4

Православ’я (4 год.)

1. Сучасний стан та організація православних помісних церков.

2. Православна ієрархія.

3. Духовне життя християнина.

4. Улаштування та символіка православного храму.

5. Богослужіння Церкви. Таїнства. Літургія.

6. Православні свята та пости.

Сучасний стан та організація православних помісних церков

Своїми витоками Православ'я сягає перших автокефальних християнських церков – Константинопольської Александрійської, Антіохійської, Єрусалимської, що виникли у IV ст. на територіях східної частини Римської імпе­рії і суміжних з нею держав. Вони почали називатися православними, тобто такими, що «правильно прославляють Бога». Разом ці церкви утво­рили Святу Православну церкву. З часом з'являлися нові автокефальні церкви, і сьогодні їх за офіційним церков­ним переліком 15.

Автокефалія (гр. autos – сам і kephale – голова) – повне са­моврядування церкви, її незалежність від інших єдиновірних цер­ков.

Організаційна структура. Православні вважають, що оскільки Церква не обмежена ані в часі, ані в просторі і є запропонованим людям новим життям із Христом і у Христі, то організаційна структура не має великого зна­чення. Адже Христос реально присутній у Своїй Церкві. Аналогічно немає потреби у формальному проголошенні нових догматів. Із погляду православних, усе суттєве бу­ло виражено у Символі віри Нікейського собору 325 р. і в богословських визначеннях перших семи Вселенських соборів.

Православ'я не має єдиного світового адміністративно­го центру. Це децентралізована асоціація п’ятнадцяти автокефальних церков зі спільними догматичною та канонічною система­ми. Вони мають назву «помісних» і співвідносяться між собою згідно з диптихом («по честі») в такій послідовно­сті: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Румунська, Бол­гарська, Кіпрська, Елладська (Грецька), Албанська, Поль­ська, Православна церква Чехії та Словаччини, Американ­ська.

Отже, перше місце поміж церков посідає Константино­польська, а серед єпископів – її предстоятель, який має титул «Святійший Архієпископ Константинополя – Но­вого Рима і Вселенський Патріарх» і вважається «пер­шим серед рівних». З 1991 р. Константинопольську цер­кву очолює патріарх Варфоломей І.

Нова автокефальна церква набуває статусу канонічної (гр. kanon – правило, зразок) лише після того, як отримає спеціальну грамоту – томос – від Константинопольсь­кого патріарха або відпускну грамоту від тієї церкви, час­тиною якої ця автокефалія до того була. Константино­польському патріарху слід обов'язково повідомити про обрання нового глави помісної церкви. Його представник має бути присутнім при інтронізації (возведенні на престол) нового предстоятеля помісної церкви.

Від православних церков слід відрізняти шість Давніх східних це­рков, які або не брали участі, або не визнали рішень Халкидонського Собору 451 р. До нехалкидонських церков, що об'єднували два напрями – несторіанство й монофізитство, належать Вірменська церква (центральна рези­денція глави церкви – м. Ечміадзін у Вірменії); Копт­ська православна церква (резиденція патріарха – мона­стир Георгія Побідоносця неподалік м. Каїр у Єгипті); Сирійська православна церква (офіційна резиденція гла­ви церкви в Антак'ї (Антіохія), фактично в м. Дамаск); Маланкарська Сирійська православна церква (резиден­ція в м. Коттаян у штаті Керала, Індія); Ефіопська право­славна церква (резиденція патріарха в м. Аддис-Абеба); Ассирійська церква Сходу (резиденція католікоса-патріарха в м. Тегеран).

Православна ієрархія

Православ'я має три ступені священства: дияконство, пресвітерство та єпископство. До духовно­го сану у православ'ї допускаються одружені чоловіки. Після того, як чоловік став священиком, він позбавляється права на шлюб. Ченці й єпископи обов'язко­во мусять бути неодруженими.

Найнижчим ступенем є дияконство. Диякони не ма­ють права самостійно здійснювати богослужінь, а лише допомагають під час їх проведення та прислуговують при таїнствах. Старші диякони називаються протодияконами.

Пресвітери (священики) репрезентують другий сту­пінь священства. Вони вже самостійно проводять бого­служіння, обряди і шість таїнств із семи, визначених у католицизмі й православ'ї, крім рукоположення. У цер­квах греко-візантійської традиції пресвітери називають­ся ієреями (протоієреями). Якщо ієрей (протоієрей) прийняв чернецтво, він називається ієромонахом (або ігуме­ном, архімандритом). Старший священик у приході називається настоятелем.

Священики керують парафіями, які об'єднуються в благочинні округи на чолі з ігуменами (або архімандритами). Благочинні округи утворюють єпархії, що збігаються з адміністративним поділом пев­ної держави.

Найвищим ступенем священства є єпископство. Цей ступінь представлено єпископами, архієпископами, мит­рополитами, патріархами. Усі разом вони називаються архієреями (або єпископатом). Єпископи очолюють єпа­рхії. Кілька єпархій можуть об'єднуватися в митрополії. Одна або кілька митрополій (єпархій) інколи утворюють екзархат – церковну одиницю з обмеженою автономі­єю. Автономні церкви, як правило, очолюють митрополи­ти. Самоуправні церкви теж очолює митрополит (католи­кос), який, на відміну інших митрополитів, має титул «Бла­женний». Автокефальні церкви найчастіше очолюють патріархи або католикоси з титулом «Святійший», рід­ше – митрополити або архієпископи з титулом «Бла­женніший».

Священнослужителів, які дали обітницю безшлюбності, у Православ'ї називають "чорним" духівництвом (на відміну від "білого", одруженого).

Існують три ступені чернецтва: рясофор, мантія (чи мала схима) і схима (чи велика схима). Нижчий ступінь, рясофор, означає "той, що носить рясу" (ряса - повсякденне довгополе одіяння ченців, із широкими рукавами). Мала і велика схима ("форма", "образ") - вищі ступені. Вони відрізняються більш строгими обітницями.

Священики-ченці називаються ієромонахами, ігуменами й архімандритами. Архімандрит ("начальник печер") - настоятель великого монастиря, лаври. Деякі ченці одержують цей титул за особливі заслуги перед Церквою. Ігумен ("ведучий") - настоятель звичайного чи монастиря парафіяльного храму. Ченці-священнослужителі, що прийняли схиму, називаються иеросхимонахами, схиигумінами, схиархимандритами.

Ченці в дияконському сані називаються иєродияконами, старші - архидияконами.

Духовне життя християнина

Джерелами віровчення Православної Церкви є Святе Пись­мо (Біблія) та Святий Переказ. Остан­ній являє собою корпус догматичних, богословських, церковно-законодавчих текстів, що складалися, починаючи з перших століть існування християнства. Основою Переказу є праці видатних богословів і церковних діячів, св. Отців Церкви, а також збірки канонів — рішень церковних соборів (Вселенських і помісних) з догматичних та церковно-адміністративних питань («Номоканони»). Головна відмін­ність між православ'ям і католицизмом у формуванні Пе­реказу полягає в тому, що Православна церква вводить до Переказу лише рішення перших семи Вселенських соборів, що відбулися до розколу 1054 р.

Перші віросповідні правила християн було сформульо­вано апостолом Павлом у його Посланнях (Рим. 10: 9; 1 Кор. 12: 3; 15: 3–5). Вони вимагали передусім сповідання віри в Ісуса Христа, Його викупну жертву та чудесне воск­ресіння. Це був своєрідний загальнообов'язковий для всіх християн догматичний мінімум.

Символ віри. Зі становленням і розвитком християн­ства виникла ціла низка правил та Символів віри, які ре­гламентували й спрямовували життя християнських гро­мад перших століть нашої ери. Та найсуттєвішим із них став Нікео-Константинопольський Символ віри, що був за­тверджений на перших двох Вселенських соборах (325 та 381 рр.).

Символ віри – стислий виклад головних догматів християнства, безумовне визнання яких є обов'язком віруючого.

Усі християни дотримуються такого Символу віри:

– існує один всемогутній Бог, який своїм словом усе створив, всім керує та існує вічно;

• Бог є справедливий суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає;

• Бог – один, але в трьох іпостасях (особах): Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий; три іпостасі утворюють Пресвяту Трійцю;

• Син Божий став людиною, страждав, помер і воскрес задля спасіння людей;

• Ісус Христос заснував єдину соборну й апостольсь­ку церкву, в якій відбувається спасіння людини Божою благодаттю;

• є вічне життя і воскресіння померлих.

Ці положення є обов'язковими для визнання їх хрис­тиянами. Аби витлумачити їх глибинну сутність, було ство­рено особливі тлумачні книги – катехізиси. Це дохід­ливі посібники для релігійного навчання.

Загальний зміст Символу віри визнається трьома основними напрямами християнства: православ'ям, като­лицизмом та протестантизмом. Католицька церква спові­дує восьмий пункт Символу віри (про Святого Духа) з додатком Filioque ("філіокве", тобто «і від Сина»), який означає, що Святий Дух виходить не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

Заповіді Мойсея. Основою і першим джерелом мора­льної доктрини християнства є Десять заповідей Божих, які були дані пророкові Мойсею на горі Синай (Вих. 20: 2–17).

1. Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів передо Мною.

2. Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі і що на землі долі, і що у воді під землею. Не вклоняйся і не служи їм.

3. Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно.

4. Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий – субота для Господа Бога твого.

5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!

6. Не вбивай!

7. Не чини перелюбу!

8. Не кради!

9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього.

10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що у ближнього твого!

Перші чотири заповіді, що зводяться до праведного боговшанування та богопоклоніння, є витоками людської моральності. їх дотримання породжує цілу низку інших чес­нот: смирення, щедрість, шанобливість, відсутність корис­толюбства, щирість, правдивість тощо.