Український рух на західноукраїнських землях на початку XX ст

Український рух на західноукраїнських землях на початку XX ст.

На початку XX ст. український рух у Галичині досяг таких відчутних результатів, що не звертати на нього уваги вже було неможливо. На місці пригнобленої безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило співвідношення сил між поляками й українцями в Галичині. Хоча польська еліта і надалі зберігала монополію на владу в краї, українці за рівнем своєї згуртованості й свідомості мали відчутну перевагу над поляками. Така зміна в розстановці сил була явно не на користь поляків. Маючи за собою такий вагомий аргумент, українські провідники розгорнули боротьбу за відвоювання нових політичних прав для українців. Ця боротьба набирала різних форм: передвиборчі кампанії, демонстрації, сутички з поліцією, судові процеси, парламентська діяльність, закулісні переговори, убивства тощо. Політична боротьба поєднувалась із соціальними виступами галицького селянства і робітництва. Водночас українці продовжували наполегливу працю з розбудови національного життя: продовжувала розвиватися мережа освітніх, громадсько- культурних, наукових установ, кооперативів та ін.

На початку XX ст. україно-польські відносини набрали гостроконфліктного характеру. Конфронтація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки навколо університету й вимоги проведення виборчої реформи як до Віденського парламенту, так і до Галицького сейму.

Ведучи гостру політичну боротьбу за права українців, провідники українського руху не забували про головне – розбудову інфраструктури національного життя. Мережа культурно-освітніх і господарських організацій охопила практично всі повіти краю, сягнувши найдальших куточків. Кооперативний рух був представлений майже 500 кредитними організаціями, кооперативними магазинами, спілками для продажу сільськогосподарських продуктів. Він підтримувався і координувався українським ощадним товариством "Дністер" (1892), спілкою "Сільський господар" (1898), яка мала густу мережу агрономічних гуртків, та створеним у 1908 р. Крайовим земельним банком. У 1914 р. товариство "Просвіта" налічувало 77 філій та близько 3 тис. читалень, 509 домів-читалень, 2364 бібліотеки. При читальнях діяли аматорські театральні гуртки, хори, оркестри.

Поряд із традиційними культурно-освітніми і господарськими організаціями виникають спортивно-пожежні товариства "Сокіл" (1898 р.) і "Січ" (1900 р.), які займаються військовою підготовкою молоді. А в 1911 р., на зразок бойскаутських організацій, з'являється українська – "Пласт".

Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, б державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр.

Активно діяло під керівництвом М. С. Грушевського Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке виконувало роль української академії наук.

Боротьба за університет була одним із проявів національної боротьби за Галичину. У 1900 р. в Галичині та на Буковині відбулися численні віча під гаслами поділу Галичини на українську і польську частини та прилучення до неї української частини Буковини, щоб у такий спосіб створити єдиний український край. У свою чергу, студенство скликало своє віче 14 липня 1900 р., щоб публічно заявити про вимоги української самостійності. Л. Цегельський, тодішній студент, а згодом визначний громадсько-політичний діяч, виголосив на вічі програмну промову: "Залишається одне: створити свій власний державний організм, свою власну незалежну самостійну українську національну державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом... Тільки в такій державі, тільки в самостійній Україні зможе відповідно зажити наша нація".

Водночас студенти стали на чолі боротьби за український університет. 8 жовтня 1901 р. відбулося академічне віче, на якому поряд зі студентами був присутнім і М. Грушевський. Це віче започаткувало серію політичних демонстрацій, у яких узяли участь політичні й громадські діячі. Справа почала набирати розголосу.

Зрештою 19 листопада 1901 р. депутат Романчук вніс у Палату депутатів проект резолюції щодо заснування українського університету у Львові. Далі справа пішла на розгляд до австрійського парламенту. Час ішов, проте все залишалося без змін. Тоді студенти-українці пішли на рішучий крок: 440 студентів передали заяву про вихід з університету. Ця акція студентів підняла питання українського університету на поверхню політичного життя краю. Проте поляки вперто не бажали йти на поступки. Міська рада Львова навіть закликала польську молодь, застосовуючи насилля, не допустити заснування українського університету. Дійшло до неодноразових сутичок між польськими й українськими студентами, а також із поліцією. Жертвою цих сутичок у 1910 р. став один із лідерів українського студенського руху А. Коцко. Зрештою у 1912 р. австрійський уряд пообіцяв створити український університет до 1916 р.

На початку XX ст. багато селян уже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб розв'язання своїх труднощів. Усі виїхати не могли і не бажали, потрібно було на батьківщині боротися за краще життя. У 1902 р. селяни, яких підбурювали радикали, а також, хоч і з запізненням, націонал-демократи, розпочали масовий бойкот жнив у великих маєтках Східної Галичини, вимагаючи підвищення платні та впорядкування процесу еміграції. У своїх відозвах селянські страйкові комітети писали: "Браття, не в Канаді й не в Бразилії наш хліб! Наша Канада й Бразилія на тій землі, котру наші прадіди кров'ю зливали, за котру батьки і діди буки брали". Страйк охопив близько 200 тис. селян та сільськогосподарських робітників. Координувати страйк, підтримувати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві комітети українських партій. Завдяки цьому страйк набув водночас соціального і національного характеру.

Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності, поміщики закликали уряд до відновлення порядку. Незважаючи на сотні арештів, страйк продовжувався. Спроба польських поміщиків мобілізувати польську громадськість націоналістичними закликами: "Українці хочуть витіснити нас зі спадкових земель!", – ще більше додала рішучості страйкуючим. Зрештою поміщики змушені були піти на поступки і задовольнити вимоги страйкуючих. Страйк, крім позитивних зрушень у житті селян, мав неабияке значення для українського руху: він активізував багатьох селян, залучивши їх до політичної боротьби. Маючи за собою могутню народну підтримку, українські провідники від початку XX ст. розгорнули боротьбу за здобуття нових прав для українського населення. Під впливом російської революції 1905–1907 pp. Австро-Угорську імперію охопив могутній рух за введення загального виборчого права. Особливого розмаху він набув у 1906 р. 22 січня австрійський імператор Франц Йосип у цій справі прийняв українську делегацію, від імені якої говорив митрополит А. Шептицький. Щоб підтримати вимоги делегації, Народна рада на 2 лютого скликала народне віче, яке відбулося у Львові за участю близько 50 тис. учасників.

Під цим могутнім тиском у 1907 р. австрійський уряд провів, нарешті, парламентську реформу, яка забезпечила українцям в імперському парламенті вагоме представництво (27 депутатів від Галичини і п'ять від Буковини). Проте це представництво могло бути значно більшим, якби не махінації з виборчими округами, зловживання і розправи над українськими виборцями під час голосування. Протестуючи проти такої несправедливості, український студент М. Січинський застрелив галицького намісника графа А. Потоцького.

Після цих вагомих перемог основні зусилля українських діячів були спрямовані на скасування польської монополії на владу. У цій боротьбі використовувались як парламентські (подання, запити, петиції, переговори, обструкції та ін.), так і позапарламентські (віча, страйки, демонстрації) засоби. У результаті такої цілеспрямованої діяльності, а також під тиском австрійського уряду, який не бажав загострення конфлікту в Галичині напередодні конфлікту з Росією, поляки змушені були піти на поступки. 14 лютого 1914 р. Галицький сейм прийняв законопроект про реформу крайового статуту. Вона порушила монополію поляків на владу в Галичині, і це відкривало для українського руху нові перспективи для подальшої боротьби за поділ краю на українську й польські частини. Однак угоду так і не було втілено у життя, оскільки через кілька місяців розпочалася Перша світова війна.

Визначну роль у становленні українського руху на західноукраїнських землях відіграла Греко-католицька церква, будучи його провідником. Проте це надало українському руху дещо консервативного клерикального забарвлення. На кінець XIX ст., коли національний рух стає переважно світським, це призвело до зростання антицерковних настроїв і до загострення відносин між церквою і провідниками українського руху. Особливо відзначилась антицерковними виступами Радикальна партія. Таке становище погрожувало відривом широких народних мас, особливо селянства, від провідників українського руху. Ситуацію врятував прихід у 1901 р. на галицький митрополичий престол А. Шептицького. Молодий 36-річний метрополит поставив участь греко-католицьких священиків у громадському житті в залежність від дотримання національним рухом принципів християнської моралі. Замість старої ролі національного провідника церква від цього часу покликана була виступати у новій іпостасі – як духовний і моральний авторитет українського суспільства. Нова роль не відразу знайшла підтримку і розуміння українських провідників. Сама постать Шептицького, що походив із полонізованого роду, викликала у них підозру. Проте наполегливість, із якою митрополит проводив свою лінію, і його виступи на захист українства зрештою дали змогу відновити єдність українського руху і церкви, яка його освячувала.

Напередодні Першої світової війни в українській політичній думці, як і в середовищі деяких інших європейських національних рухів, визріла ідея використання міжнародних воєнних конфліктів для здобуття політичної самостійності України, тобто ідея сепаратизму.

У грудні 1912 р. на таємному засіданні трьох головних українських політичних партій Галичини було прийнято заяву: "З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України".

Подібне рішення ухвалив II Всеукраїнський студентський з'їзд у Львові (липень 1913 р.). Більш конкретно цю ідею сформулював майбутній ідеолог українського інтегрального націоналізму Д. Донцов, який взяв участь у роботі з'їзду. Реферат його доповіді пізніше вийшов окремою брошурою під назвою "Сучасне політичне положення нації і наші завдання". Центральним пунктом доповіді Донцова була ідея політичного сепаратизму щодо Росії. "Не буду розважувати тут... – підкреслював він,– автономізму і сепаратизму, бо вважаю це за річ другорядну. Тим самим полишаю осторонь і питання "самостійності України". Бо актуальним є не гасло самостійності – мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією!.. Актуальним, більш реальним, більш конкретним і скоріше здійсненним є гасло відірвання від Росії, зірвання всякої злуки з нею – політичний сепаратизм". Передбачаючи неминучість конфлікту між Росією та Австро-Угорщиною, Д. Донцов радив українцям стати на бік Австрії задля реалізації програми сепаратизму. На його думку, "всяка поразка Росії, всяке відірвання хоч кавалки української території Австрією приведе до консолідації, до скріплення українського елементу в Австрії... і в Росії, і наблизиться час остаточного визволення нашого краю".