ лютної ідеї способом раціонального пізнання тощо. Не менш різ­ номанітними (почасти полярними) є погляди на істину в сучас­ них філософських системах.

Діалектико-матеріалістична філософія аналізує істину на ос­ нові теорії відображення об’єктивної дійсності людською свідо­ містю, де істина визначається як знання, яке достовірно відоб­ раж ає о б ’єкт пізнання. Загалом проблема істини вирішується через зв’язок таких понять, як «о б ’єктивна істина», «суб ’єктив-

1 Деякі філософи вважають, що суб’єктом пізнання не можуть бути соціальні групи або суспільство загалом. Наприклад, Л. Фейєрбах іронічно зауважував, що подібно до того, як суспільство немає спільного шлунка, у нього не може бути й спільної голови. Пізнає не суспільство загалом, а окрема людина, знання окремої людини згодом соціалі­ зуються, тобто стають суспільним знанням.

на істина», «абсолютна істина», «відносна істина» та «конк­ ретна істина».

Ключовими ознаками істини є її об’єктивність та процесуальність. Істина є процес, а не одноразовий акт пізнання об’єкта в повному його обсязі. Зрозуміло, що головною ознакою є її об’єктивність (зміст істинного знання не залежить від суб’єкта пізнання). Положення про об’єктивність не означає, що істина належить тільки об’єктивному світу. Істина є водночас результа­ том суб ’єктивної діяльності, вона пізнається людьми, які нада­ ють їй певних форм людської думки. Ступінь достовірності люд­ ських знань має певні обмеження, зумовлені рівнем практики, індивідуального досвіду. Долаючи ті чи ті обмеження процесу пі­ знання, людина розвиває об’єктивний зміст істини. Отже, істина є процес, о б ’єктивний за змістом і суб ’єктивний за формою. Іс­ тина досягається не відразу, а поступово. Філософи говорять про процесуальність істини, тобто вона є нескінченним процесом суб’єктивного наближення до об’єкта пізнання, який перебуває в стані постійного розвитку.

Для аналізу істини як процесу використовується категорія «відносного» (нетривкого, змінного). Тому, коли істину визнача­ ють як відносну або абсолютну, мають на увазі два необхідних моменти тієї самої істини. По-перше, відносність щодо об ’єктивної істини (відносна істина) відображає зміну ступеня достовірності знання. Кінцевою метою розвитку відносної істи­ ни має стати досягнення абсолютного знання. По-друге, абсолют­ ність у межах о б ’єктивності (абсолютна істина) означає наяв­ ність повного адекватного знання про о б ’єкт пізнання. Абсо­ лютність в об’єктивній істині означає, що подібна істина в про­ цесі свого розвитку ніколи не заперечується (не спростовується), вона лише доповнюється новим змістом. Часто така істина нале­ жить до так званих вічних істин, фактів історії тощо. Абсолютна істина є певним ідеалом пізнання, якого ніколи не можна досяг­ ти. Абсолютність істини складається з фрагментів відносних іс­ тин (кожна відносна істина є носієм моменту абсолютності). Це не механічна сума істин, а процес їх синтезу (поєднання). Отже,

відносна й абсолютна істини є двома моментами о б ’єктивної істини.

Зауважимо, що нечітке розуміння діалектики абсолютного та відносного в істині на практиці призводить до догматизму й ре­ лятивізму. Догматизм видає своє вчення, ідею, теорію як раз і назавжди встановлену істину (догму) без урахування можливого розвитку предмета, який вона відображає. Релятивізм намагаєть­

ся довести повну відносність знань, заперечує момент абсолют­ ного, істинного в них і на цій основі відкидає об’єктивний зміст цих знань.

Будь-яке істинне знання завжди залежить від конкретних умов його отримання (місця та часу), які в процесі пізнання слід обов’язково враховувати. Надмірне розширення істини за межі її конкретності перетворює її в оману (помилкове мислення). Ома­ на — це такий зміст людського знання, в якому об ’єкт пізнання відтворюється неадекватно (об’єкт не збігається зі знаннями суб ’єкта). Омана (наукова й ненаукова) підтверджується факта­ ми існування ілюзій, утопічних ідей, наявністю помилок (логіч­ них і фактичних), фантазій тощо. Але досвід переконує, що істи­ на пов’язана з процесом подолання омани (як необхідної умови в процесі досягнення істини). Омана, хибність створюють пробле­ мне поле (усвідомлення суперечностей між тим, що пізнане, і тим, що не пізнане) і орієнтує на подальший пошук його пра­ вильного розв’язання.

Оману й хибність важливо відрізняти від брехні. Омана й хиб­ ність мислення — це не спеціальна (штучна) фальсифікація істи­ ни, а результат обмеженості, суперечливості процесу пізнання іс­ тини, абсолютизації отриманого знання. Хибність — термін, який означає результат неправильної (нерозумної) дії в будь-якій сфері діяльності, насамперед у сфері пізнання. За своїм значенням цей термін дуже близький до омани. Брехня — це навмисне фальшу­ вання істини з метою реалізації вузько прагматичних інтересів соціальної групи або окремої особи. На практиці брехня поєдну­ ється з міфологією загального схвалення, коли усе, що супе­ речить особистому інтересу, видається за підозрілі ідеї, за які «інакомислячі» зазнають переслідувань. Досвід суспільної прак­ тики свідчить про те, що омана й хибне мислення можуть бути подолані, при цьому відкриються ті чи ті боки істинного знання.

Критерії істини дають змогу впевнитися, що знання не є ома­ ною. Історія філософії репрезентує різноманітні погляди з цього питання. Так, Р. Декарт зазначав, що критерій істини — це яс­ ність, очевидність. Л. Фейєрбах уважав критерієм істини позитив­ ні відчуття людини, а ще згодом критерієм істини стала корис­ ність (у прагматизмі) або узгодженість з іншими істинами (у кон­ венціоналізмі) тощо.

Діалектико-матеріалістична філософія вважає, що головним критерієм істини є практика. Критерій практики є одночасно аб­ солютним і відносним (абсолютний, бо тільки практика може до­ вести ті чи ті теоретичні положення). Водночас цей критерій є