Тема 5. Внесок Михайла Коцюбинського в розвиток дитячої літератури
Основні віхи життя і творчості
Народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Батько, Михайло Матвійович, працював дрібним службовцем, пив, через те, що часто змінював роботу. За іншими відомостями батько був людиною доброчесною й працьовитою, але запальною і нестриманою, мав від природи неврівноважену вдачу, не міг терпіти утисків начальства і несправедливості. І саме складні стосунки з керівниками були причиною частої зміни роботи. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина, вкладала в нього всю душу.
Невдовзі Коцюбинські мусили залишити Вінницю, i переїхали жити на село, згодом — у містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи (1875—1876), де він проявив себе старанним учнем.
Згодом навчався у духовному училищі у Шаргороді (1876—1880). Тут сталася подія, про яку письменник згадував з деяким гумором. 12-літнім підлітком він закохався у 16-річну дівчину, а щоби привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і накинувся на книжки. Твори Т.Шевченката Марка Вовчка справили на нього таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником.
У 1881році родина Коцюбинських повернулася у Вінницю. Через тяжке матеріальне становище сім’ї юнакові не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом (у 1886 р.) помер батько. Відповідальність за родину з 4 осіб лягла на плечі Михайла. У 1886-1889 рр. він заробляв приватними уроками і продовжував самоосвіту, а 1891-го року, склавши екстерном іспит на народного учителя при Вінницькому реальному училищі, працював репетитором.
Займав активну громадянську позицію, пропагував революційні та самостійницькі ідеї, тому Подільське жандармське управління взяло Коцюбинського на облік. На квартирі Коцюбинських було зроблено кілька обшуків, а за Михайлом установлено таємний нагляд.
Дебютний літературний твір «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884) критика оцінила вельми скептично. Один із рецензентів радив початківцеві залишити цю справу, проте він писав і далі, але твори до друку не подавав. Вдруге почав друкуватися в 1890 році (львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка»). Це сталося після його поїздки до Львова того ж року. Тут він познайомився з І. Я. Франком, іншими місцевими літераторами та видавцями, налагодив співпрацю з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» та ін., почав публікувати в них свої твори.
З початку 1891 працював домашнім вчителем у родині бухгалтера цукрового заводу в с. Лопатинці, де створив низку літературних творів.
На початку 1890-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнята ліберально-просвітницькими ідеями, утворила «Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв’язки. У 1892–1896 рр. працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду на території колишнього Новоросійського генерал-губернаторства. Робота в селах Бессарабської та Таврійської губерній дала йому матеріал для написання циклу «молдовських» («Для загального добра», «Пе-Коптьор») і «кримських» («В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами») оповідань.
Залишивши роботу в комісії (1897), він сподівався одержати посаду завідуючого книжковим складом у Чернігівській губернській земській управі, але чернігівський губернатор не допустив його до цієї праці. Після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім’я, Коцюбинський тимчасово осів у Житомирі, де від листопада 1897 року до березня 1898 року обіймав різні посади в редакції місцевої газети «Волынь».
Весна 1898 р. — отримавши роботу в Чернігівській земській управі, нарешті переїхав у Чернігів. Спочатку займав посаду діловода, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 року влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911.
У Чернігові зустрів і закохався у Віру Устимівну Дейшу, з часом вона стала його дружиною. Тут виросли його діти: Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста, зокрема, відомі у майбутньому письменники Василь Блакитний і Микола Вороний. Під час навчання в Чернігівській духовній семінарії ці «суботи» часто відвідував молодий Павло Тичина. Михайло Коцюбинський порадив Михайлові Грушевському вмістити його вірші в часописі «Літературно-науковий вісник» (1912).
Важливе джерело інформації до біографії письменника — понад 300 листів Коцюбинського до коханої жінки, Олександри Іванівни Аплаксіної (1880—1973), молодшої за нього на 16 років. Їх було вперше видано 1938 року Інститутом української літератури АН УРСР (щоправда, видання рясніло купюрами морального й політичного характеру — зокрема, викреслено всі згадки про людей, оголошених в СРСР «ворогами народу»). Стосунки Коцюбинського з Аплаксиною завершилися 1907 року, коли з анонімного листа про них дізналася дружина письменника. Вона змусила чоловіка дати слово не залишати родину.
Після чергових відвідин Галичини (зокрема, Гуцульщини) народився один із найкращих творів письменника — повість «Тіні забутих предків». За його сюжетом Сергій Параджанов створив однойменний фільм, який став одним із світових шедеврів.
У 1911 році «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило Михайлу Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоби він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз. Через потребу в лікуванні Коцюбинський відвідав Італію (острів Капрі) й інші країни Європи.
Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Максимом Горьким, взимку 1911—1912 рр. навіть жив у нього і написав там свої відомі твори «Коні не винні» та «Подарунок на іменини».
Знав 9 мов (крім української та російської), зокрема грецьку, кримськотатарську, циганську.
Востаннє перебуваючи в лікарні, Коцюбинський дізнався про смерть найкращого друга, композитора Миколи Лисенка.
Помер 25 квітня 1913. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок. Уночі з 17 на 18 грудня 2017 з могили письменника вандали вкрали 100-кілограмове бронзове погруддя, встановлене 1955 року.
На березі Південного Бугу в районі Сабарова (Сабарів) є відомий «камінь Коцюбинського» з цитатами письменника. Вважається що саме на цьому камені Михайло Коцюбинський писав свої твори.
Вперше поетична спадщина Михайла Коцюбинського була зібрана воєдино і видана вже після смерті письменника – 1941-го року. Сам він критично ставився до своїх віршів. Борис Грінченко запропонував Коцюбинському видати їх окремою книжечко. Письменник спочатку погодився, а потім у листі від 20 лютого 1895 року відповів категоричною відмовою: "Щодо обіцяних віршів моїх, то вибачайте на цей раз, мушу зректися обіцянки. Переглянувши пильно ті вірші, я запевнився, що то така мізерія, котрою не варт вдруге компрометуватися".
Український письменник М. Коцюбинський (1864–1913) написав для дітей низку віршованих творів. Першим друкованим твором М. Коцюбинського був вірш для дітей «Наша хатка» (1890), який він опублікував у журналі «Дзвінок» та казка «Завидющий брат» («Дзвінок», 1892), що виховували у читачів високі моральні риси, прищеплювали любов до чесної праці. Вірш «Наша хатка» (1890) добре сприймають діти дошкільного віку. Автор у лагідній формі описав власну мрію: побудувати гарну хатку з ясними віконцями, низенькими порогами, з покрівлею із житніх снопів, з гніздом лелеки на стрісі, а за хаткою він бачить зелений сад, квіти. Виховна спрямованість вірша полягає у прищеплені любові до рідного краю, людей та праці. Вірш М. Коцюбинського «Наша хатка» змальовує образ малої батьківщини.
Віршована казка «Завидющий брат» (1892) написана за фольклорними мотивами свідчить про велику спостережливість автора та вміння відтворювати різноманітні явища природи. В образах трьох братів показано зміни природи на весні. Брати Марець, Квітень, Май – це сини Весни запашної. Старший брат Марець приносить усім лихо, він сердитий і мстивий «вітрами бурхає, билинку зелену снігом вкриває» [4, с. 21]. Він від заздрощів і злості хоче згубити меншого брата Квітня, посилаючи на землю хутровину, нівечить квіти. Найменший брат – Май – радісний і привітний, він радить братові-Квітню, як врятуватись йому від злої напасті старшого брата. Виховна спрямованість казки вчить любові до рідної природи, засуджує такі негативні якості як жорстокість та егоїзм, передає особливості весни, втілених у трьох місяцях, привчає до спостережливості природних явищ.
Казки М. Коцюбинського «Про двох цапків» та «Дві_ кізочки» виховують у дітей почуття дружби, засуджують нерозсудливу впертість. Двом цапкам потрібно перейти через мїсток-кладку. Кладка вузенька, перейти може лише один. Але кожен з них не бажає поступитись. Зійшлися цапки і почали битись, поки не попадали обидва в воду. «А дві кізочки — то були розумнішими»— розповідається у другій казці. Вони теж зустрілися на вузькій гірській стежці. З одного боку гора, а з другого — провалля. Кізочки постояли, подумали. Потім одна з них лягла на стежці, притиснулася до гори, а друга обережно переступила через неї. Так вони і розминулися. Казки 'повчають дітей: не слід бути впертими, як цапки, а поступати так, як розумні кізочки. А ще вони навчають почуттю товариськості, взаємодопомоги, тверезого й розумного розв'язання життєвих питань.
Казка «Десять робітників» нагадує народну загадку про п'ять братів-пальців. Вона проста за побудовою, але з елементом, що інтригує читача, а тому особливо зацікавлює дітей. Виявляється, що десять робітників, які допомагають у роботі жінці Одарці — це її пальці. Секрет популярності казки серед дітей у тому, що вони кожний раз при читанні немов би вперше відкривають таємницю працьовитої жінки.
Казка «Івасик і Тарасик» побудована на протиставленні працьовитого Івасика лінивому безтурботному Тарасикові. Лірична мініатюра «Чого ж вони зраділи?» порушує в доступній для дітей формі проблему гуманного ставлення до живих істот, засуджує жорстокість. Данилко піймав рибку, яка б'ється на гачку, а діти кричать і радіють. «І чого ж зраділи? — запитує з сумом автор. — Нерозумний хлопчи'к замордував бідну рибку. Чого ж тут радіти?»
Про двох цапків
З одного берега йде до річки білий цапок, а з другого берега надходить чорний цапок. І той хоче через річку перебратися, і другий. А через річку кладка. Така вузенька, що тільки один може перейти, а двом тісно.
Не схотів білий цапок зачекати, поки перейде через кладку чорний, а чорний собі не схотів заждати, щоб перейшов білий.
Ступили обидва на кладку, зійшлись посередині та й ну один одного лобами й рогами бити! Бились, бились, та й скінчилося на тому, що обидва в воду попадали і потопились.
Дві кізочки
А дві кізочки — то були розумнішими. Стрілись вони на вузенькій стежечці. З одного боку стежечки глибокий рів, а з другого — висока та крута гора. Розминутися ніяк не можна.
Постояли вони, постояли, подумали-подумали, а тоді одна кізочка стала на коліна, перевернулась на бік, лягла на стежці і притиснулась спиною до гори.
Тоді друга обережно переступила через неї, а та, що лежала, встала і пішла собі.
Десять робітників
Зайшов я колись до однієї жінки в хату — Одаркою звали жінку. Дивлюсь, а у неї в хаті так чисто, гарно так: діти умиті, чисто одягнені, обід зварений.
— Як ви встигаєте все зробити? — питаю я в Одарки.
А вона каже:
— Як же мені не встигнути! У мене служать аж десять добрих робітників. Вони мене слухають: що не скажу — зроблять, оден одному помагають!..
— Які ж то у вас робітники?
— А ось вони! — засміялась Одарка і поклала на стіл своїх десять пальців.
Івасик та Тарасик
Івасик ловив рибку. Все, що зловив, склав у кошичок, закинув кошичок на плечі та й іде додому. Побачив його Тарасик та й тихенько, тихенько за ним. Думає, як би витягти рибку.
Тільки Тарасик підкрався до кошичка, а Івасик почув, що хтось ззаду до кошичка добирається, та й озирнувся...
Тарасик одскочив, руки заклав назад, голову задер — іде, наче то не він до кошичка добирався.
Іде Івасик далі. Йде собі спокійно, а Тарасик знов підкрався, заклав в кошик руку — та як заверещить!
Великий рак вчепився йому в палець!
Бо в кошику не тільки рибка була, а й раки. А Тарасик аж скаче, так йому болить.
Івасик обернувся, побачив та й сміється з Тарасика: ага! попався!
Насилу Івасик одчепив од пальця рака. Одчепив, поклав у кошичок та й пішов собі додому. А у Тарасика палець розпух, кров з його капає... Плаче, бідний.
Чого ж вони зраділи?
Прийшов Данилко до річки рибу ловити. Сів коло мосту, скинув брилик. Скрізь тихо, нікого нема. Закинув Данилко у воду вудку, чекає, чи зловиться рибка?
Бігла по мосту собачка Мушка. Стала і дивиться: чи зловить Данилко рибку?
Йшли через міст два хлопчики, теж стали, дивляться, що то зловить Данилко?
Скакала на березі жаба — і вона сіла та й дивиться: що воно буде?
Проходять по мосту ще діти. Бачать, що Мушка і два хлопчики на щось дивляться, — та й собі поставали:
— Подивимось і ми! — кажуть.
Данилко тихенько сидить, а дітей все більше та більше збирається. Ось уже мало не на голову йому лізуть.
Та ось клюнула рибка! Витяг її Данилко. Б'ється бідна рибка на гачку, а діти радіють, кричать, скачуть, собаки гавкають. Жаба налякалася галасу і шубовсь у воду!..
І чого ж зраділи? Нерозумний хлопчик замордував бідну рибку. Чого ж тут радіти?
Уже з перших друкованих творів особливу увагу сучасників привернув цикл дитячих оповідань «Харитя» (1891), «Ялинка» (1891), «Маленький грішник» (1893), які високо оцінив Панас Мирний. «Прочитав я її та й нестямився!.. У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! —писав він у листі до Коцюбинського від 15 травня 1898 р. з приводу «Хариті».—Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком; невеличкими, домірними нарисами, що розгортують перед очима велику – безмірно велику — картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати!». В основі «Хариті» та інших його ранніх оповідань про дітей покладений народний погляд на виховання, діти починають усвідомлювати себе як особистості у праці, переймаючись щоденними турботами дорослих. Дітям властиві високі моральні якості – доброта і повага до батьків, що було характерним для більшості представників народу. М.Коцюбинський майстерно розкриває психологію дітей, їх думки й переживання. Так, у „Хариті” він стежить за боротьбою різних почуттів (страх, бажання допомогти хворій матері, захоплення красою природи тощо); у «Маленькому грішнику» правдиво зображує турботу Дмитрика про хвору матір, його безжурні дитячі ігри, каяття, гіркий жаль за матір'ю. В оповіданнях про дітей намітилася така особливість творчості письменника, як поетичне відтворення дійсності. На думку письменника, „природа – це «чаша, з якої мільйони людей пили і п'ють красу і випити не можуть”. Він досяг великої майстерності у змалюванні природи і людини. Через образ квітки, рослини, комахи навчився передавати людські почуття, вир пристрастей, надій, потяг до ідеалу. Михайло Михайлович зображує природу так, що вона постає перед читачем, наче жива. І не випадково письменник назвав оповідання «Ялинка». Маленьке зелене деревце стало одним з головних героїв оповідання. Воно по-своєму відчуває і переживає події. Ялинка радіє, коли бачить Василька і його батька. Вона лякається і тремтить, наче людина, якій роблять боляче, коли починають її рубати. Для цього Коцюбинський використовує порівняння. Письменник порівнює коливання гілочок ялинки на вітру з рухами радості. Він зауважує, що зелене деревце «наче раділо гостям». Або, коли Васильків батько почав рубати ялинку, вона затремтіла, «наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг». І чим далі рубали її, тим більше вона дрижала, «наче в пропасниці». Коцюбинський широко використовує багатство народної мови, добирає відповідну синоніміку, часто підпорядковує ритм оповіді звуковій характеристиці певного явища. Мальовничість, експресивність, зображення руху, звукова «оркестровка» твору, художній лаконізм – такі особливості оповідань про дітей. Для розкриття найпотаємніших закутків душі маленьких героїв, їхніх характерів М. М. Коцюбинський використовує і такий художній прийом, як портрет, секрети створення якого він також добре знав. Кожна деталь портрета не тільки дає уявлення про зовнішній вигляд героя, а й характеризує його соціальний стан, спосіб життя, вдачу, тобто характер. Портрет, пейзаж (опис природи), епітети, порівняння та інші художні прийоми — це своєрідні фарби, знаючи секрети яких М. М. Коцюбинський малює переконливі, правдиві характери людей, їхні почуття, переживання.
