2.Кирило-Мефодіївське

Кирило-Мефодіївське братство – українська таємна політична організація, що виникла в січні 1846 р. у  Києві. Ініціаторами створення Братства і його діячами були В. Білозерський, М. Гулак-Артемовський, М. Костомаров, П. Куліш та ін. Організація була названа іменами відомих слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія. Вона проіснувала менше півтора року, але мало величезний вплив на українське національне відродження.

У квітні 1846 року до Братства вступив Тарас Шевченко. Учасники братства — переважно освічені люди, що навчалися чи працювали в Київському та Харківському університетах (всього 13 членів). Діяло воно до кінця березня 1847 року. З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська інтелігенція. Утворена ними організація не була публічною і тим паче зареєстрованою, проте мала мету й програму, вміщену в праці Михайла Костомарова «Книга буття українського народу». Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної конфедерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах усіх слов'янських народів щодо їхньої національної мови, культури та освіти.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягала у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби, розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, що стало основою для його наступників. Важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість. Діяльність товариства зводилася до зустрічей на квартирах М. Гулака або М. Костомарова, де велися наукові диспути, обговорювалися програмні документи, а також до приватних бесід із молоддю, інтелігентами, дрібним чиновництвом. Однак члени братства також вели й активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, творів Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг.

Але в методах досягнення автономії та у формі співіснування діячі мали суттєві розбіжності. Так, одні вважали республіканізм найбільш бажаною формою суспільного устрою, а інші допускали існування монархії. Найбільш послідовним прихильником республіки був поет Георгій Андрузький. Він спирався на американський досвід, який сподівався сполучити зі слов’янськими реаліями.  В його теорії це мало оформитися в багатонаціональну слов’янську федерацію (без росії). Більш помірні погляди мали Михайло Костомаров і Пантелеймон Куліш, які сподівалися на реформування і демократизацію Російської імперії.

Розбіжності були й у рівні радикалізації спротиву. Очевидно, погоджуючись засадничо, члени братства розходилися в питаннях пріоритету завдань. М. Костомаров зосереджувався головно навколо проблем федералізму, слов'янської єдності й братерства, Т. Шевченко у віршах закликав до боротьби за соціальне і національне визволення українського народу, П. Куліш наголошував на розвитку культури. Можна інтерпретувати це, як і різницю в методах досягнення цілей: одні виступали прихильниками еволюційного (М. Костомаров, В. Білозерський) шляху, інші — революційного (Т. Шевченко, М. Гулак)

Амбітні плани недовго залишалися таємницею і досить скоро їх діяльність привернула увагу російської влади. У березні 1847 року за доносом діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Напередодні цієї події у будинку на Подолі з'явився новий мешканець — дев'ятнадцятирічний Олексій Петров, студент юридичного факультету Київського університету. Олексій познайомився з сусідом Гулаком, виявив цікавість до теми, а той схибив, він довірився йому. Крім того, Гулак розповів Петрову про засади й цілі товариства, прочитав «Закон Божий» і навіть дозволив його переписати. Згодом цей документ став одним з основних доказів обвинувачення. Що не дивно, адже там містилися несумісні з імперською ідеологією думки. Це повідомлення було розглянуте сумнозвісним відділом, що займався викриттям політичних противників влади.

Всі члени Києво-Мефодіївського братства арештовані навесні 1847-го та перевезені до Петербурга. Їх покаранням стали різні терміни ув’язнення та заслання (від 1 року до 10). Сподівання деяких учасників організації на реформування і помякшення вироку були марними – в росії все ще панувало самодержавство та тиранія.

На думку історика Симоненка Р. Г., історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість.

Український історик Орест Субтельний зауважив, що Кирило-Мефодіївське товариство не лише явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку, а й привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів в Україні) до потенційної небезпеки зростальної національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.