ВІЙСЬКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН (Б) у 1940–1942 роках

Військова діяльність ОУН (Б) `у 1940-1942 роках

Найбільше інформації про повстанські дії в західній Україні влітку 1941 року вдалося почерпнути із невпорядкованих та далеко неповних звітів Крайової екзекутиви перед Революційним проводом, які збереглися в окремій папці в ЦДАВО України, а також із фондів Державного архіву СБУ. Саме на базі матеріалів цих двох архівних установ ми, переважно, і побудували наше дослідження у даному параграфі.

Від квітня 1941 року бандерівське підпілля на ЗУЗ очолював Іван Климів (Легенда). Незважаючи на шалені втрати Організації за два роки боротьби з радянською владою *, Крайовій екзекутиві вдалося зібрати під свої прапори 12 тисяч членів ОУН(Б) та 7 тисяч чоловік оунівського юнацтва9 (в інших документах подається цифра 20 тисяч підпільників)10. Усі ці люди були приділені до різних партизанських загонів та груп, кожен з них знав, як він повинен діяти на початку повстання, хто його командир, від кого одержувати зброю, де розташовані місця збору тощо. Оунівці-нелегали перед початком війни здебільшого концентрувались у різних за величиною підпільних таборах, розміщених у тяжко доступній місцевості. Частина членів Організації, які працювали в радянських органах влади, на під- приємствах і в установах, отримували індивідуальні

* Емігрантські дослідники стверджують, що жертвами арештів та боїв у 1939-1941 рр. стало 35 тисяч оунівців

(Rudnytska M. Western Ukrainian under the Bolsheviks 19391945. - New York, 1958. - P. 128). Згідно з даними радянських спецслужб, втрати ОУН(Б) сягнули 16 тисяч 557 чоловік убитими й арештованими. З них 4 тисячі 735 - керівники різних рівнів (Ткачук А.В. Перед судом истории. - С. 58). Таке розходження в цифрах цілком можливе через різні підходи до обрахунків. Нам невідомо чи радянська статистика зараховувала до числа оунівців симпатиків Організації і чи діаспорні вчені не порахували всіх арештованих та убитих як членів ОУН?

171

І.К.Патриляк

завдання пов'язані із саботажем, поширенням паніки й антирадянською агітацією.

Аналіз архівних матеріалів свідчить про те, що збройні виступи (згідно із задумом керівництва) починалися біля західного кордону й хвилею відкочувалися на схід, ідучи перед німецько-радянським фронтом. Така тактика дозволяла повсталим завдавати найболючіших ударів у безпосередньому тилу Червоної армії, що було важливим з огляду на співвідношення сил, а також сприяла збереженню неушкодженості власних загонів, які через декілька днів автоматично опинялися з німецького боку фронту.

Першими розпочали збройний виступ підпільники у Львівській, Дрогобицькій, Волинській і Рівненській областях. 22 червня 1941 року в перший день війни почалося повстання в районі Сокалая, Поздимира й Радехова на півночі Львівської області. Партизани перерізали лінії телефонного зв'язку, нападали на прикордонні застави, виявляли та знищували радянські десанти. 22 червня загін із 200 бій- ців-підпільників озброєний гвинтівками, кулеметами та ручними гранатами захопив містечко Лопатин, у якому тримало оборону 30 бійців внутрішніх військ НКВС та 50 міліціонерів. У ході бою троє оборонців загинуло, а інші відступили. Райцентр 16 годин перебував у руках повстанців. 23 червня їх вибили за допомогою частин Червоної армії. Відірвавшись від переслідувачів, партизани перейшли на територію сусідньої Волинської області й 25 червня зайняли райцентр Берестечко, який утримували більше доби до підходу німців 11.

23 червня 1941 року почався виступ повстанців Перемишлянського району Львівської області. У лісах біля містечка Перемишлян дислокувався бойовий відділ оунівців, особовий склад якого налічував 87

172

Військова діяльність ОУН (Б) `у 1940-1942 роках

добре озброєних і підготованих бійців. Націоналісти мали у своєму розпорядженні конспіративну ба- зу-табір під кодовою назвою "Яр". Нападаючи на відділи Червоної армії та військ НКВС, повстанці за перший день боїв убили 35 і полонили 188 противників. Наступного дня оунівці з табору "Яр" розпочали бої в Перемишлянах і захопили райцентр спільно з вермахтом 28 червня 1941 року 12.

Так само, 23 червня в лісових масивах поблизу містечка Винники (тепер фактично східне передмістя Львова) оперував загін бандерівців, особовий склад якого налічував коло 40 бійців. Із заздалегідь підготовленого табору вони робили свої напади на колони відступаючих радянських військ і після короткочасного обстрілу червоноармійців з автоматичної зброї відходили до лісу, де займали завчасно обладнані оборонні позиції 13. Напади із Винниківського лісу були особливо дошкульними, бо здійснювалися на важливих трасах Львів-Золочів і Львів-Самбір, які є, відповідно, південною та північною межами лісового масиву.

30 червня повстанці вийшли з лісу й зайняли с. Чижиків, у якому поповнили особовий склад свого загону ще 41 бійцем із підльвіських сіл: Гаї, Дмитровичі, Чижиків, Підсоснова. Сотня партизанів озброєна двома кулеметами, рушницями, гранатами та револьверами зайняла містечко Винники, а потім, перетнувши фронт, вийшла на зустріч передовим німецьким частинам у Білці Шляхетській 14.

24 червня 1941 року повстання спалахнуло одночасно у Львові, Луцьку, Перемишлі, Перемишлянах, Вербі, а також у Самбірському, Мостиському, Городоцькому, Рудківському, Бібрському, Жовквівському, Яворівському районах Дрогобицької і Львівської областей 15. До вечора того ж дня банедрівці

173

І.К.Патриляк

самотужки захопили містечко Вербу - райцентр Рівненської області. У донесенні про ці події, між іншим, зазначалося, що після захоплення м.Верби партизани "вистріляли 50 енкаведистів та міліціонерів" 16. З граничною чіткістю проявився в цьому епізоді безжалісний і безкомпромісний характер боротьби, яка велася не на життя, а на смерть. Хоча тут слід підкреслити, що першими подали приклад суцільного знищення противника радянські каральні органи, які від жовтня 1939 р. по січень 1941 р. лише з Галичини депортували більше 400 тис. громадян 17, а в червні-липні 1941 року без суду ліквідували близько 20 тис. осіб, які перебували в тюрмах західноукраїнських міст 18. Цікаво також зазначити, що згадки про розстріли 50 співробітників НКВС у Вербі трапляються і в працях радянських вчених, однак, у них зазначалося, що розстріляні були червоноармійцями 19.

На Самбірщині протягом 22-24 червня 1941 р. група оунівських підпільників-нелегалів із сіл Бусовиська, Сушиця, Лужок та ін. створила невеличкий дванадцятиособовий партизанський загін. Цікаво, що серед повстанців був один колишній політрук, який незадовго до війни втік з-під арешту з в'язниці НКВС. У перший день війни партизани розповсюдили оунівські відозви та звернення в селах Воля Коблянська, Кобло, Звір, Сприня і Лужок, в яких закликали ухилятися від мобілізації й не віддавати до Червоної армії коней.

24 червня до с. Воля Коблянська під'їхав відділ внутрішніх військ НКВС, який після короткого, але запеклого бою з партизанами повернувся до Самбора. Удосвіта 27 червня партизани, роззброївши групу червоноармійців, захопивши три гвинтівки, ручний кулемет, боєприпаси та трьох коней. Надве-

174

Військова діяльність ОУН (Б) `у 1940-1942 роках

чір того ж дня, в лісі коло с. Блажкове оунівці обстріляли велику колону відступаючих радянських військ. У сутичці здобули 30 гвинтівок, набої, гранати та чотири автомобілі. За тиждень боїв партизанська група виросла від 12 до 70 бійців, на озброєнні у яких було 40 гвинтівок, один кулемет та гранати. Вранці 29 червня повстанці самотужки зайняли місто Старий Самбір 20.

22 червня в Жовквівському та Янівському передмістях Львова велась інтенсивна перестрілка між військовослужбовцями Червоної армії й українськими диверсантами, закинутими абвером за лінію фронту. Ці локальні бої, за свідченнями очевидців, спричинили в перші дні війни серйозну паніку серед співробітників НКВС і партапарату, які вже 23 червня почали покидати місто 21.

Сутички між оунівським підпіллям і більшовицькими військами в самому Львові мали місце між 24 та 28 червням. Починаючи з 24 червня, націоналісти в різних районах міста обстрілювали з дахів і вікон будинків частини 8-го механізованого корпусу, який форсованим маршем передислоковувався в район бойових дій 22. У своїх звітах до Українського державного правління КЕ ОУН(Б), подаючи інформацію про події у Львові, підкреслювала: "25 червня в казармі на Клепарові стріляв до большевиків відділ партизанів в силі 5 людей. Нікого не зловлено. 26 червня з дому при вулиці Пєрацького ч.8 обстрілювали українські партизани колону червоних панцирних військ. Большевики поставили проти будинку гармату та зруйнували стріху і другий поверх. Партизани мабуть загинули... 24 червня відкритий був по маршируючих большевицьких колонах скорострільний вогонь і то одночасно з кількох пунктів: з Личаківського цвинтаря, з кількох домів

175

І.К.Патриляк

по вулиці Курковій та з вежі костелу Єлисавети. Большевики знищили середину костелу. Одначе від вівторка до суботи йшов звідти кілька разів вогонь на большевицькі колони" 23. Опорними пунктами з яких вели вогонь оунівці були: Високий Замок, міські газорозподільчі станції, Личаківський парк, костели в центрі Львова та трамвайне депо 24. В перші дні повстання у Львові радянські війська вели безладну стрілянину з гвинтівок, автоматів, кулеметів і танків по "підозрілих" вікнах і горищах. Бої з повстанцями не припинялися цілодобово, їх вели підрозділи Червоної Армії, міліцейські патрулі та бійці 233 полку конвойних військ НКВС. З 25 червня більшовики почали проводити облави в будинках у центрі міста, розстрілюючи всіх схоплених чоловіків-українців на місці 25. Прагнучи вберегти своїх солдатів від несподіваних обстрілів, радянська комендатура Львова видала наказ усім мешканцям центральної частини міста тримати зачиненими вікна, що виходять на головні вулиці та площі. Також заборонялося з'являтися біля вікон 26. По всіх відчинених вікнах війська, без попередження, відкривали прицільний вогонь. По Львову роз'їжджали вантажні автомобілі заповнені солдатами, які тримали гвинтівки націлені до вікон та на горища 27. Незважаючи на такі безпрецедентні заходи безпеки, протягом 25-26 червня 1941 р. підпільники обстрілювали війська в різних районах міста. Особливо інтенсивний кулеметний вогонь вівся з-за мурів монастиря отців Василіан. Шість обшуків проведених енкаведистами в монастирі бойовиків не виявили28. Згодом навіть чиновники німецької окупаційної адміністрації змушені були визнати, що у Львові українці звели з Червоною армією вуличні бої "застреливши кілька сот червоних урядовців та вояків" 29, а саме повстання було визнане німцями "успішним" 30.

176

Військова діяльність ОУН (Б) `у 1940-1942 роках

25–27 червня 1941 р. українські націоналісти захопили населені пункти Купновичі, Ляшки, Костількники та Мокряни Рудківського району Львівської області. До приходу вермахту майже весь район контролювався оунівцями. Сотні молодих людей, що приєдналися до повстання, добровільно допомагали відділам німецької армії та поліції в боротьбі з розрізненими групами червоноармійців. "І завдяки цій помочі німці скоро розгромили большевиків і то майже без власних втрат" 31, м повідомляв інформатор у звітах до Революційного проводу.

До 30 червня 1941 року повстанські загони ОУН(Б) самотужки очистили від Червоної армії та радянської адміністрації Жовквівський і Бібрський райони Львівської області 32. Відомо, що на Бібреччині діяли два бандерівські загони. Один чисельністю 54 бійці (згодом до нього долучився ще 41 повстанець), а інший – в складі 18 підпільників. Вони мали збройні сутички з відділами Червоної армії й військами НКВС поблизу сіл Вільхівці та Ятвяги, а також роззброїли 24 червоноармійців, 14 міліціонерів і 3 службовців внутрішніх військ 33.

Доволі активно оунівські підпільники діяли на території прикордонного Рава-Руського району Львівської області. У цьому регіоні, де розташовувалися потужні фортифікаційні укріплення й дислокувалися значні сили прикордонних військ, було складно оперувати крупними партизанськими загонами, тому повстанці головну свою увагу зосередили на розвідці прикордонних військових об'єктів. Націоналістам вдалося здобути цінну оперативну інформацію, яку негайно передали наступаючим на Рава-Руський укріпрайон німцям 34.

Запеклі сутички з відступаючими червоноармійцями й енкаведистами точилися наприкінці червня

177

І.К.Патриляк

1941 року на території всієї Дрогобицької області (південна частина сучасної Львівської області). До приходу вермахту оунівці зуміли самотужки захопити місто Волощу в якому знищили склад зброї та боєприпасів і арештували всіх місцевих чиновників. Інші райцентри області були зайняті спільно "пле- че-об-плече з німецькими частинами" 35.

Один доволі цікавий випадок, описаний у звітах Крайової екзекутиви, відбувся 25 червня 1941 року на околиці містечка Яворів на захід від Львова: "З'явилися до одної селянки три підстаршини червоноармійці та попросили по-українськи поїсти. Коли їли, над'їхала колона большевицьких військ. Підстаршини кинулися їх обстрілювати з легких скорострілів*, якими були озброєні. Повстала паніка і колона розбіглась. Підстаршини скінчили спокійно їсти і відійшли. Відходячи, на запит селянки, чому так поступили, відповіли, що з Москалями Українцям не подорозі і що Україна не забуде 1933 р. Регулярні большевицькі війська, які опісля прийшли, розстріляли за те 28 місцевих Українців" 36. Важко однозначно сказати наскільки достовірною є інформація наведена в донесенні, але можна припустити, що подібний факт справді мав місце, адже в перші місяці війни траплялися випадки переходу солдатів і командирів Червоної армії на бік німців. Документи свідчать, що таких червоноармійців-українців було доволі багато (особливо серед новомобілізованих на Західній Україні). Вже на шостий день війни, 28 червня 1941 року німецька розвідка доповідала в штаб 17-ї армії: "На початку війни новомобілізовані українці були розпорошені по частинах у співвідношенні 1 до 6. Українці отримують надзвичайно погане обмундирування. Тільки частина з них була озброєна. В більшості ви-

* скоростр³л – кулемет.

178

Військова діяльність ОУН (Б) `у 1940-1942 роках

падків їх використовують як носіїв. Половина мобілізованих українців добровільно перебігла до нас. Багато з них підкреслюють, що вже на початку війни прийнялирішенняперебігтиприпершійліпшійнагоді" 37.

За даними начальника управління політпропаганди Південного фронту дивізійного комісара Вороніна, в період від 22 червня до 1 липня 1941 р. в частинах фронту здійснено 688 дезертирств 38. Така ситуація, значною мірою, була спровокована сталінським керівництвом, яке своїм бездарним командуванням і надміру жорстокими дисциплінарними заходами поставило червоноармійців у безвихідь – "з одного боку перед ними були вороги, що загрожувало їм смертю, а позаду військові трибунали..."39. Тож не дивно, що тисячі червоноармійців, скориставшись німецькими листівками-перепустками, втікали на протилежний бік фронту 40. Про мотиви своїх вчинків вони розповідали на допитах, стенограми яких зберігаються в архівних фондах. Більшість військовополонених вважали такий крок своєрідним протестом проти пануючого в СРСР тоталітарного режиму 41. Місцеві ж українці, мобілізовані до Червоної армії, які перебували під сильним впливом ОУН(Б), доволі часто не лише втікали з війська, але й створювали антирадянські партизанські загони. Відомо, зокрема, про 20 юнаківодносільчан із с.Пеняки Бродівського району Львівщини, які дезертирувавши на початку війни, більше тижня партизанили проти "совітів" поробивши собі блакитно-жовті нашивки на рукавах 42 *.

* Слід підкреслити, що на початку війни явище дефетизму (поразницьких настроїв) було найбільш властиве саме солда- там-українцям, які не горіли бажанням захищати "колгоспного раю". Тому серед 3,6 млн. полонених червоноармійців у листопаді 1941 р. українці становили 1,3 млн. (Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної нації ХІХ–ХХ ст. – К.:

Генеза, 2000. – С. 214).

179

І.К.Патриляк

Окремо належить згадати про дії повстанської групи села Оброшин* Городоцького району Львівської області. Це село визначалося сильними націоналістичними настроями ще за часів Польщі. 1939–1941 рр. оброшинське оунівське підпілля мало шість запеклих сутичок зі слідчими групами й загонами НКВС. З початком війни, на мобілізаційні пункти з Оброшина не прийшов жоден чоловік. Партизанський загін у селі виник ще під час німець- ко-польської війни у вересні 1939 р. і зумів зберегти свій особовий склад і зброю під виглядом "червоної міліції" аж до червня 1941 р. З вибухом же німецькорадянської війни колишні "червоні міліціонери" спочатку зірвали мобілізацію українського населення до лав РСЧА, а потім, знищивши місцеву залогу військ НКВС, захопили в'язницю у с.Пустомиях, з якої визволили 36 арештантів. 26 червня внутрішні війська здійснили проти села Оброшин каральну акцію, проте повстанці зуміли зупинити військових і після кількагодинного бою змусили їх відступити до Львова. Наступного дня до населеного пункту вступили німці 43.

Запеклі зіткнення з відступаючими відділами Червоної армії та військ НКВС зав'язалися в чер- вні–липні 1941 р. на Волині. Ще до початку німецького вторгнення в багатьох селах Рівненщини були організовані партизанські загони, які в перші дні війни розпочали активні бойові дії. Провід Північ- но–Західних українських земель звітував своєму керівництву про те, що в Рівненській області "Організація Українських Націоналістів мала опанованих

* Село Оброшин розташоване за шість кілометрів на південний захід від львівського летовища в Скнилові. В Оброшині є велика залізнична станція, село перетинають дві шосейні дороги, аміжОброшиноміСкниловом лежитьсуцільнийлісовий масив.

180