10

План

1. Формування й поширення ісламу.

2. Основні віросповідні та моральні принципи.

3. Мусульманський культ.

4. Головні напрями та течії в ісламі.

1. Формування й поширення ісламу

Іслам є наймолодшою світовою релігією і водночас впливовою ідеологією сучасного світу.

Іслам з'являється на поча­тку VII ст. Зазнавши впливу іудаїзму й християнства шля­хом прийняття від них низки догматичних та обрядових положень, іслам, завдяки простішій та доступнішій догма­тиці, ритуалу, швидко набуває популярності. Нині на плане­ті нараховується приблизно 1 млрд. його послідовників.

Моделюючи суспільство, іслам охоплює всі аспекти осо­бистого й суспільного життя. Тому сприятливі умови для цієї релігії бувають лише тоді, коли вона є домінуючою в певній країні. Тож не дивно, що понад 73 відсотки мусульман мешкають у 36 країнах, де іслам є пані­вним віровченням. Набагато менше їх в Америці, Європі. В Африці його прихильники зосереджені на півночі конти­ненту. Майже половина мусульман світу живе в чотирьох країнах: Індонезії, Пакистані, Бангладеш та Індії. У 28 країнах іслам є державною релігією, зокрема, в Алжирі, Єгипті, Іраку, Ірані, Лівії, Мавританії, Сомалі, Тунісі.

Термін «іслам» у перекладі з арабської означає «по­кірність». Того, хто прийняв цю релігію, називають «від­даним», що арабською –«мусульманин». Звідси і друга назва цієї релігії – «мусульманство». У Європі іслам має ще й третю назву – «магометанство» (від імені пророка Мухаммеда – Магомета, Могаммада).

Батьківщина ісламу – Аравійський півострів. Саме там у 570 р. у збіднілому клані Хашим могутнього мекканського племені курайш народився майбутній засновник нового релігійного вчення, пророк Мухаммед. Із 610 р. він почав виступати як релігійний проповідник, закликаючи зверну­тися до єдиного Бога – Аллаха, щоденно молитися йому, дотримуватися посту й творити благодіяння щодо бідних. У 622 р. Мухаммед переїхав із Мекки до сусідньої оази Ятриб, пізніше названої Мединою, де на нього чекав великий успіх. Тут було створено першу громаду мусульман та перші зако­ни й положення, які не лише стали основою ритуалу й куль­ту ісламу, а й об'єднали арабів під прапором нової віри. У 630 р. пророк зі своїми прибічниками повернувся знову до Мекки, яку було оголошено столицею ісламу. Мухаммед по­мер в 632 р. і був похований у Медині.

2. Основні віросповідні та моральні принципи

Віровчення ісламу формулюється просто й дохідливо: Бог єдиний і всемогутній, він подарував людям своє одкровення – Коран, який передав через чоловіка на ім'я Мухаммед.

Єдинобожжя. Першим і основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога («Немає Бога, крім Аллаха, і Мухам­мед – пророк його») і його посланця – Мухаммеда. Важ­ливим у принципі єдинобожжя є не тільки те, що Аллах є і що немає Бога, крім нього, але також і те, що Аллах є один великий Творець. Він владика небес, землі та всього, що є на них. Чітка системність і регулярність, що спостерігається у Всесвіті, підпорядкована його волі. Він мудрий і всемогут­ній. Людське життя має сенс тільки в тому випадку, якщо воно цілком присвячене щирому поклонінню і служінню Аллаху. Людина відповідає перед Господом за всі свої добрі й погані вчинки на цьому світі. Суд і відплата будуть здійс­нюватися не в цьому, а в іншому, потойбічному житті. Земне життя дано людині заради перевірки. Іспит людини відбу­вається через усі її справи і скрізь: на землі, у воді, в повітрі чи в космосі. І Богу відомі не лише її почуття, думки чи фізичні можливості, а й найменші порухи душі. За непослух він може покарати як за життя, так і після смерті.

Правдиве трактування мусульманської віри – це «ві­ра у вчення Пророка і поклоніння Аллахові відповідно до того шляху, який вказав Пророк». Той, хто не ступить на цей праведний шлях, ніколи не зможе пізнати Аллаха і його Закону. Така людина не є мусульманином, навіть як­що проголошує себе покірною Всевишньому і слідує його Закону. Перше і найважливіше з того, що заповідав мусу­льманам пророк, це: «Немає Бога, крім Аллаха» («Ла іля-ха ілла-ллах»). Це означає, що у всьому Всесвіті тільки Всевишній Аллах гідний поклоніння, покори і немає вла­дики і царя, окрім нього. Мусульмани впевнені, що за ни­ми сила Господа небес і землі, яка підтримає їх у всіх випа­дках. Все і вся мають потребу в ньому і покладаються на нього. Він поза людськими почуттями, і людський розум не в змозі осягнути його сутності.

«Немає Бога, крім Аллаха», з точки зору апологетів му­сульманства, є останньою і найвищою сходинкою в пізнанні єдинобожжя. Всі атрибути божественності втілено в одній божественній сутності як такій, вважають вони. Дві божес­твенні сутності не можуть поєднати їх у собі з однаковою повнотою. Всеперемагаючий і правлячий усім може бути тільки один. Неможливо, щоб ці атрибути були поділені між різними божествами. Якби один був мудрим, другий – всевидячим, третій – тим, що дарує блага, і всі вони були б різними особами, то землю охопили б руйнація і хаос.

Відповідно до ісламу ідея єдинобожжя близька і зро­зуміла віруючим, адже вона породжує в людині благородс­тво і силу духу. Віра в те, що «немає Бога, крім Аллаха» збільшує силу віруючого, його почуття власної гідності та задоволення. Його серце очищується від жадібності, зло­сті, заздрості й інших негативних рис та побажань. Адже немає інших сили, влади, впливу, перемог, ніж від Аллаха. Успіх і поразка – все в руках одного Аллаха. Не дарує він, заборонивши, і не забороняє, подарувавши.

Вшанування Мухаммеда як пророка. Другий догмат ви­магає вшанування головного й останнього пророка істин­ної віри – Мухаммеда. Розповідають, що коли він перебу­вав у печері Хіра, під Меккою, йому з'явився ангел із на­казом нести людям істинне слово – слово Аллаха (Коран, сура ХСУІ). Ісуса Хреста іслам також визнає великим пророком. Його буде покликано вершити Страшний суд. Тому мусульмани не вірять в те, що Ісус Христос був стра­чений. Водночас вважається, що християни помиляються, сприймаючи Христа як сина Божого. Христос – заступ­ник, утішитель, а не божественна особа.

Мухаммед заповів вірити в Судний день. Це значить, що:

1. Аллах знищить цей світ і всі створіння в день воск­ресіння з мертвих;

2. потім Аллах оживить їх і збере в одному місці;

3. на суд Аллаха буде виставлено всі діяння людей, добрі й погані;

4. Аллах зважить добрі й злі вчинки кожного. Той, у кого добро переважить, буде прощеним; той, у кого переважать злі діяння, буде покараним;

5. прощені увійдуть у рай, покарані потраплять у пекло.

Коран – Святе Письмо ісламу. Третій догмат – ша­нування Святого Письма – Корану (араб., досл. – читан­ня), що є головною священною книгою мусульман. За іс­ламською традицією, Коран є «копією» «матері-книги», яка існує на небі одвічно. У ній записано всі Божі веління та всі події, що відбуваються і мають відбутися. Архангел Джебраїл (Гавриїл) переповів цю книгу Мухаммеду час­тинами, що мали стосунок до певних подій.

Складається Коран із промов, проповідей, пророцьких од­кровень, історико-релігійних оповідей, притч, етико-правових та правових приписів, що були виголошені упродовж 610– 632 рр. Через те що всі вони переповідалися усно, після сме­рті Мухаммеда виникла загроза втратити Святе Письмо. Ось чому при першому халіфі Абу-Бакрі (роки правління 632– 634) особистим секретарем Мухаммеда Зайд ібн Сабітом було складено перший збірний текст Корану. За третього халіфа Османа (роки правління 644–656) з'явилася друга редакція Корану, який визнано канонічним. Орфографія, пра­вила читання і структура тексту остаточно канонізовано офі­ційним виданням Корану в Каїрі 1923 р.

Коран написаний римованою прозою класичною араб­ською мовою і поділений на 114 сур (глав, або одкровень), які складаються з айатів, тобто віршів (араб, айа – зна­мення). Відсутність логічного зв'язку між сурами пояс­нюється їх розташуванням: найдовші сури розміщені на початку (окрім «Фатіха», або «Прологу» – молитви, що відкриває Коран), найкоротші – в кінці. Залежно від часу та місця їх виголошення сури поділяються на «меккансь-кі» (610–622, Мекка, 90 сур) і «мединські» (622–632, Ме­дина, 24 сури). Наявність у Корані певних неясностей, су­перечностей зумовила виникнення ім ал кіра (науки про читання Корану) й ілм ат-тафсір (науки про способи йо­го тлумачення).

Основний зміст Корану – проповідь ідеї єдиного Бога (Аллаха) як першопричини життя і першотворного ство­ріння, попередження про Страшний суд, рай і пекло.

Вважаючи себе духовними синами Авраама, мусульма­ни вірять у те, що Тора (Таура) і Євангеліє (Інджил) є та­кож священними книгами, посланими Богом. Щоправда, вони вважаються «другорядними».

Доповненням до Корану є Суна (араб. – звичай, зразок), що складається з висловлень Мухаммеда та хадисів (опові­дей) про його діяння людей, які близько знали пророка.

Морально-етичні норми

Іслам подібно до інших великих релігій пропонує етич­не вчення, яке дійсне в будь-який час і за будь-яких обста­вин. Джерелом його є Коран.

Коран – джерело морального вчення. Для мусульман він є порадником і наставником віруючих у всіх життє­вих випадках, починаючи з елементарних побутових пи­тань і закінчуючи глобальними проблемами світової полі­тики. Перш ніж визначити нормативне коло поведінки, іслам нагадує віруючому: «Ти цілковито належиш Ал­лаху, який все бачить і все знає, і ніщо, навіть вагою з порошинку, не заховано від Нього в землі і на небі. Він бачить тебе, де б ти не перебував і який би вигляд ти не мав. Ти можеш сховатися від будь-кого, тільки не від Ал­лаха. Ти можеш обдурити всіх людей на світі, але Аллаха обдурити неможливо. Ти можеш перемогти будь-яку лю­дину на світі, але не творця неба і землі. Весь світ може слідкувати лише за очевидними твоїми справами і морал­лю, але обізнаному в потойбічному і явному відомі всі та­ємниці душі і серця. Які б справи ти не робив у цьому мінливому житті, ти неминуче зустрінеш свою смерть і постанеш перед Судом, де тобі не допоможуть ані адвока­ти, ані хабарі, ані благання, ані лжесвідчення, ані обман. У цей день твій Господь поставить точні терези і воздасть справедливо кожному зі своїх рабів за їх заслуги».

Опорою морального кодексу ісламу є страх перед Все­вишнім, неминучість для людини відповідальності в за­гробному житті за своє земне існування та боязнь фаталь­ного кінця у вічному майбутньому. Однак іслам поклада­ється не лише на силові засоби впливу, а й на психологічні, суттю яких є віра в Аллаха і Судний день. І це кредо утвер­джується в серці віруючого, формуючи такого внутріш­нього сторожа, який втілює в життя моральний кодекс іс­ламу. Цьому сприяють також влада і громадська думка, яка в мусульманських країнах має вельми велику силу.

Відмітні риси ісламської моралі

Ісламська мораль має кілька відмітних рис. Першою рисою є те, що іслам робить потяг людини до Господа й отримання його ласки заповітною метою жит­тя. Ця мета стає високим критерієм моралі, й заради неї на шляху морального звеличення у людини не може ви­никнути жодних перешкод, які заважають її самовдоско­наленню. У межах моральної системи ісламу страх перед Аллахом примушує існувати і працювати без втручання якихось зовнішніх факторів.

Друга риса полягає в тому, що іслам не формує і не створює принципово нової моральної доктрини. Він лише максимально пристосовує норми моралі до всіх сфер люд­ського життя – побуту, суспільно-політичних відносин, економіки, навчання, права тощо. При цьому іслам ро­бить мораль панівною.

Третя відмітна риса – іслам вимагає вести такий спо­сіб життя, який би у своїй основі мав винятково принципи добра.

Ісламська мораль про сім'ю. Особливу увагу іслам приділяє сім'ї як найважливішому елементу людського суспільства. Сім'я – джерело оновлення людей, основа людства. Від того, яка вона, залежить добробут, перспекти­ва всієї цивілізації. Тому іслам наполягає на всебічному зміцненні й розвитку інституту сім'ї за правильними і здоровими принципами. Категорично забороняється ста­тева розпуста, яка вважається злочином і передбачає суво­ре покарання. У суспільстві мають бути усунені всі фак­тори, які б так чи інакше сприяли аморальним стосункам чоловіка і жінки. Тому існує положення про покривало для жінки, заборонено зв'язки між чужими чоловіками й жінками, обмежено співи, танці, тобто все, що може спону­кати до гріховних вчинків. Мета і принципова суть цих заборон – зміцнення сім'ї. У той же час іслам заохочує шлюб, вважає його добром, праведністю і актом поклонін­ня Творцю. Процедура шлюбу є максимально спрощеною (взаємна відкрита згода суб'єктів у присутності двох свід­ків). Водночас осуджуються і чоловіки, і жінки, які відрі­каються від нього. Заборонено шлюб лише між дуже бли­зькими родичами. Чоловіки можуть одружуватися, коли вони того забажають і з якою завгодно жінкою.

Іслам зробив чоловіка наставником жінки, яка має йо­му підкорятися і служити. Діти повинні підкорятися бать­кам і доглядати за ними. Не заохочується безлад в домі, відсутність у сім'ї справжнього господаря і безвідповідальність. Якщо відомо, що ладу в родині можна досягти лише за наявності наставника і наглядача за всіма сімейними справами, то господар сім'ї, як учить іслам, найбільше під­ходить на цю важливу роль. Чоловік повинен використо­вувати свій вплив для того, щоб у сім'ї панували добробут та щастя. Якщо ж у родині нормальних стосунків немає, іслам надає можливість вибору: або чоловік дає згоду на розлучення, або жінка викупляє себе у свого чоловіка.

Основні правила ісламської моралі. Стосунки в сім'ї, у громаді та суспільстві загалом регламентуються таки­ми правилами:

1. І допомагайте один одному в праведності і благоче­сті; але не допомагайте один одному в гріху і беззаконні.

2. Хай буде серед вас община людей, які закликають до добра і проповідують справедливість та забороняють зло.

3. Стережіться припущення (будь-якої думки про ін­ших), не слухайте таємних роз­мов, не робіться суперниками в стосунках один із одним, не шукайте недоліків в інших, не заздріть один одному, не ворогуйте один з одним. Будьте братами, о раби Аллаха.

4. Хто любить в ім'я Аллаха, хто ненавидить в ім'я Аллаха, хто подає в ім'я Аллаха, хто відмовляється від ми­лостині в ім'я Аллаха – той удосконалив віру.

5. Якщо хтось іде з несправедливою людиною, щоб її зміцнювати, і знає, що вона несправедлива, той залишає іслам.

6. Той, хто допомагає своєму народові в неправому ділі, нагадує нерозумного верблюда.

7. Лише той віруючий, хто побажав своєму братові те, що побажав собі.

Іслам засуджує будь-яку діяльність, яка шкодить ін­шим людям, а також може завдати моральних чи матері­альних збитків усьому суспільству. Категорично заборонені спиртні напої, вживання наркотиків, їх купівля та продаж, заняття танцями і співами, азартні ігри, лотереї, лихварство тощо.

Джихад. Важливе місце в ісламі посідає й учення про джихад – боротьбу, зусилля в справі поширення, пануван­ня ісламу. У період становлення ісламу джихад тлумачили як газават (араб. – набіг, війна за віру). Боротьба за віру визначається настановами Мухаммеда: не єднатися з язич­никами і приводити їх до віри словом, «мудрістю напучу­ванням»; вести з ворогами ісламу захисну війну. Згодом зміст цього поняття значно розширюється, і починають роз­різняти джихад великий і малий: великий – духовне са­мовдосконалення, малий – війна проти невірних.

За Кораном оголошується джихад тільки в тому разі, коли:

1) є необхідність виступити на захист віри Аллаха, а не на завоювання в ім'я його;

2) назріла потреба звільнитися від тиранії;

3) з'явився духовний вождь, покликаний відновити порушену справедливість.

Під час бойових дій забороняється завдавати лиха жі­нкам, дітям, хворим і немічним, а також ламати дерева, завдавати шкоди сільськогосподарським посівам тощо. Джихадом не є:

– агресивні й амбіційні війни;

– прикордонні сутички, міжнаціональна ворожнеча і міжкланові непорозуміння;

– будь-які спроби завоювання, пригнічення, колоніза­ції й експлуатації;

– насильне схилення людей до прийняття чужої для них віри.

Народний джихад оголошує тільки загальновизнаний духовний вождь і найвищий суддя, який здатний об'єк­тивно оцінити обставини, що склалися, зважити всі дово­ди і вказати вірний шлях.

Душа і тіло. У віровченні цієї релігії багато уваги при­діляється співвідношенню матеріального і духовного, душі і тіла. Аллах зробив душу людини своїм заступником на землі, надавши їй цілий комплекс прав і обов'язків. А щоб душа успішно виконувала свої функції, він нагородив її тілом, неповторним у своїй гармонії й досконалості. Від­так тіло є не в'язницею для духу, а робочим інструментом. Якщо духу притаманний потяг до розвитку, то він може досягти піднесеності, виявляючи свої початкові задатки і нахили за допомогою власного фізичного тіла. Тіло не є місцем страждань і мук духу, що з якихось причин там забарився. Аллах вселив людський дух у тіло, послуговуючись яким дух виступає на арену боротьби і праці для виконання свого обов'язку. Саме для активної діяль­ності духу у світі існують різні суспільні сфери: економіч­на, соціальна, політична – щоб задовольнити різні людські потреби. Оскільки, як тлумачать ідеологи ісламу, духовне піднесення і моральна досконалість у цьому світі здійснен­ні, людина не повинна сходити з арени боротьби і праці, уникаючи активної діяльності. Навпаки, вона мусить ви­явити весь свій творчий потенціал відповідно до свого при­родного обдарування впертою, невтомною працею. Світ, що оточує людину, має бути для неї ареною випробування. При цьому кожна життєва ситуація є своєрідним питанням, за допомогою якого раби Аллаха всебічно екзаменуються. До­сягти успіху і прогресу людина може тільки тоді, коли з великою повагою ставитиметься до цього іспиту і старанно готуватиметься до нього. Тому іслам категорично відкидає чернецтво, вважаючи, що шлях духовного росту людини по­винен бути не за межами, а в гущі суспільного буття. Дух розвивається, розквітає, міцніє, підноситься, стає щасливим тільки за умови активної участі людини в суспільних спра­вах. Індивід повинен також усіляко прагнути того, щоб Ал­лах повернувся до нього своїм обличчям, був прихильним.

Шлях до духовного зростання. Іслам вказує людині шлях до її духовного зростання в коловороті матеріально­го життя.

Перший крок на цьому шляху – іман (істинна віра). Вона мусить бути міцною в серці людини і створити в її розумі переконання, що немає божества, крім Аллаха – всемогутнього і великого. Головна мета зусиль і діяльно­сті – повернення до Аллаха і отримання його ласки. За­кон життя – повеління і заборони Господа.

Другий крок – покірність. Це відмова людини від власної незалежності й особистої свободи, повна покора Аллаху.

Третім кроком до духовного вдосконалення є таква (богобоязливість), яка виявляється у розумінні свого обо­в'язку і відчутті відповідальності перед Господом. Усе жит­тя людина повинна чітко розрізняти дозволене і недозволене, істинне і хибне, добре і зле, справедливе і несправед­ливе, свідомо і вільно вибираючи те, що угодне Богу.

Вершиною вдосконалення власних духовних основ має стати іхсан – щирість у всіх вчинках перед поглядом Аллаха. Це четвертий крок. Людина повинна любити лише те, що потрібно і до вподоби Аллаху, і ненавидіти те, що ненависне Аллаху. При цьому мало самому діяти добро­чинно – треба всебічно сприяти тому, щоб добро і правед­ність на землі Аллаха примножувалися. Якщо комусь да­но досягти висот на цьому шляху, то це означає його на­ближення до Бога. Іхсан – це ідеал, до якого прагне кожна глибоко віруюча людина в ім'я власного духовного підне­сення і розквіту в ісламі.

Шаріат

Згідно з мусульманською традицією у світі існує дві категорії людей. До першої належать ті, які зумисне ви­користовують частину своїх сил так, щоб завдавати шко­ди собі й іншим людям. Або ж вони нехтують тими засо­бами, які закладено в них самих. Друга охоплює людей, які все роблять усупереч власній волі. Перші – злі люди, і щоб стримувати їх, потрібний суворий закон. Другі – неосвічені, вони потребують знання того, як правильно ви­користовувати власні сили. Задовольнити цю потребу по­кликаний шаріат.

Шаріат (араб, шар/а – правильний шлях до мети) – комплекс юри­дичних норм, принципів та вчинків мусульманина, дотримання яких вважається угодним Аллаху та таким, що приводить віруючих у рай.

За шаріатом, у кожної людини є чотири види обов'язків.

1. Обов'язки перед Аллахом:

– вірити в нього, визнавати, що тільки він – Бог і Господь;

– вірити у висловлювання «Мухаммед – Посланець Аллаха»;

– підкорятись і дотримуватися закону Суни;

– поклонятися Аллаху.

2. Обов'язки перед собою:

– не вживати вина, гашишу, опіуму, інших речовин, що одурманюють, крові, свинини та м'яса інших «нечис­тих» тварин, оскільки все це шкідливо впливає на здо­ров'я людини, її моральність, розум;

– закривати ті частини тіла, оголення яких вважа­ється безсоромністю;

– виявляти впертість у здобуванні засобів для існу­вання: не сидіти без діла, не жебракувати, не морити себе голодом, не застосовувати сили, а йти законним шляхом у придбанні того, що створив Аллах на землі; – не тамувати свої бажання, одружуватися для задо­волення пристрасті, що є в душі;

– не принижуватися, жити в достатку і насолоджува­тися життям;

– не вдаватися до самогубства.

3. Обов'язки перед іншими рабами Аллаха.

Шаріат не тільки визначає коло обов'язків перед сво­їм тілом і душею, а й зобов'язує зважати на інших, вико­нуючи їх. Так, заборонено грабіжництво, брехня, наклепи і вигадки, оскільки все це завдає шкоди іншим рабам Аллаха. До кола заборон входять азартні ігри, лотереї, нечесні угоди. Не можна вбивати людину, сіяти розбрат і смуту на землі. Та не завдавати шкоди один одному, за шаріатом, недостатньо для успішного розвитку людства. Необхідно також, щоб стосунки між людьми будувалися на співробітництві в добрих справах, взаємодопомозі в інтересах усього суспільства.

Особливу увагу шаріат звертає на сім'ю. Чітко визна­чаються обов'язки чоловіка – як глави і захисника сім'ї, розпорядника її справ; жінки – як берегині домашнього затишку; дітей – вони мусять слухатися батьків, шанува­ти їх і турбуватися про них на старості. Шаріат визначає також обов'язки стосовно родичів («кровна спорідненість»), установлює закон спадщини. Заборонено перелюб, оскіль­ки це шкодить здоров'ю і моралі, веде до поширення все­дозволеності, розпусти в суспільстві, а отже, розхитує осно­ви ісламської цивілізації й культури.

4. Обов'язки перед іншими створіннями. Відповідно до ісламу людина має перевагу над іншими творіннями Бога: їй дозволено повністю розпоряджатися ними, підкоряти своїй силі, використовувати їх. Та в став­ленні до них Бог дав людині й обов'язки: не знищувати їх, не завдавати їм шкоди, не мучити без нагальної потреби, обирати для їх використання найсправедливіші методи. Зокрема, вбивати тварину дозволяється тільки для їжі. Іслам не вітає тих, хто тримає птахів у клітках, забороняє знищувати знічев'я будь-що живе, не кажучи вже про не­живе. Не слід навіть марно проливати воду.