3

3.3. Революція 1848р. на західноукраїнських землях та її наслідки.

У березні 1848 р. в поліетнічній Австрійській імперії розпочалася революція, яка виявила не лише гостру необхідність соціально-економічних перетворень, й поставила на порядок денний справу національного визволення пригноблених народів.

Австрійська адміністрація вчасно побачила основні суперечності й вразливі місця революційного руху в Галичині, зумовлені його польсько-шляхетським характером, незадоволення вимог селянства та ігнорування національних прав українців. Губернатор краю Франц Стадіон декількома вдалими заходами зумів розколоти революційний табір («партію перевороту»), здобути для уряду прихильність значної частини населення краю (насамперед українців) і тим самим зберегти владу. Найголовнішим серед цих заходів було оголошення 22 квітня 1848 р. про скасування панщини з 15 травня цього ж року. Скасування панщини унеможливило повстання селян, але не внесло повного заспокоєння в їхнє середовище. Віденський уряд скасував панщину в Галичині на кілька місяців раніше, ніж в інших провінціях монархії. Очевидно, вирішення цієї важливої проблеми було одним з найбільших досягнень революції 1848 р. в краї. Завдяки цій акції вдалося зміцнити довіру сільського населення в Галичині до австрійського уряду.

В роки революції центром українського національного руху стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католицького духовенства, яке звернулось до австрійського імператора 19 квітня 1848 р. з петицією. В ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадських установах Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу до всіх посад та зрівняння в правах духовенства всіх конфесій.

2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна руська (українська) рада, котра взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 рр. Раду, яка складалася із 30 постійних членів – представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович.

Друкованим органом Головної руської ради стала “Зоря Галицька” – перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р.

За ініціативою ГРР за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого Лева на синьому тлі. ГРР, виступаючи за проведення демократичних реформ, домагалася забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Здійснення своєї програми вони пов’язували з відданістю Австрійській конституційній монархії. В містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося близько 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися представники різних верств, головним чином селяни, міщани, світська інтелігенція (вчителі), представники нижчого духовенства, які розгорнули активну громадсько-політичну та культурно-освітню діяльність. Почалось формування загонів самооборони – Національної гвардії.

Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її в окрему провінцію, тобто за її національно-територіальну автономію, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо.

Революція викликала активізацію культурно-освітнього руху. Умови революції вимагали об’єднання зусиль наукових, літературних й освітніх активістів для вироблення програми дій у культурно-освітній сфері. Це завдання мав вирішити перший з’їзд української інтелігенції – «Собор руських учених».

Одним з напрямів національно-культурного руху стала боротьба за українізацію освіти. Вона проходила під гаслами запровадження в народних школах, гімназіях та інших навчальних закладах Східної Галичини викладання українською мовою, збільшення мережі українських шкіл, розширення навчальних планів за рахунок включення до них історії української народу, основ сільського господарства, ремесла тощо.

Змушений рахуватися із цими вимогами, австрійський уряд ще у травні 1848 р. дав дозвіл на викладання українською мовою в народних школах, а в середніх та вищих – мовою викладання залишалась німецька. Стосовно останніх відмова обґрунтовувалась недостатньою розвиненістю «руської» мови. Тому для її унормування й вдосконалення у Львівському університеті мала бути створена кафедра української мови. У серпні 1848 р. міністерство освіти Австрії змушене погодитися на введення в гімназіях української мови як факультативного предмета, а вже у грудні 1848 – січні 1849 pp. – як обов’язкового предмета.

Під час революції пожвавилося й українське літературно-мистецьке життя. Особливо активізувалися послідовники діячів «Руської трійці»: М. Устиянович, А. Могильницький, Р. Мох, І. Гушалевич, Л. Динкевич, О. Шухевич, І. Озаркевич, К. Блонський та ін. Відбулися певні зрушення й у видавничій діяльності, насамперед журналістиці. Крім «Зорі Галицької», почали виходити «Галицько-руський вісник» (редактор М. Устиянович), «Новини» та «Пчола» (редактор І. Гушалевич), «Дневник Руський» (редактор І. Вагилевич). Прикметною рисою тогочасного культурно-мистецького життя стало знайомство галичан із літературно-мистецькими надбаннями Наддніпрянщини. Визначними подіями стали також відкриття в 1848 р. першої в Галичині української читальні в Коломиї та заснування Народного Дому у Львові в 1849 р.

У другій половині 1848 р. у Східній Галичині неабиякого розмаху набув рух за створення української національної гвардії. Ініціатором його стала ГРР та її місцеві філії. Українське населення з ентузіазмом зустріло ідею створення національних збройних формувань. До ГРР надходили численні повідомлення про бажання багатьох сільських і міських громад заснувати українську гвардію. Проте ці прагнення наштовхнулись на рішучу протидію австрійських властей і польських кіл. У жовтні було видано спеціальне розпорядження Губернського управління до окружних старостів про заборону створення загонів української національної гвардії. Але, незважаючи на всі заборони, у багатьох місцевостях Галичини національна гвардія виникла стихійно. Були спроби організації її у Львові, Станіславі, Тернополі, Бережанах, Зборові.

Таким чином, революційні події 1848–1849 рр. дали початок процесу інституційного та програмного оформлення українського національного руху Галичини

Завершальний етап революції

Революція 1848–1849 рр. проявилася в розгортанні національного руху на Буковині. Навесні 1848 p. тут поширився масовий селянський рух, який очолював депутат австрійського парламенту Лук’ян Кобилиця. Незважаючи на те, що в краї була скасована панщина, місцеве селянство не припиняло боротьби за громадські ліси та пасовища, які мали для малоземельного буковинського населення винятково важливе значення. Селянські виступи під керівництвом Л. Кобилиці тривали до літа 1849 p.

Національний рух місцевих українських діячів проявлявся у боротьбі за єдність Буковини з рештою українських земель, насамперед збереження адміністративно-територіальної єдності з Галичиною. У червні 1848 р. в Чернівцях було створено філію ГРР. Однак австрійські урядовці, прагнучи адміністративно розмежувати галицький та буковинський осередки національного руху, у березні 1849 р. проголосили Буковину коронним краєм з окремим крайовим сеймом та адміністрацією.

Завершальною подією «весни народів» у Галичині стало листопадове збройне повстання у Львові, яке розпочалося із сутичок між австрійськими військами і загонами польської національної гвардії. Австрійська артилерія під час обстрілу міста завдала йому значних руйнувань. Зокрема, згоріло приміщення університету з бібліотекою, зруйновано міську ратушу та інші будівлі. Розгромом збройного повстання розпочався наступ контрреволюції, який спричинився до відновлення абсолютизму в Австрійській імперії та ліквідації більшості завойованих демократичних свобод і національних прав. Головна суперечність, закладена в ідеології та практиці національного руху галицьких українців з моменту його організаційного оформлення, – намагання забезпечити умови для національного розвитку шляхом лояльності та вірнопідданства Габсбурзькій монархії, неминуче вела до свого логічного фіналу: відмови влади від підтримки «вірних русинів», допомога яких стала зайвою після придушення революції, та втрати останніми навіть тих мізерних здобутків, що вони досягли на хвилі революційного піднесення. 7 березня 1849 р. цісар Франц-Йосиф І розпустив парламент і проголосив так звану «октройовану» (тобто даровану) конституцію, датовану 4 березня. Лідери галицьких українців схвально зустріли цісарські розпорядження.

При посередництві нового «шефа краю», графа Аґенора Ґолуховського уряд домігся від провідників ГРР відмови від подальшої боротьби за українську автономію, пообіцявши вирішити справу поділу Галичини в майбутньому та заохочуючи їх зосередитись на культурно-просвітницькій праці. Таким чином, внаслідок зміни політичних обставин та прямої протидії крайової влади ГРР поступово втрачала свої позиції, обмежувала коло своєї діяльності й, зрештою, змушена була 30 червня 1851 р. оголосити про саморозпуск і реорганізацію в комісію, що мала займатися будівництвом Народного Дому у Львові. А невдовзі після цього Франц-Йосиф оголосив про скасування конституції від 4 березня 1849 p., яка так і не ввійшла в життя, і повернення до абсолютистського правління.

Таким чином, революційні події 1848–1849 рр. на західноукраїнських землях істотно активізували всі сторони суспільно-політичного життя краю. Вони, зокрема, дали початок процесу інституційного та програмного оформлення українського національного руху в краї. Саме тоді відбулася перша (проте невдала) спроба політизації цього руху й постановка завдань, які у майбутньому стануть підґрунтям державницьких устремлінь західноукраїнських політичних сил. Революція 1848-1849 рр. спричинила гостре протистояння між представниками українського та польського національних рухів. Віденський уряд всупереч вимогам українського руху зберіг і навіть посилив адміністративно-територіальне розчленування українських земель Австрійської імперії. Революція 1848–1849 рр. на західноукраїнських землях закінчилася поразкою: всі демократичні перетворення були згорнуті, а в імперії відновлений абсолютистський політичний режим. У результаті цього віденському уряду відпала потреба мати в особі українського руху ефективну противагу діячам польського революційно-визвольного руху. Однак все-таки революційні події спричинили неабияке пожвавлення в усіх сферах суспільного життя Східної Галичини. Найбільшим здобутком революції 1848–1849 рр. треба вважати вирішення найбільш актуальної соціальної проблеми – ліквідацію панщини.

Найважливіші результати – скасування панщини і початок запровадження в життя засад конституційного правління.

• Зміни соціального статусу позитивно вплинули на життя селян, які отримали, хоч і незначні, можливості для ведення власного господарства, почали із цікавістю ставитися до політичного життя, освіти і культури.

• Уперше всі політичні сили (із власного бажання чи вимушено) визнали існування в Галичині українського народу з його власним національним прагненням.

• Виникнення першої в XIX ст. української політичної організації Головна Руська Рада, яка стала виразником вимог русинів і захисником їхніх прав.

• Перші спроби українців висунути власні політичні програми, зміст яких засвідчував їхнє усвідомлення себе єдиною етнічною спільнотою з наддніпрянськими українцями

• За короткий історичний період 1848–1849 рр. західні українці мали найвагоміші здобутки у своєму національно-визвольному русі серед інших народів.