Національн1

Найвпливовішою серед таких громад була Київська. Вже 1859 р. у Києві, як і в інших українських містах, почався рух за створення не­дільних шкіл та публікацію посібників для них. Серед молодої інтелі­генції, що брала участь у відповідних заходах, було сформовано Київську Громаду. Її члени, багатьох з яких за народницькі симпатії називали “хлопоманами”, висловлювалися за необхідність ліквідації кріпацітва, демократізацію суспільних відносин та активного служіння народу, їхні погляди чимось схожі з позицією російських народників того періоду. Проте, на відміну від них, в їх середовищі революційні гасла не були популярними. Вони піклувалися про освіту, культуру і самі активно працювали в царині науки і літератури. Особливу роль в цьому процесі відігравав В.Антонович, представник спольщсного українського шляхетського роду, який ще в молоді роки свідомо обрав українство й присвятив своє життя його розвитку.

Реакція, що посилилася в Росії після придушення польського повстання 1863 р., унеможливила плідну суспільно-просвітницьку роботу, і Київська Громада зазнала змін. Залишився її старий гурток під ке­рівництвом ВАнтоновича, до якого ретельно добирали нових членів. У 70-х роках у цій, так званій “Старій Громаді” налічувалось не більше півсотні членів, але всі вони були визначними вченими і митцями. Варто згадати такі відомі в українській культурі імена: М. Драгоманов, Т. Рильський, М.Зібер, Б. Познанський, П. Житсцький, О. Кістяківський, П. Чубинський, М. Михальчук, О. Русов, Ф. Вовк, І. Лучицький, О. Кониський, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Ковалевський, С. Подолинський та інші.

“Стара Громада” активно розгорнула наукову, літературну і просвітницьку роботу, концентруючи в собі, за висловом І. Крип’якевича, національну “інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом” [12,с.297]. Вона встановила зв’язки з громадами інших міст, зокрема Харкова, Одеси, Чернігова, Полтави, Санкт-Петербурга тощо, але трималася осторонь політичних акцій та зв’язків з революційними російськими гуртками. Важливе значення “Стара Громада” приділяла розвиткові науки і письменства, “спираючи на них основи української національної ідеології” [12,с.298]. Її представники розпочали систе­матичне вивчення різних аспектів життя українського народу. Наукові дослідження проводилися на кафедрах Київського університету імені святого Володимира, в Археологічній Комісії — офіційній установі при київському генерал-губернаторі та у відкритому в Києві 1873 р. Півдснно-Західному відділі російського географічного товариства, який став головним центром української науки. Деякий час вона висловлювала свої позиції на сторінках газети “Кисвский телеграф”.

Але поступово серед членів Громади почали виникати розбіжності між прихильниками двох напрямків: соціалістичного, на чолі з М. Драгомановим та національно-культурницького, провідну роль в якому відігравав В.Антонович. Розкол, що накреслювався, збігся з загальним загостренням суспільно-політичної ситуації в Російській імперії (що врешті-решт привело до вбивства 1 березня 1881 р. народовольцями царя Олександра II) та реакційними заходами царського уряду, спря­мованими безпосередньо і проти українського руху, наприклад “Емський указ” від 18 травня 1876 р., за яким заборонялося друкувати і ввозити з-за кордону літературу українською мовою. Обережна культурно-просвітницька позиція переважної більшості членів “Старої Громади” не задовольняла бажання радикальної молоді корінних сус­пільно-політичних змін, тому численні вихідці з України ставали чле­нами перших російських революційних груп (М. Кибальчич, А. Желябов, Я. Стефанович, Д. Лизогуб, С. Степняк-Кравчинський та ін.). З іншого боку, її культурно-просвітницька орієнтація виглядала світог­лядним анахронізмом порівняно з тим широким соціал-демок-ратичним рухом, який на тоді охопив провідні країни Європи (зокрема, Німеччину та Австро-Угорщину) і вже мав деяких прихильників в окремих губернських містах. Так, у 1875 р. в Одесі вже діяв “Південно­російський союз робітників”, статут якого в деяких положеннях відпо­відав принципам І Інтернаціоналу, а в Петербурзі з 1878 р. і протягом кількох наступних років — “Північний союз російських робітників”. Серед членів Київської Громади активним прихильником новітніх со­ціалістичних ідей був, як зазначалося, М.Драгоманов, а М.Зібер — одним з провідних вчених-марксистів європейського масштабу.

З початку 70-х років діяльність Громади виходить за межі Російсь­кої імперії. Починаються її жваві зв’язки з галицьким українським рухом. У 1872 р. коштом киян відновлено видання львівської “Правди” і її співробітниками стало багато наддніпрянців, а у 1873 р. на гроші аристократки Л. Скоропадської-Милорадович та цукрового барона В. Симиренка у Львові створено Літературне товариство ім.Т. Шевченка, реорганізоване в 1892 р. у Наукове товариство ім.Т. Шевченка (НТШ). Урядові утиски та заборона друкарства українською мовою сприяють переміщенню національної громадсько-політичної діяль­ності за кордон. До Австро-Угорщини, а потім до Швейцарії переїжджає звільнений з Київського університету М. Драгоманов, який у Женеві спільно з наддніпрянцями М. Зібером, С. Подолинським, Ф. Вовком та іншими й галицьким вченим М. Павликом налагоджує видання української громадсько-політичної літератури.

Еміграція М. Драгоманова привела до формування женевського гуртка українських соціалістів, які встановили стосунки з відпо­відними галицькими групами, найяскравішими представниками яких були І. Франко та М. Павлик. Женевський гурток став зародком українського соціалістичного руху. На цьому грунті загострилися роз­біжності між М. Драгомановим і більшістю членів “Старої Громади”, що невдовзі призвело до остаточного розриву. “Громада” з 1886 р. від­мовилась фінансувати діяльність М. Драгоманова, і він у 1889 р. переїхав до Болгарії, де став професором Софійського університету.

У Києві залишилися люди переважно помірковано-культуротворчої орієнтації, які підкреслено трималися осторонь народницького революційного та соціалістичного рухів. Вони гуртувалися навколо часопису “Кисвская старина”, що за умов заборони українського дру­кованого слова виходив російською мовою, хоча й відтворював українську національну позицію.

Як бачимо, український національно-культурний рух з самого початку був пов’язаний з провідними вищими навчальними закла­дами, особливо з Київським університетом. Його представляли про­відні вчені свого часу: М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк та інші. Тому для адекватного розуміння атмосфери, в якій формувалася українська політична свідомость, необхідно в загальних рисах охарактеризувати стан науки й освіти в Украші на межі XIX — XX ст.