3
.docx5. Ритуально-міфологічна основа літнього циклу календарної обрядовості
Усна народна творчість літнього циклу є продовженням річної календарної обрядовості. У ній знаходимо тісний зв´язок із ритуалами та піснями зимового та весняного періодів. Давні предки-слов´яни святкували прихід літа із настанням тепла, тобто з «повною перемогою літа над зимою».
Літній цикл народної творчості становить цілісну систему обрядово-поетичних дійств, що сягає корінням глибокого минулого. Як і в інші періоди року, літні ритуали були тісно пов´язані із найдавнішими культами та віруваннями, древньою міфологією. Центральне свято — день Купала, а всі інші, що передують йому, вважаються своєрідним приготуванням, із наростаючою силою виявляють повне панування літа на землі.
Хоча чіткої межі між весняними та літніми ритуалами немає, умовно початком святкувань літнього циклу можна вважати день Раю (Ураю, Ярія, згодом Юрія):
Та Юрай мати кличе, Та подай, матко, ключа Одімкнути небо, випустити росу.
Його основу становить давній міф про воротаря Рая, який ключами відкриває небесну браму, випускаючи на землю росу. Цей день був святом першого вигону худоби на пасовиська, тому зберіг багато рис тотемізму. Від цього часу здійснювалися ритуали поклоніння деревам, а також тваринам — і свійським, і диким. У ці містерії входили обряди наряджання деревця-гільця, величання корів та овець, яких прикрашали вінками із квітів, стрічками.
Найвищого вияву культи дерев та тварин сягали у Клечальну неділю (Зелену неділю). До цього свята всі будівлі у селі, ворота та вулиці «клечалися» — тобто прикрашалися зеленню. Це, на думку давніх людей, повинно було відганяти нечисту силу і було пов´язано з рослинною магією та вірою в те, що «замаюванням» людина допомагає землі швидше покриватися зеленню. Цей день вважався початком святкування Русалій, які знаменували повне завершення весни і настання літа.
На думку Ф. Колесси, свято Русалій у слов´ян («русальні роз-гри»), про яке згадується у давньоруських пам´ятках ще у 11—12 ст., відбиває грецько-римські впливи поминального свята Rosalia, назва якого походить від dies rosal — прикрашання гробів трояндами (чи Parentalia — поминки предків). За словами Ф. Колесси, у грецько-римській традиції це свято супроводжувалося іграми та «визначалося гулящим характером».
Подібним воно було і в слов´ян, але в них воно мало певні особливості. По-перше, тут акцент переносився із поминання померлих на задобрення духів поля та лісу — русалок (духів русел рік та потоків), звідки і назва — Русальный тиждень. Русалками називалися істоти, які уявлялися душами утоплеників (подібною була назва «нявки» чи «мавки», що означала мерців, неприязних духів). Тому ці свята виявляли сильний вплив анімістичних уявлень, маючи на меті задобрити духів ліса та поля, померлих предків, щоб вони не завдавали шкоди людям. Вважалось, що упродовж русального тижня русалки та душі померлих (які, як уявлялось, зимують у воді) виходять на землю і приходять гостювати до людей. Саме для них прикрашалися зеленню будівлі та вулиці, а на поля виносилися жертовні обіди, на гіллях розвішувалися подарунки — полотно, рушники, сорочки тощо. Існував ряд оберегів та пересторог, щоб захиститися від цих духів. На думку праслов´ян, русалки могли забрати із собою у світ мертвих когось із людей (найчастіше — парубка чи дівчину), тому люди на цей час носили часник чи полин як обереги. їх ставили і на вікнах, щоб недоброзичливі духи не завдавали шкоди у хатах.
Свято Русалій у слов´ян, як і в інших європейських народів, супроводжувалось розмаїтими гуляннями та іграми молоді. Вони проводилися, як правило, не біля води, а серед лісів чи гаїв. Поширеними тут були так звані «гойдалки», які робили парубки із гілля верби і вішали на деревах. Під час забав дівчата з хлопцями гойдались на них, і це виконувало магічну функцію очищення повітрям. Найвищою точкою в русальних ігрищах був так званий Русальний великдень, який припадав на четвер після Зеленої неділі. Магічно-ритуальною містерією цього дня було «водіння куста» — найкращої дівчини в селі, яку одягали в зелень та квіти, клали на голову вінок із папороті, який повинен був закривати їй очі (сліпота — ознака представника потойбіччя) і водили по селу разом з прикрашеним деревом-гільцем. На деяких територіях відбувалась містерія «водіння тополі» — дівчини, одягненої у червоне (в язичників — колір смерті та покійників) зі зв´язаними хусткою над головою руками. Нерідко обряди «водіння куста» та тополі супроводжувались ритуальним поливанням дівчини на кожному дворі.
Цей обряд на деяких територіях зберіг відлуння древніх людських жертвоприношень з метою задобрення духів (прощання з дівчиною, її оплакування, ритуально-символічне знищення). Вважалось, що принесені в жертву дівчата ставали русалками. Язичницька містерія «водіння куста» (в окремих реґіонах подібним дійством є «топлення Марени»), як і багато інших ритуалів весняно-літнього періоду мала значний вплив на весільну обрядовість (зокрема прикрашання нареченої у зелень, вінки, стрічки; весільне гільце та ін.).
Після Русального великодня відбувались проводи русалок із села, якими умовно завершувалися святкування, пов´язані з приходом тепла, оживанням та розквітом природи. Русалії як поклоніння богині води Дані — «матері русалок», були приготуванням до пізніших свят літнього циклу — купальських.
Подібним до проводів русалок було свято гоніння Шуляка (або чорної птиці), яке, очевидно, було ритуальним проганянням смерті разом із душами покійників. У цей час на палках носили забитих птахів або їх опудала, співаючи:
Ой, гай, гай, гай, гай, гай,
Або: Гай, гай, гай, гай, гай.
Ти, яструбе, утікай!
Птице чорна, смерте наша,
Ой, гай, гай, гай, гай, гай,
Ти нас не займай, Май!
До нас в село не літай!
Гай, гай, гай, гай, гай,
Птице чорна, смерте наша,
Ти нас не займай, обминай!
Ти нас не займай — покидай!
Гай, гай, гай! Обминай, не займай!
Гай, гай, гай.
Потім відбувалося ритуальне поховання чорного птаха, яке супроводжувалося радісними піснями:
Чорний ворон — птах у землі, у землі,
А ми, люди — при житті, при житті!
За християнською традицією на період Зелених свят припадає два свята — Вознесіння Ісуса та П´ятдесятниця (Трійця) — зіслання Святого Духа на землю — відповідно 40-й та 50-й день після Воскресіння Ісуса Христа. Тому церковними творами цього часу є троїцькі пісні. Але, як у ряді інших випадків, елементи язичницької обрядовості (замаювання) злились із церковними звичаями, утворивши синтез.
Після завершення Русалій наступала Петрівка — пора найдовших у році днів та найкоротших ночей, яка завершувалась на Купала (24 червня за ст. ст. — день літнього сонцестояння). Свято Купала в минулому було чи не найважливішим в усій календарно-обрядовій системі. Відбуваючись у час найбільшої в році сонячної активності, воно вважалось періодом шлюбу сонця (вогню) із водою, що згодом відобразилось у міфі про одруження Лади (дочки Дани) із Купалом. На деяких територіях ще одним центральним персонажем була Марена, яка, на думку І. Нечуя-Левицького, уособлювала хмару. Купало вважався язичницьким божеством, що символізувало сонце у зеніті (літнє сонцестояння), тому цьому святові подекуди передував весняний обряд топлення Ярила (сонця весняного рівнодення). Цей обряд означав, що Ярило «запліднив природу плодючим дощем», і тому влада переходить до Купала. У святкуванні збереглись відголоски найдавніших вірувань та уявлень, що виявились в обрядах прикрашання деревця, водіння хороводів навколо нього, ритуального годування ідолів Купала та Лади, яких садили на криницях чи поблизу води, співаючи їм пісень і танцюючи для них, величаючи, як наречених (цей звичай до цього часу зберігся в окремих селах).
Поширеним також був обряд вінкоплетення, при якому найкращій дівчині зав´язували очі, садили її у глибоку яму з вінками, звідки вона подавала вінки кожній дівчині. Тут поєднались елементи жертвоприношення і ворожіння (в залежності від того, чи дістався свіжий чи зів´ялий вінок, така передбачалася доля).
Під вечір молодь збиралась в гаї поблизу водоймищ на купальські оргії чи, за словами Грушевського, «еротичні забави в широкім розумінні слова». Хлопці зрізали у лісі чорноклен, а дівчата прикрашали його стрічками та квітами, називаючи «купайлицею», «купай-лом», «гільцем», «вільцем», «мареною» таін. Ряд вчених відзначає, що дівчата в цей день збирали пахучі трави, які приносили в жертву Купайлу. Поки дівчата водили навколо нього хороводи, що носили характер поклоніння, парубки розводили високе вогнище, яке повинно було горіти усю ніч.
Згодом відбувався обряд собітки, який здійснювався поблизу та навколо вогнища. Це було вшанування вогню, його задобрення, жертвоприношення — спалювання у ньому Марени (згодом — солярних тварин — коня чи півня, іноді — кота), що супроводжувалось водінням хороводів зі співами. Поширеною традицією було пускання вінків на воду та ворожіння на них чи вибір пари, а також — штовхання запаленого в собітковому вогні колеса до води, що символізувало шлюб сонця із водою. Поширеним також був обряд перестрибування через вогонь, у якому спалювали зображення Купала, що носив магічний характер і вважався своєрідним ворожінням на наступний рік. Спочатку перестрибував кожен хлопець окремо, потім — хлопці із дівчатами парами. Вважалось, що через дим від вогню на них переходить дух лісу, що втілювався у зрубаному чорноклені чи зображенні Купала. Поблизу вогнища відбувались купальські грища та забави, дуже схожі на весняні. Молодь парами йшла у ліс шукати Перунів цвіт (цвіт папороті), а при вогні залишались його охоронці, щоб оберігати його від відьом, оскільки його попіл вважався чарівним і використовувався у магії. Любовні ігри, що продовжувалися усю купальську ніч, завершувались під ранок обрядом спільного купання. Поширеним був також звичай вранці після купальської ночі зустрічати сонце, яке, як вважалось, у цей ранок «купається у воді». Купальські ігрища могли відбуватись упродовж кількох днів та ночей, завершуючись у Петрівку (12 липня).
Петрівчані свята були провіщенням початку нового періоду — праці на полі чи часу жнив, як початку осені. Тому після купальської ночі молодь прощалась із часом забав та Купалом, якого спалювали разом з Мареною у вогнищі.
Спільним для весняного та літнього циклів був звичай царин-них процесій — ритуально-магічних містерій жерців (згодом старих господарів), які обходили поля, водойми, криниці, хати, трясовини та болота, замовляючи сили природи і духів, накликаючи врожай, заклинаючи природні стихії, щоб вони не шкодили господарству. Такі обходи могли здійснюватися під час посух чи паводків, затяжних дощів, хвороб чи епідемій; а також з метою накликання успіху в окремих видах діяльності — бджільництві (обходи пасік), тваринництві (обходи пасовиськ), рільництві (обходи полів) та ін.
6. Жанри літнього циклу календарно-обрядової творчості
Відповідно до літніх свят та обрядів виділяються такі жанри усної народної творчості, що їх супроводжували: маївки, русальні пісні, петрівчані пісні, купальські пісні, собіткові пісні, царинні пісні.
Маївки (майські пісні) — твори календарної обрядовості початку літа, назва яких, можливо, походить від «май» (травень) чи «маяти» (прикрашати зеленню) або «мавки» (духи лісу та поля). Ними супроводжувались описані обряди Зеленої (Клечальної) неділі та пов´язані з нею ігрища молоді. Ці твори менш збережені і досліджені, ніж веснянки і гаївки. Найпоширенішим тут є мотив замаювання хат, подвір´їв:
Звеселіло подвір´я
Уся череда, уся,
Прийшло зелене іря...
Тільки скотаря нема.
...Везе Касійко бука,
Пішов скотар на зілля
Бука зелененького
Нинька свята неділя.
Для ґазди молоденького.
Окрему групу становлять маївки, якими супроводжувались обряди прикрашання худоби, що зберегли зв´язок із тотемними поклоніннями, і носять серйозний характер (ці твори іноді носили назву пастуші пісні):
Мене мама будила (2)
— І бисте вінки вили (2)
І так мене просила.
Худобу намаїли.
Аби я збирав цвіточки (2)
Як буде веселонька (2)
Худобі на віночки.
Та й буде здоровонька.
Далі хлопці і дівчата сходяться докупи і радяться, як краще вити віночки, і, виплітаючи їх, величають корівок за молоко, сметану, масло, сир. У деяких піснях зустрічаються звертання до окремої корови:
Вийся, віночку, гладко.
Пасла Красечка, пасла,
Як червоненьке ябко.
Цебер каші принесла.
Та й вийся, увивайся,
Ой ми вінки ввивали,
На корову придайся.
Щоби-сьмо Красю вбирали.
В окрему групу виділяються майські пісні, якими супроводжувалися обряди водіння тополі, куста, кралечки — «замаяної» дівчини, яку водили дівчата від двору до двору:
Стояла тополя край чистого поля.
Рефрен: Стій, тополенько, стій не розвивайсь,
Буйному вітроньку не піддавайсь...
Цей обряд зберігає не лише зв´язок із анімістичними уявленнями, а й з Великодніми святами на основі вшанування культу покійників. В обряді «куста» також звучать мотиви проводів дівчини до зеленого гаю, її зустрічі з парубком чи козаком, розмова між ними. У цьому виявляється поєднання культу духів з ігрищами молоді в час Зелених свят.
Тема весняних молодечих ігор продовжується у маївках, якими супроводжувались ритуали «гойдалки» — гойдання дівчат та хлопців на «вербових колисках», що передували їх любовним забавам:
Ой у лісі, при горісі, при дубку,
Щоб було видненько далеко.
Там повісив Іваньо гойдалку.
Щоб твої биндочки маяли,
Та посадив Голяну — кохану.
Щоб твої перстені сяяли.
Гойдайся, Голяно, високо,
Часто така гойдалка називається колискою. Можливо, подібний ритуал очищення повітрям здійснювали і з покійниками, що дійшло до нас в окремих елементах казок, де мертву царівну підвішують у лісі у скляній чи кришталевій колисці (труні). Подекуди подібні ритуали відбувались на Великдень у зв´язку із культом померлих предків.
У маївках часто зустрічаються любовно-еротичні мотиви та мотив ворожіння по куванню зозулі, що споріднює їх із гаївками:
Іграла зіронька, іграла,
З ким ти, дівочка, гуляла? І гуляла?
— З тобою, хлопчичок, з тобою, і з тобою,
Під зеленою вербою, і вербою.
Над холодною водою, і водою,
Під колючою грушею, і грушею,
З тобою, хлопчик, з душею, і з душею.
Маївки, як і більшість жанрів календарної обрядовості, є творами усної народної пісенності, де дійство поєднується зі словом, вони нерідко виконуються у формі діалогу.
Русальні пісні — жанр календарно-обрядової лірики, пов´язаний із святкуванням Русалій (Русального тижня, Русального великодня). Оскільки це свято було пов´язане з духами землі і води, то у русальних піснях широко відображені не лише їх архетипи, а й образи, що їх супроводжують: ночі, місяця, берега, річки, криниці, верби тощо. Так, образ місяця в піснях-замовляннях виявляє зв´язок із астральним культом і є невід´ємним атрибутом русалчиних гулянь (вважалось, що при місяці вони виходять із води і водять хороводи):
Ой вигляни, срібний місяцю, із-за хмароньки, Бо повинна вийти з води сестра-русалонька. Розпрощалася вона зі світом, моя мила, А сьогодні повинна вийти, бо зелена неділя.
Частий мотив цих творів — прохання русалками у жінок полотна, сорочок чи наміток:
Сиділа русалка на кривій березі,
Просила русалка у жіночок наміток,
У дівочок сорочок:
— Жіночки-подружки, дайте мні намітку!..
Щоб задобрити русалок, жінки у ці дні самі розвішували по деревах дарунки.
Хоча русальні пісні сповнені глибокого ліризму, поетизації образів лісових, польових та водяних істот, вважалось, що русалки можуть завдавати багато шкоди людям і навіть забрати їх із собою «на той світ». Частим у цих творах є мотив загадування русалкою загадок людині, з якою вона зустрілась:
Ой біжить, біжить мала дівчина.
Загадаю тобі три загадочки,
А за нею та русалочка:
Як угадаєш — до батька пущу,
Та послухай мене, красна панночко,
Не угадаєш — до себе возьму.
Тут образ дівчини-семилітки перегукується із відповідним казковим персонажем. Усі ці загадки, як і їх відгадки, архетипні, сягають корінням глибокої давнини, сповнені сакральним змістом, сприймаються як такі, які може відгадати лише посвячена людина:
А що грає — голос має?
Щоб я того не д´гадала:
А що плаче — сліз не має?
Скрипка грає — голос має,
А що біжить без пригону?
Сокіл плаче сліз не має,
А що світить в ясну пору?
Вода біжить без пригону,
А що в´ється круг деревця?
Місяць світить в ясну пору,
А що горить без полум´я?
А хміль в´ється круг деревця,
А що росте без кореня?
Сонце горить без полум´я,
— Хіба би я не дівчина,
— Камінь росте без кореня.
Але дуже часто ці пісні завершуються тим, що «Дівчина загадочок не вгадала, Русалочка дівчину залоскотала».
Завершувались Русалії урочистими проводами русалок із села, що супроводжувалось подекуди водінням дівчини, її ритуальним поливанням, проводами до води (що, очевидно, є заміною колишнього жертвоприношення, після якого вона сама «ставала русалкою»). Тема проводів русалок теж знайшла своє відображення у русальних піснях:
Проводили русалочки, проводили, Або:
Проведу я русалоньку до бору,
Щоб вони до нас не ходили,
А й сама вернуся додому.
Да нашого житечка не ломили,
Ми свою русалоньку проводили.
Да наших дівочок не ловили.
Гіркою осикою заломили.
Як у весняний період, у час Зелених свят та Русалій були і свої особливі ігри. Серед хлопців поширеними були бої, перебої та перегони. Бились один на один чи група проти групи. Ці ігри були дуже різноманітними за своїми правилами — учасники могли битись кулаками чи без рук (тільки грудьми). Можливо, ці ігри були символічним утвердженням повної перемоги літа над зимою, або ж були змаганнями між двома парубочими громадами. М. Костомаров висловлює думку, що ігрища на тематику боротьби є замовляннями перед військовими діями, війнами.
Зовсім іншого характеру була ритуально-обрядова гра «завивання берези» (на деяких територіях вона носить назву кумування). Цей обряд відбувався в лісі. Дівчата й хлопці парами завивали гілки на березі колом, обнімаючись крізь нього. Тоді хлопець зрізав цей «вінок», щоб гілки не розійшлися, а дівчина кидала його на воду, ворожачи на ньому, як у час купальських свят. Учасники обряду (чи це пара — хлопець з дівчиною, чи двоє дівчат) ставали кумами — найближчими друзями:
Ой кумочки, да голубочки,
Ми у ліс ідем, ми кумиться йдем!
І покумимося, й поголубимося!
А на дубочку два голубочки:
Они кумляться, обіймаються й пригортаються...
Також парубки з дівчатами грали гру «Горюдуба», що теж є глибоко символічною: пара (дівчина з хлопцем) втікає від «ловця», який ловить дівчину, а всі у цей час вигукують: «Гори, гори ясно, щоби не погасло!» Ця гра була провіщенням купальських свят, щоб ясно горіло і сонце, і вогнище, яке воно уособлювало.
Отже, за тематикою, мотивами та образністю русальні пісні виявляють зв´язок із жанрами весняної обрядовості, із повір´ями, легендами, забобонами, а також містять казкові елементи та приказки.
Найбільшим розгаром у проведенні ритуалів та ігрищ літнього періоду було свято Купала. У давнину воно відбувалося із виконанням багатьох ритуалів та магічних дій, ворожінь, гульбищ, що супро воджувались купальськими піснями. Уривки деяких із тих, що дійшли до нас, є сакральними і виявляють тісний зв´язок із давніми віруваннями, за якими цей день вважався шлюбом води і сонця (Лади з Купалом):
Гей, око Лада, Гей, Ладо!
Леле Ладове, А ти, Перуне,
Гей, око Ладове, Отче над Ладом!
Ніч пропадає. Гей, Перуне,
Бо око Лада Дай дочекати
З води виходить, Ладі Купала!
Ладове свято
Нам приносить.
Серед міфічних персонажів у купальських піснях поширений образ Марени, що уособлює хмару, родючу вологу: «Коло Мареночки— Купало, Грає сонечко на Івана!», «Коло Мареноньки ходили дівоньки, Стороною дощик іде, стороною». Подекуди зустрічаються пісні-замовляння до Марени: «Ой, Марено, чорна гадино, З´їла місяць, з´їла сонце... їсть зірки й дрібненькі дітки...» Тому на деяких територіях існував обряд «топити Марену», що символізував перемогу над дощовою хмарою під час жнив, які наближалися. При цьому співали: «Утонула Маренонька, утонула, Наверх кісонька зринула...».
Значну групу купальських пісень складають твори закликального характеру, якими молодь скликалась на свято. У них нерідко звучали заклинання та прокляття тих людей, які не прийшли величати Купала (ці твори, очевидно, виникали у період двовір´я і стосуються християн, які не підтримували поганських звичаїв):
Поставлю я вербу.
Щоб вона сіла та й не встала,
Сама сяду зверху.
Щоб вона сіла лемішкою,
На вербі я сиджу, гукаю.
Щоб її везли теліжкою,
Дівчат на Купайла скликаю.
Щоб вона сіла колом, колом,
Котра не вийде на Купайла,
Щоб її везли волом, волом...
Анафоричні повтори роблять цей твір наближеним до магічних заклять.
Серед купальських пісень є велика група творів, якими супроводжувалося збирання квітів та наряджання Купайлиці, обряд вінко-плетення:
Заплету віночок,
Ой пущу віночок
Ой полинь, віночку,
Заплету шовковий,
На биструю воду,
Прудко за водою.
На щастя, на долю,
На щастя, на долю,
На щастя, на долю,
На чорнії брови,
На милого вроду.
Милому зо мною.
Вінок у купальських піснях є давнім язичницьким архетипом як символ річного коловороту, сонячного світила, безконечності; а також — дівочості, долі. Він є обов´язковим атрибутом весняно-літніх ігор та ворожінь. Одним із поширених ритуалів був обряд ворожіння на вінках, за яким під «дерево щастя» садили прибрану дівчину із зав´язаними очима, «роль якої полягала в тому, щоб бути своєрідною жертвою Дереву життя (спалення антропоморфного зображення людини і є відгомоном людського жертвоприношення)». Біля неї клали сплетені заздалегідь вінки зі свіжих та зів´ялих квітів. Вона давала кожній дівчині вінок, що був символом її майбутньої долі. Цей обряд супроводжувався такими піснями-замовляннями:
Ой шаріла вишенька, шаріла, Або: Вийди, вийди, Фортуно,
А під нею дівчина сиділа...
До нашого Лада — гай!
... Купайлочко-Фортуно, ти є там,
Подаруй віночки нам,
Подай сюди вінець щастя нам...
Ой Купало-Купалочка,
Віночки подай!
Іншим видом ворожіння на вінках був обряд пускання їх за водою, і за тим, як вони плили (швидко, обертаючись, тонучи, зв´язавшись з іншим вінком тощо), загадували майбутню долю.
Обряд вінка також фігурує у ряді купальських ігрищ еротичного характеру:
По садочку ходжу, виноград саджу,
Посадивши та й поливаю,
Ой поливши та й нащипаю (щипають дівчата хлопців).
Нащипавши, віночка зів´ю,
Віночка звивши, на воду пущу:
Хто вінка пійме, той мене візьме...
Потім дівчата розбігаються врізнобіч, а хлопці намагаються їх зловити.
Удень купальські ігри відбувались навколо рядженого деревця (Купайлиці), а ввечері — навколо ритуального вогнища, що має «горіти високо», символізуючи з´єднання землі з небом. Залишки давніх ритуалів є свідченням того, що це полум´я вважалося жертовним, його наділяли магічною силою: «У давнину побутував звичай кидати у вогонь півня або кінський череп — солярних тварин». Купальське вогнище та обряд, що відбувався навколо нього, називали собіткою, відповідно пісні, якими він супроводжувався — собітковими. Ці твори зафіксували елементи замовлянь, опису цього дійства:
Долішняни, горішняки,
Сходьтеся до нас на собітку,
Спечемо вам сліпу кішку....
Освячення вогнем:
А де той святий Ян,
Освяти нам наше зело,
Що нам три огні клав?
Наше зело і корене,
А ти, Яне, святий Яне,
Што на огень положене...
На думку багатьох дослідників, обряд перестрибування через полум´я є видозміною архаїчної жертви «переведення через вогонь»:
Ой на Купала вогонь горить,
їй віночка не загубіте,
Ой там Ганнусю перевозять.
її віночок рутв´яненький,
Ой помаленьку її везіте,
їі Іванко молоденький...
Згодом обряд перестибування через вогонь став символічним очищенням перед жнивами. Подекуди купальське багаття розкладали над водою, і хлопці з дівчатами, що перестрибували через собітку, падали у воду. Потім молодь ішла у гущавину «шукати цвіт папороті».
На деяких територіях Купала не спалювали у вогні, а топили. Це було пов´язано ще з одним відомим ритуалом, який проводився вранці після святкової ночі, — купання молоді у воді — і вважався обрядом очищення після оргій. Тому тут вода, як у всій календарній обрядовості, є обов´язковим архетипом. У цьому виявляється зв´язок купальських пісень не лише із жанрами весняного та літнього циклів, а й з колядками та щедрівками, у яких нерідко зустрічаються мотиви знесення дівочого вінка у річку, перехоплення молодцями дівчини-перевізнички, переведення через потік тощо. Як у всій давньослов´янській ліриці, вода у купальських звичаях та піснях є символом парування, вінчання (очевидно, етимологічно від «вінок»):
Ой на Йвана на Купала,
Там Марія купалася,
Там Марія в воду впала,
Ой на Йвана, на Купала,
Ой на Йвана, на Купала,
Там з Іваном вінчалася...
Часто картини купальського купелю хлопця та дівчини подаються алегорично:
Ой загородю терном річку,
Із лебідкою вітатися...
Та пустю лебедя і лебідочку,
То не лебедь і не лебідочка, —
А сама буду дивитися,
То Ригор парубок,
Як буде лебідь купатися...
І Наталя дівка...
Частий мотив віддання дівчини тому молодцеві, що витягне її із води, коли вона топиться, або зловить у воді її вінок. Такі твори нерідко завершуються трагічно:
Подобіцявсь Іванко віночок поняти,
Як ступив ногою — по пояс водою,
Віночок поняти, дівоньку взяти.
Як ступив другою — на дно головою...
У купальських піснях дуже часто зустрічається мотив потопання дівчини, яка просить порятунку у своїх рідних — батька, матері, сестри, брата, але ті відмовляються її рятувати. Подекуди він може сприйматись як покарання дівчини за непослух, але Е. Тайлор, вказуючи на значне поширення цього мотиву у різних народів, дає інше пояснення: водні духи, за язичницькими уявленнями, вимагають Чертов, тому «абсолютно очевидно, що з цієї точки зору спасіння потопаючого, тобто виривання жертви із кігтів водяного духу — це безглуздий виклик божеству, який навряд чи зможе залишитися непімщеним...».