ПРОЗА ФРАНКАdocx
.docx«У кузні». Для Франка найбільш «особистим» є оповідання «У кузні», тобто і найбільш інтервертним за стилем і самим близьким до серця письменника.
В ньому автор змальовує картини його раннього дитинства - майбутнього письменника, осяяного добротою батька, людини чесної, розумної, порядної, справжнього майстра своєї справи. Франко-дитина зростає між розмовами у кузні, там він знайомиться з персонажами майбутніх своїх творів, селянами, робітниками, там вбирає в своє серце сердечний біль свого народу. Оповідання Франка «У кузні»- про силу впливу дитячих вражень на все подальше життя людини, значення для її виховання родинного вогнища.
В даному оповіданні Франко змальовує - себе, в образі дитини - сина коваля. Тож маємо основний вузол оповідання а саме психологізм відносин «син-батько». Через призму історичних та національних умов життя тодішньої України, основного народу, представниками якого були-селяни здебільшого хлібороби та ремісники, ковалі, теслярі, бондарі.
Тут також можна прослідити вплив оточуючого світу на дитячу психіку, психологію взаємовідносин з сім'єю тощо. Тобто маємо основну філософсько-теологічну лінію твору, а саме формування психологічного портрету дитини за допомогою архетипів та психотипів сім'ї та суспільства загалом.
Франко дуже яскраво описує для читачів ту важливість спогадів дитинства на власному прикладі. Як проніс він крізь життя той вогонь, який зародився в ньому в дитинств. Перед нами постає— дитина, внутрішній світ якої переповнений враженнями того вогню у кузні батька, це чи найяскравіше враження дитинства. Тут вибудовується лінія взаємовідносин з батьком і через них до праці-ковальського діла а так до самого місця де така праця велася-кузні. Для дитини батько, кузня, дім ототожнюються в образ домашнього вогнища де виховують його з великою любов'ю та увагою, де дитину батько допускає до свого дорослого світу тяжкої праці при цьому знаходячись поруч і контролюючи вплив на несформовану дитячу свідомість тої не зовсім зрозумілої дитині-атмосфери складного життя. Отже психолгізм оповідань у контексті психологічного підходу представляє нам світ взаємовідносин дитина-батько, увібрання дитиною в себе основних засад життя і роботи батька, його головних людських принципів та якостей. У контексті художнього підходу перед нами постає яскраво змальована емоційна природа відчуттів та вражень.
Отже влив на дитячу свідомість почутого та побаченого у кузні, був досить значний. Так з вищесказаного ми бачимо, як спираючись на розповіді інших людей дитина теоретично будує той непізнаний, але описаний іншими світ підключаючи свою фантазію та також ту ступінь осмислення почутого, яку дитина мала на той час. Цю рису автор привніс із власної автобіографії і наділив нею сповна внутрішній світ дитини за допомогою художніх прийомів наділив внутрішній світ дитини своєрідними інтервертними рисами.
Так дане оповідання показує формування архетипу поведінки у хлопчика-Франка через батька-Франка, батько описується у оповіданні майстром свого діла, отже і син наслідував його приклад у своєму подальшому житті тільки на теренах письменництва. Також ми можемо прослідити таку рису, як розвиток світогляду дитини- його батьком, на фоні всього оповідання дитина знаходиться поруч з батьком, його роботою у кузні, спілкуванням батька з іншими людьми. Тобто світосприйняття дитини вже не обмежене стінами рідного дому, та спілкуванням тільки з рідними, вона бачить тяжку роботу, велику масу зусиль та праці яких треба докласти на шляху до здійснення мети праці(на приведених прикладах ковальської справи в оповіданні - виготовлення сокир, колес, тощо). Вже дитина має наглядний досвід того факту, що отримати «шмат хліба» потрібно важко і сильно працювати, докладати силу зусиль, а задарма нічого не буває. Це дуже важливий виховний момент при формуванні архетипу поведінки людини, особливо її відношення до праці, а також закріплення основ трудової діяльності людини взагалі. Слідуюча риса твору це психологізм взаємовідносин та спілкування з іншими людьми у дитини на прикладі батька:
Батько відстоював свою точку зору моральності життя, висміював людські вади типу «дармоїдів та роззяв», причому робив це дуже толерантно надавши кожному гостю висловитися, причому намагався своє осмислення представити з мірою критики та сатири. І ця риса архетипу поведінки передалася дитині, так Франко у свої оповіданнях де є критикуючи моменти та рядки завжди намагається додати художніх барв оповіданню за допомогою сатиричних зворотів.
Батько посіяв у душі свого сина перші зерна сердечної діяльності, прищепив любов до праці й трудівника, власним прикладом учив дбати про загальне добро. В розповідях і притчах Якова Франка, звернених до відвідувачів кузні чи й до малого Івася, завжди просвічуватися його девіз «з людьми і для людей».
«Малий Мирон» В даному оповіданні особливо досконало використав інструмент «внутрішнього мовлення» або «внутрішнього діалогу» дитини.
Так малий Мирон, що виявляє великий інтерес до всього навколишнього світу. Йому лише п'ять років, але він дивує читача своєю допитливістю, своїм політом думок з намаганням зазирнути в усі цікаві куточки оточуючого світу.
Дитина хоче знати, яким чином люди бачать, чують, а у відповідь неосвічені батьки і сусіди тільки докоряють: хлопець – дурень, «туман вісімнадцятий», він думає не так, як люди. Малий Мирон любить зелені луки, устелені квітами, милується рибами, цікавиться їх життям. Він краще від сусідських старших хлопчиків уміє рахувати. Тобто маємо психологічний портрет дитини який не співпадає з архетипами дитячої поведінки продиктованої суспільством.
Маємо перед собою дитину, яка є своєрідною та унікальною за наповненням та способом формуванням внутрішнього світу, способом мислення який відрізняється від інших. Тобто психологічна організація у такої дитини більш тонка та гармонічна. Причому оточуючі дитину люди родичі, сусіди, знайомі не дуже поділяли таку своєрідність психотипу. Адже «сусіди тихо шептали собі, що Мирон «якесь не таке, як люди», отже мірилом «нормальності» серед оточення дитини був образ дитини яка мислить за певними суспільними канонами і так само «консервативно» виражає свої думки не відрізняючись від інших без рис унікальності та самобутності. Треба також розуміти що такий «психотип» дитини а згодом і людини пропагувався і «цементувався» насильно у суспільстві призводячи до того що своєрідність, допитливість, цікавість на прикладі малого Мирона, оточуючими сприймаються як «неадекватність». Тобто маємо головну тему проблематики оповідання: неадекватність описаного психотипу дитини через не відповідність суспільних архетипів мислення.
У голові малого Мирона снуються різні думки. Стан хлопчика передається через внутрішні монологи.
Нетипове мислення дитини вже з такого раннього віку зразу виокремлює її серед інших дітей. Тобто у оповіданні дитина переходить межу життя тільки у власному світі та думках, а іде у суспільство, де стикається з головним проблематичним фактом оповідання - тим, що вона відрізняється від інших але як правильно дати собі оцінку вона не знає, тому за «еталон» психотипу оцінювання особистості приймає стандарти свого суспільства, а також її оцінки що надають оточуючі, насамперед в сім'ї. Дуже делікатним в цей момент є векторність таких оцінок, тобто добре-погано. Так Мирон буде самооцінювати себе й надалі, по тому, яку основу самооцінки та сприйняття іншими себе заклали в дитинстві. Так Франко вибудовує основну концепцію твору, де в центрі знаходиться вразливий внутрішній світ дитини.
Автор допомагає нам зрозуміти силу впливу оточення на дитину, на її психологічний світ в першу чергу.
Самобутність таланту, внутрішнього світу, особливостей мислення приведена та описана різними психологічними прийомами, у різних життєвих ситуаціях показує нам багатогранний портрет дитини. Який Франко зміг передати у оповіданні всю неоднозначність життя маленького українця із простої сім'ї 19 століття піднявши і глибоке філософське питання - існування унікальності індивідууму, існування бази для розвитку майбутнього.
Малий Мирон — найулюбленіший герой І. Франка. В оповіданні "Малий Мирон" ідеться про сільського хлопчика Мирона, який через бідність родини не має змоги здобути освіту, хоча наділений природним розумом, допитливістю та спостережливістю. Йому лише п’ять років, але він рахує краще від сусідських старших хлопців, його цікавить, як облаштований навколишній світ. Але питання малого у неосвічених сусідів та батьків викликають тільки докори. І письменник із сумом запитує, чи матиме змогу ця талановита сільська дитина здобути освіту, задовольнити свої потреби в знаннях? Питання це, напевно, риторичне, тому що відповідь лежить на поверхні: у батьків немає коштів на шматок хліба, а що вже говорити про освіту.
Оповідання "Олівець" — гнівний осуд тогочасної системи освіти. Розповідь у творі ведеться від першої особи, в оповідачеві неважко впізнати самого І. Франка. Цей твір — змалювання страшної картини жорстокого знущання п’яного вчителя з беззахисного школяра, бідного сільського хлопчини Степана Леськіва. На уроці арифметики Степан не писав цифри, бо загубив олівець. Це розлютило учителя, він вхопив Степана за волосся і щосили почав бити різкою. Хлопець кричав від болю, але учитель на це не зважав. Не звертав він уваги й на те, що останні тридцять учнів тремтіли від жаху, співпереживаючи нещастю бідного однокласника.
А вдома Степана покарав батько, бідний селянин, для якого втрата олівця була великою шкодою.
Франко виступає проти фізичного покарання, яке вселяло в душі дітей страх і невпевненість, боязливість і покору.
Головний герой оповідання "Грицева шкільна наука" — Гриць. Хлопчик був здібною дитиною, батьки віддали його до школи, щоб розвивався, учився нового. Але минув рік навчання, а хлопець так нічого й не навчився. Більше того, він зненавидів школу. Коли ж колишній пастушок знову повернувся на пасовисько до гусей, то був просто вражений, коли почув від гусака "а баба галамага" — фразу, яку він рік вивчав у школі.
Франко засуджує антипедагогічну систему австрійської школи, навчаючись у якій, діти мріють про одне — швидше повернутися додому, до сільської роботи, на пасовисько до гусей, корів, овець, де немає ні принижень, ні щоденних різок, ні "штурханців".
У художній прозі українського письменника Івана Яковича Франка частина творів присвячена викриттю вад суспільства Галичини кінця ХІХ століття, зокрема несправедливого ув'язнення (оповідання «Панталаха», «На дні», «До світла!», віршова збірка «Тюремні сонети»), з метою недопущення свавілля урядового прошарку та захисту прав населення. Адже українські селяни нерідко ставали жертвами несправедливого суду або навіть без суду опинялися в тюрмі. Сам І. Франко був такою жертвою, тричі заарештований. Несправедливо звинувачений у належності до таємного товариства він був заарештований у 1977 р. і перебував у в'язниці 8 місяців, протягом досудового розслідування, а після того засуджений на 6 тижнів арешту.
На початку вересня 1989 р. 1. Франко, перебуваючи у тюрмі втретє, написав вірш «Був вечір, ми в казні вже спати лягли...», фабула якого й лягла 58 в основу оповідання «До світла!» (1989 р.). У творі зображено декількох осіб, які опинилися в одній тюремній камері. Серед них шістнадцятирічний хдопець Йосько, доля якого і стає головним об'єктом уваги оповідача.
В оповіданні зображено страшний і несправедливий шлях, яким герой потрапив до тюрми. Детально описані й вражаючі дії, знущання, жандармів, в яких переважало фізичне насилля: «... він тяжким своїм п'ястуком ударив мене в лице так, що я відразу впав на землю і кров'ю обіллявся» [т.18, с.103]; «Гнав (жандарм) мене сьогодні від рана, майже голого й босого, морозом... Бив мене ременем...» [т.18, с.103] Але, найголовнішим, звичайно, є розгляд й аналіз І. Франком правової сторони життя суспільства, в якому людина без грошей не мала жодних прав. Водночас письменник намагався показати наскільки тямущою могла бути така людина, і що прагнення до навчання могло вивести на новий щабель розвитку суспільства.
Але цей розвиток був зупинений. Так, в оповіданні «До світла!» Йосько Штерн був убитий наглядачем тюрми за те, що наблизився до вікна з метою читати книгу. Наглядач не знав, що Йосько читав, наближатися до вікна було недозволено. Такий фінал має алегоричне забарвлення і відображає в цілому суспільну ситуацію тогочасної Галичини.
Мирона із оповідання «Під оборогом» зацікавлює буквально все, що його оточує: і те, що припалене дерево не гниє, і те, що батько вертить скісно дірки, а найбільше - батькова мудрість і працелюбність, що зуміли витворити таке чудо, як оборіг. З нього Миронові добре видно навколишній світ, всі його чотири сторони. Хлопцеві не дають спокою два питання. Перше - як оті палички, «що з усіх сторін світу, кермовані мудрою татуньовою волею, так справно і рівно збігаються до одного чубка» і друге - чи потрафить він колись таке зробити?
Малий Мирон щасливий. Таким обрамленням починається і закінчується перший абзац оповідання. Після цілотижневої праці на сіні або на сльоті, що понад силу малому хлопчині, вимученому десятимісячним навчанням, його залишили нарешті в спокої. Мирон іде в ліс. Почуття від спілкування хлопчика з природою настільки тонке та індивідуальне, що письменникові його тяжко зафіксувати і передати читачеві словом «ліс». Це невловиме почуття І. Франко виражає через порівняння лісу з церквою, яке є сильним подразником для читача. Далі письменник веде розповідь під таким кутом зору, щоб відобразити ті «неясні почуття», які відчуває дитина в лісі-церкві, щоб освітити цілющий вплив природи на неї, тобто «той чар, яким ліс оповиває його душу». За допомогою звичайних, майже «безóбразних» слів автор досягає відтворення взаєморозуміння і зближення між дитиною і природою: Мирон «тремтить разом із осиковим листочком на тонкій гілляці», розуміє «шемрання малесенького потічка», співчуває березі, яка «під час вітру скрипить, мов дитина плаче». У спілкуванні з природою джерело людської доброти, співчуття, милосердя. Уявний діалог хлопчика з грибами яскраво ілюструє ці риси характеру. Письменник, який любить скрупульозну точність опису, тут вдається до нанизування пестливих слів: «А, мій паничику! Вдався ти біленький зверху і знизу! Певно, лише сеї ночі виклюнувся з землі. Та й корінець здоровий! Се гарно. А ви, старенький дідусю! Що то на зальоти збиралися, що так одну крису свого капелюха вгору задрали! Ой, погана гіллячка! А ось і панночка-голубіночка, сивенька і кругленька, мов табакерочка! А слимачка всередині не маєте?» [4, т. 22, 36]. Пейзажі в оповіданні поступово втрачають описово-зображувальну функцію і виконують виражальну, оживають, персоніфікуються. Це зримо відчутно тоді, коли І. Франко «піднімає» свого героя на оборіг. Не раз бачені хлопчиком картини звідси стають виразнішими і привабливішими. Та й самого Мирона письменникові тут краще можна роздивитися. Доброта, яка була в лісі просто добротою, тут переходить у нову, вищу якість. Правда, щоб її освітити зсередини, письменникові потрібні складні асоціації, характерні для дитячого світосприймання і саме для його віку. Коли десь далеко над лісом загриміло, то Миронові вчулося: «Рани! Рани, Рани!» Він прислухався і зрозумів, що лісові боліли його довголітні болі, ще мить - і ліс постав у його уяві живою істотою, якій боліло те, що хлопці розкладали багаття під дубом і випалили в його живому тілі діру («адже той дуб хорує, конає помалу!»), і те, що вони ж калічили весною берези, забираючи від них сік; боліли вистріляні серни, цапи та дикі кабани, і смерековий ліс, що загинув від черв'якової пошесті. Від цього живого болю, не свого власного, а лісового, хлопчикові робилося моторошно і боляче. Через відчуття болю образ ускладнюється. Миронові, який не боявся лісу і нічого у лісі, бо знав тут кожен ярок, кожну поляну, кожний окіп, тут, на батьківському оборозі, стає страшно, «немовби заглянув раннім ранком у Глибоку Дебру». Проте герой ще не усвідомлює причини страху. Він ретельніше приглядається до відомих краєвидів і від цього асоціації ускладнюються, думка працює все швидше і швидше. Шукаючи аналогії почуттям Мирона, І. Франко черпав образи з казок, легенд, міфів. Це був той світ, в якому хлопець продовжує ще жити і який надихав його буйну фантазію. Цей прекрасний світ природи не завмер в уяві письменника. Він добре бачив ті картини, які описував, тому найбільш прості слова набувають під пером новизни, діють на читача з вражаючою силою і викликають у нього ті думки, почуття і стани, які письменник хотів передати.
Герой оповідання “Під оборогом” малий Мирон повертається з міської школи на канікули до батькової оселі. Увесь тиждень працює він разом з дорослими на полі, на косовиці, але вже в неділю − він вільний.
“Він ізмаленьку привик із усяким виявом свойого чуття ховатися від людей” “любив самоту”
“Для нього немає більшого щастя, як самотою блукати по лісі − рано в неділю, коли там нема ні живої душі… Він слухає шуму дубів, тремтить разом із осиковим листочком на тонкій гілляці, відчуває розкіш кожної квітки, кожної травки, що хилиться під вагою діамантового намиста роси…”
Природа виховує в душі хлопця розуміння краси навколишнього світу, вона для нього жива істота, він прагне зрозуміти її голоси. Як з живою істотою стає він на двобій з сліпою силою стихії.
Раптом на небі зявилося батато хмар, починалася гроза: “Мирон зрозумів усе те відразу. Блискавка показала йому ясно широкі поля, покриті ось уже доспілим житом, колосистою пшеницею, вівсом, конюшиною, сіножаті, покриті травами, і все те аж прилягає до землі під шаленими подувами вітру, хилиться, кланяється, молиться, благає <…>”
Розуміючи, що зловісна градова хмара несе загибель полям і сіножатям, знищить наслідки великої щоденної селянської праці, малий Мирон перемагає власний страх, заклинає хмару:
Вступаючи в імітований двобій з хмарою-велетнем, Малий Мирон екзальтовано промовляє словесні знаки-заборони, табу, стилізовані під фольклорні замовляння: “Не смій! Не смій! Тут тобі не місце! Не смій! Я тобі кажу не смій! Тут тобі не місце! Ні, не пущу! Не смій тут розсипатися! Не пущу! Не смій тут! Вертай назад! На Діли, на дебрі! Сюди я не пущу тебе! На боки! На боки! На Радичів і на Панчужну! А тут не смій! Ані одного зеренця на ниви! Чуєш!”
І відбувається чудо − хмара обминає оброблені .поля, градова злива падає на ліс.
В оповіданні "Красне писання" Франко зобразив нормальну школу отців василіан у Дрогобичі. Усі предмети викладали ченці, лише красно писання у 2-гому класі, де навчалося 85 учнів,вів колишній економ пан Валько. Спостерігаємо типовий франківський портрет учителя: середній зріст, руді короткі вуса, широке лице, великі вуха та малі жаб'ячі очі, які блимали злобно та неприязно. Цей портрет уже налаштовує читачів на тупість, обмеженість та жорстокість людини. Що може дати дітям такий учитель? Тут наявний збірний образ дітей, які з появою Валька дрижали, як у пропасниці.
Оригінальним є хронотоп цього оповідання. Час дії - один урок, а уява героя розширює просторо часові межі, а саме дитина думає, як в лятку поїде додому, буде насолоджуватися природою. Наявне просторове протиставлення природи і сірих стін класу співвідносне з настроєм героя. Звичайним був плин часу до приходу вчителя Валька, швидко пролетів момент пояснення уроку, сповільнення часу настало при опитуванні і покаранні учнів. Таки чином автор акцентує увагу на тому, що цей випадок "став першим насінням буренням, погоди і вічної ворожнечі проти усякого неволення і тиранства"
Тему фізичного та морального насилля над дітьми втілено й в оповіданні "Отець гуморист", де зображено учнів 3-го класу. Учитель Софрон Телесницький був високим та худим, мав великий рот. Першими його словами були: "Я тут господар класу! Пам'ятайте собі. На моїх годинах маєте лиш тоді сміятися, коли я вам скажу, і тоді плакати коли я вам скажу". Телесницький безкарно мучив дітей не лише фізично а й морально. Він був боягузом, бо звичайно викликав тих, що мали найбільш переляканий вираз обличчя, і в кого "малювалося на лиці нечисте сумління". У цьому оповідання також присутня тростинка. Часто автор наголошує на тому, що "вдесятеро чуткіше гуляла його тростинка" .
У цих оповідання зображено н людське ставлення вчителів до учнів. Цим самим автор стверджує, що такі відносини не приведуть ні до чого доброго, бо жорстокість породжує жорстокість. Звернемося перш за все до образу вчителя в даних оповіданнях. Це людина тиран, яка здебільшого не має не те що відповідної освіти, а й задатки та здібностей до виховання та навчання. Досить колоритно зображується зовнішність учителів. Вони вирізняються з натовпу своїми нелюдськими очима та непривабливою зовнішністю. Що до образу дітей, то можна виділити один узагальнений тип - учні 2-3-х класів. Хоча й серед них автор здебільшого виділяє кілька головних героїв, які піддаються жорстоким покаранням. Цей загальний збірний образ дітей характеризується ще не сформованим внутрішнім світом, тобто це ті діти які перебувають на шляху становлення своїх морально-ціннісних та духовних життєвих орієнтирів. Діти що навчалися у школах, змальованих Франком, були бідними. Їхні батьки не мали коштів та особливого соціального становища. Тому вчителі-тирани не боялися бити та знущатися з учнів. Наприклад, в оповіданні "Красне писання" пан Валько, побивши одного з хлопчиків спочатку злякався, але коли довідався про його походження то заспокоївся. Ще одним атрибутом оповідань про школу є тростинка, що супроводжує "навчання". Епізоди з цим предметом, який потрапив до рук учителя, займають чи не основну частину оповіді. Діти, бачачи тростинку, уже знають, що покарання не уникнути. Хоча, як ми бачимо часто катування є невиправданими та безпідставними. Іван Франко намагається змалювати те, що болить не лише йому, а й усьому Українському суспільству кінця ХІХ ст. Іван Якович стверджував, що освіта та школа має важливе значення в житті країни, бо ця система формує свідомість майбутнього покоління, на якому буде базуватися матеріальне та духовне благополуччя рідної держави. Саме тому реформацію суспільного життя слід починати зі школи.
Але ж се все байки! в один голос закричали Діти, коли я скінчив оповідати їм оте все, що написано в тій книжці.
- Так, дітоньки, байки. А знаєте ви, що то байка?
Саме з таких слів починається розповідь байки 1. Франка «Байка про байку». А чи не правда, вже прочитавши декілька стрічок, починає зростати цікавість На запитання оповідача з казки І.Франка "Байка про байку", навіщо діти слухають байки, якщо вважають їх неправдою, маленькі слухачі здивовано відповіли: "Пощо слухали? Бо цікаво!" Та й справді, діти ніколи не слухатимуть того, що їх не захоплює, не цікавить. І це дійсно так ... Цікавим є те, що перебуває в проміжку двох крайностей між порядком і свободою, між достовірністю і неймовірністю, між логікою і парадоксом, між системою і випадком це гра між двома полюсами можливим і неможливим. Хоч у казках репрезентує правда і кривда, фантастика і реальність, життя і смерть. Та найбільше цікавить дітвору не вимисел як такий, що просто так, аби був, а специфична форма його подачі. Як вдало помітна І. Франко, "... не тим цікава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпиною тої неправди к звичайно велику правду". До того ж, як зауважує письменник, "оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті".
В даній байці мова йде від імені автора який безпосередньо спілкується з дітьми, яких все цікавить і через кожну цікавинку сказану автором, прокидається тисяча «чомучок», а спілкуватись стає все далі цікавіше.
Дану байку можна поділити на дві частини, а саме в першій частині автор веде бесіду з дітьми де конкретно розповідається про байку, яка вона є, її особливості, головна думка, потім поетапно переводить бесіду в розповідь байку про «Синицю» де конкретно приводить приклад байки, підводить дітей до розуміння основної думки.
Діти слухаючи автора роблять свої висновки, сміються з оповідача, а все одно питать... - Пу, се, мабуть, не зовсім так, як ти кажеш, мовив до мене один старшенький хлопчик. - Якби так було, то треба би оповідати байки самим старшим людям, нехай би з них пізнавали свої хиби. А у дітей таких хиб звичайно ще нема, то пощо їм того? А тим часом старшим людям байок не оповідають, і вони їх навіть не люблять слухати, тілько власне діти. Для дітей мусить у них бути цікаве щось інше.
Але і на цей вислів автор знаходить глибоку і дуже грунтовну відповідь, він говорить у відповідь хлопчику «Постає тоді питання, чому байки, якщо такий глибокий зміст несуть, створені не для дорослих, а саме для дітей. Та і тут видатний митець має добру відповідь: « Гола, повна правда життя то тяжка страва. Старші можуть заживати її, вона для них смачна і здорова. Але дітям не можна давати її так, як старшим, треба приготовлювати її в ріденькім стані, в образках, у байках. І вони так приймають її. А при тім ще одно. Вони люблять звірів, чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх: от тим-то й оповідання про звірів їм такі цікаві, особливо, коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати і поводитися, як люди. Колись, як іще всі люди були прості, невчені, з дитячим розумом, усі вони любувалися байками так, як тепер любуються діти».
Також автор перед тим як перейти до розповіді про синицю, дуже робить акцент на рідній мові, що розповідаються нею байки. Починаючи ще змалечку, батьки передають дітям, старші молодшим красу, співучість. незрівнянність і насиченість рідної мови, плекаючи і розвиваючи її.
У другій частині статті Франко подає вже і сам зразок байки, а саме «Синицю» як уже було зазначено вище, де більш грунтовно дає зрозуміти що таке байка на конкретному прикладі, він висвітлює наступну проблему: «С такі люди, що їх коле в очі те, що ми на світі, раді би, щоб нас не було, і добирають усяких способів, аби скасувати нас. Але вони все пригадують мені ту синицю, що збиралася спалити море»
Значний внесок Олени Пчілки і в розвиток української драматургії. Інтерес письменниці до. цього виду мистецтва у значній мірі зумовили культурно-громадські та дружні зв'язки із засновниками українського професійного театру М.Старицьким та М.Кропивницьким.
Драматичні твори Олени Пчілки були народжені бажанням поповнити небагатий на той час репертуар українських театральних труп, розширити тематичне коло української драматургії, обмежене сільською тематикою. Вперше на сцені представники освіченої частини українського суспільства, заговорили українською мовою. Здебільшого героями п'єс Олени Пчілки були представники української інтелігенції.. Треба зазначити, що це відбувалося тоді, коли," за ІФранком, "цензура не допускала на українську сцену драм, узятих із життя інтелігенції, на тій підставі, що української інтелігенції нема й не сміє бути" [8, с. 51].
Перу письменниці належать такі драматичні твори, як водевіль "Сужена — не огужена!" (1881), комедія "Світова річ" (І884), драма "Злочинниця" (1888), драма "Отрута" (не опублікована).