Лекція 6

У метамовних коментарях той, хто говорить, може оцінювати слово або його доцільність в мові, мотивувати свій вибір рішення, підкреслити індивідуальні відтінки сенсу, наприклад, метамовне призначення ввідних кліше на зразок так би мовити, як кажуть, образно кажучи. Це підкреслює розкутість, переносний характер і разом з тим точність вживання слова; слухач же може перепитати, не погодитися, запропонувати свій вибір слова й теж його прокоментувати.

Термін метамова (грец. після, через) побудований за моделлю таких логіко-математичних термінів, як метанаука, метатеорія, що позначають деяку концептуальну побудову другого порядку. Наприклад, метатеорія – це теорія (другого порядку), об’єктом якої є деяка інша теорія (першого порядку), звана в цьому випадку наочної або об’єктною. Метамова – це мова, якою описана деяка інша мова, звана в цьому випадку мовою-об’єктом. Так, якщо граматика німецької мови написана по-українськи, то мовою-об’єктом в такому описі буде німецька, а метамовою – українська. Зрозуміло, мова-об’єкт і метамова можуть збігатися (наприклад, німецька граматика німецькою мовою).

Крім поточних вставних характеристик мови самим мовцем, до метамовних засобів належать усі ті лексико-граматичні засоби, за допомогою яких люди говорять і пишуть про мову, – засоби розрізнення „своєї” і „чужої” мови, позначення процесів і учасників мовного спілкування, назви проявів мови, мовознавчої термінології.

Рефлективність мови (тобто можливість думки й мови про мову за допомогою його ж лексико-граматичних засобів) – це одна з тих семіотичних універсалій, яка відрізняє мову людей від мови тварин. Метамовні операції здійснюються на базі лівої („раціональної”) півкулі. В онтогенезі сучасної людини факти метамовної рефлексії можливі на третьому-четвертому році життя й зазвичай починаються з п’ятого-шостого. Ця увага до мови виявляється в зіставленні слів, виправленні чужої і своєї мови, у мовних іграх, у коментуванні мови.

Метамовна функція реалізується в усіх усних і письмових висловах про мову – зокрема на уроках і лекціях з мови та мовознавства, у граматиках, словниках, у навчальній і науковій літературі про мову. По суті, виникнення мовознавства як професійного заняття частини мовців можна розглядати як результат зростання соціальної значущості метамовної функції мови.

Естетична функція мови. „Святковий” різновид мовної здатності людини (естетична функція мови). За Якобсоном, поетична (або естетична) функція мови реалізована за принципом „повідомлення заради самого повідомлення”. Її механізми багато в чому мають правокульову природу. Естетичне ставлення до мови виявляється в тому, що мовець починає помічати сам текст, його звукову оболонку.

Окреме слово, зворот, фраза починає подобатися або не подобатися, захоплювати своєю гармонією, точністю, глибокою наповненістю, красою. Естетичне ставлення до мови, таким чином, означає, що мова (саме мова, а не те, про що повідомляється) може сприйматися як прекрасне або потворне, тобто як естетичний об’єкт.

Естетична функція мови найпомітніша в художніх текстах, проте сфера її проявів ширша. Естетичне ставлення до мови можливе в розмовній мові, дружніх листах, у публіцистичній, ораторській, науково-популярній мові – тою мірою, у якій для промовців мова перестає бути тільки формою, тільки оболонкою змісту, але й отримує самостійну естетичну цінність.

Реалістична художня література, випереджаючи психологію й лінгвістику, не раз помічала, як саме звучання або лад слова здатні подобатися або не подобатися, обурювати, хвилювати, радувати, наприклад, в оповіданні Чехова „Мужики” жінка щодня читає Євангеліє й багато чого не розуміє, „але святі слова чіпали її до сліз, і такі слова, як „аще” і „дондеже”, вона вимовляла з солодким завмиранням серця”.. Проголошений Іваном Франком наприкінці ХІХ ст. метод індуктивної естетики на чільне місце висував естетично використовуваний мовний матеріал твору. Уперше було звернено увагу на матеріальний та ідеальний аспекти слова в їх органічній єдності з образом та ідеєю твору. Особливе місце відводилося зоровим, слуховим, дотиковим, смаковим і нюховим відчуттям, відбитим у мові художнього твору. І. Франко надавав великого значення естетичним властивостям мови ще в її системному («холодному») вимірі й називав мову „скарбівнею людських досвідів, спостережень, поглядів і чуття...”. Якщо в концепції О. Потебні домінувало вчення про мистецтво мови, то в естетичній концепції І. Франка, крім уваги до мистецтва слова, з особливою силою виявлявся інтерес до естетичної функції мови, зокрема щодо поезії Т. Шевченка. І сам Кобзар помітив і використовував силу слова:

„Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди”.

Естетична функція мови звичайно пов’язана з такою організацією тексту, яка в чомусь оновлює, перетворить звичне слововживання і тим самим порушує автоматизм повсякденної мови (розмовної, ділової, газетної). Перетворення може зачіпати лексичну і граматичну семантику (метафора, метонімія та інші види переносного вживання слів і форм); оновленою може бути синтаксична структура висловів і надфразової єдності (фігури експресивного синтаксису); нарешті, перетворення звукової організації мови (явища ритму, рими, алітерації, звукопису). Мовний автоматизм руйнується також несподіваним і разом з тим художньо виправданим вибором слів: таких слів, які не „лежать на поверхні” мовної свідомості й тому мінімально передбачені (пор. художню цінність старовинного, або діалектного, або просторічного слова; пор. також експресію точно спожитого рідкісного слова). Через різноманітні зв’язки між усіма сегментами й рівнями тексту перетворення його окремого компоненту відгукується на характері цілого. Новизна, несподіванка художньої організації тексту, загострюючи сприйняття, підвищує відчутність тексту, у результаті сама мовна оболонка тексту стає частиною його змісту. Проте, мабуть, секрет впливової сили естетично значущого тексту пов’язаний не тільки з оновленням його мовної тканини, а й з особливою значущістю для сприйняття самої структури художнього тексту. Завдяки ритму, римі, особливій точності й вагомості кожного слова, „доладності” твору в цілому художні тексти представляють мовні структури, що володіють особливою стійкістю до перетворень. Така стійкість викликає в слухача або читача відчуття того, що сприйманий текст – це єдино можливе мовне втілення „ось цього” змісту.

Ця сила майстерного слова пов'язана з найдавнішими механізмами дії на людську психіку, загальними для мистецтва, магії, ритуалу. С. М. Эйзенштейн у неопублікованій роботі з теорії мистецтва писав, що суть цієї дії полягає в залученості свідомості до кола плотського, дологічного мислення, де людина втратила відмінність суб’єктивного й об’єктивного, де загостриться його здатність сприймати ціле через одиничну частковість, де фарби стануть співати йому й де звуки покажуться такими, що мають форму (синестетика), де слово примусить його реагувати так, як ніби відбувся самий факт, позначений словом (гіпнотична поведінка). Найбільш сильним вселяючим чинником структури художнього тексту С. М. Ейзенштейн вважав ритм.

Естетична функція мови розширює світ естетичних стосунків людини. Разом з тим перетворення мови, здатні зробити текст естетично значущим, порушують автоматизм мови, оновлюють її і тим самим відкривають нові виразні можливості в мові. От чому А. К. Гаврилов назвав художню мову святковим різновидом мовної здатності людини, а Ян Мукаржовський відзначив: „Основне значення поезії для мови полягає в тому, що вона є мистецтвом”.

Етнічна функція полягає в тому, що мова є чинником об’єднання народу. Розглянуті вище мовні функції є універсальними, тобто їх прояви спостерігаються в усіх мовах світу. А от етнічна функція мови – феномен помітний, але не обов’язковий. Етноконсолідуюча функція багато в чому є символічною, вона створена не вживанням мови, а ставленням людей до мови, національно-культурною ідеологією. У реальності процеси формування етносів можуть не збігатися з процесами диференціації та інтеграції мов. Етнічна й мовна карти світу також далеко не збігаються, тому симетрія „один народ – одна мова ” не є правилом або найчастішим випадком. У безлічі ситуацій народ говорить двома або декількома мовами, причому деякі з мов використовуються ще й іншими народами; у багатьох інших випадках народ говорить тією ж мовою, якою говорять інші сусідні і/або несусідні народи.

Дослідник мов американських індійців Делл Хаймс у зв’язку з цим писав: „Імовірно, наше мислення занадто забарвлене європейським мовним націоналізмом XIX ст., щоб ми могли відзначити, що далеко не всі мови мають статус символу, необхідного для єдності групи. Плем’я фульніо в Бразилії протягом трьох сторіч підтримувало свою єдність, втративши свої землі, але зберігши свою мову та головні звичаї, а гуайкері у Венесуелі досягли того ж самого збереженням своєї системи відносин власності. Упродовж декількох поколінь у них не було й сліду особливої мови і релігії” (Нове в лінгвістиці. Вип.7. Соціолінгвістика 1975, - с. 65).

Африканісти, вивчаючи регіони, у яких мов менше, ніж етносів, тобто ситуації, у яких має місце асиміляція за мовою, указують, що це не завжди відповідає етнічній асиміляції.

Разом з тим у сучасному світі, особливо в постіндустріальних суспільствах, поширюється прагнення народів зберегти, іноді відродити свою мову – як живе свідоцтво й природний ґрунт культурно-духовної самобутності.

Магічна („заклинальна”) функція мови. Якобсон уважав магічну функцію окремим випадком заклично-спонукальної, з тією різницею, що в разі словесної магії адресат мови – це не людина, а вищі сили. До проявів магічної функції належать табу, табуністичні заміни, а також обітниці мовчання в деяких релігійних традиціях; змови, молитви, клятви, зокрема божба й присяга; у релігіях Писання – священні тексти, тобто тексти, яким приписується божественне походження (може вважатися, наприклад, що вони були продиктовані або написані вищою силою). Загальною межею ставлення до слова як до магічної сили є неконвенціональне (нетрадиційне) трактування мовного знаку, тобто уявлення про те, що слово – це не умовне позначення деякого предмету, а його частина, тому, наприклад, вимовляння ритуального імені може викликати присутність того, хто ним названий, а помилитися в словесному ритуалі – це образити, прогнівати або нашкодити вищим силам. Нерідко ім'я виступало як оберіг, тобто як амулет або заклинання, що оберігає від нещастя. Апокриф „Сімдесят імен Богу” (рукопис XVI – XVII ст. Іосифо-Волоколамського монастиря) радив для самооборони записати, вивчити й носити з собою 70 „імен ” (символічних і метафоричних найменувань) Христа і 70 „імен ” Богородиці: „Сиа знаменіа еща відіши і сиа імена егда прочитавши непереможений будеши в раті і від всіх ворог позбавлений будеши і від напраснія смерті і від страху нощнаго і від дійства сотоніна ...А це імена господня числом 70. Так їжаку їх імат і носити з собою чесно від всякаго зла позбавлений буде”.

У давнину, вибираючи ім’я новонародженій дитині, людина нерідко наче грала з духами в хованки: то вона зберігала в таємниці „справжнє” ім’я (і дитина зростала під іншим, не „секретним ” ім’ям); то нарікали дітей назвами тварин, риб, рослин; то давали „худе ” ім’я, щоб злі духи не бачили в його носії цінної здобичі.

Свідомість, що вірила в магію слова, не тільки погоджується з незрозумілим і темним в магічних текстах, але навіть потребує смислової непрозорості ключових формул.

Усі відомі в історії культурні ареали зберігають у тій чи іншій мірі традиції релігійно-магічної свідомості. Тому магічна функція мови універсальна, хоча конкретні її прояви в мовах світу нескінченно різноманітні й дивовижні. Нерідко момент власне магії вже вивітрився (порівняймо давнє спасибі із спаси Бог), в інших випадках – цілком відчуємо, наприклад: не до ночі будь помянутим, не кажи під руку, не каркай – біду накличеш тощо.

Несподіванка (для сучасної свідомості) слідів словесної магії пов’язана з тим, що в глибині людської психіки полярна суть може ототожнюватися або взаємно замінятися (життя і смерть, добро і зло, початок і кінець, сміх і сльози тощо). Амбівалентність символіки несвідомого призводила до того, що засудження оберталося вихвалянням, побажання невдачі вважалося умовою успіху (напр, ні пуху ні пера) тощо. Тому магічні формули, що мали кінцевою метою позитивний результат (родючість, здоров’я), часто будувалися як прокляття й лайка. У ряді традицій відоме ритуальне лихослів’я у весільних і сільськогосподарських обрядах. До обрядових заклинань сходять деякі лайливі вислови З іншого боку, сама живучість лайок пояснювалася М. Бахтіним стародавньою амбівалентністю лихослів’я: у глибинах народної підсвідомості це не тільки хула й приниження, але й хвала та піднесення

Література

1. Виноградов В. А. Социолингвистическая типология. Западная Африка / В. А. Виноградов, А. И. Коваль, В. Я. Пархомовский – М. , 1984.

2. Кочерган М. П. Загальне мовознавство: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти / М. П. Кочерган – К. : Видавничий центр «Академія», 1999.– 288 с.

3. Новое в зарубежной лингвистике. Вып. 6. Языковые контакты. – М., 1972.– 335 с.

4. Селіванова О. Сучасна лінгвістика : термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля – К, 2006. – 716 с.

5. Успенский Б.А. История русского литературного языка (ХІ –ХVІІ вв.). – München, 1987.

6. Якобсон Р.О. Лингвистика и поэтика // Структурализм: „за” и „против”.– М., 1975. – С. 193 – 200.